Політичні партії в сучасних політичних системах

1. Основні різновиди партійних систем.

Партійну систему можна коротко визначити як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями). Партійна система - це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв’язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні - систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв (безумовно, що не лише кількості партій, як це нерідко робиться у вітчизняній політологічній літературі). Спробуємо позначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення більш детальної типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків (груп) класифікації.

Так, виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем: 1) стабільні та нестабільні; 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються; 3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці; 4) поляризовані (точніше - біполярні), багатополярні та атомізовані; 5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні; 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях; 7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування; 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.

Зрозуміло, що будь-які загальносистемні характеристки партійної системи у ситуації конкретного місця та часу набувають певного політичного забарвлення, і тому необхідно зазначити, що поділ критеріїв класифікації на загальносистемні та “суто політичні” є досить умовним і він, як і будь-яка інша типологія, застосовується лише у пізнавальних (дослідницьких та описових) цілях і не повинен абсолютизуватися та догматизуватися.

Перейдемо тепер до розгляду типологізації партійних систем, в основі якої лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем: 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо; 2) такі, що відіграють провідну роль формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають дргорядну роль у політичний системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненність); 3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій; 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні; 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; 7) націоналістичні та полікультурні; 8) релігійні та світські; 9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні; 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).

Зроміло, що наведений вище перелік можливих класифікацій партійних систем не є вичерпуючим, охоплючим все різноваїття теоретичних підходів (та їх комбінацій), що застосовуються до аналізу цих систем. Крім того, треба зазначити, що тут були вказані лише теоретично виділені так би мовити “чисті” (“рафіновані”) типи партійних систем, поміж яких розташовується багато змішаних та проміжних типів, які відповідають реаліям тих чи інших країн.Конкретні критерії класифікації (типологізації) партійних систем у межах кожної з наведених вище класифік…ися на прийнятті до уваги її зовсім різних сторін: а) її сутності та б) зовнішньої видимості або декларованої форми. Так, наприклад, характеристика системи як двопартійної може даватися на підставі: а) офіційного закріплення у конституційному законодавстві країни припустимості існування лише двох політичних партій і відповідно - забороні всіх інших партій, або б) визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій, які час від часу змінюють одна одну при владі (при цьому законодавство країни може офіційно надавати цим двом традиційним партіям формально-юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча і обмежувати загальну кількість легальних партій).

Якщо є продовжити цей (жартома кажучи, - “кількісний”) аналіз партійних систем та узагальнити й дещо деталізувати найбільш поширену в сучасній політичній літературі типологію партійних систем, в основі якої лежать два критерії - кількість існуючих партій та наявність приципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій), то можна запропонувати тику комплексну класифікацію партійних систем:

1. Ситуація відсутності партійної системи. Вона може виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не пердбачає існування та діяльності політичних партій в їх сучасному розумінні (таким у докапіталістичні часи було становище в більшості феодальних країнах); б) введення вищою державною владою заборони (тимчасової або, виходячи з принципових засад”, - “назавжди”) на створення будь-яких політичних партій. Приклади “тимчасового запровадження” безпартійної системи представлені низкою африканських країн безпосередньо після багатьох військових переворотів 60-х - 80-х років (Дагомея, Верхня Вольта, Нігер та інші), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи - Саудовська Аравія, Оман тощо.

При цьому перший тип ситуацій може іноді характеризуватися такими досить цікавими (для дослідників) моментами, за яких певні політичні сили намагаються утворити політичні партії й відповідно - партійну систему, але традиціоналістичне суспільство фактично відкидає та зводить нанівець ці потуги, перетворюючі новостворені “ніби-то” політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все комунальні) соціальні утворення. А в другому типі ситуацій можуть за певних обставин виникати нелегальні партії, причому нерідко їх основна діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).

2. Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім несхожими один на одного варіантами: а) системи, в яких всі інші, крім правлячої, партії недвозначно офіційно забороні, або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах плюралістичної демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії просто ще не робились, або зазнали невдалі через хиби дій самих ініціаторів, а не через протидію їм з боку політичної влади.

Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 року, сучасні Вьєтнам та Куба, низка інших країн.

Фактично такою ж могла би бути визнана й “безпартійна” система в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика в “Зеленій книзі” М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Дуже всеж-таки схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві лівійські “революційні комітети” на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію.

Другий варіант - вкрай специфічний різновид однопартійної системи, який по суті був нічим іншим як різновидом безпартійної системи (існуючої через специфіку домінуючої традиціоналістської політичної культури), являв собою на початку нинішнього десятиріччя острів Мен, на якому офіційно існувала лише одна Лейбористська партія - невеличка і аж ніяк не правляча (але й зовсім не підпільна) політична організація.

Слід зазначити, що серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основні стани цих систем (тобто правлячої партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободою політичних дискусій; б) з нав’язування офіційної одноманітності.

3. Двопартійні системи.

Серед багатьох її варіантів найбільш характерними є такі:А). Неальтернативна ротаційна суто двопартійна. Так, у 1957 році у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про “паритетне правління”, домовилися про те, що по черзі і без виборів через кожні чотири роки посада президента буде переходити від однієї до другої партії й буде діяти паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади, - створювалася двопартійна система Національного фронту, яка проіснувала до 1970 року.

Б). Неальтернативна неротаційна суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом її була Болгарська Народна Республіка в якій існувало дві легальних партії - правляча Комуністична партія та її “молодший партнер”- Болгарський землеробський народний союз.

В). Альтернативна ротаційна суто двопартійна. Його проголосили, але невдало намагалися реалізувати в Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках, коли офіційно державою було декларовано створення двох політичних партій і на період “стабілізації демократії” в країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій.

Г). Де-факто двопартійна при формальному існуванні багатопартійності з відсутністю обмежень на чисельність партій. Приклади - США й до певного моменту в недавньому минулому - Великобританія, яка зараз поступово відходить від цієї моделі.

4. Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інституціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а зараз існують в Китайській Народній Республіці, Іраку.

Багато в чому схожими на цей різновид партійних систем є ті системи що деякими дослідниками називаються “обмеженими партійними системами”. Їх головна риса полягає в тому, що хоча в них офіційно визнається той чи інший ступінь свободи діяльності політичних партій (при цьому фактично не має значення ані наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектру партій, ані характер їх взаємовідносин та співвідношення сил між ними), однак всі найважливіші політичні питання громадського та державного життя вирішуються не в результаті боротьби та співробітництва між політичними партіями, а через прийняття вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою “безпартійною партією влади” (і це є найсуттєвішим). Роль цієї “партії влади (специфічної партії-гегемона без традиційних ознак партії) можуть виконувати: а) оточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства; в) військова рада (хунта); г) революційний уряд тощо.

5. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Одним з її прикладів є своєрідна трьохпартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А. Садата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частин колишньої єдиної правлячої партії - Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактично (нелегально або напівлегально) в цій країні існували й інші політичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена в законі.

На Мадагаскарі, де в 70-і - 80-і роки на підставі “хартії Малагасійськой революції” в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонувати лише восьми політичним партіям, також існував такий різновид партійної системи. Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу “проходила перевірку” на загальних виборах.

6. Де-факто неальтернативні (але з формально-юридичної точки зору альтернативні) плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система довгий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М. С. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про “керуючу та спрямовану роль КПРС” у радянському суспільстві.

7. Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здіснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних партій (приклад - Малайзія). При цьому така система може характеризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.

8. Багатополюсна система багатопартійної роздробленості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таіланд).У чітко стратифікованому суспільстві партійна система (й відповідно політична система в цілому) розподіляється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками): а) блок правлячих сил; б) блок опозиційних сил; в) блок проміжних та нейтральних сил. Однак у певних ситуаціях - при тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) формах майже всезагального соціального консенсусу опозіційний блок на деякий час може практично зникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційними блоками та відносній рівновазі їх сил може щезати сама єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку повністю відокремлених одна від одної систем. При цьому деякі з компонентів старої спільної партійної системи на всій або частині території країни нерідко перетворюються у нелегальні, підпільні. Результатами такого розколу (й навіть атомізації) на рівні політичних структур часто бувають бувають громадянська війна (в тих чи інших її формах), перемога сепаратистських або іредентистських рухів тощо.

Наявність (або відсутність) єдиної партійної системи є одним з показників як конкретного стану і стадії розвитку того чи іншого суспільства, так і певного типу самого суспільства й існуючої в ньому політичної системи.

2. Головні ідеологічні типи політичних партій.

Кожна політична партія об’єднує людей, що пропонують вирішувати певні суспільно-політичні проблеми на основі тих ідей та сповідуваних цінностей і принципів, які є для них спільними. Об’єктивно, будь-який політичний рух, тим більше організований, спирається на одну з політичних ідеологій, розглядаючи суспільство крізь призму власної системи цінностей, принципів організації та відносин усередині цього суспільства.

Термін “ідеологія” вперше з’явився на зламі XVIII-XIX століть у працях французського економіста і філософа Дестют де Трасі для позначення “вчення, науки про ідею”, котре є основою формування громадської думки, політичних поглядів, поведінки людей, а отже і політики.

У сучасному розумінні, ідеологія - це система поглядів стосовно основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини. Ідеологія складається з трьох елементів:

-образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним);

-аксіологічної системи (ієрархії цінностей);

-практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві).

Політичними ідеологіями називають “політичні концепції”, що стали ідеологіями, тобто відіграють інтегруючу роль стосовно політичних рухів і зміщують наголоси від концептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді кілька) централну цінність - Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, безпеку, свободу тощо.

Найвпливовішими політичними ідеологіями є лібералізм, консерватизм, соціал-демократія (або соціалізм), комунізм, націоналізм, фашизм.

Кожна з цих ідеологій має широке теоретичне підгрунтя і в процесі історичного розвитку виникали нові синтетичні їх різновиди, що поєднували особливості, як близьких, дотичних так і, на перший погляд, несумісних політико-ідеологічних платформ. У даній праці ми ставимо за мету лише стисло нагадати зміст основних політичних ідеологій для кращого сприйняття огляду сучасних українських політичних партій.

Комунізм. Витоки цієї політичної ідеології беруть свій початок з комуналістських утопій Т. Мора і Т. Компанелли, знаходять свій розвиток у соціалістів-утопістів початку XIX століття - А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є і Р. Оуена. Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К. Марксу та Ф. Енгельсу, а пізніше продовжувачу і втілювачу його ідей - В. І. Леніну.

В основу системи цінностей комунізму покладено пролетаріат - найбідніший клас найманих робітників, “найреволюційніший клас суспільства”. Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічні відносини як базисні в суспільстві визначають усі інші. Оскільки капіталізм грунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату, котрий, за К. Марксом, єдиний створює присвоювану власниками засобів виробництва додаткову вартість, то він як суспільно-політична формація призводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бути зруйнований шляхом пролетарських революцій.

Комунізм як політична ідеологія та система організації суспільства має дві стадії розвитку - першу (або нижчу) соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої (або завершальної) стадії - власне комунізму. Характерними ознаками цієї політико-ідеологічної системи є:

-виключне панування суспільної (на першій стадії - державної і колгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва;-централізоване планування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані на максимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метою створення бази матеріального достатку для запровадження комунізму;

-регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві, відповідно до потреб його членів;

-декларована рівність умов, що має забезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отримання матеріальних і культурних благ;

-прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, групами, а також націями.

Крім того, комунізм дав поштовх для виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівих течій, таких як маоїзм, троцькізм, сталінізм, ходжизм та інші.

Соціал-демократія, або демократичний соціалізм. Уперше термін “демократичний соціалізм” застосував відомий англійський письменник і драматург Дж.-Б. Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася у робітничому русі як його реформістська течія до кінця Другого Інтернаціоналу (1889-1914 рр.), і вже у 20-х роках соціал-демократія оформилася в самостійний політичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил після Жовтневого перевороту та політичні репресії “диктатури пролетаріату”.

Ідеологія демократичного соціалізму постійно змінювалась і розвивалась, еволюціонізуючи від спроб повалення капіталізму до його поступового реформування, гармонізації соціальних відносин та орієнтації цієї економічної системи в бік суспільних потреб. Власне, для демократичного соціалізму завжди було актуальним питання: як поєднати соціальну справедливість зі свободою ліберальних демократій, оскільки значна бюрократизація економіки, як відомо, веде до збільшення соціального контролю та зменшення свободи у суспільстві. Усвідомлюючи це, соціал-демократи намагаються знайти рівновагу між вільним ринком та спробами його регулювання, між ефективним виробництвом та справедливим розподілом, між розвитком підприємництва, економічними стимулами до праці та достатнім рівнем оподаткування для забезпечення соціальних програм і зрештою переваг соціалізму, що проголошуються.

Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах: свободі, соціальній справедливості та солідарності. Поняття свободи, запозичене з класичного лібералізму, означає передовсім права людини та свободу її поглядів і дій за умови, якщо це не заподіює шкоди іншим. “Справедливість, - як сказано в Декларації принципів Соціалістичного інтернаціоналу (1989 р.), - означає припинення будь-якої дискримінації особистості, а також рівність у правах і можливостях”. Під рівністю, у свою чергу, розуміють “вираження однакової цінності всіх людей”, вона є “обов’язковою умовою вільного розвитку особистості”. Солідарність же розглядається як відповідальність індивідумів один за одного, за все суспільство, а також суспільства - за кожного з його членів.

Лібералізм. Ідея свободи індивіда, що є наріжним каменем системи цінностей лібералізму, постала наслідком європейського культурного Ренесансу та Просвітництва, і вперше з’явилася у працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є. Основоположниками лібералізму вважаються Б. Констан і А. де Токвіль, серед його визначних теоретиків були Дж. С. Мілль, Дж. Медісон, Т. Джефферсон, В. Гумбольдт, А. Сміт. Лібералізм ознаменував утвердження прав і свобод людини, незалежно від її походження, відкидаючи станові привілеї, а також парламентську демократію та вільну ринкову конкуренцію. У політичному плані він став підгрунтям конституціоналізму та поділу державної влади (на законодавчу, виконавчу і судову), спрямованих у кінцевому підсумку на обмеження політичної влади та пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда. Зрештою, за Б. Констаном, будь-яка влада, котра порушує права людини, стає незаконною.

Характерними рисами лібералізму є індивідуалізм, гуманізм, толерантність і демократизм. Поряд із самоцінністю особистості, ця політична ідеологія наголошує на нерозривності свободи індивіда та його соціальної відповідальності перед суспільством, обстоює існування правової держави та необхідність верховенства в ній закону.У першій половині ХХ століття сформувався новий тип лібералізму, що увібрав у себе значну частину консервативної традиції, - неолібералізм. Він характеризується зростаючою роллю держави у сфері регулювання економіки та перерозподілу певної частини суспільного продукту, здійснення соціально-економічних програм. На основі цього синтезу ліберальних і консервативних ідей виникло поняття “держави загального добробуту”, де поєднуються індивідуальна ініціатива її громадян з державним втручанням у соціальне й економічне життя. Ідея “відповідальності держави” за творення сприятливих умов для реалізації принципів класичного лібералізму, за розвиток всього суспільства та відповідно добробут його громадян зближує неолібералізм також із соціал-демократією, що дає багатьом політологам підстави говорити про існування такого політико-ідеологічного напряму, як соціал-лібералізм.

Консерватизм. Його виникнення як політичної ідеології пов’язане з крахом системи феодалізму та династично-монархічного режиму в Європі внаслідок грандіозних змін, які започаткували доба Просвітництва і Велика Французька революція кінця XVIII століття. Вперше термін “консерватизм” було вжито французьким письменником Ф. Р. Шатобріаном, який жалкував за зруйнованими аристократичними устоями старих монархій. Визначним фундатором політико-ідеологічної теорії консерватизму по праву вважається англійський філософ і політик Е. Берк, книга якого “Роздуми про Французьку революцію” довго залишалася для його численних послідовників “Біблією консерватизму”.

Центральне місце в системі цінностей консерватизму належить державі та її інтеграційній ролі для суспільства. Серед його визначальних ознак можна виділити безперечно традиційну для даного народу мораль, що зберігає його як єдине культурне ціле, та ієрархічність, чітка стратифікація суспільства. Крім того, поняттями, котрі наповнюють сенс консерватизму завжди були порядок, авторитет, відповідальність, стабільність, релігійність, патріотизм, обов’язковість, честь, праця, сім»я, право та дисципліна.

В економіці консерватизм сповідує недоторканість приватної власності, розглядаючи її як передумову досягнення особистої свободи і збереження соціального порядку, принципи вільної конкуренції та необхідність мінімального державного регулювання економіки.

У процесі перегляду та залучення до своєї ідеологічної орбіти ліберальних ідей і цінностей з консерватизму класичного витворився неоконсерватизм. У політичній системі суспільства він прагне створити гнучкіші й ефективніші структури влади, відновити традиційні моральні цінності та забезпечити належні законність і порядок. В економічних відносинах неоконсерватизм орієнтується на всебічне стимулювання приватного підприємництва, зменшення державного втручання, запровадження монетаристської моделі розвитку. У соціальній сфері спостерігається жорстка державна економія, скорочення соціальних програм, підтримка стабільної структури суспільства з переважаючою часткою “середніх класів”.

Націоналізм. У західній політичній науці це поняття стосується ідеології, тісно пов’язаної з будівництвом держав-націй і виникненням індустріального суспільства протягом XIX і значною мірою ХХ століть. Як політико-ідеологічна концепція націоналізм став продуктом боротьби проти феодалізму та подальшого утвердження буржуазно-демократичних засад суспільного устрою. Націоналізм виникає з усвідомленням соціальною спільнотою своїх спільних національних ознак на підставі етнічної, культурної, релігійної приналежності, а також уявлень про спільні походження, територію мешкання, мову та своєрідну специфіку психології та рис характеру членів цієї спільноти. Проте, пізніше націоналізм часто використовувався як важливий компонент агресивної екпансіоністської політики держав-націй, що намагалися переглянути існуючий геополітичний порядок і зайняти панівне становище у світі, як цього прагнули Гітлерівська Німеччина, Італія часів Муссоліні та мілітаристська Японія під час Другої світової війни.

В ієрархії ідеологічних і політичних цінностей націоналізму чільне місце належить нації, похідною від якої є національна держава, що служить для неї засобом самоствердження і розвитку. Нація розглядається як “вітчизна ідеологічна” (Ст. Оссовський), приналежність до якої визначається через участь окремої особи в її громадсько-політичному житті. Державність нації є необхідною умовою її існування, тому кожний послідовник націоналізму, тобто “національно свідомий патріот”, зобов’язаний боротися за її здобуття.Останнє твердження відображає суть ідеологічної установки українських націоналістів у їхній боротьбі за незалежність України. Причому, на українському ґрунті націоналізм сформувався у вигляді двох основних типів: демократичного та інтегрального. Перший подібний до націоналізму в європейському сенсі, ставлячи за мету створення української національної демократичної держави шляхом права народів на самовизначення в його етнічних кордонах, розглядаючи націю в її суб’єктивному значенні, тобто як націю політичну. Націоналізм інтегральний підкреслює етнічний характер нації та відповідно її держави, розуміючи під політичним режимом національну диктатуру на чолі з провідною верствою “українських патріотів”.

Фашизм. До визначальних ознак цієї політичної ідеології відносять: тотальний контроль з боку партійної фашистської еліти над суспільним і особистим життям громадян; знищення демократичних прав і свобод; залежність індивіда від інтересів і потреб нації, соціальних мас, заздалегідь визначених фашистським керівництвом; ієрархізація соціальної структури суспільтва; зрощення надцентралізованої бюрократичної машини держави з фашистською партією; перенесення внутрішньополітичних проблем у площину геополітики та формування “образу ворога”.

Фашизм сповідує політику так званого “соціального дарвінізму”, за яким “сильнішим” народам чи расам не тільки визначено панувати над “слабкішими”, але також їхнім правом і обов’язком є встановити це панування.

Фашизм як ідеологія виник після Першої світової війни в Італії, і вже 1922 року фашисти прийшли до влади у цій країні, отримавши значну більшість у парламенті. Преса потрапила під сувору цензуру, політичні партії були ліквідовані, фашистський партійний апарат зконцентрував всю політичну владу в країні, заборонялися будь-які страйки, а новостворені промислові “корпорації”, що покликані були об’єднувати підприємців і робітників, поставили економіку Італії під фашистський контроль.

Гітлерівський націонал-соціалізм (нацизм) поряд із цими “досягненнями” фашизму наголошував на виключній ролі арійської раси серед інших народів світу та необмеженій диктатурі однієї особи - вождя, який уособлює націю і стоїть на вершині владної піраміди у фашистській державі.

Хоча фашизм був заборонений внаслідок перемоги у Другій світовій війні сил антигітлерівської коаліції, організації, що сповідують неофашистську ідеологію, існують сьогодні у багатьох країнах світу. Неофашизм має дві форми прояву: 1) нелегального традиційного фашистського руху, пристосованого до сучасних умов; та 2) легальної і напівлегальної організації діяльності із дотриманням зовнішньої лояльності до законності, демократичних політичних інститутів, а також участь у парламентських виборах.

Основні політичні ідеології згідно своїх базових характеристик можуть розглядатися у вигляді певної циклічної системи, розташованої у двоосній площині координат, де кожен вектор, що виходить з умовного “нуля”, вказує на ту чи іншу ціннісну орієнтацію. Базовими ознаками, або цінностями, на яких грунтується дана політико-ідеологічна типологія, виступають:

1) по осі абсцис (горизонталь) - полюс пріоритету суспільних інтересів і колективної власності з одного боку та полюс пріоритету держави та/або нації, а також приватної власності з іншого;

2)по осі ординат (вертикаль) - диктаторсько-централістський полюс моністичного світогляду на одній стороні та, відповідно, демократично-федералістський полюс плюралістичного світогляду на іншій.

Звичайно, ця схема, як і будь-яка інша, є дещо умовною, але вона дає змогу наглядно представити розміщення найвпливовіших політичних ідеологій відносно одна одної в певній цілісній картині, яка є порівняно зручною для визначення, скажімо, місця конкретного політичного об’єднання чи партії за її політико-ідеологічними критеріями та базовими ціннісними орієнтаціями.