Основні геополітичні світові тенденції і Україна

Розробка консистентної зовнішньополітичної та геополітичної стратегій на перспективу, формування адекватної стратегічної відповіді як на виклики часу, так і на ймовірні стратегії основних гравців світу та найближчих сусідів України вимагає щонайменше аналізу і зіставлення геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів представників атлантизму та євразійства.

Геополітична стратегія Заходу. Головна лінія стратегії Заходу після виграшу холодної війни і формування фактично монополярної моделі світу на чолі із США спрямована на закріплення статус-кво і недопущення формування нової геополітичної сили чи блоку, опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. Як кандидати на роль такої сили звичайно розглядаються РФ, ісламський світ і КНР. Теоретично не можна виключати й можливості розколу всередині самого західного світу.

Основними геополітичними пріоритетами Заходу є:

• збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; укріплення її базових цінностей та інституцій - демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократич ної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах геоекономіки;

• протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярності чи антагоністичної багатополярності;

• зміцнення НАТО і головних стратегічних осей Західного світу: США - Європа, США - Близький Схід, США - Південно-Східна Азія, США - Японія;

• обмеження впливу й експансії "месіанських" держав, у тому числі конфуціанських та ісламських, упередження переростан ня регіональних конфліктів у глобальні війни;

• збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

• зміцнення "римленду" (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіппін);

• поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу та європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

• розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн у ці інститути;

• економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя.

Наведені вище пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері), яка сформувалася після закінчення "холодної війни", а також інтересам єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати Америки в союзі з розвиненими країнами західної цивілізації. Перемога західних країн у "холодній війні" була закономірною. Війну виграла західна ринкова економіка. Саме вона, а не військовий потенціал, виявилася визначальним чинником перемоги Заходу. Водночас сподівання багатьох країн на те, що економічна могутність неминуче перетвориться на геополітичний вплив і призведе до формування багатополярного світу відповідно до нових економічних центрів сили (Японія, Німеччина, Китай) виявилися марними. Такими ж, як і марксистський міф про домінування економіки над політикою. Економічна могутність виявилася необхідним, проте недостатнім фактором формування великих держав і нових полюсів сили. Утвердження монополярного світу з універсальною євроатлантичною системою цінностей значно обмежило вплив і можливості поширення альтернативних систем цінностей - євразійських, ісламських, латиноамериканських, конфуціанських тощо. Ці цінності й відповідні цивілізації віднині стали приреченими на другорядні ролі регіонального рівня.

Майбутнє Європи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу в питанні ставлення до країн, що виникли на уламках СРСР. Будь-які спроби Російської Федерації, вважає, наприклад, Зб. Бжезинський, ізолювати і знову підкорити Україну за допомогою московського оплоту в Криму (так само, як вторгнення в Прибалтику) повинні розглядатись як привід для масштабної допомоги Заходу. Підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу. В геополітичному вимірі важливо, щоб Україна змогла стабілізуватись як міцна незалежна держава Центральної Європи, що в свою чергу зміцнить надії на еволюцію і самої РФ як демократизованої європейської держави. Тому важливим компонентом західної стратегії в Центральній Європі сьогодні стає підтримка економічної і політичної консолідації України.Геополітична стратегія РФ. Основні напрямки стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення РФ з наддержави на велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки за нових геополітичних умов стимулювали розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій 1.

Аналіз цих доповідей і реальної політики РФ на міжнародній арені дає змогу дійти висновку, що основними її геополітичними пріоритетами є:

• повернення статусу наддержави і формування нової євразійсь кої потуги чи блоку на терені колишнього СРСР;

• збирання "історичних російських земель", інтеграція держав і "великих просторів" навколо РФ;

• приєднання до великої сімки й активна протидія поширенню НАТО на Схід;

• зміна стратегічного балансу між Атлантичною спільнотою (НАТО) і РФ як військово-стратегічною наступницею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

• формування нових стратегічних осей Євразії: Москва - Берлін, Москва - Тегеран, Москва - Токіо;

• забезпечення доступу до "теплих морів", насамперед через Іран і Ірак (бажано політичними методами);

• протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу, так званого "тюркського клину" (насамперед Татарстан і Башкортостан), Якутії і Далекого Сходу;

• нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана "фінляндізація" цих країн);

1 Goncharenko A. Ukrainian-Russian Relations: An Unequal Partnership. - London, Whitehall: RUSI, 1995; Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Під ред. О.Білоруса. - К.: Віпол, 1998.

• повна інтеграція Білорусі до складу РФ;

• формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Центральної Азії;

• економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування РФ.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії Росії та російській месіанській ідеї. Її реалізація завжди була й залишається основою традиційної стратегії Росії протягом століть. І всі процеси "лібералізації", "демократизації" чи "вестернізації" не можуть змінити цю тенденцію в історично стислий проміжок часу.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу україно-російських відносин, їхнього глибинного підгрунтя, то слід визнати, що істотних довгострокових причин для їх погіршення немає. Обидві країни - споріднені культурно-цивілізаційно, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику щодо інших країн. Аналізуючи причини труднощів в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що їм притаманний переважно суб'єктивний характер, тобто вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.

Принципова відмінність у менталітеті спричиняє ставлення росіян до самих себе як до великодержавної нації, а до українців - як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступ ником СРСР, а ширше - ідеї світового панування, РФ прониклася амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі і тому прагне спрямувати свою зовнішню політику на реалізацію цієї месіанської ідеї.

У політиці РФ домінує євроазійська парадигма - комплекс уявлень і зовнішніх орієнтацій, що був прийнятий або частково нав'язаний більшості народів Російської імперії протягом останніх трьохсот років. Суть його - домінування Москви як центру Євразії. Зовнішньополітична доктрина РФ щодо "близького зарубіжжя" сформулювана однозначно: Москва вважає ці країни сферою своїх життєвих інтересів і не виключає втручання в їхні справи під гаслом "захисту інтересів російськомовного населення". Що це не пусті слова, свідчить реальна російська політика в Придністров'ї, Абхазії, Таджикистані та інших регіонах. Російською Федерацією офіційно, на парламентському рівні, не раз висловлювались територіальні претензії до України.

Геополітична стратегія України. Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб'єкта геополітики. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як значної європейської країни. Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу.Сенс здобуття незалежності Україною полягає і в тому, що вона отримала можливість безпосереднього спілкування з іншими регіонами світу, тобто набула нової якості існування, стала суб'єктом міжнародного життя, включилася в глобальні світові процеси. Щоб обстоювати власні національні інтереси, Україні потрібно насамперед сформувати власну систему орієнтацій, виробити свою геополітичну модель світу, спираючись на яку можна узгоджувати свою позицію з позиціями інших країн, враховувати їхні інтереси, не забуваючи про свої.

У новітній історії Україна стикалася з великим світом здебільшого лише опосередковано, через призму чужих інтересів та іншої, політично більш розвинутої свідомості (польської, російської, німецької). Сьогодні Україна стоїть на порозі відкриття світу для себе - через що Європа пройшла протягом кількох століть - а також себе для світу, оскільки вона ще залишається для багатьох невідомим геополітичним простором.

Набуття Україною реальної незалежності та її входження в міжнародне співтовариство створює якісно нову ситуацію для всебічного розвитку української нації. Нова якість суспільства вимагає й відповідної переоцінки її інтересів, починаючи з ледь не повної переорієн тації всієї системи суспільної свідомості, яка складалася століттями.

Безпосередні контакти з іншими країнами вимагають також самостійного осмислення чинників, які зумовлюють дії впливових політичних і економічних сил. Проникнення у широкий світ починається із спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді можна знайти ті форми презентацій власної ідентичності і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих. Україна має усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації. Таке усвідомлення невіддільне від того, як саме світова спільнота розглядає Україну і як бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів України потребує врахування складної системи інтересів різних країн, розкладу сил - економічних, політичних, військових, духовних - у кожному з регіонів світу. Особливо це стосується найближчих сусідів України і потуг глобального значення, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї особливий інтерес.

Українську геостратегію визначають три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, які зумовлюють ту або іншу історичну конфігурацію пріоритетів країни. Це євразійський (Московська Русь, Росія, СРСР, СНД), європейський (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Балкани, Візантія, Туреччина, країни Сходу) напрямки, навколо яких складаються відповідні парадигми зовнішньо політичного мислення. Всі вони мають досить глибокі історичні корені й зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їхню об'єктивність та важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди й налагоджувати союзні відносини. З отриманням незалежності Україна повинна знову визначити себе в цих напрямках. У громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками пріоритету насамперед західного і північно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і сформовані в нашу добу рішення позначаться на долі держави на десятиліття вперед. На наш погляд, геополітична ситуація України вимагає створення збалансованої системи відносин за усіма векторами .

У термінах класичної геополітики євроазійська модель втілює так званий "телурократичний принцип" (сухопутна потуга із стійкістю провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), а євроатлантична модель - "таласократичний" (морської потуги з динамічним розвитком, ринковими взаєминами, індивідуальною ініціативою, етичною гнучкістю тощо). Південно-Східне коло орієнтацій пов'язують з дією принципу "межі" (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів).

Не вдаючись до критики основ такого бачення структури геополітичного простору, а лише користуючись термінологією класичної геополітики, можна напевно визначити місце України як "цивілізацію межі". Маючи європейське коріння, Україна історично виникає на межі зіткнення з культурами кочових народів, і нині її також сприймають скоріше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію.Хоча Україна є європейською регіональною державою (Центрально-Європейський регіон), вона має певне коло інтересів поза межами регіону. Місце України в Європі нагадує позицію Індії, подібною є і її сучасна геополітична філософія . Україні пасує аргументація країни, що звільнилися від колоніалізму. Індія була найбільшою та найважливішою колонією Британської імперії, так само як Україна - колишня найбільша та найважливіша периферія Російської. З виходом Індії Британська імперія остаточно розпадається, так само як розпався СРСР з отриманням Україною незалежності. Водночас ідеологія сучасної російської ліберальної демократії нагадує принципи неоколоніалізму, неоімперіалізму, передусім економічного гатунку.

Отже, розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони спираються на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою можливостей, суб'єкт має йти паралельно за всіма можливими варіантами, доки вони не почнуть суперечити одне одному. Тоді обирається один з варіантів, але водночас починаються пошуки нових можливостей для відновлення спектра на новому рівні. Тобто стратегічна мета України - інтеграція до європейських і євроатлантичних структур ніяк не повинна виключати можливостей всебічного розвитку економічних, політичних і соціально-культурних відносин з країнами інших регіонів світу.

Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України:

• виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;

• повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

• посилення економічного й політичного потенціалу і "дієспроможності" України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейсь ких структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосто ронніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;

• пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС. Поглиблен ня спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем усієї структури європейської безпеки;

• зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв'язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України;

• підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;

• зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградсь кої групи;

• сприяння формуванню "поясу стабільності" та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

• активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів як по "Балто-Чорноморсько-Близькосхідній" вісі, так і по вісі "Західна Європа - Україна - Закавказзя - Центральна Азія - КНР", використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

• курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР і насамперед у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;

• протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності;

• блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;

• цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсаль них європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультур них орієнтацій.

Розробка засад консистентної національної стратегії на перспекти ву відповідно до нових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним з найважливіших завдань України в процесі розбудови державності. Однозначне вирішення геополітичної дилеми: повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб'єкта євроатлантичної геополітики є сьогодні єдино виваженим вибором для українського народу. Альтернативою цьому може бути лише напівколоніальне животіння в рамках нового "білоруського гетто" чи "шароварної резервації" на терені чергової євразійської імперії.

Теоретики геоекономіки, зокрема Жак Атталі - колишній директор ЄБРР, виділяють три провідні регіони світу, які будуть центрами домінуючих економічних просторів майбутнього. Це:

• Американський простір, що остаточно об'єднає обидві Америки в єдину фінансово-промислову зону;

• Європейський простір, що виникне внаслідок економічного об'єднання Європи;• Тихоокеанський регіон, зона "нового процвітання", що буде складатися з декількох конкуруючих центрів - Токіо, Пекін, Тайвань, Сеул, Сінгапур тощо.

Розглянемо роль і місце України в ключових геополітичних контурах майбутнього.