Павло Тичина - співець народу України
Для того щоб зрозуміти поета, Й. В. Гете радив поїхати на його Батьківщину, адже тільки рідна земля дає сили і наснаги справжньому таланту. Перші дитячі роки Тичини пройшли в селі Піски на мальовничій Чернігівщині. У родині було дев'ятеро дітей, та невеликі статки не засмучували сім'ю.
Дитинство залишається з людиною на все життя. У пам'яті Тичини назавжди залишилися шелест липи, хор лісових дзвіночків, шум гаїв і дібров, хвилюван¬ня наповнених життям колосків пшениці і жита. Малий Павло любив лежати у полі горілиць, вслухуючись у багатоголосу тишу. У такі миті йому здавалося, що високо в небі щось наче струже метал, а вниз падають тільки дрібні, просіяні звуки жайворонкової пісні. Ще він любив слухати пісні-веснянки у виконанні сільських дівчат, поважні розмови сусідів.
Батько змалку привчав дітей до праці. Він часто згадував свою нелегку моло¬дість і терпіти не міг, коли діти сиділи без діла. Літом привчав працювати на го¬роді, взимку — принести в хату води, дров, розчистити сніг. Посильна робота не втомлювала дітей, тим більше, що ввечері збиралася вся сім'я, батько або хтось із старших дітей читав книжку вголос чи під гармонію співали українських пісень «Ой за гаєм, гаєм», «Тече річка невеличка», «У сусіда хата біла», «Сонце низенько»...
Мати — проста селянка — знала безліч казок, переказів і часто розповідала їх дітям тихими вечорами. Усе своє життя Тичина зберігав світлий спогад про ди¬тинство. Україна, її мальовнича природа і прості трударі стали героями його ві¬ршів. 1918 року вийшла перша збірка «Сонячні кларнети». У кращому творі збір¬ки—в «Думі про трьох вітрів» — поет висловив палку віру народу в зміни. Три вітри віють над Україною: злий Сніговій-Морозище, безжурний Буровій і лас¬кавий Легіт-Теплокрил. Сніговій-Морозище хотів би скувати землю і людей мо¬розом. Буровій, байдужий до того, «чи по-зимньому, чи по-весняному» сходить сонце, і задоволений тим, що сам може «пити-гуляти, свою душеньку потіша¬ти». Він насміхається з людей і їхніх сподівань на весну та волю, «налітає, людям хати перекидає». І тільки Легіт-Теплокрил прихильно ставиться до трудівників. Він летить, співає, до всіх «по-рідному промовляє», не минає жодної селян¬ської хати, «у драну шибку ще й пучками поторхкає-пограє», несе радісну звіст¬ку про весну і волю. Тільки йому вірять люди, виходять з хат, стають до роботи.
«Дума про трьох вітрів» пройнята любов'ю до простих людей, вірою у світ¬ле майбутнє.
Вірш «На могилі Шевченка» Тичина написав 1918 року, коли Україна була окупована німецько-кайзерівськими військами. Окупанти нещадно придушува¬ли будь-який протест, жорстоко розправлялися з непокірними українцями. Та Тичина висловлював упевненість у перемогу народу над ворогами, в радість, яка прийде разом із нею:
Ой, буде ще потопу, і сміху, і вина.
Молодий Тичина радо прийняв революційні події, які змінили світ. Він ві¬рив, що революція звільнить народ, виведе його із безпросвітної темряви у світ¬ле майбутнє. Поет захоплено писав про перетворення, оспівував вітер змін і тільки з роками зрозумів, що революція — це сльози, крон, смерть. Це розумін¬ня вилилося у трагедію всього життя Павла Григоровича. Співочий птах опи¬нився у золотій клітці, з якої міг бути тільки один вихід — безславна смерть у сталінських таборах. І Тичина зламався, почав оспівувати партію, її досягнення у побудові комунізму. Та попри всі заборони у багатьох своїх віршах поет освід¬чувався у любові до народу України, до рідної землі.