Iсторiя та традицiї зовнiшньополiтичної служби України

Становлення зовнiшньополiтичної служби України пов'язано iз створенням самостiйної держави i проголошенням 10 червня 1917 року I Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв законодавчої i виконавчої гiлок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому унiверсалi, в якому було повiдомлено про утворення Генерального Секретарiату - виконавчого органу влади. З першого дня iснування Генерального секретарiату в його складi розпочало дiяльнiсть Генеральне секретарство з мiжнацiональних справ, що стало попередником першого українського зовнiшньополiтичного вiдомства у XX столiттi.

22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретарiату Української Народної Республiки, проголошеної III Унiверсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко i Генеральний секретар з мiжнацiональних справ Олександр Шульгин пiдписали "Законопроект про створення Генерального секретарства мiжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засiданнi Уряду УНР.

Згiдно iз схваленим документом було встановлено обов'язки Генерального секретарства мiжнародних справ, а саме: здiйснення мiжнародних зносин держави, охорона iнтересiв українських громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування нацiональних непорозумiнь в межах УНР.

Важливим поштовхом у розвитку української зовнiшньополiтичної служби став IV Унiверсал Центральної Ради (оприлюднений 12 сiчня 1918 року), в якому УНР проголошувалася "самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою Українського Народу".

У цей час уряд України розпочав роботу над створенням мережi дипломатично-консульських установ, чия дiяльнiсть регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства мiжнародних справ (згодом - Мiнiстерства закордонних справ); формуванням вiдповiдної правової бази дипломатичної дiяльностi - навеснi 1918 року спiвробiтниками українського МЗС було пiдготовлено проект закону "Про закордоннi установи УНР"; пiдготовкою дипломатичних кадрiв - з березня-квiтня 1918 року мали започаткувати роботу консульськi курси при Українському економiчному товариствi.

За час дiяльностi Центральної Ради було розпочато налагодження контактiв з державами свiту. Зокрема, у груднi 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, приймаючи представникiв Францiї ("Генеральний комiсар Францiї при урядi України") та Великої Британiї ("Представник Великої Британiї").

Наприкiнцi грудня 1917 року українська делегацiя взяла участь у мирних переговорах у Брестi, де 27 сiчня 1918 року було пiдписано перший мирний договiр у свiтовiй вiйнi - мiж УНР та Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю.

Українське зовнiшньополiтичне вiдомство Центральної Ради очолювали:

Олександр ШУЛЬГИН

Генеральний секретар мiжнародних справ, Мiнiстр закордонних справ (грудень 1917 року - 24 сiчня 1918 року).

Всеволод ГОЛУБОВИЧ

Мiнiстр закордонних справ (30 сiчня - 3 березня 1918 року).

Микола ЛЮБИНСЬКИЙ

Державний секретар закордонних справ, Керуючий МЗС (3 березня - 28 квiтня 1918 року).

З приходом до влади 28 квітня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову вiтчизняної зовнiшньополiтичної служби.

За свiдченнями iсторикiв, було визначено три основнi напрями зовнiшньої полiтики Української Держави: "встановлення дружнiх вiдносин з країнами Четвiртного Союзу; вирiшення спiрних територiальних проблем з сусiднiми державами; встановлення дипломатичних вiдносин з нейтральними державами".

За час дiяльностi Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичнi вiдносини. Зокрема, Українська Держава вислала дипломатичнi мiсiї до Румунiї, Фiнляндiї, Швейцарiї, Швецiї (загалом до 10 держав), а також прийняла понад два десятки повноважних представникiв iнших країн (Австро-Угорщини, Болгарiї, Грузiї, Нiмеччини, Туреччини, Польщi, Румунiї, Фiнляндiї та iнших).

Уряд Української Держави також сформував окрему делегацiю для мирних переговорiв з Росiєю. Переговори з росiйською делегацiєю вiдбувалися у Києвi з травня до жовтня 1918 року. Делегацiя РСФСР, очолювана Християном Раковським i Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функцiї тимчасового дипломатичного представництва в Українськiй Державi.

З призначенням Мiнiстром закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, який змiнив на цiй посадi Миколу Василенка, було здiйснено ряд важливих крокiв для вдосконалення структури українського МЗС та законодавчої бази зовнiшньополiтичної дiяльностi. У червнi 1918 року було прийнято "Закон про посольства i мiсiї Української Держави", в липнi цього ж року - закон про українську консульську службу. За перiод Гетьманського уряду розпочали дiяльнiсть першi вiтчизнянi Консульськi курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними i консульськими фахiвцями.За час дiяльностi Гетьманського уряду Мiнiстерство закордонних справ України очолювали:

Микола ВАСИЛЕНКО

Голова Ради Мiнiстрiв, Мiнiстр закордонних справ (30 квiтня - 20 травня 1918 року).

Дмитро ДОРОШЕНКО

Керуючий МЗС, Мiнiстр закордонних справ (20 травня - 14 листопада 1918 року).

Георгiй АФАНАСЬЄВ

Мiнiстр закордонних справ (14 листопада - 14 грудня 1918 року).

З приходом Другого республiканського уряду (Директорiї), який перебрав владу вiд гетьмана в груднi 1918 року, дипломатичнi контакти попереднiх українських урядiв були значною мiрою збереженi, а подеколи розширенi.

Зокрема, Директорiя, першим Мiнiстром закордонних справ якої став Володимир Чехiвський, вислала ряд дипломатичних мiсiй до таких держав, як: Бельгiя, Велика Британiя, Грецiя, Iталiя, США та iнших, вiдкрила посольства у Естонiї, Латвiї, Чехо-Словаччинi, Угорщинi тощо. За Директорiї Українська держава була також представлена у Ватиканi. Окрема делегацiя УНР взяла участь у Паризькiй мирнiй конференцiї, одночасно виконуючи функцiї тимчасового дипломатичного представництва України у Францiї.

Основна дiяльнiсть українських дипломатичних представництв i спецiальних делегацiй УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися мiжнародною пiдтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичнi установи УНР здiйснювали широку iнформацiйну та видавничу роботу про Україну, а також виконували основнi консульськi функцiї. У країнах, де перебували українськi полоненi, було органiзовано їхнє повернення на Батькiвщину; при представництвах у Берлiнi, Вiднi й Римi iснували вiйськово-санiтарнi мiсiї для вiйськовополонених.

За часiв Директорiї у практику української зовнiшньополiтичної служби ввiйшло проведення з'їздiв послiв i глав дипломатичних мiсiй, з яких найважливiшими стали - у Карлових Варах в 1919 роцi та Вiднi 1920 роцi.

За час дiяльностi Директорiї Мiнiстерство закордонних справ України очолювали:

Володимир ЧЕХIВСЬКИЙ

Голова Ради Мiнiстрiв - Мiнiстр закордонних справ (26 грудня 1918 року - 11 лютого 1919 року).

Кость МАЦIЄВИЧ

Мiнiстр закордонних справ (13 лютого - березень 1919 року).

Володимир ТЕМНИЦЬКИЙ

Мiнiстр закордонних справ (квiтень - серпень 1919 року).

Андрiй ЛIВИЦЬКИЙ

Керуючий МЗС (серпень 1919 року - травень 1920 року).

Важливою сторiнкою в iсторiї української дипломатiї стала зовнiшньополiтична дiяльнiсть Захiдно-Української Народної Республiки.

1 листопада 1918 року до влади у Львовi в результатi збройного повстання прийшла Нацiональна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний Закон про самостiйнiсть українських земель колишньої Австро-Угорської iмперiї i утворення самостiйної держави.

Зовнiшньополiтична дiяльнiсть ЗУНР в основному зводилася до двох ключових напрямiв: вiдносини з Надднiпрянською Українською Народною Республiкою та державами Антанти.

Керуючись спiльним прагненням до iсторичного об'єднання українських земель в соборнiй державi, 22 сiчня 1919 року представники обох урядiв привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.

За час своєї дiяльностi уряд ЗУНР налагодив широкi дипломатичнi контакти, вiдкривши власнi представництва в Австрiї, Iталiї, Нiмеччинi, Угорщинi, Чехо-Словаччинi, Югославiї. Спецiальнi мiсiї були направленi до держав, де перебувала значна кiлькiсть української емiграцiї - Канади, США, Бразилiї.

У липнi 1919 року уряд ЗУНР надiслав окрему делегацiю на Паризькi мирнi переговори, де представники ЗУНР спiвпрацювали з дипломатичною мiсiєю УНР.

За час дiяльностi ЗУНР його зовнiшньополiтичне вiдомство очолювали:

Лонгин ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ

Державний секретар зовнiшнiх справ (сiчень - 10 березня 1919 року).

Михайло ЛОЗИНСЬКИЙ

Державний секретар зовнiшнiх справ (10 березня - червень 1919 року).

Василь ПАНЕЙКО

Державний секретар зовнiшнiх справ (червень 1919 року - 1920 рiк).

Одночасно з державотворчими процесами, що здiйснювалися урядами УНР, Гетьманату та ЗУНР, розпочалося формування державних структур радянської України.

Внаслiдок цих процесiв, у сiчнi 1919 року було офiцiйно проголошено Українську Соцiалiстичну Радянську Республiку (УСРР). З самого початку формування владних структур радянської України виконання "зовнiшньополiтичних функцiй" було певною мiрою покладане на Народне секретарство мiжнацiональних справ, яке згодом було перетворене на Народне секретарство мiжнародних справ на чолi з Володимиром Затонським.

У сiчнi 1919 року було сформовано Раду народних комiсарiв УСРР, керiвником якої став Християн Раковський, одночасно очоливши зовнiшньополiтичне вiдомство радянської України i змiнивши на цiй посадi Миколу Скрипника.За час своєї дiяльностi уряд УСРР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв. Зокрема, представники УСРР перебували у Варшавi, Берлiнi, Празi. Щодо iноземних дипломатичних посланникiв при урядi радянської України, то серед них були представники Польщi, а також Австрiї, Нiмеччини, Чехо-Словаччини, якi виконували переважно торговельнi та консульськi функцiї.

В цей перiод дiяльнiсть Наркомату закордонних справ УСРР була в основному спрямована на розвиток дипломатичних вiдносин з iншими державами, вдосконалення внутрiшнього законодавства в межах компетенцiї наркомату, пiдтримку контактiв з представництвами iноземних держав в УСРР.

Водночас ситуацiя змiнилася пiсля утворення в груднi 1922 року Союзу РСР. Всi зовнiшньополiтичнi, економiчнi, торговельнi зв'язки України невдовзi перейшли у вiдання союзного центру, позбавляючи УСРР права на власну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.

Ще 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про згортання апарату НКЗС УСРР", повноваження якого мали бути переданi союзному наркомату. Не зважаючи на активнi спроби тодiшнього народного комiсара закордонних справ УСРР Х.Г.Раковського протидiяти цьому рiшенню (в т.ч. за його iнiцiативою 23 березня 1923 р. було прийнято звернення ЦК КП(б)У до Полiтбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання щодо злиття НКЗС УСРР i СРСР), НКЗС УСРР було офiцiйно лiквiдовано 20 вересня 1923 р. Разом з тим пiсля скасування НКЗС УСРР, завдяки настiйному клопотанню тодiшнiх українських керiвникiв з 1923 р. по 1936 р. в посольствах СРСР за кордоном працювали українськi представники, якi на цi посади призначалися урядом УССР, а потiм УРСР.

Зовнiшньополiтичне вiдомство УСРР очолювали:

Сергiй БАКИНСЬКИЙ

Народний секретар з мiжнацiональних справ (14 грудня 1917 року - 1 березня 1918 року).

Володимир ЗАТОНСЬКИЙ

Народний секретар закордонних справ (1 - 4 березня 1918 року).

Микола СКРИПНИК

Народний секретар закордонних справ (8 березня - 18 квiтня 1918 року).

Християн РАКОВСЬКИЙ

Народний комiсар закордонних справ (сiчень - липень 1919 року та березень 1920

року - липень 1923 року).

1 лютого 1944 року сесiя Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республiкам повноважень у галузi зовнiшнiх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комiсарiату Закордонних Справ iз загальносоюзного в союзно-республiканський народний комiсарiат". Цим актом пiсля двадцятирiчної перерви по сутi поновлювалися права союзних республiк у сферi зовнiшньополiтичної дiяльностi.

Вже 5 лютого 1944 року приймаються постанови Полiтбюро ЦК КП(б) України i Укази Президiї Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.

Мiжнародна дiяльнiсть України в перiод 1944-1990 рр. була в основному зорiєнтована на участь в ООН, роботi в iнших мiжнародних органiзацiях, що надавало можливiсть iнформувати свiтову громадськiсть про життя України, бути залученим до обговорення свiтових та регiональних мiжнародних проблем, вносити свої пропозицiї.

Як держава-засновниця ООН Україна брала участь у розробцi Статуту цiєї органiзацiї, формуваннi її структури, органiв та установ.

Делегацiя УРСР взяла найактивнiшу участь у роботi ООН вже в першi роки її iснування. Представники України виступали за змiцнення миру i розвиток мiжнародного спiвробiтництва. Українська делегацiя внесла чимало пропозицiй до Статуту, iнших документiв ООН, серед них такi, що стосувалися текстiв власне Статуту, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН, проекту резолюцiї про створення Комiсiї з розслiдування становища, що склалося в Iндонезiї (11 лютого 1946 р.), щодо бiженцiв i переселенцiв, перемiщених осiб, представництва неурядових органiзацiй в Економiчнiй i Соцiальнiй Радi ООН, роботи Дунайської конференцiї тощо.

Україна з 1945 р. є членом Мiжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, Всесвiтнього поштового союзу (1947 р.), Всесвiтньої метеорологiчної органiзацiї (1948 р.), Мiжнародної органiзацiї працi (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економiчної Комiсiї (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

Тричi (у 1948-1949 рр., 1984-1985 рр. та 2000-2001 рр.) Українська РСР обиралася непостiйним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала членом Економiчної i Соцiальної Ради ООН, неодноразово - членом Адмiнiстративної Ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керуючих МАГАТЕ, Комiтету боротьби з апартеїдом i з здiйснення невiд'ємних прав палестинського народу.Українська РСР, посiвши вiдповiдне мiсце в багатьох мiжнародних органiзацiях, проводила активну, наполегливу полiтику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Так, лише у 50-i роки нею було зроблено 22 пропозицiї, у 1960-1961 рр. - 18 пропозицiй, а з 1962 до 1970 р. - 202 пропозицiї, до документiв, що були предметом обговорення у мiжнародних органiзацiях та на конференцiях. Не менше пропозицiй внесено у 1971-1990 рр. Заслуговують згадки, зокрема, проголошення за iнiцiативами України Мiжнародного року медичних дослiджень, боротьба з неписьменнiстю у свiтi, допомога у пiдготовцi кадрiв для прискорення iндустрiалiзацiї країн, що розвиваються.

Серед проблем, що вирiшувались ООН за участю України до здобуття нею незалежностi, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хiмiчної зброї, незастосування сили, немiлiтаризацiї космосу, лiквiдацiї залишкiв колонiалiзму, заборони найманства. На 45-й сесiї ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцiю про мiжнародне спiвробiтництво з подолання наслiдкiв Чорнобильської аварiї.

Протягом 1945-1990 рр. участь УРСР, як i БРСР, в мiжнародних органiзацiях, в першу чергу ООН, здiйснювалась пiд керiвництвом з Москви. В той же час працiвники української зовнiшньополiтичної служби, будучи невiд'ємною частиною радянської дипломатiї, виховувались, зокрема, i на кращих традицiях свiтової дипломатiї. Пiдтвердженням високої їх квалiфiкацiї є те, що представники України займали високi керiвнi посади в ООН та iнших мiжнародних органiзацiях. Так, наприклад, Д.З. Мануїльський обирався Головою Ради Безпеки ООН у 1948-1949 рр., П.О. Недбайло - першим вiце-президентом 21-ї сесiї Комiсiї ООН з прав людини в 1965 р., Г.П. Шевель - вiце-президентом ГА ООН в 1970 р., В.Н.Мартиненко - вiце-президентом Комiтету з соцiальних питань ЕКОСОР в 1977 р. та вiце-президентом 36-ї сесiї ГА ООН в 1981 р., В.О.Кравець - головуючим в РБ ООН в 1984 р., Г.Й.Удовенко - головуючим в РБ ООН в 1985 р., Ю.М.Кочубей - заступником Генерального директора ЮНЕСКО в 1987-1992 рр. Багато українських дипломатiв працювало на рiзних посадах в Секретарiатi ООН, робочих органах iнших мiжнародних органiзацiй.

Мiнiстерство закордонних справ УРСР очолювали:

Олександр КОРНIЙЧУК

Мiнiстр закордонних справ (лютий - липень 1944 року).

Дмитро МАНУЇЛЬСЬКИЙ

Мiнiстр закордонних справ (1944 - 1952 роки).

Анатолiй БАРАНОВСЬКИЙ

Мiнiстр закордонних справ (10 червня 1952 року - 17 червня 1953 року).

Лука ПАЛАМАРЧУК

Мiнiстр закордонних справ (11 травня 1954 року - 13 серпня 1965 року).

Дмитро БIЛОКОЛОС

Мiнiстр закордонних справ (16 березня 1966 року - 11 червня 1970 року).

Георгiй ШЕВЕЛЬ

Мiнiстр закордонних справ (10 серпня 1970 року - 18 листопада 1980 року).

Володимир МАРТИНЕНКО

Мiнiстр закордонних справ (18 листопада 1980 року - 28 грудня 1984 року).

Володимир КРАВЕЦЬ

Мiнiстр закордонних справ (29 грудня 1984 року - 27 липня 1990 року).

Новий етап у розвитку вiтчизняного зовнiшньополiтичного вiдомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацiю про державний суверенiтет України.

У Декларацiї зазначалося, що України "як суб'єкт мiжнародного права здiйснює безпосереднi зносини з iншими державами, укладає з ними договори, обмiнюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у дiяльностi мiжнародних органiзацiй...".

Україна "виступає рiвноправним учасником мiжнародного спiлкування, активно сприяє змiцненню загального миру i мiжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесi та європейських структурах".

Пiсля прийняття iсторичного Акту про незалежнiсть України 24 серпня 1991 року перед вiтчизняним Мiнiстерством закордонних справ постали новi вiдповiдальнi завдання, якi вимагали нових професiйних пiдходiв, реформування структури МЗС, формування вiдповiдної законодавчої бази.

Як зазначається в "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", ухвалених 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополiтичне становище, iсторичний досвiд, культурнi традицiї, багатi природнi ресурси, потужний економiчний, науково-технiчний та iнтелектуальний потенцiал, Україна може i повинна стати впливовою свiтовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченнi полiтико-економiчної стабiльностi в Європi.

Неодмiнною умовою успiшної реалiзацiї Україною своїх можливостей є її активне i повномасштабне входження до свiтового спiвтовариства. Долаючи кризовi явища в суспiльствi i торуючи свiй шлях у свiт, Україна спирається на свої фундаментальнi загальнонацiональнi iнтереси, вiдповiдно до яких визначаються засади, напрями, прiоритети та функцiї її зовнiшньої полiтики".

Реалiзуючи поставленнi завдання, за неповнi дев'ять рокiв незалежностi Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послiдовного i активного учасника мiжнародних вiдносин.На сьогоднi Україна - це непостiйний член Ради Безпеки ООН, учасник понад 100 мiжнародних органiзацiй, iнiцiатор неформального об'єднання держав ГУУАМ, до якого, крiм нашої держави, належать Грузiя. Узбекистан, Азербайджан, Молдова, один з iнiцiаторiв Органiзацiї Чорноморського економiчного спiвробiтництва, котрибутор безпеки в Пiвденно-Схiднiй Європi, Приднiстров'ї, на Кавказi. Україна, визнана стратегiчним та особливим партнером ЄС та НАТО, бере активну участь в iнтеграцiйних процесах у Європi, на Балто-Чорноморському просторi.

Україна встановила дипломатичнi вiдносини з 166 державами свiту, має розгалужену сiтку дипломатичних та консульських установ (80 у 60 державах), уклала i виконує понад двi тисячi мiжнародно-правових документiв.

Зовнiшньополiтична дiяльнiсть України регулюється багатьма засадничими нацiональними нормативно-правовими документами, серед яких насамперед:

Конституцiя України вiд 28 червня 1996 року;

Основнi напрями зовнiшньої полiтики України вiд 2 липня 1993 року;

Концепцiя (основи державної полiтики) нацiональної безпеки України вiд 16 сiчня 1997 року;

Воєнна доктрина України вiд 19 жовтня 1993 року;

Закон України "Про мiжнароднi договори України" вiд 22 грудня 1993 року;

Закон України "Про правонаступництво України" вiд 12 вересня 1991 року;

Закон України "Про участь України в мiжнародних миротворчих операцiях" вiд 23 квiтня 1999 року;

Указ Президента України "Про Положення про Мiнiстерство закордонних справ України" вiд 3 квiтня 1999 року;

Указ Президента N 841/96 "Про заходи щодо вдосконалення координацiї дiяльностi органiв виконавчої влади у сферi зовнiшнiх зносин" вiд 18 вересня 1996 року;

Указ Президента України "Про Положення про дипломатичну службу в Українi" вiд 16 липня 1993 року;

Указ Президента України "Про Консульський Статут України" вiд 2 квiтня 1994 року;

Розпорядження Президента України "Про Положення про дипломатичне представництво України за кордоном" вiд 22 жовтня 1992 року.

Згiдно зi статтею 106 Конституцiї України керiвництво зовнiшньополiтичною дiяльнiстю держави здiйснює Президент України, який представляє країну в мiжнародних вiдносинах, веде переговори та укладає мiжнароднi договори України, приймає рiшення про визнання iноземних держав, призначає та звiльняє глав дипломатичних представництв України в iнших державах i при мiжнародних органiзацiях, приймає вiрчi грамоти дипломатичних представникiв iноземних держав.

Згiдно з Указом Президента України "Про Положення про Мiнiстерство закордонних справ України" вiд 3 квiтня 1999 року, центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує вiдповiдно до наданих йому повноважень проведення зовнiшньої полiтики держави i координацiю дiяльностi у сферi зовнiшнiх зносин, є Мiнiстерство закордонних справ України.

Згiдно з Указом, основними завданнями МЗС України є: "участь у забезпеченнi нацiональних iнтересiв i безпеки України шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства, сприяння забезпеченню стабiльностi мiжнародного становища України, пiднесенню її мiжнародного авторитету, поширенню у свiтi образу України як надiйного i передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнiшнiх умов для змiцнення незалежностi, державного суверенiтету, економiчної самостiйностi та збереження територiальної цiлiсностi України; забезпечення вiдповiдно до наданих повноважень цiлiсностi та узгодженостi зовнiшньополiтичного курсу України; захист прав та iнтересiв громадян i юридичних осiб України за кордоном; сприяння розвитковi зв'язкiв iз зарубiжними українськими громадами та надання цим громадам пiдтримки i захисту вiдповiдно до норм мiжнародного права та чинного законодавства України".

Пiсля прийняття Декларацiї про державний суверенiтет i за роки незалежностi Мiнiстерство закордонних справ України очолювали:

Анатолiй Зленко

Мiнiстр закордонних справ України (27 липня 1990 року - 25 серпня 1994 року)

Геннадiй Удовенко

Мiнiстр закордонних справ України (25 серпня 1994 року -17 квiтня 1998 року)

Борис Тарасюк

Мiнiстр закордонних справ України (17 квiтня 1998 року - 29 вересня 2000 року)

З 2 жовтня 2000 року Мiнiстерство закордонних справ України очолює

Анатолій Зеленко

На сьогоднi дiяльнiсть Мiнiстерства закордонних справ України значно розширена i реформована, Про це, зокрема, свiдчить той факт, що нинi загальна кiлькiсть працiвникiв системи МЗС становить понад 1800 осiб, що у 18 разiв бiльше, нiж у 1990 роцi.

Важлива увага в МЗС надається пiдготовцi нових поколiнь українських дипломатiв. Прикметним є те, що у Центральному апаратi МЗС України працює близько 60% працiвникiв вiком до 30 рокiв, у закордонних установах - до 40%. Значною мiрою розширене регiональне представництво серед працюючих в МЗС.Серед ключових вищих учбових закладiв для дипломатичної служби вагому роль вiдiграють Дипломатична Академiя при МЗС України, Iнститут мiжнародних вiдносин Київського Нацiонального унiверситету iм. Т.Шевченка, Львiвський Нацiональний унiверситет iм. I.Франка, Нацiональна юридична академiя iм. Ярослава Мудрого, Iнститут сходознавства i мiжнародних вiдносин "Харкiвський колегiум".

Iсторiя новiтнього українського зовнiшньополiтичного вiдомства - це невiд'ємна частина доленосних державотворчих процесiв, що вiдбувалися в Українi впродовж ХХ столiття.

Попри складнiсть та неоднозначнiсть подiй, якi пережила вiтчизняна дипломатична служба за пройдене столiття, нинi ця iсторична спадщина стоїть в основi сучасної активної i послiдовної зовнiшньої полiтики України та дiяльностi українських дипломатiв, чий патрiотизм i професiоналiзм дозволив їм обрати за гасло слова: "Честь i Вiтчизна".