Повість С. Васильченка «Талант»
В історії української літератури Степану Васильченку відведено одне з по¬чесних місць. Виходець з народу, письменник кінця XIX — початку XX століття Васильченко вважав за свій громадянський обов'язок боротися художнім словом за глибоку любов до людини-трудівника.
Духовний світ і світогляд письменника формувався серед розкішної природи у великій убогій, але дружній і мирній родині бідного ремісника-шевця Василя Панасенка — батька письменника; в семінарії, коли Васильченко разом із інши¬ми студентами таємно співав «Шалійте, шалійте, скажені кати...»; під час гіркого вчителювання у глухих селах Київщини і Полтавщини.
Степан Васильченко був працьовитим. Ще в юності він почав писати що¬денник, у якому виливав свої жалі-смутки, гіркі роздуми і пекучі болі. Пізніше писав новели, п'єси, поезії в прозі, казки, нариси, вірші, поеми, літературно-критичні та публіцистичні статті, рецензії. Та найбільше його талант виявився у жанрі новели, який вимагав максимального заглиблення у психологію, духовний світ героя. Теми своїх творів він брав із життя, яке вирувало навколо письмен¬ника. Васильченко мав чутливе серце, яке відгукувалося на болі й страждання простих людей. Особливо його хвилювала доля талановитої молоді, яка не мала змоги розвивати свої здібності, вносити хоч краплинку радості у цей жорсто¬кий світ.
Головна героїня новели «Талант» — сільська вчителька Тетяна наділена від природи голосом неабиякої краси. Вона співає в церковному хорі, бере активну участь у театральних виставах, які влаштовувала поміщиця. Дівчина живе пісня¬ми, марить театром, горда з того, що за допомогою голосу, гри може володіти людьми. «Дано мені малісіньку іскорку святую... Малісіньку-малісіньку... І осві¬тила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце...». Проста дівчина-селянка, з білою косою, з подряпаними стернею руками, із темним від степового сонця обличчям виявляє величезну любов до мистецтва, не уявляє своє життя без сцени. їй було радісно від того, що має в собі велику силу викликати у лю¬дей душевний трепет, і страшно: а що, коли люди, підкоряючись тільки одному її чарівному голосу, підуть за нею?
Але мріям дівчини не судилося здійснитися. Поміщиця, довідавшись, що її небіж залицяється до сільської акторки, закрила театр і вигнала Тетяну. Міські професори-ліберали, які захоплювалися її талантом і обіцяли допомогу, відвер¬нулись. А тут ще й піп почав знущатися і цькувати. Тетяна не бачить виходу, на¬вколо неї утворилася неначе стіна. Бадьора, енергійна, занурена у творчість дів¬чина втрачає сенс життя і накладає на себе руки.
В образах героя новели Андрія і оповідача письменник втілив гарячу жагу простих людей до знань, до освіти. Обидва вони марять університетом, вірять у свій талант, у свої сили, мріють принести культуру у село, додому, хоч би і в кропив'яному мішку. Але за тих умов мрії молодих людей нездійсненні. «Куди його, та й куди його проти ночі?» — таким запитанням завершується новела. Образ ночі — це та сила, що душить талановитих українців, не дає їм вирватися із зачарованого кола бідності і несвободи.