НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕМОКРАТІЯ

Значна частина сучасної публіцистики в Україні, особливо та, що ворожа як справжньому націоналізмові, так і справжній демократії, намагається прищепити громадськості фальшиві уявлення про обидва поняття. Антиукраїнські сили піклуються тим, щоб протипоставляти націоналізм і демократію, між якими, нібито, немає і не може бути нічого спільного. При цьому націоналізм змальовують у тривожних криваво-чорних кольорах перманентного терору, а демократію як безхребетне, бездіяльне, бездарне, нездатне на рішуче втручання аморфне болото.

Правдиве розуміння націоналізму і демократії дуже далеке від таких карикатур. З'ясуванню питання, що треба розуміти під цими двома поняттями, присвячую свою статтю.

Є багато визначень націоналізму та демократії як політичних і політологічних термінів. Не думаю, однак, вести суперечку довкола того, котре з них краще.

Для пояснення цих понять постараюся встановити їх антоніми, тобто слова з протилежним значенням. Для слова націоналізм антонімом буде - здається, це не викликає серйозних заперечень - слово космополітизм (тотожним йому, в моєму розумінні, буде термін національний нігілізм). Дехто хоче, правда, протиставляти слово соціалізм. Але це неправомірно, бо націоналізмові треба протиставляти термін по лінії етнічних понять, термін, який лежав би в полі етнічних, а не суспільних (як соціалізм) понять. Здається, отже, ясно, що націоналізмові як ідейному напрямові треба протиставляти протилежний йому напрям - космополітизм.

В останній час намагаються протиставляти націоналізм ще й демократії. Таке протиставлення логічно обґрунтувати неможливо, але ним жонглюють дуже часто, особливо т.зв. демократичні, а тим більше соціалістичні (комуністичні) кола. Націоналізм - категорія виключно ідеологічного ряду. Демократія - категорія з ділянки теорії держави. Це інші лінії та інші поля.

Зрештою, якраз таке розуміння двох термінів - націоналізм і демократія - характерне вже близько 100-120 років. А наприкінці XIX ст. виникла потреба поєднати обидва терміни для визначення певного окресленого напряму політичної діяльности. Так встановилося поняття "національна (націонал-) демократія", іншими словами, політична течія, що добивалася здійснення демократичного державного ладу в межах власної нації. При цьому поняття нації часто ототожнювалося з державою, національною державою, що вже існувала, або такою, що мала бути утворена (це у випадку української націонал-демократії, що виникла при відсутности Української держави). Хоча на практиці політичний напрям національної демократії виник як реакція на соціалістичну (соціал-) демократію, але про те, що національне не може логічно протиставлятися соціальному (соціалістичному), ми вже говорили.

Поєднання націоналізму і демократії в іншому порядку, в словосполученні демократичний націоналізм виникло, мабуть, не раніше, як п'ятдесят років тому і частково стосується також теорії державного устрою, але має інше значення від терміну національна демократія. Про цей новіший термін говоритиму далі. Тепер про термін демократія та його антонім. Не підлягає сумніву, що протилежним і словом, і поняттям - ще з античних часів - є тиранія (в усучасненому вигляді - диктатура). Поняття не має відношення до етнічної термінології. Бо, зрозуміло, тиранія та диктатура могла і може здійснюватися як над одним, так і над багатьма етносами (народами, націями) одночасно. Прошу вибачити, що намагаюся, в першу чергу, уточнювати елементарні поняття. Але дискусії на політичні та політологічні теми доводять, що часто кожний учасник такої дискусії має своє власне розуміння змісту певного поняття. При такому становищі вести повноцінну дискусію дуже важко, якщо й не цілком неможливо.

Переходжу до визначення змісту поняття націоналізм. Якщо відштовхуватися від того, що його протилежністю є космополітизм, то ясно, що в підставу націоналізму як політичної ідеології покладено бажання підпорядкувати всю громадсько-політичну діяльність потребам нації. Не буду тут займатися змістом поняття нація (бо це завело б нас надто далеко - існують же ж десятки дефініцій цього поняття). Але для мене, принаймні, ясно, що популярний зворот "працювати для свого народу" тотожний зворотові "працювати для своєї нації". Працювати для своєї нації в умовах чужинецького поневолення - це брати участь у національно-визвольній боротьбі (збройній чи беззбройній, залежно від тактики і кожночасних умов) для утворення власної незалежної держави. Здається, два елементи - національно-визвольна боротьба і незалежна держава - визначають суть українського націоналізму. В донезалежницький період - це боротьба за утворення незалежної держави. В післянезалежницький (тобто з моменту проголошення незалежної держави) - це боротьба за збереження і зміцнення її незалежности.Українських політичних діячів, та й не лише діячів, але й звичайних українців дуже дратувало і дратує те визначення українського націоналізму, яке давали і дають далі неприхильні та ворожі чужинці. Дратує таке визначення націоналізму, при якому чужинці цілком ігнорують поділ українського політичного життя в минулому і сучасному на багато ідейно-політичних напрямів та значну кількість політичних партій і організацій від, хоча б, націонал-комуністів до монархістів; коли в один мішок скидали (і скидають) комуністів, націонал-демократів, християнських демократів, націоналістів, гетьманців і т.д., і т.п., якщо вони виступають за незалежну державу. Бо, мовляв, політичне життя у нас дуже диференційоване, а націоналісти, ось тільки вони - і тут показують пальцем хто саме: УВО, ОУН з різними відгалуженнями, ідейні послідовники Д.Донцова тощо.

Особливо погоджуюся з тим визначенням українського націоналізму, яке давали і дають ближчі та дальші сусіди, наділені імперським або іншим шовіністичним стилем мислення (при чому, однак, дуже зручно затушовують факт, що ці визначення продиктовані власним націоналізмом та шовінізмом - їх залюбки маскують під інтернаціоналізм або космополітизм).

Так, всі ті українські громадсько-політичні течії, які вели у будь-якій формі національно-визвольну боротьбу за утворення Української незалежної держави, а тепер виступають за її збереження, захист, зміцнення - це українські націоналісти, і для них визначальною є (хочуть вони цього чи не хочуть - ті різноманітні українські націоналісти) ідея націоналізму.

З примітивним, але дуже поширеним у минулому та ще й тепер визначенням українського націоналізму на підставі вишиваної сорочки чи публічного вживання української мови погодитися нелегко. Але якщо вважати, що саме ці дві ознаки мали закономірно маніфестувати такі ознаки, як прояв начебто вищої ранґи національної свідомости (яка з точки зору панівних націй, підлягає придушенню, нівеляції, усуненню) треба враховувати при історико-соціологічних дослідженнях.

Якщо ти борешся за незалежну державу, її збереження, її розквіт - ти націоналіст. Шведський, данський, німецький, австрійський, портуґальський, американський, костариканський, чилійський, папуаський чи шріланкійський. Всі ті нації, що мають власні, незалежні національні держави та не хочуть їх втратити, є носіями націоналістичної ідеї. Також курди, уйгури, тибетці, тіморці, бретонці, баски - й інші невільні нації, що борються за власні, хоча б автономні державні утворення - також є носіями націоналістичних ідей.

Можна поділяти націоналізм на націоналізм поневолених та панівних націй; такий поділ обґрунтований. Але в основі всіх таких ідей лежить, без сумніву, якраз націоналізм і саме націоналізм, який обростає різною політичною практикою, залежно від умов існування - імперських, однонаціональної державности чи боротьби за неї. І тут вже, виходячи з обставин існування - і панування - націй, можна розрізняти націоналізм трьох ступенів. 1. Націоналізм імперської держави (чи держави з претензіями на імперську, особливо, якщо вона була імперією в минулому), що дуже часто перетворюється в шовінізм з потягом підкорювати, денаціоналізувати інші нації. 2. Націоналізм в основному однонаціональної держави без імперських амбіцій, але з тенденцією всіма силами забезпечити незалежне існування держави і самобутність нації. 3. Націоналізм бездержавної та безавтономної нації, нерівноправної з поневолювачами - така нація веде національно-визвольну боротьбу за утворення власної держави.

Поширюваний і пропагований в останній час зворот про "великий націоналізм малих націй" по відношенню до націй, що ведуть національно-визвольну боротьбу або лише недавно звільнилися від чужого панування й утворили власну державу, не є науковою дефініцією, а лише публіцистичною фразою, позбавленою реального змісту, - бо її автори хронічно відмовляються враховувати набагато загрозливіший для світової і реґіональної стабільности "великий націоналізм великих націй".

Виходячи, отже, з теорії та практики дій імперських держав по відношенню до української нації, носіями українського націоналізму треба вважати повну гаму політичних течій - від націонал-комуністів до монархістів, якщо вони були і є за незалежну Українську державу. Бо і винищували їх всіх у минулому саме за український націоналізм. Треба думати, з точки зору окупантів, цілком оправдано.

Так ми приходимо до висновку, що поняття націоналізм вживається в українській політичній дійсності у подвійному розумінні й значенні. 1. Широкому, застосованому в міжнародній практиці. 2. Вузькому - для всіх тих політичних течій, які внесли слово націоналізм до назви своїх організацій, об'єднань - або (що стало популярним в останній час) оголошують про свою діяльність на основі принципів націоналізму.

Переходжу до співвідношення термінів націоналізм та демократія.У політичних дискусіях, які ведуться в наш час в Україні - ведуться, треба сказати, часто дуже брудними методами, - намагаються протиставити поняття націоналізм та демократія, які навіть не просто протилежні, але й протирічиві, несумісні. Хоча як я намагався довести спочатку, ці поняття лежать у різних площинах і стосуються цілком різних ділянок. Перше - політичної ідеології, друге - теорії держави.

До дуже курйозних проявів політичних і політологічних дискусій належить прагнення приєднати до поняття націоналізм звинувачення в обов'язково належних до цього ідейного напряму збройних, терористичних, просто кривавих, обов'язково нелегальних способів, політичної боротьби. А до демократії - обов'язково мирних, беззбройних, парламентських засобів здобування політичних цілей. Мені важко пояснити причини такої безглуздої постановки питання. Та вона існує.

Як відомо, демократичний лад дуже часто утверджувався збройною, кривавою рукою. Ще Брут вбив Цезаря, тобто здійснив терористичний акт, акт індивідуального терору, захищаючи демократію. Демократію насаджували в післявоєнній Німеччині, без сумніву, збройним, насильницьким шляхом. Ця боротьба за демократію в Німеччині коштувала багато мільйонів убитих. Демократичні суспільства минулого ставили пам'ятники тирановбивцям - отже, терористам.

З іншого боку, до диктатури, в остаточному розрахунку навіть дуже кривавої, доходили також дуже мирним парламентським способом. Гітлер дійшов до влади, пам'ятаємо, після цілком демократичних виборів.

Очевидно, методи політичної боротьби - мирні, парламентські, збройні, терористичні - це одна категорія. А націоналізм, демократія - цілком інші. Всі три категорії лежать на різних лініях, в різних полях - площинах. І в теорії, і в практиці вони можуть утворювати різні комбінації. Єдиної константи тут немає і не може бути. Три елементи можуть з'єднуватися по-різному. Єдиний практичний висновок, який можна зробити в даній ділянці, це той, що для боротьби з кривавою тоталітарною диктатурою або з загрозою такої диктатури дозволяються як збройні, так і мирні способи боротьби. І таку боротьбу можуть вести як демократи, так і націоналісти (націоналісти у вужчому розумінні).

Врешті, про термін демократичний націоналізм, який поволі входить - зрештою, не без спротиву - в українську політичну дійсність.

Є таке крайнє становище: мовляв, до слова націоналізм не можна додавати жодного додаткового визначення. Бо, нібито існує лише один-єдиний термін націоналізм, так сказати б, "чистий" націоналізм. Такий погляд звернений, насамперед, проти терміну інтегральний націоналізм (щось в роді всюдипроникливого націоналізму), на який справді, по відношенню до української реальности, погодитися важко. Про інтегральність націоналізму (в такому розумінні, яке спопуляризували імперські політологи, політики, ідеологи відносно до будь-якого іншого, лише не до свого власного націоналізму) для українських умов говорити важко. Україна досі не переживала панування націоналізму (бо тритижневе, дуже хитке, існування Української держави 1941 р., проголошеної ОУН, т.зв. бандерівцями, надто короткий термін) і про його інтегральність на підставі агітаційно-пропагандистської літератури твердити просто некоректно.

Але, якщо етногенні політичні ідеї уявити собі у вигляді горизонтальної лінії, на одному полюсі якої космополітизм, а на іншому - націоналізм, і таку горизонтальну лінію ввести в систему координат, в якій на вертикалі відзначатимуть види державного ладу від демократії до диктатури, то, цілком зрозуміло, можливі різні комбінації. Бо на горизонтальній лінії між полюсами космополітизму та націоналізму будуть ще інші градації - і на цій лінії знайде свою відмітку - та й відповідну криву в системі координат - також український демократичний націоналізм.

Вживав я це поняття у своїх попередніх виступах та статтях - і від нього не відмовляюся. Демократичність - з точки зору теорії держави - націоналізму я бачу в двох моментах. Перший - якщо буде збережено повноцінний виборний парламент, а прихід до влади, до парламентської більшости, здійснюватиметься виборним шляхом. Другий - збереження, після приходу до влади, неоднопартійного ладу. Думаю, цих двох моментів вистачає для того, щоб говорити про демократичний націоналізм як цілком певно і чітко визначену ідейно-політичну платформу і течію.