ЗМІСТ, ПОХОДЖЕННЯ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

Термін “політика” виник ще в античній Греції. Він походить від давньогрецького слова polis (лат.), що означає місто-держава (в античній Греції). З назвою “поліс” пов’язаний і інший термін politeia, що дослівно означає “брати участь у політичному житті”. Отже з перших творів, присвячених вивченню політики (трактат Арістотеля “Політика” при дослівному перекладі також носить назву “те, що відноситься до держави”) цей термін означав “державне життя”, “державний устрій”. За Аристотелем політика входить до родового визначення людини. Він, визначаючи сутність людини, називав її політичною твариною. Інший давньогрецький філософ Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити разом за умов полісу, шляхом дотримання певного комплексу правил соціального співжиття. Отже, починаючи з давніх часів, політика - це знання і уміння досягати розділення функцій громадян, зберігати їх спілкування і цілісність спільності.

Однією з традиційних детермінантів політики є влада. Відповідно під політикою розуміють діяльність та відносини по здійсненню влади в суспільстві. Німецький політолог М. Вебер зазначав, що політика - це прагнення влади, її завоювання і утримання в різних великих суспільних колективах. За Д.Істоном, політика постає як реалізований владою розподіл цінностей. Слід зазначити, що до кінця XIX ст. політика пов’язувалась традиційно і переважно із державною владою, напрямками її діяльності та формами устрою. Отже особливу увагу привертав інституційний аспект розуміння політики. Інша позиція розгортається в XX ст. Вона репрезентує політику як владу, не лише державну, а й пов’язану з недержавними структурами, в яких також зосереджується влада (партії, групи тиску, ЗМІ тощо). Значно доповнює цю позицію підхід, сформований в другій половині XX ст. на базі політичного біхевіоризму. В цих межах політика асоціюється з цариною діяльності політичної людини, її інтересами, поведінкою.

Ще одну домінанту у визначенні політики становить виявлення її соціального змісту. Відповідно ми можемо відокремити два напрямки. Перший розглядає політику як об’єднання людей для досягнення загального добробуту, як діяльність по висловленню загального інтересу. Це сфера компромісу, консенсусу. Отже, вона визначається як спосіб соціальної інтеграції і спілкування (комунікації). Другий напрямок, щодо визначення соціального змісту, абсолютизує конфліктний початок політики. Відповідно політика вбачається в забезпеченні панування одних над іншими, як вираз боротьби. Конкретним втіленням цього підходу є диктатура одного з класів, або ж “відстоювання дихотомії “друг-ворог”” (за К. Шмідтом), “наші-чужі”. Політика, за цією домінантою є формою реалізації тих або інших етичних цілей. Зрозуміло, що в цьому плані розмаїття підходів може бути дуже широке - наприклад, зростання блага та управління у відповідності із принципами справедливості (Платон); здійснення раціонального мислення (Г.В.Ф.Гегель); встановлення соціального балансу сил та підтримка цілісності суспільства (Дебре); здійснення загальної волі (Ж.-Ж.Руссо).

Політика також може розглядатися як нормотворчість, діяльність по укріплення, зміни відносин в суспільстві, як досягнення домовленості. Політика, як ми бачимо, пов’язана з управлінням. В надрах його розгортається пошук шляхів до маловідомого. Процес прийняття рішень в політиці носить творчий характер, присутні елементи ризику, бо результати не завжди можна передбачити. Безумовно, всі ці концептуальні складові необхідно враховувати під час аналізу такого феномену як політика. Це дасть змогу уникнути однобічного підходу до цього складного явища.

На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли люди були об’єднані кровнородинними зв’язками, необхідності в політиці не було. Суспільство ще не зазнало тоді різкого протиставлення інтересів. Механізм самоорганізації в отриманні та розподілі продуктів, догми релігії, традиції природним чином регулювали як процес задоволення потреб, так і підтримку цілісності соціуму. Однак, по мірі прогресу матеріального виробництва, ускладнення суспільства, зростання його багатомірності постає проблема врегулювання суперечливих інтересів та збереження його цілісності. Племена об’єднуються в більш великі спільності - народності, йде внутрішня диференціація суспільства за соціальними, етнічними, релігійними та іншими ознаками. Потрібною виявляється інша організація суспільства. Виникає держава, яка за рахунок використання засобів примусу забезпечує необхідні загальнообов’язкові форми соціальної поведінки для усіх шарів населення. Це якісно новий рівень регулювання міжгрупових відносин, розповсюджених на значній території. Формується особливий шар людей, що здійснює владу і управління (апарат управління). Тобто чітко розмежовуються функції управління та тих, ким управляють.Відношення до державної влади, як ми бачимо, впливає на можливості задоволення соціальними групами своїх запитів та потреб. Необхідність вступати в опосередковані державою відносини з іншими групами та з самими центрами влади передбачало в свою чергу відбір владнозначущих інтересів та оформлення групових зазіхань. Це сприяло виникненню нових соціальних асоціацій, а також призводило до зростання кількості людей, що спеціально займалися управлінням. Отже політику можна визначити як систему відносин між людьми, які виникають з приводу організації та використання державної влади в суспільстві.

Політичний характер суспільних відносин вимагає усвідомлення своїх інтересів як групою в цілому (на рівні політичних програм, цілей, ідеологій), так і кожним її представником окремо. Людина повинна усвідомлювати свою принадність до даної групи. Політичне усвідомлення інтересів включає співвідношення їх із запитами інших груп і визначення засобів та ступеня державного втручання в процес суспільної взаємодії. Коли спільнота не може усвідомити свої політично значущі інтереси, вона стає заручницею власної еліти, або буде об’єктом маніпулювання з боку інших груп. Таким чином, політичні усвідомлення інтересів необхідні для формування політичної волі, спрямованої на ефективну участь в політичному процесі.

Підсумовуючи, можна визначити політику як область, в основному, цілеспрямованих відносин між групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільнозначущих запитів та потреб.

Визначимо тепер основні функції політики:

відбиття владно значущих інтересів соціальних груп суспільства. Завдяки політиці, люди отримують додаткові можливості задовольняти свої потреби і інтереси;

політика раціоналізує протиріччя, що виникають, сприяє вирішенню конфліктів;

управління, налагодження суспільної взаємодії (важливий засіб цього - можливість використання примусу щодо членів суспільства);

політика передбачає інтеграцію суспільства, забезпечує гармонію приватних та суспільних інтересів. Через це, завдяки політиці підтримується цілісність суспільства, стабільність та суспільний порядок;

політика становить середовище соціалізації особистості. Людина входить до політики, засвоює та виробляє своє ставлення до суспільної взаємодії, з приводу використання державної влади;

в процесі політики людина засвоює загальноприйнятні уявлення;

крім усього, політика, використовуючи методи політичного регулювання може утворювати нові форми соціальної організації життя. Інакше кажучи, забезпечує іноваційність суспільного розвитку. Можливості політики розширюються завдяки взаємодії з іншими сферами суспільного життя.