Компаративістський аналіз американської і української моделей формування вертикалі влади

За американською моделлю президентського правління президент має широкі і різноманітні повноваження, але він діє лише в межах федеральної виконавчої влади, і в силу конституційного розподілу влад не може одноособово керувати усім державним апаратом. Його повноправними партнерами і “противагами” виступають незалежний від президента Конгрес та і не менш незалежний Верховний суд. При всій силі своєї влади, помноженої на особисту активність ні один президент США не був спроможний досягти якихось значних змін у внутрішній і зовнішній політиці американської держави без підтримки вищого законодавчого органу країни. Політична система США дає можливість президенту зосередити в своїх руках велику владу лише при одній умові - йього повинна підтримувати більшість членів Конгресу. В такій тісній залежності президентської політики від позиції і дій парламенту - одна з найважливіших відмінностей американської моделі президентства від авторитарних моделей президентської влади.

Американська модель президенства не допускає виникнення двовладдя в политичній системі, стану коли президент проводить свою політику, а Конгресс здійснює свій курс. Система розподілу і балансу влад навіть за умов, коли президент представляє одну партію, а більшість Конгресу підтримує опозиційну партію, забезпечує єдність державної політики.

Президентська модель США по багатьох своїх атрибутах була впроваджена в інших країнах Латинської Америки. Там так само Конституційно затверджена республіканська форма правління, президент суміщає функції глави держави і глави уряду, законодавча влада представлена Конгресом, а судова - Верховним судом. Але в той же час латиноамериканська модель президентства значно відрізняється від американської.

Насамперед в латиноамериканських країнах інститут президенства явно домінує над усіма іншими, а парламенти цих країн не мають того контроля над виконавчою владою, яку має Конгрес США. Навідміну від президента США латиноамериканські глави держав за особистим розсудом формують свої урядові кабінети, і затвердження парламентом президентських призначень на урядові посади в конституціях цих країн не передбачено. Не дивлячись на те, що декілька латиноамериканських держав проголосили себе федераціями, президенти в таких країнах мають узаконену можливість здійснювати так звані інтервенції у справи суб‘єктів федерації, аж до зміщення губернаторів штатів, чого не вправі робити президент США. Значно більше влади у латиноамериканських президентів у сфері економічної політики держави. Це зумовлено тим, для багатьох латиноамериканських країн характерна наявність великої кількості державних компаній, які знаходяться під прямим контролем урядовців.

Вважається, що в Україні встановлено президентсько-парламентську форму правління. Ця модель (як, утім, і президентська) грунтується на тому, що президент країни очолює виконавчу гілку влади й водночас є главою держави. Проте в українській Конституції ніде не визначено, що Президент є главою виконавчої влади. Якщо не Президент, то яка ж інституція влади її очолює? Зі статті 113 ясно, що «Кабінет міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади».

Конституція України — недосконалий документ. У ній нечітко, неоднозначно визначено структуру ієрархічної системи державної влади. Це ставить під сумнів легітимність деяких суб’єктів влади. Справді, у статті 6, що описує структуру системи державної влади на вищому рівні: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову», — нічого не говориться про президентську владу. Виявляється, що статус Президента не визначений ні у виконавчій гілці влади (як доведено вище), ні в системі державної влади, яка складається з трьох її частин. Стаття 103 (4 абзац) додатково це підтверджує: «Президент України не може... обіймати посаду в органах державної влади...». Що можна розуміти й так: посада Президента України не є державною посадою. Парадоксально, але інституція президентської влади в Україні (що включає і його структуру — адміністрацію, Раду національної безпеки та оборони й інші органи) по суті опинився поза системою державної влади.

З цього аналізу видно: у Конституції України закладено формальну можливість узурпації влади. Попри те, що вона не допускається статтею 5. Усі ці колізії повинні стати предметом для розгляду в Конституційному суді.

В Україні, як в унітарній республіці, діє вертикаль виконавчої влади, підпорядкована Президенту, яка за своїми потенційними можливостями сильніша, ніж виконавча вертикаль влади, приміром, у США чи Росії, оскільки останні — федеративні держави, отже мають виборних, а не призначених глав регіональних адміністрацій.