Ліберизація суспільно-політичного життя України та її згортання в 60-х роках ХХ ст

ПЛАН

Вступ

1. Суспільно-економічний лад в другій половині 50 – початку 60-их рр.

2. Національно-державний устрій та суспільно-політичне життя в умовах ліберизації життя

3. Згортання ліберизації суспільно-політичного життя України в другій половині 60-х років

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Після смерті Сталіна (1953 р., 5 березня) і засудження методів його керівництва на ХХ з’їзді КПРС М.С.Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування.

Сталін був стрижнем тоталітарної системи. Тому його смерть 5 березня 1953 p. поклала початок визволенню народів Союзу РСР, у тому числі й України, від жорстокого режиму культу особи Сталіна. Це явище одержало назву десталінізації. Воно було голов¬ним змістом розвитку держави і права України, як і інших республік СРСР, приблизно протягом десятиріччя.

Перші ознаки десталінізації позначилися незабаром після сме¬рті Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 p. проголосив курс на відбудову внутріпартійної демократії, усунення зловживань законністю. Пленум ЦК Компартії України, що проходив 29-30 липня 1953 p., цілком погодився з рішеннями червневого пле¬нуму ЦК КПРС.

Процес десталінізації набрав силу після XX з'їзду КПРС (лю¬тий 1956 p.), на якому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М.Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків. Становище країни та народу вимагало радикальних змін. На XX з'їзді вперше на весь голос було сказано правду про лихо народу і партії. Сподівання на щасливе майбутнє, в якому не буде беззаконня, сваволі, сталінських концтаборів, сподівання на те, що повага до людини, праці і до прав особистості стане не лише гучним гаслом, а й повсякденною реальністю, — є основними штрихами до зображення тієї об'єктивної реальності, в якій здійс¬нювались поступове звільнення від тоталітарного минулого, утверд¬ження нових цінностей і нового типу соціальної організації.

Через чотири місяці після з'їзду — 30 червня 1956 р.— ЦК КПРС прийняв постанову "Про подолання культу особи та його наслідків", де висловлювалася рішучість держави і партії продовжу¬вати боротьбу проти культу особи, тобто викривати і усувати нега¬тивні наслідки цього режиму. Викриття культу особи Сталіна — найбільш грандіозна подія в житті радянського суспільства в період, що вивчається, яка за своїм значенням далеко виходить за межі цього періоду. Вона вплинула на весь наступний розвиток радян¬ського суспільства і держави, а також на подальший хід світо¬вої історії.

1. Суспільно-економічний лад

в другій половині 50 – початку 60-их рр.

Значною мірою залікувавши рани війни, відновив¬ши народне господарство, радянські люди створили необхідні умо¬ви для подальшого руху вперед у масштабах, які перевершували довоєнні. Підтвердивши правильність розвитку радянської еконо¬міки на шляху соціалізму, XX з'їзд КПРС намітив програму ство¬рення єдиного народно-господарського комплексу, який би охоп¬лював усі ланки суспільного виробництва, розподілу і обміну на території усієї країни. Умовами успішного виконання цієї програми були безперервний технічний прогрес, швидке зростання продук¬тивності праці, подальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення матеріального і культурного рівня радянського народу. Передбачалося, що виконання цієї програми стане великим кроком уперед на шляху розв'язання головного економічного завдання СРСР — в історично стислий строк наздогнати і перегнати най¬більш розвинуті країни по виробництву продукції на душу населен¬ня. 50-ті роки, особливо період після 1956 p., виявилися найрезуль¬тативнішими в розвитку народного господарства за весь час існу¬вання радянської влади. Проявилося прагнення змінити пріоритети економічного розвитку. Більше уваги звертається на галузі, пов'я¬зані зі сферою споживання, задоволенням насущних потреб люди¬ни. Щоб збільшити хлібні запаси у країні, майже 1 млн. її громадян працювали на освоєнні цілинних земель. Тільки у 1954—1955 pp., українці створили у Казахстані 54 зернових радгоспи. Не зайвим буде додати, що участь України в піднятті цілини завдала їй чимало витрат.

Україна разом з усім Союзом РСР вступила в епоху науково-технічної революції. Були забезпечені достатньо гармонійний роз¬виток галузей економіки, кредитно-грошова збалансованість. Темпи зростання перевершили усі попередні. Уперше, і це найголовні¬ше, виникла можливість переходу з екстенсивного шляху на інтен¬сивний, і за рахунок не збільшення ресурсів, а кращого, розумного їх використання. Наприкінці 50-х років у народному господарстві була одержана найбільша сума прибутків. Уперше національний доход перевершив рівень 1928 p. Успіхи науки і техніки дали змогу досягти стратегічного паритету, приступити до освоєння космічно¬го простору. У 1957 р. в СРСР виведений на орбіту перший штучний супутник Землі, у створенні якого брала участь й Україна.XXI з'їзд КПРС (1959 p.) констатував, що соціалізм одержав у нашій країні повну і остаточну перемогу, став реальністю. Цей висновок сприйнятий новою, третьою програмою партії, затверд¬женою на XXII з'їзді КПРС (1961 p.).

У промисловості, як завжди, панувала група А, а в ній — воєнні галузі. Сільське господарство хронічно відставало, займало підлегле щодо промисловості становище. Економіка була розбалансована, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, носила мілітаристський та затратний характер.

Соціальна сфера була запу¬щена. Безпосередній виробник так і не став господарем виробниц¬тва. Перебуваючи у полоні сталінської моделі соціалізму, продов¬жуючи лінію XVIII та XIX з'їздів партії, не піддаючи серйозному науковому аналізу економічні показники, М.Хрущов всіляко під¬гримував утопічне завдання безпосереднього переходу, "стрибка" в комунізм. Це нереальне завдання було закладено в третю програму партії. М. Хрущов навіть пообіцяв, що у 1980 p. усі радянські люди житимуть при комунізмі. Такі волюнтаристські настанови створю¬вали хибне уявлення про простий і легкий рух до нього.

У 1953—1964 pp. збільшується загальна кіль¬кість народонаселення України. У 1958 p. була досягнута його довоєнна чисельність — 41 300 000 чоловік. Особливо швидко зро¬став робітничий клас. Саме за рахунок робітників збільшується населення міст. Зростає й кількість інтелігенції.

Але чисельність селян помітно зменшувалася. У 1961 p. чисе¬льність міського населення України зрівнялась з чисельністю сіль¬ського, а потім і перевищила її. У той час це явище вважали позитивним, хоча воно уже тоді погрожувало послабленням вироб¬ничих сил села, порушувало нормальне співвідношення селянства і робітничого класу.

Інша риса соціальної структури — зміцнення службовців уп¬равлінського апарату (партійних, радянських, господарських керів¬ників різного рангу).

Поряд з кількісними відбувалися також якісні зміни у суспіль¬стві. Було засуджено зневажливе ставлення до потреб трудящих. XX з'їзд партії накреслив масштабну соціальну програму. Усе це все¬ляло надію на реальне, більш повне задоволення матеріальних та духовних потреб людей, збагачення змісту прав громадян, їх га¬рантію.

Під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в'язниць і таборів багата безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім'я тим із них, хто не дожив до волі. Тим самим значно скоротилася кількість ув'язнених, людей, підневільну працю яких використовувала держава.

На жаль, процес духовного розкріпачення ще тільки намітив¬ся. Існувало немало стереотипів, які перешкоджали повному духов¬ному визволенню. Досить сказати, що все ще зберігалось зневаж¬ливе ставлення властей до інтелігенції. Періодично учинялися об¬разливі публічні проробки або цькування видних представників інтелігенції, перш за все інтелігенції національної. Значною мірою таке ставлення до інтелігенції мало своїм джерелом "антиінтеліге-нтський комплекс" М.Хрущова. Консервативні сили вміло корис¬тувались цим і настроювали його проти найбільш ненависних їм представників інтелігенції. Збереглась також система суспільно-політичних відносин, в якій людина-творець, активна особистість все ще була підпорядкована державі, була предметом застосування державної політики.

Партійні та державні органи безпідставно перешкоджали по¬верненню в Україну депортованих з Криму та інших її регіонів громадян, які були визволені із спецпоселень. Депортовані вели стійку боротьбу за свої права.

Одночасно посилюється захист іноземних громадян і осіб без громадянства.

2. Національно-державний устрій та суспільно-політичне життя

в умовах ліберизації життя

У період, що вивчається, Україна перебувала у складі Союзу РСР. Її територія зростала. У лютому 1954 p. до складу УРСР увійшла Кримська область. У січні 1954 p. стародавнє українське місто Проскурів перейменовано у Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область — у Хмельницьку.

Розширюється компетенція союзних республік, у тому числі й України. Було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання союзної республіки розв'язання питань її адміністративно-територіального устрою. Це було гарантією тери¬торіальної цілісності союзної республіки. За Конституцією СРСР 1936 p. ці питання знаходилися у виключній компетенції Верховної Ради СРСР. Але за умов, коли адміністративно-територіальна сис¬тема Радянської держави в цілому та кожної союзної республіки устоялася, між ними існувала взаємна довіра. Зберігання цього права за Союзом РСР створювало б надмірну, зайву централізацію. СРСР не міг змінити чи зменшити територію України без й згоди на це. Крім того, зміцнення територіальної цілісності України забезпечувало розвиток ініціативи та відповідальності її органів державної влади і управління, надавало їм можливість вирішувати питання адміністративно-територіального устрою з урахуванням усіх місцевих особливостей.Україна разом з іншими союзними республіками одержала також нові права в управлінні своїм господарством. Це викликалося потребою швидкого створення масштабної економіки, а також досягненнями України в господарському та культурному будівниц¬тві.

Були поширені права України в державному плануванні та фінансуванні й господарства. За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 травня 1955 р. "Про зміну порядку державного планування та фінансування господарства союзних республік" Україна, а саме її Рада Міністрів, одержала права самостійно: 1) затверджувати плани виробництва та розподілу усіх видів промислової продукції, що виробляють підприємства республіканських міністерств, відомств і промислової кооперації; 2) затверджувати титульні списки капіта¬льного будівництва по підприємствах республіканських міністерств і відомств; 3) передбачати дня республіканських міністерств і ві¬домств завдання по підвищенню продуктивності праці, чисельності працівників, фонду зарплати тощо; 4) залишати в своєму розпо¬рядженні 50% будівельних матеріалів і низку промислових товарів широкого споживання, вироблених на підприємствах загально¬союзного та союзно-республіканського підпорядкування понад квартальний план.

Тоді ж, у 1955 р., УРСР як союзна республіка одержала право затверджувати проект бюджету республіки та звітувати про вико¬нання бюджету. Тепер в загальнодержавному бюджеті СРСР зазна¬чалася лише сума витрат по основних напрямках по СРСР в цілому, а Верховна Рада УРСР самостійно розподіляла передбачені в бюд¬жеті кошти між республіканським і міськими бюджетами.

Рада Міністрів УРСР одержала право залишати у своєму роз¬порядженні резерви по праці, капіталовкладенням, фондовим мате¬ріалам, відносити тільки що створені підприємства і організації до відповідної групи (категорії) в оплаті праці, надавати окремим колгоспам відстрочку від здавання державі сільгосппродуктів за обов'язковими поставками, внесення натуральної та грошової оп¬лати за працю МТС та ін.

Зміцненню статусу України сприяло розширення її права ви¬давати закони та інші нормативні акти щодо питань її повноважень. У лютому 1957 p. було відновлено положення Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання союзних республік законодавства про їх судоустрій, про прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів. Союзу РСР було залишено право вста¬новлювати Основи законодавства в цих галузях.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік визна¬чали нові напрямки законодавчої діяльності України. Вони санкці¬онували видання в Україні законів в галузі авторського права, спадкового права, надали Україні можливість встановлювати нові види покарання, форму та порядок участі громадськості у виправ¬ленні засуджених.

Після XX з'їзду КПРС розпочинається процес десталінізації у державному будівництві. У політичній сфері ставилося завдання усунення порушень демократії та законності, а також усіх шкідливих наслідків цих порушень. Відповідно до цього в основу процесу десталінізації було покладено такі демократичні принципи: визнання за народом ролі творця історії, розвиток його творчої активності, турбота про народні інтереси; опора на науку, знання об'єктивних законів суспільного розвитку; колективне кері¬вництво.

Разом із тим у боротьбі за соціалізм вирішальна роль, як і раніш, відводилася компартії, Тим більше, що вона взяла на себе боротьбу з культом особи. Протягом 50-х років лави Компартії України помі¬тно зросли (1952 p. — 770 000 чоловік, 1959 p. - 1 300 000 чоловік).

XX з'їзд КПРС постановив і надалі проводити роботу з удос¬коналення державного апарату, повернутися до питань конкретно¬го керівництва господарством країни. Висувалась вимога удоскона¬лити організаційні форми: спростити структуру управління, рішуче усувати проміжні ланки і тим самим наближати центр до місць, поглиблювати спеціалізацію управління, зробити апарат управління економним. Робляться спроби зламати командно- бюрократичні методи управління, установлені у 30—40-х роках.

Але цей процес відбувався повільно, важко, часто наштовхува¬вся на прихований, а то й відкритий опір. Сталіністи не збиралися складати зброю. Відірвані від життя народу, перебуваючи у полоні старих уявлень, вони відкидали усі демократичні починання. Пред¬ставники старої гвардії (Молотов, Маленков, Каганович та ін.) згур¬тувалися і через рік після XX з'їзду КПРС — у червні 1957 p.— пішли у наступ, щоб врятувати сталінський режим і самим утриматись у владі. Використовуючи свою кількісну перевагу у Президії ЦК, вони постановили усунути М.Хрущова з поста першого секретаря ЦК партії. Проте пленум ЦК відкинув це рішення і підтримав курс XX з'їзду. Пленум засудив антипартійну групу Молотова, усунув її учас¬ників з партійних постів. Пізніше вони були виключені з партії. Важливе значення у цьому мала підтримка, яку М.Хрущов отримав з боку армії (військовий міністр — маршал Г.Жуков).Керівництво України також підтримало М.Хрущова. До речі, партійні та державні керівники України деякий час дружньо спів¬працювали з М.Хрущовим, були його опорою. О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський та П.Шелест входили до складу по-літбюро, в якому було всього 11 осіб. Такий стан був корисний для України, він підвищував її державну вагу.

Якщо в галузі економіки робилися спроби (імітація) реформ, то в політичній сфері компартійне керівництво, особливо брежнєвського періоду, намагалося за всяку ціну зберегти існуючий режим.

Під кінець „хрущовської відлиги” ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи – Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним.

Характерними рисами „брежнєвського” курсу в ідейно-політичному і духовному житті були:

– перетворення КПРС і її бойового загону – Компартії України на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї повноти влади. Ці положення знайшли законодавче закріплення в Конституції СРСР 1977 р. і Конституціїх УРСР 1978 р., в яких наголошувалось, що КПРС є „керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи, всіх державних і громадських організацій”;

– підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення;

– зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;

– заідеологізованість суспільно-політичного і духовного життя, згортання демократії і гласності, масовий наступ на релігію, посилення атеїстичної пропаганди і боротьби з проявами „українського буржуазного націоналізму” та егоїзму.

Але в суспільстві не зникли ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього – формування наприкінці 50-х – на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук’яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін.

У 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов’язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

У період „хрущовської відлиги” було здійснено ряд соціальних програм. Зокрема, в 1956р. було проведено пенсійну реформу в результаті якої середній розмір пенсій за віком зріс більше ніж у 2 рази, почали виплачувати пенсії колгоспникам.

Значно зросли асигнування на освіту і охорону здоров’я, скорочено тривалість робочого дня до 7год. Значно збільшились асигнування держави на житлове будівництво. В результаті за 1950–1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилась у 17 разів, а будинків у селах – у 14 разів.

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.Хрущовська „відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України. Це проявилось насамперед у виступах окремих представників інтелігенції з критикою національної політики Сталіна, на захист української мови, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. Розширилася сфера вживання української мови, збільшилося видання українських книжок. Розпочалось видання фундаментальних наукових праць, що піднімало престиж української науки і культури: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови. Дещо було зроблено для публікації раніше закритих архівних документів, що дало поштовх до відтворення правдивої історії українського народу. Було започатковано підготовку багатотомної історії України, „Історії міст і сіл Української РСР”. З 1957 р. почав видаватися „Український історичний журнал”.

Проте ці заходи були непослідовними. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитись від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитись від української. В результаті українська мова ставала в Україні предметом непрестижним, непотрібним для життя.

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.

Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди не лише розвитку його національної культури, а й всьому українському суспільству.

Отже, десталінізація і „хрущовська відлига” носили поверховий характер і не зачіпали основ командно-адміністративної системи (залишились монополія КПРС на владу і недоторканою марксистсько-ленінська ідеологія, зберігалися основні функції політичної поліції (КДБ).

Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як „велике десятиліття”, зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.

3. Згортання ліберизації суспільно-політичного життя України в другій половині 60-х років

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі „Україна” в день прем’єрного показу кінофільму „Тіні забутих предків” представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї „парасолі гласності”, котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.Проте адміністративно-командна система робила все, щоб виключити національний фактор із суспільних відносин. У 1967 р. в структурі КДБ було створено „п’яте управління” по боротьбі з „ідеологічними диверсіями”, а в дійсності – з інакомисленням. Цьому підпорядковувалися і гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу, про його „загальнонаціональну гордість” і т. п. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок з Москви розцінювалась як прояв націоналізму і нещадно присікалась.

Висновок

Отже, період ліберизації, іншими словами – десталінізації, був досить суперечливим часом у роз¬витку держави і права України. З одного боку, під впливом рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна, йшов процес демократизації державно-правового життя, намітилась тенденція до поліпшення життя людей, розширення їх прав, а з другого — консервативні уявлення, які тривалий час зберігались у керівництві країни, а також волюнтаризм у прийнятті рішень неминуче призво¬дили до хиб і прорахунків.

Демократизація радянської держави здійснювалася повільно, непослідовно і не була завершена. Державний апарат, виплеканий Сталіним, зазнавши лише косметичного ремонту, устояв.

Влада, яка зосереджувалась у руках партійно-державної но¬менклатури, так і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнта¬ристські методи управління виявилися досить живучими. Коман¬дно-адміністративна система збереглася.

Такий підсумок був неминучим. Адже країна і після викриття режиму культу особи Сталіна продовжувала вперто будувати поза-ринковий, казармений, мілітаристський соціалізм, який не відпові¬дав потребам продуктивних сил суспільства, об'єктивним законам його розвитку. Проте він вижив при підтримці адекватної йому командно-адміністративної системи, всеохоплюючої "апаратної" держави як знаряддя такого соціалізму.

Оптимістичний висновок третьої програми партії про переро¬стання з другої половини 50-х років диктатури пролетаріату у всенародну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократи¬зація суспільного життя як невід'ємна риса всенародної держави не була забезпечена. А втім, диктатури пролетаріату також не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна склалась диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу. В обстановці боротьби з культом особи у період з середини 50-х до середини 60-х pp., партійно-державна бюрократія прикрасила себе демократичним одягом, не змінюючи при цьому в основному своєї суті.

Список використаної літератури

1.Боффа Дж. Історія Радянського Союзу. Т. 2. - М., 1990.

2.Верт Н. Історія радянської держави 1900-1991. – М., 2000.

3.Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / АЗа ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. — К.; 1н Юре. — 1996. — 448 с.

4.Старков Б.А. З історії опору режиму особистої влади // Вісник вищої школи. - 1990. - №17.