Проблеми трансформації партійних систем в пострадянських країнах: партії та партійні системи

У сучасному суспільстві важко уявити політичне життя без існування політичних партій, оскільки саме партії змушують його рухатися, бути не сталим, а динамічним. Партії – це своєрідна запорука прийняття вірних рішень, оскільки вони одночасно є вираженням інтересів суспільства та засобом їх реалізації. Однак, це можливо лише за умови, якщо політичні партії мають реальну вагу у суспільстві, можуть вільно конкурувати у боротьбі за державну владу. Таким чином, головною складовою політичних відносин є стосунки між партіями, які виявляються саме на терені відносин до державної влади [1].

Ці чинники можна дослідити, розглянувши поняття та типи партійних систем, оскільки вони є складовими політичного суспільства загалом.

Передусім, важливо визначити поняття партійної системи. Її потрібно розглядати як суспільний феномен. Варто зазначити, що відсутність загальноприйнятих критеріїв визначення даного поняття приводить дослідників до різноманітних підходів та оцінок, що неминуче призводить до виникнення теоретичних проблем формування партійної системи.

Сьогодні існує досить багато визначень поняття партійної системи - більш, ніж сто. Це само по собі вказує на чисельність критеріїв, які використовуються при аналізі партійних систем. Розглянемо найпоширеніші погляди на визначення партійної системи.

Деякі вчені під партійною системою розуміють „сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня іституалізації згідно з чинним законодавством” [2] або „сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва у ньому” [3].

Інша група дослідників схиляються до думки, що партійна система це „право партій на формування власної системи правління” [4], а також „сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу у суспільстві” [5].

На нашу думку, приведені вище визначення партійної системи є дещо вузькими, оскільки вони визначають лише певні компоненти партійної системи. Доречніше було б визначити дане поняття як „сукупність політичних партій, відносин між ними, між партіями і державою, їх характер, умови діяльності, погляди на базові цінності політичної культури суспільства та ступінь узгодженості у цих поглядах, що реалізовані у прийнятих ними ідеологічних доктринах та формах і методах практичної політичної діяльності” [6].

Отже, узагальнюючи думки науковців, можемо сказати, що партійна система – це політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин між собою та іншими елементами політичної системи суспільства.

Проведений нами аналіз дозволяє дійти висновку, що з'ясування суті поняття „партійна система” вимагає використання як інституційного, так і функціонального підходів, а також співставлення різних точок зору.

Треба зазначити, що існують також специфічні ознаками партійної системи. По-перше, це існування політичних партій (в окремих випадках – однієї), оскільки саме вони здійснюють вагомий вплив на реалізацію політичної влади у державі. По-друге, це наявність певним чином впорядкованих на нормативно організованій основі відносин між політичними партіями, зв’язків між ними у боротьбі за владу і контроль за діяльністю владних структур. По-третє, це існування взаємин між політичними партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства: встановлення контактів із установами держави, суспільними об’єднаннями та електоратом. Ці ознаки і визначають певну партійну форму існування державної влади [7].

Таким чином, партійна система представляє собою організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади, і є важливим структурним елементом політичної системи суспільства.

Важливо також уточнити суть двох однаково звучних, але істотно відмінних понять, таких як "багатопартійна система" та "багатопартійність", які іноді можуть становити джерело проблем, пов’язаних із категоріальним апаратом. У першому випадку йдеться про політичну систему як форму існування державної влади, в другому - про існування певної кількості політичних партій. Політична система є багатопартійною, якщо в здійсненні влади так чи інакше (шляхом входження в урядовий кабінет, представництва в законодавчих, виконавчих органах тощо) беруть участь декілька партій. В іншому разі повинна йти мова про однопартійну політичну систему. Що ж стосується багатопартійності, то вона, на нашу думку, розвивається поза безпосереднім зв'язком з державною владою [8].

Досліджуючи формування партійної системи, важливо визначити основні підходи щодо класифікації партійних систем, оскільки спірним є питання чи підходить західна класифікація партійних систем до тих партійних систем, які виникли у процесі трансформування посттоталітарних країн.Більшість дослідників погоджується, що на сучасному етапі цілком очевидно, що класовий критерій класифікації партійних систем, який домінував у радянській науці, не витримує серйозної наукової критики. Немає і не може бути такої партійної системи, яка б була прямим відображенням класової структури суспільства. "Чисті" класові партії — явище майже неіснуюче, тому що кожна партія прагне до розширення своєї соціальної бази, тому партійні системи визначаються не лише класовим складом населення, але і його національним складом, релігійним світоглядом, тощо [9].

Сьогодні як базова приймається так знана модифікована класифікація (або двомірне планування), яка представляє собою поєднання кількісного та якісного критеріїв [10].

Під кількісним критерієм розуміють кількість партій, що беруть реальну участь у політичній боротьбі і формуванні інститутів державної влади. За цією ознакою партійні системи поділяються на одно-, дво- та багатопартійні (або однопартійні системи та системи з більш, ніж однією партією). При цьому зазначається, що, партійна система це не арифметична сума всіх існуючих партій, а сукупність піше тих із них, які мають суттєвий вплив на прийняття політичних рішень (так звані "доречні партії") Звичайно, розрізняють двотиповий та багатотиповий поділ партійних систем за кількісною ознакою.

Під якісним критерієм розуміють якісні характеристики політичних партій ("сила парти", їх "коаліційний потенціал", "сила залякування" (потенціал шантажу), ступінь та характер конкурентності партійної системи (в першу чергу - наявність чи відсутність організованої опозиції), характер політичного режиму.

Виходячи із даних критеріїв, ми приймаємо за базову класифікацію партійних систем запропоновану Дж. Сарторі, де основною відмінністю між партійними системами вважається відмінність між партійними системами із вільною конкуренцією та партійними системами без конкуренції або з обмеженою конкуренцією [11].

В межах однопартійної системи існують наступні її різновиди: тоталітарна (в якій усі інші партії заборонені), авторитарна (де лише номінально існують інші партії), догматична (яка передбачає панування певної єдиної ідеології) та гегемоністська (в якій певна партія протягом багатьох років є провідною).

Таким чином, всупереч поширеному уявленню про однорідний характер однопартійної системи, вона насправді не є такою. Аналіз класичних різновидів однопартійних систем дає підстави розрізняти між ними два їх основні варіанти: системи, в яких всі партії, крім правлячої, офіційно заборонені або їх існування є формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона; системи, в яких в умовах плюралістичної демократії, але за переважання непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робились або зазнали поразки, однак не через протидію їм з боку політичної влади.

Така ситуація характерна для деяких пострадянських партійних систем, де існування політичних партій вже не заборонено законом, не переслідується з боку державної влади, але у зв’язку із „незвичністю” до нового політичного режиму формування багатопартійності проходить досить важко. Як наслідок однопартійної радянської системи у нових незалежних країнах відбулася деформація усіх елементів політичної системи суспільства. Саме тому сучасні партійні системи даних країн повинні зазнати багатьох змін, значних трансформувань, що не лише партія визначала взаємозв’язки із усіма структурними підрозділами політичної системи, щоб була присутня практична конкуренція за владу, не виключалася зміна різноманітних політичних сил у здійсненні влади, було наявне міжпартійне суперництво, опозиція, щоб влада здійснювалася не лише обмеженим колом партійного апарату – партократією [12].

При характеристиці багатопартійних систем найприйнятнішою, на нашу думку, є така класифікація партійних систем:

- домінантна, як характеризується наявністю переважаючої партії, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років;

- двопартійна (біпатризм) - дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу;

- трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно

представлена в парламенті;

- чотирипартійна або двоблокова, що відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу;

- партійна система обмеженого або поміркованого плюралізму, при якому відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції і якому притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями;- партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними;

- атомізована (мультипартійна) партійна система, яка навіть не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, оскільки тут виникає поріг, за яким кількість партій вже не має значення [13].

Аналіз шляхів формування партійних систем в пострадянських країнах засвідчує, що цей процес відбувається в цілому у відповідності до загальноприйнятих класичних схем, які в даних країнах реалізуються по-особливому, що зумовлено специфікою конкретно історичної ситуації, в якій знаходяться ці держави. Формування партійної системи в посткомуністичних країнах нерозривно пов'язане із процесом становлення державності. Це позначилось як на ідеології, організаційній будові так і на ролі партій у політичній системі суспільства. На проблеми формування партійних систем посткомуністичних країн існує такі погляди.

Деякі науковці вважають, що процес становлення партійної системи у таких країнах відбувається в загальному контексті трансформації держави від тоталітаризму до демократії, в умовах ліквідації залишків тоталітаризму та будівництва основ громадянського суспільства. З огляду на це партійні системи нових незалежних країн сформувалась не стільки внаслідок внутрішнього розвитку, скільки як противага тоталітарному однопартизму.

Незрілість внутрішніх умов, які повинні детермінувати становлення реальної багатопартійності (економічних, соціальних, духовних) визначають і незрілість останньої.

В силу слабої соціальної диференціації суспільства, нерозвиненості і неорганізованості соціальних інтересів, нечіткими виявились ідеологічна та політична позиція їх політичних презентантів, слабою є їх соціальна орієнтація.

Ідеологічні відмінності накладаються і тісно переплітаються з регіональними, національними та іншими. При цьому слід мати на увазі, що самі по собі ні назва, ні декларована партією ідеологічна платформа не можуть вважатися достатніми для визначення ідеологічної приналежності партії. Визначальною підставою для їх ідентифікації можуть і повинні виступати зміст, та результати практичної діяльності політичних партій [14].

Інша ж група дослідників головною причиною складності формування адекватної партійної системи у пострадянських країнах вважають той факт, що утвердження політичних свобод сприяло становленню приватної власності, економічних свобод, ринкової господарської системи, що обумовило специфіку партійно-політичного розвитку цих країн [15].

Господарська система, місце і роль у ній різних форм власності, галузей і секторів, відносини між суб'єктами економічного життя, роботодавцями і найманими робітниками, відносини розподілу і споживання обумовлюють соціально-класову структуру суспільства і відносини між її елементами Останні, у свою чергу, формують значною мірою свідомість та відповідні орієнтації й установки індивідів щодо політики, ставлення до тих чи інших партій. Усі ці фактори так чи інакше впливають на індивідуальну і групову свідомість Індивідів, утворюють певні комбінації, за допомогою яких відбувається злиття індивідів і груп з умовами і факторами виробництва, де вони безпосередньо стикаються з економічними реаліями, усвідомлюють їх і трансформують у певні політичні орієнтації, ставлення до партій і лідерів.

У країнах, в економіці яких приватна власність перебуває в процесі становлення, де вона не розкрила свого внутрішнього потенціалу і не сприйнята суспільною більшістю в якості продуктивної і цивілізованої форми реалізації економічних потреб суспільства, існують вагомі економічні підстави для відтворення політичних поглядів і орієнтацій, альтернативних приватній власності як основі економічної системи і базовим економічним цінностям. А це неминуче відображається в системі існуючих партій та відносинах між ними.

Найбільш глибокою економічною передумовою виникнення міжпартійних конфліктів є питання про власність як базисну суспільну цінність і основу господарської системи. Питання про ставлення до приватної власності виступає головною економічною детермінантою, що визначає характер відносин між суб'єктами політики в пострадянських суспільствах. Боротьба з приводу власності відсовує на другий план розв'язання проблем економічного розвитку, погіршує економічні та політичні відносини, що завжди справляє деструктивний вплив на розвиток як економіки, так і політики [16].

Виходить, що процес формування багатопартійності пов’язаний із становленням демократії. Саме політичний режим визначає існування того чи того типу партійної системи.Партійна система в сучасних умовах постає як закономірний і необхідний атрибут демократії. Дієва партійна система створює умови для адекватного відображення суспільних інтересів, забезпечення ефективного народовладдя. Однак у багатопартійній системі досить важко визначити належність партій до партійної системи. Підставами для включення партій до партійної системи є причетність партії до здійснення владних повноважень та відображення значних політичних інтересів суспільства.

В умовах розгортання політичної модернізації суспільства і функціонування партійної системи, як одного з провідних суб'єктів цього процесу, суспільні відносини, поступово вдосконалюючись, набувають неантагоністичного, конкурентного характеру. Партійна система в кожному конкретно взятому суспільстві, є показником модернізованості суспільства, рівнів його політичної культури і політичної соціалізації, а також ефективності діяльності державно-владних структур [17].

Реальна діяльність політичних партій в пострадянських суспільствах свідчить про те, що нові режими ні в якому разі не можна вважати демократичними, оскільки вони все ще зберігають значні елементи державного соціалізму. Разом з тим формування багатопартійності та її поступова трансформація засвідчує, що перехідний період вирізняється рисами, які не можна назвати ні державно-соціалістичними, ні ліберально-демократичними.

Суспільства перехідного типу спонтанно переборюють обмеження конкретної тоталітарної системи, прямують від тоталітарного до природно історичного стану, від однопартійності до багатопартійності. Для таких суспільств особливо важливо визначити механізми , фактори, які б з’єднували елементи партійної системи у стійку цілісність, незважаючи на перманентні суперечності, конфлікти і боротьбу між її суб'єктами.

Базова система цінностей є системою інтегративних підвалин суспільства, що надає йому цілісності і єдності. Ці цінності, як правило, фіксуються в конституціях держав, охороняються законом і владою, стають найважливішими елементами духовної і матеріальної культури народу, відбиваються в його менталітеті.

Цей факт визначає ще одну проблему становлення багатопартійності у пострадянських країнах, оскільки в них навіть не існувало закону про політичні партії. Саме тому, здобувши незалежність, у даних держав виникає проблема із формуванням парламентської більшості, яка базується на різноманітних комбінаціях основних партій, представлених у парламенті. Відповідно до цього виникає інша проблема: неможлива продуктивна діяльність урядових кабінетів [18].

Відомо, що між партійними та виборчими системами існує тісний взаємозв'язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Вона зумовлює появу того чи того типу партійної системи, оскільки лише через підтримку на виборах відбувається легітимація партійних мас, що відіграє вирішальне значення у становленні партійної системи [19].

Потрібно зазначити, що в сучасних демократичних країнах можливе існування лише дво- або багатопартійної системи. Завданням і одночасно проблемою нових незалежних країн у процесі трансформації є вибір вірної виборчої системи, що б забезпечила формування та діяльність адекватної партійної системи, яка б, у свою чергу, слугувала гарантом політичної стабільності суспільства. Розглянемо основні закономірності впливу виборчої системи на партійну, а також на зв’язок виборчої системи із політичною стабільністю.

Французький вчений Моріс Дюверже сформулював «три соціологічних закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на відносини між ними, тобто на партійні системи. Він констатував, що виборча систем впливає на політичне життя суспільства головним чином за допомогою партій [20].

Емпірично цей дослідник установив, що мажоритарна система виборів веде до двопартійної системи; голосування в один тур містить стимули до формування двопартійної системи, за якої створення коаліцій не є закономірністю (наприклад, провал „третьої сили” перед першим туром президентських виборів у Росії в 1996 р. ), а голосування в два тури – до двоблокової багатопартійної системи. Виборні посади при цьому є досить привабливими, тому основною метою партій є отримання перемоги на виборах. Це характерно як для президентської, де формуються двоблокові коаліції, так і для парламентської форми правління, за якої діє біпартійна система. Таким чином, у країні формується така партійна система, партії якої мають досить гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і пропозицій [21].Як правило, мажоритарна система відносної більшості формує монолітну партійну більшість у парламенті, а також однопартійний кабінет. Внаслідок цього з’являється стабільний уряд, який, спираючись на парламентську більшість, проводить послідовну політику щодо управління державою. Така система сприяє ефективному функціонуванні політичних інститутів, посилює „вертикальні” аспекти демократії. Це частково гарантує політичну стабільність, оскільки стабільність уряду не може повністю гарантувати стабільності політичного курсу, який може різко змінюватися при приході до влади опозиційної партії.

Однак, навіть за умов мажоритарної виборчої системи можливе формування так званої малопартійності, коли представлені партії небагаточисельні. Невеликі партії та групи отримують можливість брати участь у формуванні коаліцій для блокування найбільш популярного кандидата у першому турі і у різноманітному співробітництві перед другим туром (наприклад, ситуація напередодні другого туру президентських виборів у Росії в 1996р.). Такі коаліції не є стійкими, тому і виникають певні проблеми після виборів: розбіжності у поглядах, постійна конкуренція, які не можуть забезпечити політичної стабільності.

При пропорційній виборчій системі, яка складається з чисельних партіях, що мають жорстку внутрішню структуру, досить важко досягти однозначної парламентської більшості і сформувати однопартійний кабінет. Партії не залежать одна від одної, тому така система використовує коаліційний принцип діяльності парламенту та коаліційний тип уряду, засобами якого є переговори, компроміси, недовгострокові та слабкі коаліції. Це призводить до слабкості урядів, їх нестабільності, до дрібного політиканства, партійних торгів, непропорційного впливу дрібних партій. Однак, за певних умов коаліційний принцип може демонструвати відсутність різких змін в уряді, що надає політиці держави успіху і співдіє довготривалій політичній стабільності.

Варто зазначити, що є суттєвий негативний аспект даної виборчої системи для посткомуністичних партій: дана виборча система стимулює появу мультипартійної структури, а політиків – до пошуків розбіжності в поглядах, оскільки це може послугувати створенню нової політичної партії. Введення ж процентного порогу для обмеження впливу мілких партій призводить до інших проблем. Це дає привід сумніватися у тому, що для пострадянських країн дана виборча система є ефективною, оскільки головною проблемою таких держав є величезна кількість мало чисельних партій.

Однак, за умови, що у країні ще не сформувалася багатопартійність і певна партія й досі утримує владу, пропорційна виборча система може бути досить непоганим вирішенням.

З іншого боку, при вірному впровадженню і дотриманню законодавства даний тип виборчої системи може гарантувати зменшення кількості маловпливових партій та консолідацію політичних сил.

Варто зазначити, що для пострадянських країн характерна змішана виборча система, яка на думку деяких авторів є досить ефективною, оскільки вона „здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем” [22].

Змішана виборча система базується на комбінації елементів пропорційної та змішаної систем, за якої прихильники „малих партій” змушені голосувати за провідні партії. Таким чином, мало партійність повністю виключається. Однак, існує інша проблема, доказом якої є вибори до російської Думи 1995 р., коли кваліфікаційний бар’єр подолало декілька партій, які отримали загалом менше половини голосів виборців. Це дає підставу сумніватися в ефективності даної виборчої системи в пострадянських країн, де і без того виникають сумніви щодо легітимності обраної влади.

Окрім підходу Дюверже існує й інша думка щодо залежності партійної системи від результатів виборів та типів виборчих систем [23]. Виділяють такі закономірності появи певного типу партійної системи:

- системи, основані на партіях з мажоритарним напрямком, які характеризується тим, що при рівних можливостях партій тривалий час віддають перевагу лише одній партії;

- системи з домінуючою партією, в яких партія прагне набрати не менш 30 % голосів на виборах, але змушена шукати союзників для формування уряду;

- системи, які спираються на коаліцію міноритарних партій і які функціонують як коаліційна багатопартійність.

Однак, як ми вже встановили, у демократичній країні рано чи пізно складається або дво-, або багатопартійна система, яка також тісно пов’язана із поняттям політичної стабільності. Цей факт дає підставу проаналізувати переваги і недоліки кожної з систем.

Багатопартійна система відображає досить широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні співвідношення та розстановку політичних сил у країні.З іншого боку, що особливо стосується посттоталітарних країн, у яких існує величезна кількість малочисельних партій, це призводить до надмірної сегментації електорального кола під час виборів. Проблема у тому, що велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не гарантує більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Навпаки, вибори у Державну Думу Росії 1993, 1995 і 1999 рр. вказують на протилежну залежність: чим більше партій і блоків представлено у списках для голосування, тим менша кількість змогли подолати виборчий бар’єр у 5%, що необхідний для отримання депутатських місць.

Також надмірна фрагментарність політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів, оскільки блоки не є стійкими і довгостроковими.

Крім того, як засвідчує практика пострадянських країн, багатопартійність сприяє появі феномена „безвідповідальної опозиції”. Не маючи змоги прийти у законодавчий орган, дрібні партії можуть займатися популізмом, знаючи при цьому, що їм цього виконувати не доведеться. Такою поведінкою „опозиційні” партії сприяють радикалізації настроїв суспільства, що виключає існування політичної стабільності [24].

У свою чергу двопартійна система забезпечує більш стійке політичне життя: стабільне однопартійний уряд, домінування протягом тривалого часу єдиного політичного курсу. Однак, для посткомуністичних країн така система є дещо загрозливою, оскільки вона являє собою монопольне положення двох партій у політичному просторі, роблячи тим самим прагнення здобути владу іншими партіями практично неможливими. Таке положення дуже схоже на нещодавню однопартійність, враховуючи традиційні історичні особливості даних країн. Крім того, формування двопартійності практично неможливе у пострадянських країнах, оскільки воно потребує наявності багаточисельних партій.

З іншого боку, політична практика свідчить, що кількість партійних блоків і партій зменшується за політичною та економічною стабільністю, оскільки останні, концентруючи політичні сили, не вимагають наявності великої кількості партій та блоків.

Отже, бачимо, що виборча система значно впливає на формування партійної системи, а також на політичну стабільність. Партійна система теж значно впливає на існування партійної стабільності. Остання, у свою чергу, обумовлює існування певного типу партійної системи. Це означає, що вищезгадані явища тісно пов’язані і обумовлюють існування один одного.