Поетичний образ України у поезії Лесі Українки

Леся Українка, письменник-боєць, мала «в серці те, що не вмирає», тоб¬то палкий прометеївський вогонь любові до трудящих людей, до Батьківщини. Цю велику любов вона пронесла через усе своє життя. Поетеса оспівувала кра¬су України, лила гіркі сльози над долею людей і вкладала у їхні руки слово-меч, кликала до боротьби, будила свідомість.

Любов до України вона винесла з дитинства. Ще зовсім маленькою нама¬галася співати з мамою «Посію я рожу, поставлю сторожу», «Бувайте здорові, шляхи та дороги», «Виступцем тихо йду».

Сім'я Косачів не цуралася трудового люду, не відверталася від знедолених. Леся і її сестри та брати товаришували з сільською дітворою, брали участь у на¬родних обрядах і забавках. Олена Пчілка, мати Лесі, поклала собі за правило: обов'язково навчити дітей рідної мови і народних звичаїв.

З раннього дитинства Леся почала знайомитися з народною творчістю: піс¬нями, казками, легендами, приказками. Народна уява заселяла дивовижними істотами ліси, гаї, озера, і Леся не забула цікаві перекази і легенди, створила шедевр української літератури — драму-феєрію «Лісова пісня». Твір став гімном українській природі, рідному слову, яким можна замовити хворобу, пробуди¬ти, розвинути крилаті мрії, відігнати смерть («Ні, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива»), одухотворити природу («...треба тільки слово знати, то й в лісовику може уступити душа така самісінька, як і наша»).

Леся Українка зуміла майстерно використати давні легенди, щоб показати сучасну їй Україну. У незакінченій драмі «Осіння казка» поетеса відновила ти¬сячолітню давнину так, що вона сприймалася як безпосередній відгук на сучасні їй події. Головна героїня — принцеса на скляній горі — це Україна, за яку йде вперте змагання. її стереже король із військом, але сотні впертих сміливців на¬магаються звільнити царівну і гинуть, бо гора крута й слизька.

Принцеса бачить, як вони гинуть, у розпуці заплющує очі і шепоче:

Сто п'ятий рятівник упав додолу...

Ох, як то страшно лізти на сю гору,

Стрімку, слизьку, сліпучо-осяйну,

І падати додолу... Скільки гине

Одважних через мене... Що я їм?

Та знайшовся Лицар, який врятував принцесу, але вперта боротьба із об¬ставинами виснажила його, відібрала віру. Він залишається під горою, чекаючи на милість від короля. А принцеса-Україна пішла з простими людьми, будівни¬чими. Вона сповнена надії й певна, що штурм крижаної королівської твердині «скінчиться справжньою весною».

Леся Українка рідко відкрито говорила про любов до України, але кожен її твір свідчить, що вона була справжньою донькою рідної землі.