Геополітика України: США та Євроатлантична спільнота - Україна - Російська Федерація

Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним становищем, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків з країнами Європи. Щодо європейського статусу України ще точаться суперечки, оскільки не завжди визначальним чинником є географія, а довгострокова орієнтація на Москву, тривалий розрив безпосередніх зв'язків з Європою начебто свідчать про зворотне. Але таки важко заперечувати історичні факти. Греко-римська цивілізація у вигляді християнства прийшла в Україну з Півдня, з Візантії - культурного центру тяжіння країн Середземномор'я - приблизно в ті ж часи, коли вона просувалася і в північну частину Європи. Пізніше зв'язки з Константинополем були порушені. Після татаро-мон гольської навали Україна (Галицька Русь) більше орієнтується на Захід, а згодом стає частиною польсько-литовської держави. Загроза з боку польської шляхти штовхає український народ, що вже створив власні автономні державницьки структури, в інший бік - до православної Московської Русі. У складі Російської та Австро-Угорської імперій Україна занепадає як самостійна нація, але зберігає опосередкований, через Москву або Відень, зв'язок з європейською цивілізацією. Отже, Україна завжди була прилученою до Європи не тільки в географічному, а також і в культурному відношеннях, хоча не можна відкидати значних впливів тюрко-ісламського Півдня і Сходу.

З проголошенням незалежності процеси інтеграції України в європейські структури значно посилилися, але якщо пустити їх на самоплив, то можна очікувати і надмірної експансії з боку Заходу, несприятливої для розвитку нації. Так, може виникнути загроза перетворення України на сировинний придаток Європи, на постачальника дешевої робочої сили, інтелектуальних ресурсів. Як наслідок буде лише змінено напрям залежності країни з північно-східного на західний. Процес входження України в Європу і світову цивілізацію повинен бути контрольованим і спиратись на грунтовну і послідовну геостратегічну концепцію.

Значення західного напрямку орієнтацій зовнішньополітичних інтересів України зумовлено як прагненнями української політичної еліти знайти рівноцінний баланс російській гегемонії на просторі колишнього СРСР, так і пошуками можливостей входження країни в систему міжнародного спілкування через відповідні європейські структури. Від Заходу очікували також реальної допомоги в економічній сфері та політичної підтримки на міжнародній арені, зокрема у відносинах з РФ.

Але Захід загалом демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з РФ як "правонаступником" СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядалися як щось вторинне і незрозуміле. Здобувши певний рівень міжнародного визнання, Україна все ще не має достатніх гарантій власної безпеки та надійних стратегічних партнерів або союзників. Більшість європейських країн орієнтована на РФ, її побоюються, її намагаються улестити. Можливості України для них менш привабливі, про неї мало знають. Небезпечною була тенденція втрати інтересу до України з боку західних країн після того, як вони владнали власні проблеми безпеки в питанні ядерного роззброєння України. Враховуючи складність процесів входження України як повноцінного партнера в європейське співтовариство, виникає небезпека створення навколо неї політичного та економічно го вакууму.

Щоправда, Захід водночас занепокоєний відродженням військово-політичної могутності РФ і, отже, в міру усвідомлення такої небезпеки схильний надавати і певну підтримку Україні. Захід залучає Україну до своїх структур з метою запобігти її військово-політичному зближенню з РФ, хоча реальних гарантій її безпеці поки що не надає. Захід не зацікавлений у тому, щоб військовий потенціал нашої держави працював на РФ, але шанси України вступити до НАТО в осяжному майбутньому досить проблематичні. Не виключена загрозлива ситуація, коли в разі виникнення серйозного конфлікту України з РФ Захід або обмежуватиметься деклараціями та гучними заявами із засудженням останньої, або навіть домовиться з нею за спиною України.

Геополітичний вплив США на посткомуністичні держави є продовженням їхньої загальної політики у Центральній Європі, яка грунтується на залученні країн регіону в євроатлантичні структури. Це відбувається через Раду євроатлантичного партнерства, програму "Партнерства заради миру", механізми асоційованого і повного членства в Західно-Європейському Союзі, Європейському Союзі, інших європейських і євроатлантичних структурах.Після офіційної заяви про прийняття трьох держав Центральної Європи - Польщі, Угорщини і Чехії - до НАТО посилюється увага до посткомуністичних держав Південної та Центральної Європи. Проведена за ініціативою США та Італії 3 жовтня 1997 р. в Софії зустріч міністрів оборони країн Південної та Центральної Європи, які виявили бажання вступити до Альянсу, а також результати 43-ї генеральної асамблеї Асоціації Атлантичного договору (АТА) в Софії свідчать про те, що інтерес до Албанії, Болгарії та Румунії посилився, і вони мають підстави розраховувати на прийняття до НАТО у другій хвилі. Розглядається можливість економічного об'єднання країн регіону під патронажем США. Вже створена економічна субрегіональна організація під назвою "Ініціатива по співробітництву у Південно-Східної Європі" (SECI).

Щодо перспектив співпраці із Заходом, то максимум, чого може прагнути Україна, - це поступова інтеграція у західноєвропейські структури, включаючи НАТО. Європейський шлях інтеграції, безумовно, необхідний, оскільки Україна є європейською державою. В Європі можна знаходитись, бути, але поки що Україна має мало з чим йти на Захід, окрім сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток паритетних відносин.

Україна має особливу позицію як щодо НАТО, так і щодо РФ і Ташкентського договору. Декларуючи власний, самопроголошений нейтралітет, вона прагне зберегти деякий баланс стосунків між РФ та НАТО, хоча й відчуває час від часу посилення тиску то з одного, то з другого боку. Такий стан речей не може зберігатися тривалий час. Врешті-решт під дією відповідних зовнішніх та внутрішніх сил Україна опиниться в ситуації остаточного вибору, який зараз передбачити важко. Україна посідає надто важливе стратегічне місце в Південно-Східній Європі, має надто великий потенціал, щоб країни НАТО та РФ не спокусилися набути для себе значні переваги за її рахунок і залишили її у спокої як, наприклад, Швецію або інші нейтральні країни. Водночас формування якого-небудь стратегічного альянсу поза НАТО або РФ, скажімо Балто-Чорноморського, поки що малореаль не, хоча увага до створення таких структур постійно підвищується.

У пошуках прийнятної альтернативи відносин із Заходом та РФ у керівних колах Польщі, України, Литви та низки інших країн виникає ідея Балто-Чорноморського співробітництва як зони безпеки країн регіону. Привабливість цієї ідеї для України полягає в тому, що формування регіонального блоку створить для неї стабільне міжнародне середовище та призупинить посягання РФ на її територію і ствердить незалежне існування держави. Так може бути створена система противаг як РФ, так і Заходу. В майбутньому ця та інші регіональні структури можуть стати підсистемами всеохоплюючої системи європейської безпеки.

Що стосується політики України щодо РФ на двосторонньому рівні, то при всій складності внутрішньої економічної ситуації і залежності від РФ (причини цього на восьмому році незалежності переважно внутрішні), треба зрештою вилізти з пелюшок, усвідомити сили й можливості 50-мільйонної суверенної європейської держави та переглянути практику своїх відносин з північно-східним сусідом.

Принципово помилковими є спроби розглядати відносини з РФ у вигляді дихотомічних, полярних альтернатив: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Правильним є підхід до цих відносин як до складного багатовимірно го комплексу, що має свої сфери кооперації і співробітництва та сфери конкуренції або навіть прямої конфронтації (зовсім не обов'язково військової).

Зважаючи на існування таких сфер у найрізноманітніших галузях міжнародних відносин, економіки, екології, культури, повинна будуватися політика України щодо РФ. Це має бути політика взаємовід носин двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери кооперації і співробітництва і звужувати сфери конкуренції і конфронтації, добре розуміючи, що останні завжди будуть у тому чи іншому виді існувати.

Ці суверенні незалежні держави мають проводити власну внутрішню і зовнішню політику, проголошувати нейтральність чи позаблоковість, створювати економічні, політичні й військові союзи, організовувати альянси і блоки, але робити це, виходячи із своїх національних інтересів і власної національної безпеки.

Тільки такий підхід може забезпечити ефективну імплементацію зовнішньополітичної стратегії України на пострадянському просторі і в Європі в цілому.