Що я дізнався про шиття сільської бідноти з оповідання Остапа Вишні «Перший диктант»

Є письменники, які залишаються тільки у своєму часі. Нащадки їх мало чи¬тають, а то й не згадують зовсім.

Твори Остапа Вишні мають іншу долю — нам їх цікаво читати.

Так, прочитавши оповідання Остапа Вишні «Перший диктант», я багато ці¬кавого дізнався про минуле життя. На хуторі раніш жили великими сім'ями. В кожній родині було по десять-дванадцять дітей. Якось дивно усвідомлювати, що колись до школи ходили не всі, що школа була одна і знаходилась вона аж за три кілометри.

Мене здивувало й те, що дуже багато хуторян були неписьменними, тому що не мали грошей, щоб придбати кожній дитині чоботи. А через це не кожен міг дістатися до школи. Щоб заробити гроші, батькам доводилось «наймитувати у панській економії».

До школи ходили по черзі, та вчителька з розумінням до цього ставилася. Вчителька була у школі одна. Звали її Марія Андріївна. Ця старенька жінка час¬то хворіла, але вона дуже любила свою роботу, своїх учнів і допомагала їм, як могла. А учні віддячували їй добром: не бешкетували, слухались її, завжди вчили уроки. І тому коли вона померла, то в серцях її учнів — дорослих і дітей — вона назавжди залишилась живою, її завжди пам'ятали.

Ось і наш герой запам'ятав випадок із першим диктантом, яким він насмі¬шив вчительку.

Я теж сміявся, коли прочитав цей уривок з оповідання, хоча хлопцеві тоді було не до жартів.

Хоч Остап Вишня описував важке життя хуторян, гумористична сцена у кін¬ці оповідання зробила його не таким сумним.

Я дуже пишаюсь дітьми, які через труднощі йшли до знань, які стали людя¬ними, вдячними, розумними людьми. Остап Вишня — майстер пера. Він зумів внести веселі нотки у здавалось би приречений на сумний фінал твір.