Життя і творчість Павла Филиповича

Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим видан­ням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський сти­пендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).

В літературу ввійшов як поет, перекладач і кри­тик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поети­ки. Для його творчості характерні емоційна врівнова­женість, певна раціоналістичність мислення, заглибле­ність у вічні питання буття.

Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. по­чав виступати в українській періодиці в журналі «Кни­гар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими видан­нями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературо­знавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Ук­раїнське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).

Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесника­ми, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.

5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контр­революційній націоналістичній організації. ЗО жов­тня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко ви­ніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю поста­нову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».

На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ле­нінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстрі­ляли 3 листопада 1937 р.

Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину».

Павло Филипович реабілітований посмертно.