Американо-українські відносини (1991-2005 рр.)
Зміст
Вступ………………………………………………………………………….. 3-4
Розділ І. Політичні стосунки США і України…………………………… 5-22
Розділ ІІ. Торгово-економічні взаємовідносини між США і
Україною……………………………………………………………23-34
Розділ ІІІ. Американо-українське співробітництво у здійсненні миротворчих кампаній……………………………………………35-40
Висновки…………………………………………………………………….....41-42
Список використаних джерел та літератури……………………………...43-45
Вступ
Актуальність теми. Актуальність теми даної курсової роботи зумовлена тим, що незалежна Україна посідала різне місце у політиці адміністрації президентів США. Бачення ними молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу американських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії США було те, наскільки Україна „ вписувалася ” чи не „ вписувалася ” в неї.
Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження в курсовій роботі є америкино-українські взаємовідносини, які почалися з здобуттям незалежності Україною, тобто з 1991 року, і тривають до цього часу.
Предмет дослідження. Предметом дослідження курсової роботи виступає зовнішня політика Сполучених Штатів щодо України.
Хронологічні рамки. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1991 по 2005 роки. Нижньою межею даного дослідження є 1991 рік. В цьому році відбувся розпад Радянського союзу і утворилася незалежна Україна. Верхньою межею даного дослідження виступає 2005 рік, до президентських виборів.
Мета даної курсової роботи полягає в об’єктивному і всесторонньому висвітленні основних аспектів американо-українських відносин залежно від політики яку проводили американські та українські уряди і президент.
Виходячи з мети даної роботи потрібно вирішити такі завдання:
1. Показати розвиток американо-українських політичних стосунків починаючи з 1991 і до 2005 року.
2. Висвітлити торгово-економічні відносини між США та Україною.
3. Проаналізувати участь України в миротворчих кампаніях США і НАТО.
Дана тема досить широко досліджена як в українських так і в американських виданнях. Багато цікавої інформації по даній темі також міститься в Інтернеті. Щодо друкованих видань, то зокрема Гарань О. у своїй статті „ Розпад СРСР і українське питання в політиці США ” [2] показує ставлення США до розпаду СРСР і утворення незалежної України. Інший вчений Дубовик В. в своїй праці „ Політика США по відношенню до незалежності України (1991-1994рр.)”. Аналіз концепцій американської політології [5], висвітлює американо-українські відносини за 1991-1994 роки. Заслуговує на увагу також стаття Щербака Ю. „ Позначені безпрецедентним динамізмом [14] ”. Цікавою є праця авторів Каменського Є. і Шашкевича А. „ Політика США щодо України ” [6].
Щодо висвітлення торгово-економічних відносин між США та Україною то треба звернути особливу увагу на статтю Парканського
„Экономическое отношение США с Украиной ” [11]. В ній автор широко висвітлив торговельно-економічні відносини США і України в проміжку часу від 2000 до 2005 року. Треба зазначити, що дуже цікавою є стаття Лебедєва И.А „ Об американской правительственной помощи странам СНГ” [9]. В цій статті автор показує які економічні надходження були надані країнам СНД, в тому числі і Україні.
Практична значущість. Практична значущість курсової роботи полягає в тому, що зібраний і узагальнений в ній матеріал, на наш погляд може бути використаний учнями, студентами і всіма тими хто цікавиться проблемами міжнародних відносин, зокрема взаємостосунками між США і Україною.
Структура роботи. Робота складається з вступу 3-х основних розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.
Розділ І Політичні стосунки США і України
Незалежна Україна посідала різне місце у політиці адміністрацій президентів США. Бачення ними молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу американських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії США було те, наскільки Україна „вписувалася” чи не „вписувалася” в неї. Загалом в україно-американських відносинах можна виділити декілька етапів.Етап І. „Русоцентричний” підхід Вашингтона (1991-1994) 1. Відносини Україна-США за президентства Джорджа Буша-старшого Розпад Радянського Союзу та утворення на його теренах п’ятнадцяти незалежних республік припав на час президентства Джорджа Буша-старшого. Радянська „перебудова” принесла потепління у відносинах між США та Радянським Союзом. Вдалося налагодити добрі, якщо не дружні стосунки з Михайлом Горбачовим. З’явилася надія, що ослаблений та реформований, колишній суперник відмовиться від реалізації комуністичної ідеології. Тоді США можна було б вважати себе переможцем у „холодній війні”. Відцентрові тенденції в СРСР, що чітко проявлялися на той час, могли стати цьому на заваді. Адже у разі їх остаточної перемоги США опинялися перед необхідністю мати справу із 15 незалежними новоствореними державами з їх численними внутрішніми проблемами, новим керівництвом та відсутністю власної державності у дорадянський період у багатьох з них взагалі. Більш того, велику роль у формуванні підходу президентської адміністрації США у 1990-1991 році відіграв той факт, що деякі з них, в тому числі і Україна, здобували б свою незалежність разом із значним арсеналом ядерної зброї, що розташовувалася
на їх території [22,с.104].
Першопочатково переважна більшість американських урядовців
дивилася на українську декларацію суверенітету та наступні кроки України по відокремленню від СРСР із острахом. Президент США Дж. Буш до останнього намагався підтримувати М.Горбачова у його зусиллях зберегти СРСР, що розвалювався на очах. Звідси - промова американського президента про небезпеку „самовбивчого націоналізму” під час його перебування у Києві, що ввійшла в історію під назвою „Chicken Kiev Speech” („слабкодуха”, „полохлива”). Вже після референдуму в Україні 1 грудня 1991 року, під час якого український народ підтвердив своє бажання розбудовувати власну державність, США висували ряд вимог для визнання України як незалежної держави. Ультимативною була вимога до України з боку США позбутися ядерної зброї, що перебувала на її території. Лише коли стало остаточно ясно, що СРСР політично та юридично припиняв своє існування, США визнали Україну (25 грудня 1991 року) разом з рядом інших колишніх радянських республік. Дипломатичні відносини було встановлено 3 січня 1992 року. Тривалий час після розпаду СРСР адміністрація президента США перебувала на „доктринальному роздоріжжі” у виробленні своєї зовнішньополітичної стратегії щодо України. У питанні про можливу політику США щодо неї існувало два основні напрями, що сперечалися: „русоцентристи” (здебільшого ліберали та прихильники ідеї єдиного блоку пострадянських держав, що збиралися б навколо Росії) і „реалісти” (переважно консерватори та представники школи „політичного реалізму”). На різних етапах розвитку дискусії у США між ними ініціатива переходила від одного напрямку до іншого [2,с.75].
Визначальним у виробленні Сполученими Штатами „нової української політики” був той факт, що після розпаду СРСР Україна успадкувала третє в
світі за потужністю угруповання наступальної стратегічної ядерної зброї,
націлене на Захід. Як поведеться керівництво нової держави, який курс обере, було невідомо. Тому вирішення питання про долю української ядерної зброї на даному етапі відносин стало пріоритетним для США.
Ще у тексті „Декларації про державний суверенітет” 1990 року Верховна Рада України проголосила нейтральний та без’ядерний статус
України. Саме з цим були пов’язані очікування Києвом моральної та матеріальної підтримки з боку Заходу, якої не послідувало. Великою мірою це було обумовлено невпевненістю та хитанням позиції Києва стосовно майбутнього ядерної зброї на території України [5,с.8].
Вирішити українську ядерну та інші проблеми Сполучені Штати намагалися за посередництва Росії. На першому, умовно виділеному нами, етапі розвитку україно-американських відносин виразно домінував підхід „Росія насамперед” („Russia first”), або й навіть „Росія виключно” („Russia only”). Вашингтон робив ставку на Росію з надією на те, що політичні та економічні реформи, що розпочалися в ній, будуть мати швидкий успіх. Панувала думка, що результат трансформації Росії майже автоматично визначатиме успіх (або ж провал) перехідного періоду і в інших пострадянських державах, включаючи Україну. Виходячи із власних інтересів, які об'єктивно збігалися, хоч і не були тотожними, США та Росія посилили тиск на Україну з метою примусити її ліквідувати арсенали ядерної зброї. Це змусило Україну в свою чергу міцно вхопитися за неї, адже саме з наявністю ядерної зброї на її території українська держава пов’язувала свої надії на збереження власної суверенності та незалежності від Російської Федерації [14,с.4-5].
2. Перші кроки адміністрації Білла Клінтона
Прийшовши до влади у 1992 році, новий Президент США Білл Клінтон деякий час продовжував „жорсткий” курс свого попередника. Усвідомлення його
безперспективності з’явилося не відразу.Лише у 1993 році підхід американської адміністрації до України почав
змінюватися. В українсько-американських відносинах намітилося потепління. Частково воно було викликано посиленням антидемократичних тенденцій в Росії („розстріл” парламенту президентом Росії Б. Єльциним, відчутна перемога лівих сил та Ліберально-демократичної партії В. Жириновського на
виборах до Державної думи). Перспектива тісного співробітництва з нею для США ставала все більш примарною. РФ перейшла до більш жорсткої та наполегливої політики самоутвердження в якості лідера в пострадянському регіоні з претензією на відродження колишньої міри впливу на світові події. Партнерство США та Росії виявилося нетривалим і таким, що базувалося на короткочасному збігові інтересів. Надалі адміністрація Президента США Білла Клінтона все частіше розглядала Росію як потенційну чи й реальну загрозу національним інтересам США [8,с.106].
Б.Клінтон та його команда з більшим розумінням, ніж їх попередники, поставилися до проблем України. Прийшло усвідомлення того, що україно-російські непорозуміння навряд чи вдасться вирішити без втручання третьої сторони. Було вирішено розширити участь України в ініційованих США переговорах з розв’язання економічних, політичних, питань безпеки, які б призвели у свою чергу до вирішення ядерного питання. Провісником зміни підходу став візит у травні 1993 року американського представника Строуба Телбота, в ході якого обговорювалася ціла низка питань американо-українських відносин, на відміну від попередніх, які майже виключно концентрувалися на питанні української ядерної зброї. США намагалися створити основу для подальшого розвитку відносин з Україною, які б встановилися після вирішення ядерного питання. Наступним став візит міністра оборони Леса Аспіна, який привіз до Києва американські пропозиції
щодо забезпечення міжнародного нагляду за процесом демонтування, переміщення та подальшого розподілу боєголовок. До приїзду державного секретаря Уоррена Крістофера до України у жовтні 1993 року україно-
американський міждержавний діалог було повністю відновлено [25].
До кінця 1993 року нова політика США стосовно України та налагодження двосторонніх та тристоронніх переговорів заклали основу для порозуміння між двома державами. Врешті-решт вона призвела до підписання президентами Б. Клінтоном, Л. Кравчуком та Б. Єльциним 14 січня 1994 року
у Москві тристоронньої Угоди, згідно з якою Україна зобов’язувалася знищити всю ядерну зброю, розташовану на її території, протягом 7 років. Ядерні боєголовки перевозилися до Росії, де вони мали бути деактивовані протягом 10 місяців. Згідно з Угодою, Україна повинна була приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава, що вона і зробила у жовтні 1994 року. Значення Угоди полягало в тому, що окрім „ядерних положень” вона налагоджувала тристоронню основу для вирішення й інших питань, зокрема економічних та питань безпеки. До того ж вона легітимізувала можливість США брати участь у вирішенні російсько-українських проблем. Для України це означало можливість більш впевнено відстоювати свої позиції у її стосунках із економічно могутнішою Росією, подвоєння американських коштів у вигляді економічної допомоги для вирішення її проблем та надання їй гарантій безпеки з боку США, Великобританії, а також Росії. Таким чином, українське „ядерне питання” було знято з порядку денного українсько-американських відносин, що дало можливість обом державам налагоджувати стосунки одна з одною більш зважено та широко. Тривалий час кредит довіри, наданий державами одна одній в процесі переговорів та породжений успішним їх завершенням, надалі дозволяв україно-американським відносинам рухатися за інерцією,
пожинаючи плоди минулих досягнень [20,с.6].
Етап II. Визнання України „стратегічним партнером” (1994-1997) 1. Шлях до встановлення „стратегічного партнерства” Другий етап україно-американських відносин розпочався проголошенням США 1994 року „роком
України”. Саме з цього часу потепління у ставленні до України з боку США, що намітилося у 1993 році, стало очевидним. Адміністрація Білла Клінтона розпочала вести політику активного залучення України до світового співтовариства та його інститутів, а також активної задіяності у процесі її демократизації та здійсненні ринкових реформ. Новий президент Л. Кучма, хоч і обраний за рахунок проросійської риторики та пропагування ідеї„євразійства”, проголосив курс на проведення ліберальних економічних реформ одразу після приходу до влади восени 1994 року. У США з ним пов'язувалися надії на те, що Україна швидко та порівняно безболісно подолає перехідний період та незабаром стане форпостом західного, передусім американського впливу на сусідню Росію. Саме за часів президентства Білла Клінтона популярними стали концепції Збігнева Бжезінського та Шермана Гарнетта про геостратегічну важливість України на пострадянських теренах для забезпечення національного інтересу США та безпеки в регіоні. Починаючи ще з 1991 року, Україна орієнтувала себе на „стратегічний курс приєднання до Європи”. Українська державність наполегливо визначала себе саме європейськими, а не євразійськими термінами. Проте на півночі Україна мала такого сусіда, як Росія, який ніколи повністю не відмовлявся від своїх геополітичних претензій та часто використовував економічну залежність України у політичних цілях. Тому Україна не могла дозволити собі провадити прозахідну політику та здійснювати свій „європейський вибір” так, як цього хотілося б Заходу [26].
Відповідно, у 1994 році був прийнятий „багатовекторний” курс
української зовнішньої політики. Він базувався на наступній концепції: Україна не буде в безпеці доти, доки Росія не вирішить для себе, що незалежність України та її прозахідна орієнтація відповідають російським національним інтересам. Необхідною умовою української багатовекторної політики та „стратегічного партнерства” з Росією таким чином ставали дружні
стосунки між Росією та Заходом.
І все ж таки великою мірою українська „багатовекторність” концентрувалася у цей час на україно-американських відносинах. Ще під час державного візиту до США Президента України Л.Кучми в листопаді 1994 року було підписано один із основоположних документів двосторонніх відносин - Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва [6,с.534].
Важливим кроком в процесі укріплення двосторонніх відносин був державний візит в Україну Президента США Б.Клінтона 11-12 травня 1995 року. Результатом візиту стало підписання спільної заяви, в якій була відмічена підтримка Сполученими Штатами демократичних та ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету та територіальної цілісності, а також процесу інтеграції України до європейської та світової спільноти. Візит Л.Кучми до США у лютому 1996 року проходив у дружній атмосфері.
Здавалося, що сторони врешті-решт порозумілися та знайшли спільну мову. В ході зустрічей на різних рівнях американська сторона повсякчас наголошувала на „стратегічній пріоритетності України у Європі”, на важливості її незалежності. Україна називалася „ідеальним партнером [США] у Центральній Європі”. Леонід Кучма зі свого боку пообіцяв, що Україна буде залучена до СНД та її воєнних, політичних та економічних структур лише до певної міри. Увага до пост’ядерної України з боку президентської
адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК ( Українсько - американської міждержавної
комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки [12,с.3].
У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор - Черномирдін, що представляла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США [6,с.517].
Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як „стратегічне партнерство”.
Етап III. Розчарування Заходу (1998-2000)
І все ж цих досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови про „ключову роль України” дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного
розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку.Але, як з’ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні [27].
Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого „стратегічного партнера”, США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш - менш
рівноправного „стратегічного партнерства” між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994-1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням [23,с.7].
США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природнього інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність
забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов’язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип „винагороди за досягнення” [23,с.8].
До 1994 року на Заході Україну часто називали майбутньою Югославією із ядерною зброєю. У 1994-1997 роках її успіхи давали підстави
проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше вбачали типову державу СНД з цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості на пострадянському просторі. Бажання України представляти собою європейську державу різко контрастувало з дійсністю. „З одного боку, зовнішні атрибути західної демократії були присутні. Проте з іншого, насправді занадто часто проявлялася її євразійська сутність”. На Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю української
„багатовекторності”, яку почали розглядати як політику „маятника” від Заходу до Росії та часте намагання України покращити свої відносини з одним з них за рахунок інших. Відбувалося „шантажування” на державному рівні: якщо Україна не досягала бажаного у відносинах із одним вектором, вона натякала на можливості зосередження замість нього на іншому [22,с.107].
До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л. Кучми пов’язувалися надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в режимі його правління на Заході все частіше помічалися авторитарні тенденції. Приводом для цього стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про зміну
української Конституції весни 2000 року продемонстрував еволюцію -президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини [28].
2. 2000: рік втрачених можливостей
Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків України із Заходом. Перш за все це було пов’язано із тимчасовим поліпшенням політичної та економічної ситуації в країні.
Одним із найочевидніших досягнень України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Стосунки між законодавчою та
виконавчою владою стали конструктивнішими. Суттєво пришвидшився процес прийняття рішень, який раніше часто блокувався неспівпадінням позицій президента та парламенту та намаганням кожного проводити власну політику. Іншим досягненням стало сформування нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем’єр-міністр України мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ. За часів прем’єрства В. Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація
енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати [29].Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте підтримки тією мірою, на яку сподівалися в Києві, не було надано. Під час візитів Л. Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи треба продовжувати далі. В. Ющенка, який посів крісло прем’єра не без
підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам МВФ неправдивої інформації про фінансове становище України з метою отримання більших кредитів. Запланований візит В. Ющенка до США було відкладено після заяви адміністрації Б. Клінтона про те, що він відбудеться тільки після належного „очищення уряду”. Таким чином, позиції В. Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво підірвані на самому початку його прем’єрства. Протягом більшої частини терміну перебування В. Ющенка на чолі
уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час як її отримували попередні уряди В. Пустовойтенка та навіть П. Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних реформ Україні було відмовлено у коштах, які були суттєво необхідними для їх проведення [30].
Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В. Путін уже почав
проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, „наймогутнішої євразійської сили” [30].
Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л. Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка [24,с.5].
Кінець умовно виділеного нами третього етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням терміну президентства Білла Клінтона.
Етап IV. Зміна пріоритетів (2001-???)
Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони) [17,с.4].
З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність [18,с.9].
Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший
візит високопосадового представника нової президентської адміністрації Дональда Рамсфельда до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні. До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що „Польща відіграла... вельми важливу роль для України.... Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки...”. Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом’якшувалися розмовами про те, що „Європа, яку ми будуємо, повинна
включати Україну...”. Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести [28].Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції „русоцентричної” „школи думки”, представленої Дж. Метлоком та С. Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду [16,с.8].
Дві події протягом останніх двох років справили значний вплив на характер та інтенсивність україно-американських відносин. Перша з них - це зникнення 16 вересня 2000 року українського журналіста Георгія Гонгадзе - редактора опозиційного до влади Інтернет-видання „Українська правда”. Коли
згодом, у листопаді, лідер СПУ Олександр Мороз озвучив у парламенті плівки співробітника Служби охорони Президента майора Мельниченка, на яких голос, схожий на голос Л. Кучми, наказував позбавитися журналіста, у країні розпочалася внутрішня криза. На початку розгортання кризи США зайняли нейтральну позицію. Офіційне ставлення виражалося заявами про те, що спосіб подолання Україною наслідків внутрішньої кризи буде ознакою рівня демократичності та ступеня її розвитку як правової держави [28].
У деяких українських мас-медіа, переважно з великою долею власності російського капіталу, а також у російських джерелах, близьких до президента В. Путіна, тривалий час обговорювалася тема існування „плану Бжезинського”, нібито розробленого американськими політиками на чолі зі Зб. Бжезинським, в результаті якого президентська влада в Україні повинна була начебто перейти шляхом „безкровної революції” до „американського ставленника” [ним бачили саме екс-прем’єра]. Натякаючи на США, про залученість
„неукраїнських сил” до розпалювання конфлікту неодноразово згадував і сам Л. Кучма. Під час „касетного скандалу” так званий „план Бжезінського” відіграв класичну дезінформаційну роль, відволік від можливої причетності до скандалу Росії (у змові з групами українських олігархів), оскільки вся вина була покладена на Захід. Після того, як Кучмі вдалося пережити вимоги про відставку, що звучали у 2000 році, про „змову” поступово забули [8,с.10].
У межах принципу „невтручання у внутрішні справи партнера” під час кризи США пропонували Україні допомогу у різних її формах, переважно у розслідуванні справи зниклого журналіста, здійсненні експертиз, забезпеченні правової підтримки процесу, наголошуючи, що роблять це лише в якості консультантів. Та все ж саме з Заходу і особливо з США залунали найголосніші прояви незадоволення ходом розслідування, неефективністю українських правоохоронних органів та заклики до більшої прозорості їх діяльності [28].
Внутрішня криза в України помітно погіршила і без того не надто теплі відносини з Заходом. Візити високоповажних гостей до України у час найгострішого розгортання кризи були нечастими. Тон подачі матеріалів про Україну у західній пресі став особливо та майже виключно негативний. Л. Кучмі та його оточенню закидалося придушення свободи преси в країні. Влада, що дискредитувала себе, також суттєво понизила зовнішній престиж нації. Міжнародний імідж України досяг критично низької точки. Першопочаткова розгубленість та обережність офіційних кіл Заходу невдовзі змінилася на критику та заклики до української влади забезпечити повне та прозоре розслідування справи. Майбутня, а тим паче теперішня належність України до Європи як ніколи раніше піддавалася сумніву: „...або Україна буде наріжним каменем в регіональній структурі, або стане місцем, де може закритися завіса на Схід”. Якщо раніше прозахідну орієнтацію України намагалися заохотити та винагородити віднесенням її географічно до Центральної Європи, то тепер її розташування „перемістилося” до „східного
флангу Європи” або й „західного флангу Росії” . „Касетний скандал” в Україні через його вибуховий характер та масштабні негативні наслідки Аріель Коен назвав „політичним Чорнобилем” .Українська влада відповіла на критику загостренням антизахідних, а точніше анти американських почуттів та підозр.
Негативний вплив на відносини України із Заходом мало також відправлення у відставку Верховною Радою України 26 квітня 2001 року уряду Віктора Ющенка. Певною мірою прийняттю українським парламентом саме такого рішення сприяло надання Сполученими Штатами 14 квітня політичного притулку Миколі Мельниченку. Пропрезидентські партії у парламенті не могли пробачити Сполученим Штатам те, що людина, яка скомпрометувала Л. Кучму та остаточно підірвала легітимність його влади, таким чином залишалася поза межами можливості притягнення її до суду в Україні. Обурення деяких пропрезидентськи налаштованих парламентарів
цією подією додало суб’єктивізму під час вирішення політичної долі відвертого улюбленця США [1,с.12].Імідж В.Ющенка як прозахідно налаштованого політика заспокійливо діяв на Захід, породжуючи надії на успішність реформ в Україні та її подальшу інтеграцію до євро- та євроатлантичних структур. Усунення від влади „прем’єра-реформатора” та його команди викликало серйозне занепокоєння у США та на Заході в цілому з приводу того, яким шляхом Україна піде далі та чи продовжить курс реформ наступний прем’єр. До новопризначеного прем’єр-міністра Анатолія Кінаха на Заході спочатку поставилися з деякою підозрою. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб спробувати довести Заходу, що курс реформ попередника буде продовжено.
В.Ющенка було названо „найбільшою жертвою” „битви за владу” у Києві. Його відставку сприйняли на Заході як остаточну ознаку „безповоротного ... сповзання України у обійми Росії”. Більше того, настрої у США були апокаліптичними: передбачалося повернення комуністам важливих важелів влади, посилення небезпечних регіональних тенденцій. Навіть більше: почали
висловлюватися очевидно перебільшені побоювання, що дрейф України в бік Росії може призвести до приєднання її до російсько-білоруського союзу. Коли стало очевидно, що українська опозиція не змогла досягти усунення Л. Кучми від влади та антивладні настрої всередині країни почали вщухати, у США на зміну обуренню недотриманням принципів демократії в Україні прийшло усвідомлення того, що втрата хоч і недемократичної, але все ж таки важливо розташованої України на користь Росії стала б серйозним ударом для реалізації національних інтересів США. Зміна у настроях США проявилася в ході уже згадуваного візиту до України американського міністра оборони Дональда Рамсфельда на початку червня 2001 року, під час якого найгостріші та найактуальніші теми внутрішнього життя України не були озвучені: „касетний скандал”, корупція, ініційований Ю. Тимошенко процес
призначення референдуму про підтримку українським народом Л. Кучми в якості президента, відставка уряду на чолі з В. Ющенком. Така „неувага” з боку Вашингтона остаточно підірвала сили української опозиції та сприяла утвердженню позицій Президента України.
На початку липня відбувся візит генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який заявив про „тверді наміри альянсу не полишити Україну наодинці у той час, як вона прокладає свій шлях у майбутнє”. Наприкінці липня відбувся візит в Україну радника президента США з питань національної безпеки Кондолізи Райс, під час якого вона після зустрічі із президентом України все ж таки зустрілася із представниками українських неурядових організацій [14,с.7].
Починаючи із осені 2001 року, візити високоповажних осіб із США стали помітно частішими. Серед них приїзд Поли Добрянськи, заступника державного секретаря США з глобальних питань, в ході якої нею було зроблено заяву про те, що в України та США „спільні інтереси на ... виборах”. Далі в Україну послідувала делегація від Національного демократичного інституту США (НДІ) на чолі з Мадлен Олбрайт, державним секретарем США
у адміністрації Б. Клінтона. В ході її візиту М. Олбрайт дала зрозуміти чітко, що стан відносин між США та Україною буде залежати від того, яким чином влада зарекомендує себе на виборах-2002. У США таку велику і часто критичну увагу, яка приділялася Україні, намагалися представити як „конструктивну критику з боку друзів”. Незважаючи на всю ту критику, якій піддавалася Україна через численні порушення власного ж виборчого законодавства, все ж таки така увага з боку США, хоч переважно і негативна, означала, що стратегічний партнер все ще цікавить їх [3,с.12].
Окрім візитів, від американського Конгресу на адресу України надійшла Резолюція із закликом провести демократичні вибори до парламенту, прийнята 19 березня Палатою представників майже одностайно (480 депутатів проти одного) та у відносно короткі терміни (7 тижнів). Характерним було те, що резолюція була прийнята ще до того, як вибори в Україні відбулися. Тому деякі українські посадові особи розглядали її як ультиматум, поставлений перед Україною. У відповідь на резолюцію Л. Кучма висловив своє обурення з приводу її прийняття та назвав її „безпрецедентною” [4,с.3-4].Перше місце за пропорційними списками блоку В. Ющенка, здобуте у ході парламентських виборів, справило на США в цілому позитивне враження. Ще в листопаді 2001 року, до офіційного початку передвиборчої кампанії, В. Ющенко здійснив поїздку до Вашингтона, де зустрівся із заступником держсекретаря Армітаджем, спеціальним радником президента Д. Фрідом, рядом конгресменів та сенаторів. Цікаво, що в тому ж листопаді відбувся також візит до США діючого прем’єр-міністра А. Кінаха, одного з лідерів пропрезидентського блоку „За Єдину Україну”. Після оголошення результатів виборів екс-прем’єра у американських ЗМІ було названо „новою людиною України” (The Wall Street Journal), а його перемогу розцінено як „крок України у напрямку Заходу” (The Washington Times) та успішне ствердження самого лідера як реального претендента на президентське крісло у 2004 році. Там же заявлялося, що „хоча Сполучені Штати не дійшли до того, щоб оскаржувати
законність виборів, вони висловили свою стурбованість” [12,с.15].
Швидше за все, майбутнє відносин між Україною та США не позбавлене позитивних моментів. Врешті-решт, як заявляють деякі політики в США, Л. Кучма не уособлює Українську державу, а лише її представляє. На даний момент обговорюється питання надання Україні Сполученими Штатами статусу країни з ринковою. Це стане важливим кроком до довгоочікуваного набуття Україною членства в Світовій організації торгівлі (СОТ). Очікується також зняття з України поправки Джексона-Веніка. Поправка, що була введена в 1974 році, застосовується до країн з неринковою економікою і пов’язує їхній торгівельний статус з відкритою еміграційною політикою.
Розділ II.
Торгово-економічні взаємини США і України
Головне рахункове управління при конгресі США опублікувало договір про американську урядову допомогу в період з 1990 фін. року (початок 1 жовтня 1989р.) по 31 грудня 1994року державам колишнього СРСР: Вірменії, Грузії, Казахстану, Молдавії, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану і Україні, за виключенням країн Балтії.
Готуючи це дослідження Головне рахункове управління, за яким закріпилась характеристика „ сторожового пса ” конгресу, мала проаналізувати, на які конкретно програми і як ефективно використовуються гроші американських платників податків, відпущених законодавцями на допомогу колишньому СРСР. Документ направлений держсекретарю, міністру оборони і іншим членам кабінету Клінтона.
В доповіді міститься інформація по наступним питанням: розміри асигнувань з розтрачених коштів, об’єми представлених кредитів, джерела фінансування, федеральні відомства США котрі виконували двосторонні програми співпраці, країни одержувачі американської урядової допомоги, основні напрямки і області діяльності, в яких були розроблені і виконані програми допомоги колишнім радянським республікам.
Як відмічається в доповіді, по лінії 23 федеральних міністерств і відомств США виконання 215 двосторонніх програм допомоги республікам колишнього СРСР було асигновано 5,4 млрд. долл., з яких до кінця 1994р. було використано 3,5 мільярди. Крім того, 10 млрд. дол. Було виділено на програми представлення колишнім радянським республікам займів, гарантій кредитів і страхування фінансових ризиків.
Хоча в абсолютному нарахуванні на „ кредитні ” програми було асигновано майже в 2 рази більше коштів, необхідно враховувати, що
переважна більшість з перекислених вище 215 програм носять „ не кредитний характер ”. Вони включають в себе „ технічну допомогу, обмін
спеціалістами і їх підготовку, поставки продовольства і предметів першої необхідності, співпраці в області науки і техніки, а також підтримку спільних зусиль в сфері космічних досліджень”. Треба відмітити, що основні, фінансові надходження, котрі виділяються урядом США на ці цілі, поступали і продовжують поступати на рахунки американських компаній, виконуючи дані програми. Таким чином, декларуючи в якості своєї цілі допомогу Росії і іншим новим незалежним державам, Вашингтон вирішує задачі не тільки по захисту інтересів своєї національної безпеки, але і по наданню підтримки американському бізнесу.
Основні кошти на урядову допомогу США колишнім радянським республікам виділяються з федерального бюджету у відповідності з прийнятим в 1992 році законом „ Про підтримку свободи ”, і висунутою в 1992р. програмою „ співпраця по зменшення загрози ”, більше відомою за іменами її авторів, як програма Нанна – Лугара.По лінії ще одного урядового відомства США – Експортно-імпортного банку – виконувались тільки „ кредитні ” програми допомоги колишнім радянським республікам. За доповідний період Ексимбанк виділив їм в якості прямих займів 88,764 млн. дол., представив гарантії кредитів в розмірі 1775,829 млн. долл., і виконав страхові операції на суму 586, 53 мільйона доларів. Як відмічається в доповіді, ці програми направлені на фінансування поставок товарів з США в зарубіжні країни в „ цілях розвитку американського експорту і утворення нових робочих місць в США ”.
Дві крупні „кредитні” програми на загальну суму 5,725 млн. долл.
виконувала по лінії міністерства сільського господарства. Їх головними
цілями було надання допомоги в поставках продовольства, підтримка приватного сектору в сільському господарстві і „ заохочення експорту американської сільськогосподарської продукції ”. Ця програма заклечалась
в наданні колишнім радянським республікам довготривалих позик і гарантій кредитів під закупки американських товарів. Іншими словами, міністерство сільського господарства США фінансувало експортні поставки продукції своїх же, американських компаній і американських фермерів.
Підвищення інтересу американців до України має суттєвий економічний аспект. За останні роки українці змогли досягнути серйозних успіхів: в 2000-2003 рр. реальний ВВП країни зріс на 33,1%. В першому півріччі 2004 року він збільшився на 12,3%. В 2003 році вартість іноземних прямих інвестицій в українську економіку зросла на 1,2 млрд. долл., а в першому кварталі 2004 р. – ще на 216 млн. доларів. Втручання держави в українську економіку співпадає з західними ліберальними рецептами: доля видатків національного бюджету відносно ВВП на Україні в 2003 р. складала 21% ( в 1,5 раза менше, як в Росії ). Встає на ноги країна європейської орієнтації, з 50-мільйонним населенням, родючими чорноземами і помірним кліматом, розвинутою науковою і транспортною інфраструктурою. На важливому геополітичному і геоекономічному перехресті Східної Європи, Росії, Центральної Азії і Близького Сходу виникає один з найбільш крупних світових ринків, і американці не хочуть відставати в його освоєнні.
Американська товарна торгівля з Україною порівняно невелика: її оборот в 2004 р. досяг майже 1,1 млрд. долл., 0,02% сукупного зовнішнього товарообміну США, що ставить Україну на 83-місце серед торгових партнерів США. Майже до останнього часу темпи росту взаємної торгівлі були незначними, але в 2002-2004 рр., вона збільшилась
на 68%.
Американці продають українцям енергообладнання ( парові труби, електрогенератори ), літаки і авіаційне механічне і телекомунікаційне обладнання, контрольно-вимірювальні і аналітичні прибори, грузовики і
легкові автомобілі, табак, оптичне, медичне і хірургічне обладнання. Ввозиться в США з України головним чином чугун, порошок і напівфабрикати з чорних металів, неорганічні хімікати, рідкоземельні метали, алюміній, сірка, цемент, а також верхній одяг.
Об’єм американо-української торгівлі послугами складав в 2000 році 78, млн. долл., з яких 68,5 млн. пішло на експорт послуг з США на Україну і 10 млн. – в зворотньому напрямі.
США займає перше місце з іноземних підприємницьких інвестиціях в українську економіку. Станом на початок 2004 р. на американські корпорації прийшлось 18% всієї вартості іноземних приватних прямих інвестицій в країні; на другому місці знаходився Кіпр (10%); на третьому – Великобританія (9,5%). Потім слідували Німеччина і Нідерланди (по 7%), Віргінські острови і Росія (по 6%). В 2003 р. вартість американських підприємницьких капіталовкладень різко виросла.
Американські корпорації вкладають капітал переважно в оптову торгівлю (18%), харчову промисловість (16%), готелі і ресторани (10%), фінансові послуги (6%), будівництво (6%), нерухомість і правові послуги (4%), видобувну промисловість (3%), машинобудування (3%), сільське господарство (3%), хімічну і нафтопереробну промисловість (3%), транспорт і зв'язок (2%).
З 22 червня 1992 р. діє американо-українська торгова угода, а з січня 1994 р. Державна корпорація іноземних приватних інвестицій США (ОПІК) застрахувала три проекти американських інвестицій на Україні від політичних ризиків. В даний час, однак операції ОПІК на Україніпризупинені із-за протиріч по експропріації застрахованих корпорацією вкладів. Експортно-імпортний банк США підписав у 1999 р. з урядом України угоду про заохочення взаємних торгових проектів, однак поки вона не реалізовується.
США дають підтримку Києву і його стремлінням вступити в
Світову організацію торгівлі (СОТ); американський радник працює постійно з українським урядом для надання консультацій по питанням вступу в цю організацію. Разом з тим Україна на практиці не користується статусом рівноправного партнера у відносинах з США; не знята ще поправка Джексона-Веніка. Відміна цієї поправки відносно України неофіційно була обіцяна Києву після президентських виборів 2004 року.
Американці недовольні ситуацією, котра існує на Україні з дотриманням прав на інтелектуальну власність. В 2004 р. на високому рівні була досягнута договірність розробити і реалізувати спільний план дій у цій сфері, і, по визнанню американців, українська сторона повністю виконала свої зобов’язання, прийнявши ряд законів і важливих рішень. Однак на практиці закони і інші акти виконуються з значними порушеннями, і Україна щорічно підлягає штрафом у вигляді підвищення податків на деякі товари з США на суму 75 млн. доларів. Повне дотримання норм міжнародного права в даній області являється однією з американських умов прийняття України в СОТ.
В числі найбільш перспективних галузей українського господарства для експорту американських товарів і послуг, а також вклади підприємницького капіталу експерти Міністерства торгівлі США в першу чергу називають інформаційні технології та телекомунікації. Тут уже виробляється 5% українського ВВП. Особливо швидко розширюється експорт мобільного зв’язку, де 2002 р. доходи досягли міпміліарда
доларів. В секторі послуг світової мережі щорічний ріст в 2000-2002 рр. становив 46-47%.
Наступним сектором по перспективності для американського бізнесу на Україні вважається енергетика. Найбільший попит тут існує на газові і гідравлічні турбіни; котли для центрального отоплення; технології для збереження енергії; сучасні системи цифрової оплати по картам для
вимірювання і регулювання енерговитрат; технології встановлення і заміни компресорів для газопередающих систем; бурове обладнання; технології теплоізоляції. Значні можливості є в американців в області поставок обладнання для нафто- і газовидобутку. Україна щорічно виготовляє в середньому 18 млрд. куб. м. природного газу і 4 млн. т. сирої нафти і задовольняє тим самим свої потреби у газі на 21-24%. Нафтопереробні сили країни зайняті менше ніж на 50%. Багато американських корпорацій уже ведуть операції на українському ринку. „Джі-І інтернешнл”, „ Ханіуел ” і „Емерсон просес менеджмент”, поставляють системи автоматизації і контролю; „ Ктерпіллер ”, „ Бейкер-Хьюз”, „Еф-ем-си”, „ Стюард енд Стівенсон ”, „ Сміт Бітс ”, „ Узезерфорд ” і „Кліруотер”, продають обладнання і технології нафто- і газавиробництва „ Екссон-Мобіл ”– моторні масла.
В трійку найбільш цікавих для американців галузей входять сільськогосподарські машини і обладнання. Україна займає шосте місце в світі по експорту зерна, в основному пшениці і вівса. Рівень амортизації сільськогосподарської техніки на Україні зараз оцінюється в 70-90%. Вік 40% тракторів – 15-25 років. В країні працюють біля 40 виробників сільськогосподарських машин, корупційні з яких знаходяться в Харкові (тракторний завод). Херсон і Тернопіль (комбайни). Їх міць використовується на 10-30%, оскільки платоспроможність в країні невелика. Однак потреби в техніці дуже значні, і українцям приходиться
йти на ввіз старих машин. В 2001 році були імпортовані 81 нових і 1047 старих зернових комбайнів, в тому числі 3% – з США, а більше всього – з Німеччини (44%) і Росії (33%). На думку американських експертів, провідні виробники сільськогосподарських машин в США ( „ Джон Дір ”, „ Картерпиллер ”, „ Ей-джей-си-оу (AGCO) корпонейшн ”, „ Мессі Фергюсон ”, „ Кейс (Нью-Холенд)” ) мають хороші шанси на розширення збуту використаної і відремонтованої техніки для аграрного сектора.
Фармацевтичні товари можуть стати ще одним „ коньком ” в американських поставок на український ринок. Загальна вартість продажу цих товарів в 2002 р. переросла на Україні 682 млн. долл., причому імпорт був рівний 402 млн., а американська доля в останньому – лише 3%, або 14 млн. доларів. Перше місце серед іноземних постачальників належить Німеччині (18%), друге – Індії (12%).Значний ринок для американських товарів, послуг і інвестицій існує в українській харчовій промисловості, в якому є 20% національного ВВП. В цій галузі зосереджено більше 40% всіх іноземних приватних капіталовкладень в країні. Вважається, що Україна в майбутньому перетвориться в провідного експортера продукції харчової промисловості в Росію і інші республіки колишнього СРСР, країни Центральної Європи і чорноморського басейну. Українські підприємства поки що не можуть забезпечити високу якість техніки, виробленої для харчової промисловості, а попит на неї росте. Позиції американських виробників на українському ринку харчового обладнання подібним з Німеччини, Італії, Швеції і Данії.
Гострий інтерес проявляється в США до українського ринку медичної техніки. Згідно з останніми американськими оцінками, загальна вартість проданої продукції збільшилась в 2000-2002 рр. з 200 до 240
млн. долл., а її імпорту на Україну – з 90 до 130 млн. доларів. Особливо
розраховують американці на збільшення своїх продажів лабораторного обладнання, лазерних і хірургічних приладів, стерилізаційної техніки, діагностичних систем і одноразових виробів. Відмічається наявність значного потенціалу для поставки центрифуг, ультрацентрифуг, спектрофотометрів, ядерних лічильників, систем оприділення групи крові і інше.
В США прогнозується швидкий ріст українського імпорту комп’ютерів і периферійного обладнання. В 2002 р. продаж на ринку
досяг 600 тис. комп’ютерів, в 2003 р. – 800 тис., а в 2004 р. – 1 мільйон. З-за високих податків на готові фірмові комп’ютери зауважується особливо високий попит на комп’ютери для збірки на українських підприємствах. Зібрана з іноземних частин продукція складає 80% всіх проданих в Україні комп’ютерів.
Значні прибутки американці хотять отримати від поставок на Україну сільськогосподарських хімічних товарів. Загальна вартість продажу хімікатів на Україні оцінюється в 200-225 млн. доларів. В цілому ж національні потреби в сільськогосподарських добривах тільки на 20%. Американські корпорації „ Сианамід оверсиз корпорейшн ”, „ Дау Іланко”, „ Дютон ”, „ Еф-ем-си ”, „ Монсанто ” і „ Каргілл ” приймають участь в виключно гострій конкуренції на українському ринку названих товарів з фірмами Швейцарії ( „Новартіс” ), Німеччини ( „АгрЕво”, „Байер” і БАСФ), Франції ( „Рон-Пуленк”), Великобританії ( „Зініка” і „Юніройал”).
Не кидають з рахунку і ринок автомобілів, обладнання для автосервісу, не дивлячись на те, що поки домінуючі на цьому позиції займають виробники з Росії ( УАЗ, ГАЗ, ВАЗ ), Пд. Кореї ( „Деу”, „КІА”, „Хюндай” ) і Німеччини ( „Фольксваген-Шкода”, „Опель”, „Мерседес” ). Американські автомобілі продаються тільки двома дилерськими структурами, діючими в Україні, а також поступають з Росії і Західної
Європи. В 2003 р. загальна кількість зареєстрованих в країні автомобілів була біля 5,5 млн.; 85% з них старші 8 років. В 2002 р. українці купили автомобілів на 1 млрд. долл., і американці розраховують на збільшення своєї долі на цьому ринку. Крім того, на ринку продається на 240 млн. долл. нових вживаних запчастин.
Серйозну увагу американського бізнесу займає сектор туризму. В цьому секторі робляться послуги на 4,2 млрд. долл. в рік, а в Автономній Республіці Крим прибутки від туризму складають половину надходжень в її бюджет. Американські компанії мають хороші шанси на участь в
розвитку готельної і курортної справи, будівництві і реконструкції аеропортів і гаваней. Є можливість для збільшення потоку туристів з України в США і Канаду і навпаки.
Судячи по оцінкам американських офіційних експертів, великі перспективи чекають заокеанські товари і технології в виробництві алкогольних напоїв, особливо пива. Щорічно вживання пива, в тому числі імпортного, збільшується і досягає 12-15 літрів на душу. Зростає імпорт хмелю і іншої сировини для виробництва пива. При цьому на Україні відсутнє виробництво машин і обладнання для крупних пивоварних заводів і пивоварень. Поки що таке обладнання іде з Німеччини і інших західноєвропейських країн, і США можуть потіснити конкурентів на цьому ринку.Багатообіцяючими здаються американським експертам перспективи в харчовій промисловості. Крім крупного ринку продовольчих товарів в самій Україні ця галузь задовольняє потреби в них багато країн. В радянські часи потреби СССР в продуктах на одну третину покривало українське виробництво. Зараз продовольчий ринок України захищений митними бар’єрами. Американці розраховують на ріст свого експорту мороженого м’яса птахів, свинини, високоякісної яловичини,
морепродуктів, а також упакованих легких закусок, корму для домашніх тварин, соєвої муки і соєвих бобів, бавовни.
В середньому в 1997-2002 р. доля США в українському продовольчому імпорті щорічно рівнялась 10%, в тому числі в закупках пташиного м’яса – 74%, соєвих бобів – 51%, соєвої муки – 30%, бавовни – 11%, і інших вищезгаданих продуктів – від 1 до 8%.
Загальна вартість офіційної допомоги США Україні з часу її незалежності перевищила в 2003 р. 3 млрд. долл. В тому ж році загальний об’єм допомоги, представлений всіма міністерствами і відомствами США Україні, дорівнював 188, 5 млн. долл. Ця сума була
розділена таким чином:
1) на програми демократії ― 54,7 млн. (29%);
2) на економічну і соціальну реформи ― 48 млн. (25%);
3) на безпеку і правовий захист ― 71,5 млн. (38%);
4) на гуманітарну допомогу ― 2 млн. (1%);
5) на різноманітні ініціативи ― 12,3 млн. долл (7%).
Центральне місце в наданні соціально-економічної допомоги займає Агентство міжнародного розвитку Сполучених Штатів, головна ціль якого полягає в допомозі українському „переходу до плюраристичної демократії і ринково-орієнтованої економіки”. Частина американських ресурсів направляється через вище згадане агентство на допомогу „найбільш вразливим членам суспільства”, яка виконується по чотирьом головним напрямкам: структурна перебудова економіки; демократія і управління; охорона здоров’я і соціальні переміни; соціальні цілі.
В рамках допомоги по реструктуризації українського господарства діє Центр комерційного права, який готує професіоналів в області арбітражу, банкротства, виконання рішень, підготовки законодавчих актів, а також веде пояснювальну роботу серед людей по питанням виконання
комерційно-правової реформи. В задачу експертів центру входить робота над законопроектами і підзаконними актами, котрі мають забезпечити доступ до кредитів малим і середнім підприємствам.
В аграрній сфері зусилля Агентства міжнародного розвитку зосереджені на технічній допомозі банкам в проведенні програми мікрокредитування сільськогосподарських виробників. Також допомога направляється на вирішення питання про приватизацію земель і створення повноцінного земельного ринку. В рамках даного напрямку виконуються проекти в сфері охорони навколишнього середовища і розвитку малого бізнесу.
Допомога по охороні здоров’я і соціальних реформ виконується в
рамках американського партнерства з українськими інститутами, котрі надають медичні послуги населенню. Вона направлена на закріплення і розширення можливостей сімейних поліклінік і центрів здоров’я жінок. Технічна допомога Україні по лінії агентства в даній області наділено на недопущенні розповсюдженню СНІДу, на посилення контролю над ним; на покращення медичних послуг по охороні материнства і дитинства; вдосконалення організації боротьби з туберкульозом. Значні кошти американці асигнують на допомогу в створенні в країні інституціональної структури, через яку можна буде реалізовувати пенсійну реформу. Виконується також гуманітарна допомога людям, фінансуються міри по недопущенні торгівлі людьми.
Загальна вартість допомоги США Україні по лінії Агентства міжнародного розвитку порівняно невелика: в 2002 фін. рік дорівнювала 156,5 млн. долл., в 2003 р. ― 140,5 млн., в 2004 р. ― 94, 3 млн. долл., з яких 18% буде використано на проект по підтримці розвитку малого і середнього підприємства і сільського господарства. Ще 15% асигновано на заохочення громадянської активності в політичному житті; 14% ― на
програми в сфері державного управління; 5% асигнувань піде на поліпшення інвестиційного клімату.Також разом з Агентством міжнародного розвитку України допомагають інститути США. Допомогу по статті „Безпека і правопорядок” надають Держдепартамент міністерства енергетики і оборони. Переважна частина їх зусиль сфокусована в ядерній сфері ― на забезпеченні безпеки ядерних реакторів і правильного використання ядерних матеріалів, знищення ядерних озброєнь, біологічної зброї і зв’язаної з ним інфраструктури, забезпечення занятості вчених і спеціалістів, раніше працювавших в області озброєння, в мирних комерційних галузях. В 2002-2004 рр. Міністерство оборони США асигнувало більше 675 млн. долл. на знищення систем доставки
стратегічних ракет на Україні. Держдепартамент приймає участь в проведенні в життя гуманітарних програм, наприклад, допомоги кримським татарам.
В цілому американські вливання в Україну мають допомагати демократизації інвестиційного клімату, підготовці країни до вступу в СОТ. Обговорюючи в Конгресі США надання подальшої допомоги Україні, агентство недавно підмітило, що протягом 2003 фін. року в цій країні „був досягнутий прогрес на шляху утворення все більш відкритого, демократичного уряду”.
Розділ ІІІ.
Американо-українське співробітництво у здійсненні миротворчих кампаній
Події 11 вересня та його наслідки для України
Другою подією, що змінила хід україно-американських відносин, став терористичний напад на США 11 вересня 2001 року. У антитерористичний коаліції, що сформувалася, Україна взяла участь разом з рядом інших держав, забезпечивши безумовне право проліту над її територією військовим літакам та надавши право посадки у випадку критичної необхідності на своїх трьох авіабазах. Також Україна співпрацювала з посадовцями американських розвідувальних служб, здійснювала кроки заради посилення безпеки навколо американських дипломатичних установ та бізнес-структур. Але те, що вона могла запропонувати, не могло скласти гідну конкуренцію ресурсам, які надала для боротьби із світовим тероризмом Росія. Факт участі України у антитерористичній коаліції навіть потенційно не міг справляти такого позитивного морального впливу, як приєднання до неї РФ.
Протягом осені 2001 року важливість ролі Росії у створеній антитерористичній коаліції всіляко наголошувалася на Заході. Співробітництво Росії із США мало позитивний вплив на інші держави, такі як Китай та Іран, які до цього мали деякі сумніви, але врешті-решт зробили вибір послідувати за Росією та забезпечили політичну підтримку без прямого військового втручання. Без „зеленого світла” з боку Москви розміщення американських військових сил у Центральній Азії, отримання дозволу від місцевих урядів, включаючи ташкентський, проходило б набагато важче. Росія також надала зібрану російською розвідкою детальну інформацію про ситуацію в Афганістані.
Взявши спільну з іншими державами на чолі з США участь у боротьбі з міжнародним тероризмом, Росія виграла принаймні двічі. По-перше, цим вона
поклала кінець численним розмовам у США про порушення прав людини у себе вдома. Визнану до цього „несправедливою"” війну, яку Росія веде у Чечні, було легітимізовано проголошенням її „війною проти тероризму”. По-друге, цим вона заклала ґрунтовну основу для зближення та подальшого співробітництва із своїм давнім суперником - США. Починаючи з 11 вересня, відносини між Росією та Заходом значно просунулися. Вперше представникам Росії була надана змога брати участь у засіданні комітету озброєнь НАТО у майбутньому. Більше того, Брюссель вирішив, що стосунки НАТО з Росією вимагають більш детального планування та прийняття рішень, ніж це було можливим через Постійну спільну комісію Росія-НАТО. 16 листопада 2001 року британський прем’єр-міністр Тоні Блер зробив історичне послання іншим 18 лідерам НАТО та Росії, запропонувавши створити замість Постійної комісії механізм спільного прийняття рішень у трьох головних сферах - боротьбі проти міжнародного тероризму, розповсюдженні зброї масового знищення та плануванні миротворчих операцій. Після оприлюднення цієї пропозиції Генеральний секретар НАТО генерал лорд Робертсон стверджував протягом свого візиту в Москву, що з боку Росії цілком реалістичним є очікування право вето на рішення альянсу у деяких сферах.
Таке масштабне порозуміння Росії із Заходом викликало суперечливу реакцію в Україні. Думки про його можливі наслідки для України суттєво розділилися. Оптимісти розглядали його як шанс нарешті реалізувати „багатовекторність” української зовнішньої політики, адже тепер її раніше конфліктуючі між собою вектори почали зближуватися. Після очевидного потепління у відносинах між Заходом та Росією в Україні на вищому державному рівні знову „євроатлантичне співробітництво” було замінене „євроатлантичною інтеграцією”.„Аргументи тих, хто вважав, що в України не може бути більш тісних відносин із Заходом, тому що це б ускладнило відносини з Росією, просто зникли. Це більше не фактор, тому що і Росія розвиває тісні взаємовідносини
із Заходом”, -заявляв посол США в Україні Карлос Паскуаль. Та проте настрої в Україні з цього приводу були менш оптимістичними. Було помітно стурбованість з приводу зближення векторів. Досить довго метою української дипломатії було створення на Заході образу України, який би розглядався окремо від Росії. Тепер виявилося, що Україна стала заручницею власної політики. Після примирення Росії з Заходом Україна втрачала свій головний козир, адже здійснення впливу на Росію до цього часто відбувалося саме через Україну. Тривалий час розігруючи карту небажання перетворитися на „буферну зону” між Заходом та Росією, Україна чи не вперше реально опинилася перед такою загрозою. Поступово складалося враження, що Захід забуває про її „вдале геостратегічне розташування”, адже Київ був занадто довго неспроможний знайти механізмів його реалізації.
Небажання повторити помилки осені-зими 2000-2001, коли США своєю справедливою, але часом занадто різкою критикою сприяли поверненню України в бік Росії, знову призвело до маніпулювання географічними термінами. Офіційна риторика визначала Україну як „центральноєвропейську” або принаймні „східноєвропейську” державу якщо не зараз, то у майбутньому (віднесення України до Європи у США зазвичай є виміром її демократичності, до Центральної-більшої, до Східної-дещо меншої міри). Українську владу наполегливо запевняли, що Україна не стане „футбольним полем” для геополітичної гри між США та Росією.
І все ж після антитер ори стичної кампанії стосунки України з США вже не були занадто теплими. Адміністрація Дж. Буша реалізовувала досить жорсткий підхід стосовно України. Якщо раніше у США популярно було говорити про демократичну Україну, що стане поштовхом до демократизації Росії з її імперськими амбіціями (той же Зб. Бжезінський проповідував дану тезу), відтепер ситуація змінилася. „Якщо Росія буде продовжувати розбудовувати сильні інституції, а це саме те, чим вони займаються, це стане великою допомогою Україні. Вони [росіяни], мабуть, взмозі зробити це краще,
ніж ми”,- заявив Джек Метлок, колишній посол США у Росії. „Саме з Москви може здійснюватися тиск на Україну для того, щоб реформи проходили більш визначено”, - говорив Аріель Коен у своєму інтерв’ю „Дзеркалу тижня”. Американський аналітик, який іще в період „касетного скандалу” голосно говорив про імперську стосовно України політику Росії, після зближення Росії з США несподівано помітив нову тенденцію: „...сьогодні... в Росії...почали відмовлятися від попередніх стереотипів, від імперського мислення”.
Після здобуття незалежності Україна завжди мала стабільні партнерські відносини з НАТО. Формула такого поглибленого співробітництва була чітко окреслена і зафіксована в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписаний сторонами у 1997 р. у Мадриді. Основою подальшого співробітництва України і НАТО було поєднання спільних зусиль у зміцненні загальноєвропейської та євроатлантичної безпеки. Така формула відносин проіснувала до Празького ( 2002р.) самміту НАТО. Празький самміт відбувся в умовах кардинальної трансформації системи міжнародних відносин, пов’язаної з актуалізацією таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення дестабілізаційний вплив авторитарних режимів на Близькому Сході. Результатом Празького самміту стали постановка перед Альянсом завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності. Початок другої „ хвилі ” розширення, яка завершилася приєднанням до Альянсу таких країн, як Болгарія, Румунія, Словенія, Словаччина, Литва, Латвія і Естонія, та розширення формату відносин Росія – НАТО.
Україна мала реагувати на такі кардинальні зміни. Формула звичайного чи поглибленого співробітництва вже не відповідала вимогам часу, оскільки можливості України у боротьбі із загрозами глобального характеру обмежені. Як наслідок, Україна не така цікава для США і НАТО, як, наприклад, Росія, для якої спеціально відведено формат „20-
ки”, і не могла претендувати на аналогічне співробітництво. До того ж і НАТО не бажало сприймати Україну, як свого потенційного члена, оскільки на той час унаслідок низки політичних обставин Імідж України мав непривабливий вигляд і ставлення країн Заходу до неї було негативним.За таких умов було віднайдено проміжну формулу відносин з НАТО, яка перевищує рівень відносин у рамках „ 20-ки ”, оскільки передбачає внутрішні трансформації відповідно до вимог членства в НАТО. Такий воєнно-політичний курс України щодо Організації Північноатлантичного договору, схвалений Радою національної безпеки і оборони України 23 травня 2002 року.
Прийняття Радою національної безпеки і оборони України політичного рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО стало переломним етапом у відносинах нашої держави з Альянсом, закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політичної організації у політично-військову, глобалізації міжнародного середовища безпеки після 11 вересня 2001 року, реалізації стратегії розширення НАТО на Схід.
Це рішення про внутрішньополітичні пріоритети і зовнішньополітичні орієнтири розвитку має винятково важливе значення для майбутнього України, як впливової держави європейського регіону. Ним покладено край багаторічним ваганням і невизначеності і поставлено складні, але конкретні завдання перед органами державної влади.
Здійснюючи курс на євроатлантичну інтеграцію, Україна як невід’ємна частина Європи прагне до співпраці з іншими європейськими державами, долучитися до розбудови загальноєвропейської системи безпеки. Відмова від участі у такій системі об’єктивно створила б для нашої держави загрозою опинитися на перефірії європейських інтеграційних процесів.
В цілому за 2003 рік з 256 запланованих заходів цільового плану виконано 230. Таке інтенсивне виконання заходів цільового плану було позитивно оцінено керівництвом НАТО на засіданнях спільної комісії Україна – НАТО. Найбільш вагомий внесок України в реалізацію Плану дій можна вважати: створення цивільних структур управління у Міністерстві оборони, проведення оборонного огляду, участь у миротворчих та гуманітарних операціях під проводом НАТО, участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком України щодо підтримання мобільної спроможності сил Альянсу стала її згода про надання українських літаків АН-24 для використання країнами НАТО на умовах лізингу.
Висновки
Отже, можна сказати, що Україна займає важливе значення в зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки. Особливі відносини з якою в 1994-1995 рр. почали розглядатися багатьма політиками і експертами в США як спосіб стримування неоімперської політики Росії.
Вважається, що велику роль в просуванні американської політики зіграв екс-міністр закордонних справ України, раніше посол України в НАТО і ЄС, Б.Тарасюк. Під час свого візиту у Вашингтон в 1994 р. він наголошував на прийняття США спеціальної стратегії по відношенню до України, згідно з якою, після підписання трьохстороннього договору по ядерному озброєнні українська проблематика відійшла на другий план.
Приводом до перегляду підходу США до України послужила переоцінка, пріоритетів російської зовнішньої політики, на перше місце серед яких було поставлено СНД. Суттєву роль зіграло і те, що в 1995р. адміністрація Клінтона піддавалась різній критиці за надмірну персональну зацікавленість в президенті Єльцині і „ русоцентризмі ”. Стали замітні ознаки відходу США від негласного договору про розподіл сфер впливу. Позиція США, підтримувана Великобританією, була направлена на недопущення більш тісної інтеграції України і СНД. Зб. Бжежинським була сформульована свого роду нова доктрина стримування Росії.
Проте, що Україна, напевне, буде важливим пріоритетом для любої американської адміністрації в наступні 100 років, заявив представник держдепартаменту Н.Бернс, Колишній держсекретар США У.Крістофер, підкреслив, що для „ нового атлантичного співробітництва ціллю являється інтеграція України з Європою… Ми хочемо допомогти Україні закріпити свою незалежність подоланням жорстких економічних труднощів, з допомогою доступу на критично важливі ринки і шляхом розвитку посилених відносин з НАТО ”. Про особливе місце, котре
займає Україна в політиці США, говорить той факт, що вона стала третім після Ізраїлю та Єгипту отримачем американської допомоги.
Стратегічне значення України посилюється ще й тим, що вона розглядається, як один з можливих транзитних шляхів енергопостачання з Центральної Азії.
Список використаних джерел та літератури15. Бадрак В. Руський хук. С помощью Украины Москва наносит удар по Вашингтону ∕∕ Зеркало недели. – 2001. – №7 (331). – 17-23 февраля.
16. Гарань О. Розпад СРСР і українське питання в політиці США Сучасність. – 1995. – №4.– с.75.
17. „ День ”, №24 (1285), 7 лютого 2002.
18. „ День ”, №32 (1293), 19 лютого 2002.
19. Дубовик В. Політика США по відношенню до незалежної України (1991-1994рр.). Аналіз концепцій американської політології ⁄⁄ Автореферат дисертації на здобуття звання к. п. н. – Одеса, 1996.
20. Каменський Є., Шашкевич А. Політика США щодо України. – К., 1998.
21. Карлос Паскуаль: Определяйтесь…Посол США о „ проблемных местах” и „ колосальних возможностях ” Украины ⁄⁄ День. – №23. – 2002. – 6 февраля.
22. Ким В. НАТО – Украине: двери еще открыты, но щель ссужается ⁄⁄ Зеркало недели. – 2002. – №6 (381). – 16-22 февраля.
23. Лебедев И.Л. Об американской правительственной помощи странам СНГ ⁄⁄ США. Канада: економіка, політика, культура. – 1996. – №12. – с.51-58.
24. Мостовая Ю. Мирные переговоры на фоне войны ⁄⁄ Зеркало недели. – 2001. − №43 (367). − 3-9 ноября.
25. Парканскый А.Б. Экономические отношения США с Украиной ⁄⁄ США. Канада: економіка, політика, культура. − 2005. − №2. − с.33-45.
26. Симина Т. Ариель Коен: „ Москва начала отказывается от имперского мышления ” ⁄∕ Зеркало недели. – 2002. – №9 (384). – 8 марта.
27. Федорак Т. Потаненко Б. Україна, Росія і поправка Джексона-Веніка ⁄⁄ День. – 2002. – №37. – 26 лютого.
28. Щербак Ю. Позначені безпрецедентним динамізмом ⁄⁄ Політика і час. – 1996. – №11. – с.4-5.
Англомовні видання
1. Antonenko, Oksana, „ Putin’s Gamble ”, Survival, Vol.43, No.4, Winter 2001-02,p.50.
2. „ As Kiev Goes, So Goes the East ”, The wall Street Journal Europe, 2.04.2001.
3. Charlton, Angela, „ Ukraine Votes After Stormy Campaign for Legislature ”, Washington Post, April 1, 2002.
4. Clover, Charles, „ The Ousting of Ukraine’s Prime Minister Is Likely to be Followed by a New Power Struggle ”, Financial Times, 27.04/2001.
5. Crosette, Barbara. „ U.N. Sanctions Didn’t Stop Iraq From Buying Weapons ”, The New York Times, 18/06.2001/
6. Excerpt from the Daily Press Briefing, February 22, 1996 concerning the visit of Ukrainian President Leonid Kuchma and the U.S.- Ukrainian Relation. Briefer: Nick Burns, Department Spokesman.
7. Fisher, Ian. „ With U.S. Blessing, Russia Gives Fragile Ukraine a Hand ”, The New York Times, Jan. 13, 2002.
8.Garnett, Sherman. „ U.S.- Ukrainian Relations: Past, Present, and Future ”⁄⁄ Harvard Ukrainian Studies Special Issue. „ Ukraine in the World. Studies in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State ”. Volume XX, 1998, pg.104.
9. Kahn, Joseph and O’Brien Timothy. Ukraine Leader Cancels U.S. Visit Over IMF Complaint. The New York Times, March 16,2000.
10. Milbank, Dana. „ Bush Advocates a Wider NATO ”, Washington Post, June 16, 2001.
Інтернет ресурси
16. Sherr, James and Dr. Main, Stiven. „ Russian and Ukrainian Perceptions of Events in Yugoslavia ”//www. ppc. pims.org/Project/CSRC/russia.htm
17. К визиту в Украину Президента США: современное состояние украинско-американских отношений//
www.cherkassy.net?CITY/news/2000/06200/news0506/08.htm
18. Sher, James. „ Ukraine’s New Time of Troubles ”
www.ppc.pims.org/Project/CSRC/G67-js.htm
19. Cohen, Ariel, „ Putin’s Foreign Polisy and U.S.-Russian Relations ”//
www.heritage.org./library/backgrounder/bg1406.html
20. Garnett, Sherman. „ Does Ukraine Matter? ”// www.sais.org
21. Sherr, James, „ Ukraine’s New Time of Troubles ”//
www.ppc.pims.org/Project/CSRC/G67-js.htm
22. „ Буш вивчив слово „ Ukraine ”, 15.06.2001// www.pravda.com.ua