Ні! Я жива, я вічно буду жити... (Леся Українка)

Доля справжнього поета нелегка і терниста. Улюблені Лесини співці мали чарівні голоси, але їхнє особисте життя — то драми. Шіллер, Байрон, Шевчен¬ко, Міцкевич, Лєрмонтов... Жоден режисер не поставить такої драми, якою було їхнє життя. Звідки ж вона, слабка, хвора, обділена долею жінка, черпала свої сили? Як гартувався її характер? Усі свої надії вона покладала на міць свого сло¬ва. Така вже була її доля: мусила гукати до людей, «прорицати, аки одержима» в той час, коли од туги хотілося в землю увійти і замовкнути навіки. Із свого жит¬тя вона створила поезію, драму, пісню. Вона належала до таких людей, «що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здасться, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх у саму душу...» Так писала Леся до А. Кримського. Життя ламало навколо неї все, але не харак¬тер, який сформувався дуже рано і не змінювався ніколи.

Попри всі болі, жалі, трагедії, Леся любила життя. її зачаровували небо і море, дивували тисячолітні піраміди і старовинні замки, захоплювала велична і грандіозна картина світу, але думка поетеси завжди б'ється над питанням, де шукати щастя, волю і надію. І народжується мудре слово:

Ні, думко! Даремно в світовім просторі

Притулку шукати,

В безодню дарма поринати.

Любов і надія не в зорях, не в морі, —

Між людьми поради питати!

Поетеса пильно придивляється до життя, до людських стосунків і про¬ймається любов'ю до простих людей і ненавистю до гнобителів. Вона вбачає свій обов'язок у тому, щоб «сіять квітки на морозі», поливати їх гіркими сло¬вами доти, доки не розтане лід гніту і зла і не зійдуть квіти добра та щастя. Заради Вітчизни, людей вона готова піднімати важкий камінь «на гору кру¬ту крем'яную» з веселою піснею на устах, шукати «зірку провідну, ясну вла¬дарку темних ночей». Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за правду і волю, знаючи, що у цій боротьбі може загинути багато борців, серед них і вона:

Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!

Поетеса своїми творами кидає рішучий виклик силам темряви, затверджує волю до боротьби і перемоги.

І не вмре та слава, не поляже,

В пісні, слові буде вічно жити

І про себе світові розкаже.

Такими словами закінчує Леся Українка поему «Роберт Брюс, король шот¬ландський». Ці ж слова можна віднести і до її життя та творчості. Вона дійсно залишається жити вічно у своїх піснях і в пам'яті вдячних нащадків.