Образ Мавки (за драмою-феєрією «Лісова пісня»)
«Лісова пісня» Лесі Українки починається з прологу, у якому поетеса пока¬зала такий куточок України, де все міниться найніжнішими відтінками кольорів, звуків, запахів. Ми знайомимося з міфічними істотами, які витворила народна фантазія і які населяють ліс, з людьми, що прийшли сюди — дядьком Левом і його небожем Лукашем. Обидва вони з тих обдарованих, з тонкою душею лю¬дей, які в лісі можуть зустріти Лісовика і Перелесника, Русалку і Водяника, По¬терчат і Куця. Тут, у лісі, на лоні весняної природи Лукаш чарівними звуками своєї сопілки розбудив Мавку — лісову красуню. Ще ніколи так гарно не співа¬ла їй весна, і Мавка готова йти на той спів.
Лукаш і Мавка зустрілися, і юнака здивувала та зачарувала дівчина своїм тонким станом, довгими чорними косами, мінливими очима. Вони з першого ж погляду покохали одне одного, хоча мудрий Лісовик попереджав Мавку, щоб не задивлялася на людських хлопців, бо важко ходити людськими стежками:
Обминай їх, доню:
Раз тільки ступиш — і пропала воля!
Та Мавка не слуха тих слів і весело сміється:
Ну, як-таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Для неї воля — це такий самий природний стан, як життя, дихання і... ко¬хання. Мавка безмежно щаслива, адже вона вперше покохала, і солодка пісня Лукашевої сопілки розбудила до життя усе навкруги: «На голос веснянки від¬кликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт кали¬ни, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні кві¬ти». А вночі на довгих чорних косах Мавки зоріють світлячки й «озиваються співи солов'їні і всі голоси весняної ночі», коли Лукаш цілує Мавку.
Та на фоні цього буяння кольорів, звуків, запахів у Мавки з'являється пе¬редчуття чогось смутного: лісова царівна помічає журливу березу і вербу, яка ронить сльози. Сама природа ніби попереджає дівчину, що дуже скоро наста¬не «пізнє літо», зів'януть квіти, зникне краса. Так може зів'янути і почуття. Але Мавка не вірить у це. Вона покинула ліс, пішла жити до людей, працювала, до¬помагала будувати хату. Та матері Лукаша нічим не можна було догодити. Вона змусила Мавку перевдягтися, і лісова царівна ходила в латаній сорочці, вузькій спідничині з набиванки і в полинялому фартусі. Та вона не зважала на це, адже поряд з нею був її коханий.
Вона дуже засмутилась, коли зрозуміла, що Лукаш перестав цікавитися нею, покинув гру на сопілці і задивляється на повновиду молодицю Килину. Та вона ще сподівається, що кохання не вмерло, і тільки тоді, коли Лукаш послав старо¬стів до Килини, Мавка йде в обійми до Марища, до «того, що в скалі сидить». Вона хоче забути своє кохання, ті страждання, яких воно їй завдало, але до жит¬тя її повертає Лукаш, якого Лісовик покарав за зраду і перетворив на вовкулаку. Мавка в серці має те, що не вмирає — кохання, яке допомагало їй знайти «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Її самовідданість не знає меж. Чиста, світла душа останньої миті заспокоює коханого, який через свою зраду втратив долю.
Останній монолог Мавки доводить, що природа не знає смерті. Мине зима, і знову настане весна, розквітне ліс, зашумить листям і буде розповідати уважним слухачам про лісову царівну Мавку і про її велике кохання.