Політичні погляди Cтародавнього Риму

П л а н :

1.Періоди Стародавнього Риму.

2.Давньоримські мислителі.

3.Ціцерон – знаменитий римський державний діяч.

4.Сенек – представник стоїцизму в Стародавньому Римі.

5.Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму.

6.Феномен публічної влади.

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди — царський {754—510 рр. до н. е.) республі¬канський (509—28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.). В умовах рабовласницького суспільства, де раби не бу¬ли самостійними суб'єктами політичного життя і залишалися лише об'єктами чужої власності, боротьба за політич¬ну владу розгорталася в середині привілейованої меншості.

Давньоримська політична наука перебувала під впли¬вом відповідних давньогрецьких концепцій. Коли в середи¬ні V ст. до н. е. .плебеї вимагали створення письмового законодавства, Грецію відвідали римські посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона. У Римі були прийняті знамениті закони — XII таблиць.

Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель, епікурійці, стоїки, Полібій. Так, - уявлення Демокріта про прогресивний розвиток ідей від первісного суспільного становища до створення упорядко¬ваного суспільного життя і держави, погляди Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинуті Тітом Лукрецієм Каром (99—55 рр. до н. е.) у поемі «Про природу речей». Його погляди на політику і державу теоретично відобразили, ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в обстановці якої він жив і діяв (високий розвиток рабо¬власництва і відносин товарного виробництва, криза по¬лісного устрою держави, перетворення Риму в світову дер¬жаву, перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління до нових форм одноосібної влади, до прин¬ципалу і домінату, криза рабської праці і встановлення колонату).

Марк Туллін Ціцерон (106—43 рр. до н. е.)—знаме¬нитий римський державний діяч, оратор і мислитель при¬діляв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці «Про державу», «Про закон», «Про обов'язки», численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за .устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е., коли сенат зазнав поразки" в бороть¬бі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август, Лепіт), ім'я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.

Ціцерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що «народ — не будь-яке об'єднання лю¬дей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об'єд¬нання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів». Тим самим держава в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загаль¬них інтересів усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одно¬стайна правова єдність (спільність) тих членів, окреме правове утворення (загальний правовий порядок).

Основну причину походження держави Ціцерон вба¬чає у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поши¬реним на той час уявленням епікурійців про договірний характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сім'ї як первинного осеред¬ку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон "визначає споконвічний зв'язок держави та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона влас¬ності. Критерій розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у «характері і волі» тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прос¬ті форми правління: царську .владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Під поміт¬ним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон зро¬бив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв'язку та єдності. Зразком змішаного дер¬жавного ладу він вважав Римську республіку III — почат¬ку II ст. до н. е.Спотворені форми панування (тиранія одноосібних во¬лодарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інте¬реси і загальнообов'язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може .перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися прав¬лінням оптиматів, але насправді, зазначає Ціцерон, «немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Запобігти виро¬дженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. «Бажано, — писав він, — щоб у державі було щось виз¬начне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитетові провідних людей, а деякі справи .були дані на розсуд і волю народу». Найважливішим до¬стоїнством такого державного ладу Ціцерон вважав міц¬ність держави і правову рівність громадян.

У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцерон, слідом за Полібієм, інтерпретував еволюцію рим¬ської державності від первісне царської влади до сенатор¬ської республіки. При цьому аналогію початків царської влади він вбачав у повноважених магістратів (передусім консулів), влади оптиматів, повноважених сенату, народ¬ної влади, повноважених народних зборів і народних три¬бунів. Показуючи небезпеку збочення в бік того чи іншо¬го починання змішаної державності і виступаючи "за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності «рів¬номірного розподілення прав, обов'язків і повноважень з тим, щоб у магістратів було достатньо влади, достатньо впливу у раді провідних людей і достатньо волі у на¬роду».

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності висловлював Ціцерон у висунених ним проектах законів про магістрати. Ціцерон зазначав, що імперій (повноваження посадових осіб) повинен бути законним. Слід, зауважував він, встановити «не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх послуху».

Концепція Ціцерона про змішане правління і взагалі його судження про державу як справу народу явно роз¬ходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодіш¬ньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенден¬ції перегрупування сил і влади, відплив реальних повно¬важень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто спирався на армію. Про це красномовно свідчили прикла¬ди возвеличення Сулли, Цезаря, Октавіана Августа. Кон¬цепція змішаної держави була частково здійснена в Рим¬ській республіці в той час, коли Ціцерону вдалося об'єд¬нати блок сенатського і вершниківського станів проти змови Каталіни (у 63 р. до н. е.) —претендента на монар¬хічну владу.

Людський "ідеал Ціцерона — «перша людина у респуб¬ліці, утихомирювач, опікун» — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а також римську полі¬тичну ораторську практику. Зразком такого Діяча він вва¬жав себе. Відповідність чи невідповідність людських зако¬нів у природі (у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи несправедливості. При¬родне право (вищий правдивий закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована. Сама держава (як «загальний правопорядок») з ЇЇ встановленими законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедли¬вість і право.

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціце¬рона про правовий характер держави, про державу як справу народу І правове суспільство (спільність), про справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як суб'єкта держави і права.

Луцій Сенека (6—3 рр. до н. е.—65 р. н. е.) — один із основних представників стоїцизму в Стародавньому Ри¬мі перебував під великим впливом давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як соціально-політичного інститу¬ту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність раба і закликав гуманно поводитися з ним як з духовно рівним суб'єктом. За Сенекого, неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» грав роль того права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі дер¬жава і закон. Вселенна, за Сенекою, природна держава зі своїм природним правом — справа необхідна і розумна. Членами такої держави за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Щодо окремих державних утво¬рень, то вони випадкові і значні для всього людського роду.Найбільш цінним і безумовним, згідно з Сенекою, є ве¬лика держава. Розуміння «закону долі» (природного пра¬ва, божественного духа) власне полягає в тому, щоб про¬тидіяти випадку (в тому числі — належності до тієї "чи іншої «малої держави»), визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдоскона¬лення.

Подібні ідеї розвивав стоїк — раб, за походженням Епіктет (50—130 рр.). Він закликав до особистого мораль¬ного удосконалення і відповідного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.

Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 рр.) учив, що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») — «однодумство», досягненню чого, за Марком Авреліем, і служить стоїцизм.

Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму і прав було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обґрунтування претензії імператора до законодавчої влади. Так, законну силу імператорських розпоряджень відстоював юрист Гай. Акти імпе¬ратора є законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови: «принцип волі від (збереження) законів», «що бажано принципам, те має силу закону».

Право народів, розроблене римськими юристами, місти¬ло ряд норм міжнародного правового характеру (сам тер¬мін «міжнародне право» у римлян не існував), наприклад, море визнавалося «спільним для всіх». Поняття «вороги» використовувалося юристами на означення тільки тих» кому римляни публічно оголосили війну або хто сам при¬людно оголосив війну римлянинові.

Історична зумовленість політичної думки Стародавньо¬го Риму означає в той же час ЇЇ історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї думки використо¬вувалися в наступних концепціях, модифікуючись і набу¬ваючи нових значень в умовах, які змінювалися.

Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Ри¬му — принцип розподілу влади. Особливо треба відзна¬чити роль Ціцербна, котрий стояв біля витоків тієї юриди¬зації поняття «держава», яка в майбутньому здобула ба¬гато прихильників.

Пильний інтерес до ідей Цицерона виявляли мислителі епохи Відродження, а потім французькі просвітники, які вбачали у Цицероні свого великого предтечу.

Список використаної літератури:

1.Політологія: Підр. Для ун-тів / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1993. – 576с.

2.Політологія: Підр. Для студентів ун-тів. – 2-е вид., зі змінами. – Львів, 1994, -- 592с.

3.Політологія: Курс лекцій: Навч. Посібник / За ред. І. С. Дзюбка: К.: Вища шк., 1993. – 271с.

4.Політологія: Курс лекцій / Авт. кол.: І. С. Дмитрів, О. М. Рудакевич, З. С. Сокол, В. А. Кулик та ін. – Тернопіль: АСТОН, 1998. – 159с.