Сучасні політичні процеси в Криму

Зміст

Вступ.

Розділ І. АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ НА ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ УКРАЇНИ ТА ЇЇ СТАТУС............................................................................................6 1.1 Автономна республіка в складі України....................................................6

1.2 Конституційний статус Автономної Республіки Крим............................7

Розділ II. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В АРК: ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ.......................................................................................10

2.1. Перший етап: 1989-1994рр...........................................................................10

2.2. Другий етап: 1994-1998рр.............................................................................15

2.3. Третій етап: 1998-2004рр...............................................................................21

2.4. Четвертий етап: 2005-2006рр......................................................................23

Розділ III. ВНУТРІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В КРИМУ.........................................................................................26

3.1. Недосконалість правового регулювання відносин між Києвом та Кримом..26

3.2. Незадоволення політико-правових вимог кримських татар...............28

3.3. Невирішеність соціально-економічних і культурних проблем кримських татар....................................................................................................................................................32

3.4. Недостатня присутність в АРК Української мови та культури.........36

3.5. Складна міжконфесійна та міжнаціональна ситуація в Криму.................38

3.6. Вплив кримінальних угрупувань на діяльність органів влади АРК..41

Розділ IV. ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ПОЛІТИЧНУ СИТУАЦІЮ В АРК..............................................................................................42

4.1. Оцінка населення зовнішнього впливу на політичну ситуацію в АРК........42

4.2. Російський фактор........................................................................................................42

4.3. Турецький фактор...........................................................................................................47

4.4. Ісламський фактор..............................................................................................49

4.5.Висновки..........................................................................................................52

Список використаних джерел та літератури...................................................57

Вступ.

Крим періодично стає простором політичних конфліктів. Ще пам'ятні ті часи, коли Росія й Україна конфліктували з приводу військово-морського флоту. Після врегулювання питання щодо флоту деякі російські офіційні особи (і навіть законодавчий орган Росії) продемонстрували сумнів у державній приналежності Криму. Потім виник конфлікт з приводу статусу татарського населення в Криму. Хтось схильний бачити в цьому конфлікті лише протистояння між реформаторськими кроками уряду та консервативними лівими, а зараз ще і проросійсько налаштованими силами кримського парламенту. Хтось схильний розглядати кримський конфлікт як питання регіональної політики.

Однак, ситуація набагато складніша, аніж тільки політичне протистояння в рамках регіонального конфлікту. Крим – це не просто регіон серед інших регіонів держави. Перебуваючи у складі України, Крим схильний до впливу Росії та Туреччини не менше, ніж впливу України. Крим – суб'єкт не регіональної політики, а геополітики. І ця ситуація таїть у собі декілька загроз, з приводу яких і необхідно зробити рішучі кроки на найвищому державному рівні. Щоб поки досить стабільна ситуація в Криму такою і залишалася.

Існує чотири основні загрози Криму – експансіонізм Росії, вплив лівих настроїв, ісламський чинник та проблема повернення кримських татар. Горезвісна кримінальна активність у Криму, яка не так давно давала багато інформації для журналістів і була реальною загрозою стабільності,

останнім часом має стійку тенденцію до зниження. Акцентуація уваги на ній відбувається досить штучно, і кримінальну ситуацію можна розглядати тільки як чинник політичних спекуляцій. У системному ж аналізі злочинність не може розглядатися як системна проблема, якщо не є результатом чиєїсь стратегії, чиєїсь цілеспрямованої діяльності. У той час як стратегічно діючі

чинники – Росія, ліві настрої населення, повернення виселених татар і так званий "ісламський чинник" – являють собою системну загрозу, що і становить актуальність дослідження даної теми.

Об’єктом дослідження є Автономна республіка Крим як суб’єкт української політики.

Предметом дослідження є політичні процеси, що відбуваються в Криму.

Метою даної роботи є дослідити сучасні політичні процеси в Криму та чинники, які їх визначають, а також роль Криму як дестабілізуючого фактору в Україні.

Завдання роботи:дослідити роль та статус Криму в складі України;

проаналізувати основні чинники, що формують конфліктну ситуацію в АРК;

розглянути Крим як основну проблему українсько-російських стосунків.

Методологічною основою дослідження обраний діалектичний метод наукового пізнання суспільно-політичних процесів та явищ, який дає змогу розглядати їх у розвитку, зв'язку між собою і з суспільством, виявити сталі закономірності та тенденції і їх складові. Основою дослідження стали також спеціальні наукові методи системного, історичного та структурно-функціонального аналізу. Історичний метод використовувався насамперед для дослідження генези розвитку політичних процесів; системно-функціональний – для виявлення чинників, що вплинули на сучасний період розвитку політичних прцесів у Криму, місця та ролі органів державної влади Криму в даних процесах.

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

В першому розділі містяться передумови набуття автономії та основні конституційно-правові засади Автономної республіки Крим.

У другому розділі аналізуються етапи та тенденції розвитку політичної ситуації в АРК. Якщо на першому етапі (1989-1994рр.) на півострові наростали негативні тенденції, то другий етап (1995-1998рр.) характеризувався певною стабілізацією ситуації. На наступному етапі, після ухвалення нової Конституції АРК (грудень 1998р.), зберігаються окремі негативні тенденції; електоральні орієнтації населення півострова, порівняно з загальноукраїнськими, зміщені вліво. Новий етап, який розпочався після "помаранчевої революції", започаткував нову еру відносин в Криму.

У третьому розділі аналізується вплив внутрішніх чинників, які справляють або можуть справляти негативний вплив на політичну ситуацію в АРК.

В четвертому розділі проаналізовано основні зовнішні фактори впливу на ситуацію в АРК. Окремі з них справляють позитивний вплив на розвиток політичних процесів в автономії", інші – містять в собі певний конфліктний потенціал.

Розділ І. АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ НА ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ УКРАЇНИ ТА ЇЇ СТАТУС.

1.1.Автономна республіка в складі України.

Перші досвіди кримського автономізму були здійснені в період громадянської війни (1918-1920 рр.). У цей час як червоні (Радянська Республіка Тавриди в 1918 рр. і Кримська РСР у 1919 рр.), так і "білогвардійські" режими (крайові уряди 1918-1919 рр. і в період правління П. Н. Врангеля в 1920 р), найчастіше вимушено йшли на надання Криму елементів державності[15, 87-91].

Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка зразка 1921 р. була створена “у межах Кримського півострова” і в складі Російської Соціалісттичної Федеративної Радянської Республіки, у виконання спільної постанови ВЦИК і СНК; конституйована 1 Всекримським Установчим з’їздом Рад. В 1945 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР КАССР була скасована і перетворена в Кримську область. В 1954 р. Кримська область постановою Президії Верховної Ради РСФСР була передана до складу Української РСР[15, 97-99].

Кримська автономія була відновлена на підставі результатів Загальнокримського референдуму, що відбувся 20 січня 1991р. У референдумі брали участь 81,37 % кримчан. На питання: “Ви за відтворення Кримської АРСР як суб'єкта Союзу й учасника Союзного договору?” 93,26 % респондентів відповіли ствердно. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада України більшістю голосів затвердила результати референдуму, прийнявши Закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”[3].

В перші роки існування відтвореної автономії (з 1992 р. одержала офіційну назву “Республіка Крим”, а з 1995 р. – “Автономна Республіка Крим”) йшов складний процес уточнення її статусу в складі незалежної України, розмежування повноважень між автономією і Центром.

5 травня 1992 р. була прийнята Конституція Республіки Крим. Основний Закон автономії зазнав істотного редагування у вересні 1992 р, травні і вересні 1994 р. Оскільки ряд положень кримської Конституції суперечив законодавству України, 17 березня 1995 р. Верховна Рада України припинила її дію[2]. Нині чинний Основний Закон АРК був прийнятий Верховною Радою України 21 жовтня 1998 р.

У першій половині 1990-х рр. півострів здобув собі славу найбільш конфліктогенного регіону України, потенційної “гарячої точки”. Кримську проблему розглядали як виклик самому існуванню незалежної України[23, 43]. Проте, незванаючи на клубок протиріч і проблем, ситуацію вдалося удержати в рамках політико-правової дискусії автономії з офіційним Києвом, головною темою якої був статус півострова. В результаті досягнутого на сьогоднішній день компромісу, Крим придбав ще одну унікальну рису – він став єдиним автономним утворенням, яке виникло в 1990-ті рр. на пострадянському просторі, статус якого визнаний як на державно-правовому, так і на міжнародному рівні[22, 24].Проте, що політична напруженість у Криму пішла на спад, свідчить той факт, що в останні роки АРК була неофіційно проголошена “літньою столицею” України. Знову, як за радянські часи, півострів перетворюється на місце проведення міжнародних форумів на найвищому рівні. Слідом за політиками вищого рангу на кримську землю повертаються відпочиваючі і туристи, кількість яких зростає з кожним роком.

1.2.Конституційний статус Автономної Республіки Крим.

Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України. Зміст автономії Криму визначено у статтях 134—139 Конституції України, якими встановлено повноваження Автономної Республіки Крим, а також її відповідних органів.

Основні державні ознаки Криму зводяться до такого: 1) Крим є державним утворенням — республікою; 2) він має свою Конституцію; 3) як регіональна діє система державних органів Автономної Республіки Крим на чолі з Верховною Радою і Радою міністрів; 4) державні органи Автономної Республіки Крим, насамперед Верховна Рада і Рада міністрів, видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, які складають регіональну систему правових актів Автономної Республіки Крим[9].

Водночас Крим має конституційний статус автономної республіки, що в цілому дістає вияв у ряді суттєвих обмежень, які пов'язані саме з цим статусом. До цих обмежень належать такі: 1) межі повноважень Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України; 2) її Конституцію затверджує Верховна Рада України; 3) нормативно-правові акти найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються відповідно до Конституції України та актів її найвищих органів державної влади (закони, акти Президента України і Кабінету Міністрів України) та на їх виконання; 4) повноваження та порядок формування і діяльності найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції; 5) суди Автономної Республіки Крим належать до єдиної системи судів України; 6) Конституція України визначає ті питання, нормативне-правове регулювання яких має право здійснювати Автономна Республіка Крим; 7) Конституція України визначає питання, які належать до відання Автономної Республіки Крим[23, 219-220].

Цей перелік свідчить про досить широкі повноваження Автономної Республіки Крим. Крім того Конституція України (ст. 138) встановлює, що “законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження”, які доцільно буде надати їй з тих чи інших міркувань.

Треба взяти до уваги й те, що згідно зі ст. 137 Конституції України Президент України може зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони не відповідають Конституції та законам України. У такому разі Президент повинен одночасно звернутися до Конституційного Суду України з метою визначення конституційності актів, які були ним зупинені.

Говорячи про правовий статус Автономної Республіки Крим, слід зазначити, що Крим, який до 1954 р. входив до складу РСФСР, мав у цій, тоді союзній республіці, обласний статус. З таким статусом він у 1954 р., враховуючи його географічне положення, а також повсякденні економічні й культурні зв'язки з Україною, був переданий (без будь-яких територіальних виключень) УРСР[15, 113]. Після проголошення Україною незалежності правовий статус Криму на підставі особливостей його історичного розвитку, національного складу населення, специфіки народного господарства та соціально-культурної орієнтації був підвищений: Крим став автономною республікою у складі України[15, 132].

На жаль, ще й нині деякі політичні угруповання ведуть організаційно-пропагандистську роботу, спрямовану на дестабілізацію політичної обстановки в Криму, що заважає прийняттю Конституції Автономної Республіки Крим, нормальному розвитку її господарства, діяльності системи державних органів республіки.

Розділ II. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В АРК: ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ.

2.1. Перший етап: 1989-1994рр.

Цей період розвитку політичної ситуації в АРК характеризувався різким зростанням сепаратистських настроїв у Криму, виходом регіону з правового поля України, фактичною втратою Україною контролю за політичними процесами в автономії. Основні тенденції цього етапу розвитку політичної ситуації в Криму зводяться до наступного:

1). Активізація політичного життя.

Наприкінці 80-х років політичне життя на півострові різко активізувалося. Під впливом проголошеної перебудови створювалися політичні організації та партії[26]. Більшість новоутворених організацій декларували проросійську спрямованість або взагалі виступали за існування Криму як незалежної держави.Організації проукраїнських політичних партій – Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської партії (УРП), Організації українських націоналістів (ОУН) – в цьому регіоні були малочисельними і не справляли помітного впливу на ситуацію в Крим. Діяльність окремих організацій, зокрема, УНА-УНСО призводила до ескалації антиукраїнських настроїв у автономії[48].

2). Вихід Криму за межі правового поля України.

В цей же період у Криму різними політичними силами піднімалися питання про створення автономії, в т.ч. кримсько-татарської, створення незалежної Кримської демократичної республіки, входження Криму в якості окремого суб'єкту правовідносин до складу Радянського Союзу.

20 січня 1991р. на всекримському референдумі 93,26% виборців, які взяли участь у голосуванні, висловилися за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки[26]. 12 лютого 1991р. Верховна Рада України затвердила це рішення, ухваливши Закон Української РСР «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки»[3]. Кримській обласній Раді народних депутатів тимчасово був наданий статус Верховної Ради Кримської РСР[26].

Таким чином, на території СРСР, а в подальшому України як унітарної держави, було створене специфічне державне утворення – автономія не за національною, а за територіальною ознакою, що в подальшому призвело до спроб виходу Криму зі складу України[18].

5-6 травня 1992р. Верховною Радою Криму були прийняті «Акт про державну самостійність Республіки Крим» та Конституція Республіки Крим. Цими актами Крим фактично проголосив себе як самостійне державне утворення, як суб'єкт міжнародних відносин і, по суті, вийшов за межі правового поля України[23, 205-207].

3). «Війна законів».

Після ухвалення вказаних актів між Києвом і Кримом розгорнулася справжня «війна законів». Протягом 1992-1995рр. центральними органами державної влади України було прийнято десятки законодавчих актів про скасування понад 40 актів законодавства Республіки Крим. Однак, на території Криму органи державної влади керувалися в своїй діяльності правовими актами, які були прийняті Верховною Радою Криму та Президентом автономії.

20 травня 1994р. Верховна Рада Криму проголосувала за відновлення дії Конституції Республіки Крим (в редакції від 6 травня 1992р.), якою проголошувався договірний принцип взаємовідносин між Кримом та Україною[18, 94].

Загалом, у цей період органи державної влади Республіки Крим формували правове поле власної діяльності, визначали свої функції та повноваження.

4).Поступова втрата контролю органами центральної влади України за подіями в Криму.

Київ практично не контролював події на півострові; розпорядження органів центральної державної влади ігнорувалися й не виконувалися. Українська влада в той час була настільки слабка, що не могла скасувати рішення про запровадження посади Президента Республіки Крим та проведення президентських виборів, що ще більше дестабілізувало політичну ситуацію[18, 105].

Вертикаль виконавчої влади була зруйнована, причому були порушені найбільш чутливі й важливі важелі управління державою. Українські правоохоронні органи та спецслужби, що розміщувалися в Криму, частково вийшли з підпорядкування центральних міністерств і відомств (Президент Республіки Крим Ю.Мєшков створив власну Службу безпеки і проголосив про підпорядкування йому місцевих українських правоохоронних структур)[19, 113]. Верховна Рада Криму перебрала на себе повноваження щодо призначення суддів на півострові, а Президент Республіки Крим - керівників державного телебачення. Були зроблені перші кроки до регіоналізації Збройних Сил України - призовники з Криму (без погодження з Міністерством оборони України) мали проходити строкову службу на території півострова.

5). Зростання сепаратистських, проросійських настроїв у Криму.

Дії кримської влади знаходили підтримку серед мешканців Криму. Сепаратистські проросійські настрої були зумовлені, в т.ч. економічними причинами. Кримська економіка була глибоко інтегрована в економіку Радянського Союзу. Головну причину катастрофічної соціально-економічної ситуації населення Криму вбачало в розриві господарчих зв'язків з Росією: таку думку, за даними соціологічних опитувань, поділяли 65% керівників кримських колгоспів і радгоспів, 75% керівників державних підприємств, 80% мешканців півострова[19, 121].

Навесні 1993р. лише 17,1% кримчан були готові дати позитивну відповідь на питання всеукраїнського референдуму (грудень 1991р.) про незалежність України. Проти висловилися 60,5%. Восени 1993р. ці показники становили 9,3% та 63,4%, відповідно[52].

Активізувався мітинговий рух. взимку та влітку 1993р. пройшли кілька десятків мітингів під гаслами возз'єднання Криму з Росією; в кожному з них брали участь до 10 тис. чоловік[26].

б). Перемога проросійських сил на виборах до Верховної Ради АРК і президентських виборах 1994р. в Криму.Зазначені процеси завершилися перемогою Ю.Мєшкова на президентських виборах у Криму (його підтримали 72,92% виборців, які взяли участь у голосуванні) та блоку «Росія» – на виборах до Верховної Ради Криму (прихильники блоку «Росія» отримали до 70% місць у ВР Криму). Головними тезами їх виборчої платформи були: подальший розвиток державності Криму; самостійна зовнішня політика; подвійне громадянство; возз'єднання Криму з Росією[19, 125].

Реально постало питання про вихід Криму з-під юрисдикції України і об'єднання його з Росією. Отже, було поставлено під сумнів майбутнє існування України як цілісної унітарної й загалом - незалежної держави.

7). Негативний вплив на політичні процеси в АРК з боку окремих органів державної влади та політичних сил Росії.

21 травня 1992р. Верховна Рада РФ ухвалила Постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», якою визнала рішення про передачу Кримської області до складу України як таке, що не має юридичної сили з моменту його прийняття. Верховна Рада України заявила, що такі дії Парламенту Росії є «прямим втручанням у внутрішні справи України» . 9 грудня 1992р. Верховна Рада Росії прийняла рішення розглянути питання про правовий статус М.Севастополя на засіданні З'їзду народних депутатів РФ, а 9 червня 1993р. прийняла Постанову «Про статус М.Севастополя», якою проголошувалася юрисдикція РФ над цим українським містом[19, 131].

Політична еліта Росії практично підтримала заяви про «неправомірність» актів щодо передачі Криму та Севастополя до складу України. Про це заявляли політики не лише радикального, а й ліберального напряму: А.Собчак, С.Станкевич, ВЛукін, Є.Пудовкін та ін.

Ситуація загострювалася внаслідок невизначеності статусу Чорноморського флоту. Україна і Росія опинилися на грані відкритого конфлікту після ухвалення відповідних указів Президента України Л.Кравчука і Президента РФ Б.Єльцина. В 1992-1994рр. відбулося чотири зустрічі на найвищому рівні з питань розподілу ЧФ, однак компромісу знайти так і не вдалося[18, 149].

Негативний вплив на політичну ситуацію в Криму справляли заяви окремих політиків Росії та діяльність її органів державної влади. Присутність ЧФ, невизначеність його статусу також була дестабілізуючим фактором у Криму і в українсько-російських відносинах загалом.

8). Початок повернення кримських татар на історичну батьківщину.

14 листопада 1989р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про реабілітацію депортованих народів, після чого розпочалося масове повернення кримських татар на історичну батьківщину. В 1979р. в Криму проживали близько 5500 кримських татар, у 1988р. – 17,5 тис; у 1989р. – 38,3 тис; у 1990р. – 83,1 тис; у серпні 1991р. – 142,2 тис[16, 152].

Загострилися соціально-економічні проблеми репатріантів – через відсутність житла, роботи, закладів освіти з кримськотатарською мовою навчання тощо.

Мали місце спроби вирішити ці проблеми «силовими» методами. Станом на липень 1991р., кримськими татарами було захоплено близько 10 тис. земельних ділянок для житлового будівництва. Так з'явилися майже 300 нових селищ і мікрорайонів, у кожному з яких проживають від 50 до 2000 сімей. За попередніми розрахунками, на вирішення проблем облаштування кримських татар у СРСР планувалося виділити 4,5 млрд. крб. у цінах 1984р. (у доларовому еквіваленті це майже така ж сума)[16, 53].

Кримські татари виявилися неінтегрованими до політичної системи на Кримському півострові: вони виступали проти проведення референдуму про надання Криму територіальної автономії, а також за встановлення квот, які б гарантували їх представництво у Верховній Раді Криму. 5-6 жовтня 1992р. кримські татари вперше вдалися до насильницьких дій, намагаючись звільнити 26 осіб, заарештованих у с.Красний Рай.

У «Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу», прийнятій на Курултаї (з'їзді кримськотатарського народу) 26-30 червня 1991р., наголошувалося, що «у випадку протидії державних органів, або будь-яких інших сторін досягненню цілей, які проголошені Курултаєм, Курултай залишає за собою право проголосити кримсько-татарський народ народом, який бореться за своє національне визволення»[24, 115].

Отже, невирішеність політико-правових і соціально-економічннх проблем кримськотатарського народу створювала додаткові чинники дестабілізації ситуації на півострові.

2.2. Другий етап: 1994-1998рр.

Цей етап характеризувався наступними тенденціями: відновленням управлінської вертикалі в АРК, поверненням автономії до правового поля України; підписанням Великого Договору між Україною та Росією, базових угод по ЧФ РФ[11]; загостренням проблем, пов'язаних з облаштуванням кримсько-татарського народу; загостренням відносин між окремими політичними силами в АРК; зростанням впливу кримінальних груп на політичну ситуацію на півострові.

1). Поступове відновлення вертикалі виконавчої влади в Криму.В березні 1994р. було утворене Представництво Президента України в Республіці Крим[14], призначено Постійного представника Президента України в Криму В.Горбатова. Представництво отримало статус органу державної виконавчої влади та мало забезпечити «проведення в життя Конституції України і законів України з питань, що належать до відання Президента України як глави держави і глави виконавчої влади»[25].

Були вжиті заходи щодо відновлення керованості правоохоронними органами. В травні 1994р. Президент України ухвалив укази про реорганізацію Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки Республіки Крим, відповідно, у Головне управління внутрішніх справ МВС України в Криму та Головне управління СБУ в Криму, підпорядкувавши їх безпосередньо міністрові внутрішніх справ України та голові Служби безпеки України[39].

В березні 1995р. Президент України ухвалив указ, яким встановив, що прем'єр-міністр Уряду Криму призначається безпосередньо Президентом країни, за поданням голови Верховної Ради АРК, а члени Уряду АРК – Кабінетом Міністрів України[12]. В серпні 1995р. такий порядок був дещо змінений: прем'єр-міністр АРК призначався й звільнявся з посади Верховною Радою Криму, за погодженням з Президентом України. Тоді ж в АРК були створені державні районні адміністрації, які підпорядковувалися Уряду Криму, Кабінету Міністрів та Президентові України[13].

Така ж процедура щодо призначення й звільнення голови Уряду Криму була закріплена статтею 136 Конституції України (1996р.) та Законом України «Про Конституцію Автономної Республіки Крим» (1998р.)[23, 167].

Отже, в 1994-1998рр. була відновлена керованість вертикаллю виконавчої влади в АРК, у т.ч. правоохоронними органами, що сприяло стабілізації політичної ситуації в автономії. Центральні органи виконавчої влади повернули втрачений контроль за подіями в Криму.

2).Повернення АРК до правового поля України.

Серед пріоритетних завдань, що стояли перед органами державної влади України, було приведення нормативно-правових актів Республіки Крим у відповідність до законодавства держави.

17 березня 1995р. Верховна Рада України скасувала: Конституцію Республіки Крим (в редакції від 6 травня 1992р.); закони Республіки Крим «Про вибори Президента Республіки Крим», «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», «Про Конституційний Суд Республіки Крим», «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах Рад». Скасовувалися посада Президента Республіки Крим, а також відмінна від загальнодержавної система виборів до місцевих Рад. Автономна Республіка Крим визнавалася адміністративно-територіальною автономією в складі України[2].

Населення Криму досить критично поставилося до рішень Верховної Ради України: за даними соціологічного дослідження, проведеного Кримським центром гуманітарних досліджень, 52% кримчан різко негативно сприйняли скасування Конституції Криму[19, 201]. Однак серйозних суспільних заворушень в автономії не відбулось.

Стаття 135 Конституції України визначила, що нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції й законам України. Президенту України було надане право зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради АРК з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Ухвалення в 1998р. нової Конституції АРК і її затвердження Законом України «Про Конституцію Автономної Республіки Крим» остаточно визначили нинішній статус автономії[23, 273].

Повернення в цей період Автономної Республіки Крим до правового поля України знаменувало собою припинення «війни законів», сприяло стабілізації політичної ситуації в АРК, налагодженню відносин між Києвом і Кримом на правовій основі.

3). Внутрішнє політичне протистояння в АРК

У цей період загострилися відносини між Президентом Республіки Крим Ю.Мєшковим та Верховною Радою АРК, а пізніше – в самому представни-цькому органі. Це пояснювалося різними поглядами посадових осіб, політиків на подальший розвиток автономії, а також власними амбіціями лідерів.

Восени 1994р. політичне протистояння між Ю.Мєшковим та Верховною Радою Криму посилилося: у вересні 1994р. остання суттєво звузила повноваження кримського президента (проти Ю.Мєшкова виступили навіть депутати з блоку «Росія», які підтримували його на виборах). У відповідь, Ю.Мєшков ухвалив укази про припинення діяльності Верховної Ради Криму, проведення 9 квітня 1995р. референдуму про ухвалення нової Конституції Криму. Однак, депутати змогли перехопити ініціативу: 15 вересня 1994р. був відправлений у відставку «проросійський Уряд» Є.Сабурова та призначений лояльний до Києва Уряд А.Франчука[19, 173].

Ю.Мєшков втратив політичну підтримку не лише серед своїх колишніх союзників, але й населення Криму: за даними різних соціологічних дослід-жень, його діяльність підтримували лише 10% кримчан. У березні 1995р. посада Президента Криму була ліквідована Верховною Радою України[23, 184].Політична криза призвела до зниження впливу проросійських політичних сил на півострові, які не змогли запропонувати кримчанам реальної альтернативи. За даними соціологічних досліджень, у 1995р. діяльність Республіканської партії Криму (яка разом з Народною партією утворила блок «Росія») підтримували лише 5% кримчан[52]. Втратив свої позиції блок «Росія» і у Верховній Раді Криму – їх представник С.Цеков у 1995р. був зміщений з посади голови Верховної Ради АРК, а проросійські сили об'єдналися в партію «Союз».

У 1995-1998рр. центр політичного протистояння перемістився до Верховної Ради та Уряду Криму. Відсутність чіткої політичної структуризації в представницькому органі Криму призводила до постійного перегрупування фракцій, переходів депутатів з однієї групи до іншої, перманентної зміни керівництва автономії. Як наслідок, протягом 1995-1998рр. Верховною Радою АРК керували чотири спікери; за цей період змінилося стільки ж урядів.

Постійні конфлікти між Президентом і Верховною Радою Криму, всередині представницького органу автономії, зміни керівництва Верховної Ради та Уряду АРК не сприяли налагодженню стабільної роботи державних органів, вирішенню економічних проблем Криму.

4). Загострення проблем кримських татар.

У цей період невирішеність проблем кримськотатарського народу перетворюється на важливий чинник впливу на політичну ситуацію в автономії. Підґрунтя проблем, що негативно впливають на ситуацію в 2001р., було закладене саме в цей період.

З початком приватизації в 1994р. більшість кримських татар були виключені з цього процесу, а спеціального резервного фонду (для забезпечення участі в приватизації депортованих народів) так і не було створено[43].

Економічна криза не давала можливості виділити необхідні кошти для облаштування кримських татар. Наприклад, у 1997-1998рр. на капітальне будівництво планувалося виділити 75 млн. грн., на соціально-культурні заходи – близько 28 млн. грн.; фактично ж було виділено 11,93 млн. грн. та 9,1 млн. грн., відповідно. За оцінками експертів, у 1998р. на облаштування одного кримського татарина було виділено 7 грн. 20 коп., або близько $1,47. За оцінками експертів, у процесі паювання землі в КСП, який розпочався в 1996р., кримські татари також взяли обмежену участь[43].

Невирішеність полггико-правових і соціально-економічних проблем кримських татар загострювала ситуацію в АРК, провокувала їх радикальні дії, закладала потенціал для майбутніх політичних конфліктів.

5). Зростання впливу кримінальних угруповань на розвиток політичної ситуації в Криму.

В 1995-1998рр. відбувалося поступове зрощування криміналітету з корумпованими чиновниками, їх «інфільтрація» до органів державної влади. В 1994р. до Верховної Ради Криму було обрано чотирьох представників організованих злочинних групх[22, 96]. У 1995р. на виборах до органів місцевого самоврядування, за експертними оцінками, було обрано 44 депутати, які безпосередньо або опосередковано були пов'язані з кримінальними структурами[22, 115].

Методи «кримінальних розборок» широко використовувалися в практиці політичної боротьби. Виділялися два потужні кримінальні угруповання, які справляли суттєвий вплив на політичну ситуацію на півострові: «Башмаки» та «Сейлем». За окремими даними, «Сейлем» був тісно пов'язаний з керівництвом Партії економічного відродження Криму (ПЕВК). Бойовики цього угруповання, за наказом тодішнього голови Верховної Ради АРК Є.Супрунюка, здійснили побиття екс-спікера Верховної Ради АРК С.Цекова. Політики з ПЕВК звинувачували своїх політичних опонентів в орієнтації на кримінальну групу «Башмаки».

За свідченням тодішнього голови Верховної Ради АРК Л.Грача, «кримінал зробив усе, щоби поставити під контроль економіку і політичну сферу, органи влади та управління і посадових осіб... Настав час, коли в кабінеті прем'єр-міністра Криму міг вести... бесіди... лідер злочинного угруповання, а в цей час за дверима у приймальні чекав своєї аудієнції генерал міліції»[49]. Широко розповсюдженими стали політичні вбивства на замовлення.

У заяві Президії Верховної Ради АРК від 6 лютого 1998р. зазначалося, що кримінальні структури намагаються «взяти під контроль органи влади і посадових осіб автономії»[49].

Жителі АРК також поділяли цю точку зору: 58% кримчан, опитаних Кримським центром гуманітарних досліджень на початку 1995р., були впевнені, що реальна влада в Криму належить «мафії»[49].

Кримінальні групи не лише використовувалися в політичній боротьбі, а й самі мали реальний вплив на прийняття політичних рішень і на розвиток подій на півострові.

б). Невирішеність ключових проблем двосторонніх відносин міме Україною і Рф.Територіальна приналежність М Севастополя та проблеми базування Чорноморського флоту залишалися основними дестабілізуючими чинниками українсько-російських відносин у цей період. 5 грудня 1996р. Рада Федерації РФ звернулася до Президента Б.Єльцина з проханням оголосити мораторій на підписання міжнародних актів щодо розподілу Чорноморського флоту, статусу Криму та м. Севастополя до закінчення роботи спеціальної комісії Ради Федерації[34].

Про наявність територіальних претензій до України з боку Росії свідчить позиція окремих вищих посадових осіб РФ. Так, мер м.Москви ЮЛужков наголошував, що «в тексті договору між Росією та Україною необхідно підтвердити російський статус Севастополя – частини РФ, головної військово-морської бази ЧФ»[34].

Одночасно продовжувався переговорний процес щодо розподілу Чорноморського флоту між Україною та РФ. 9 червня 1995р. Президент України Л.Кучма та Президент РФ Б.Єльцин підписали угоди щодо розподілу ЧФ: 81,7% кораблів передавалися РФ, 18,7% – Україні[11]. Росія використовувала об'єкти ЧФ в Севастополі та інші об'єкти базування в Криму. Тобто, фактично визнавався суверенітет України над Севастополем і Кримом.

Остаточно питання приналежності Криму, Севастополя та розподілу ЧФ були вирішені 28 травня 1997р. – після підписання відповідних документів щодо Чорноморського флоту[11], а також ЗО червня 1997р. – під час підписання Договору «Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією».

Підписання широкомасштабного договору між Україною та Росією, угод про умови базування Чорноморського флоту РФ в АРК сприяло певній стабілізації політичної ситуації в Криму.

2.3. Третій етап: 1998-2004рр.

Після ухвалення нової Конституції АРК (грудень 1998р.) розпочався новий етап розвитку політичної ситуації в автономії. В цьому підрозділі аналізуються результати виборів до Верховної Ради АРК у 1998р., а також політичні орієнтації населення Криму.

Проведений аналіз і соціологічні дослідження УЦЕПД, проведені у жовтні 2001р., дозволили виявити наступні тенденції та особливості політичної ситуації в АРК.

Підтримка населенням Криму лівих сил, зокрема КПУ, є помітно більшою, ніж загалом в Україні. Про це свідчать наступні дані.

По-перше, на виборах до Верховної Ради АРК у березні 1998р. перемогло регіональне відділення Комуністичної партії України (КПУ, лідер – Л.Грач), отримавши більше третини місць у представницькому органі автономії (36 мандатів). Інші партії, в т.ч. ті, що підтримували Л.Кучму, отримали більш скромні результати.

Лідер кримських комуністів Л.Грач був обраний головою Верховної Ради АРК, що дозволло КПУ контролювати роботу представницького органу автономії. Серед політиків АРК Л.Грач мав найвищий рейтинг – 15,6% респондентів повністю підтримували його діяльність Повністю підтримували діяльність Верховної Ради АРК – 6,4% опитаних кримчан[52].

По-друге, до складу Ради Міністрів АРК входили сім комуністів. Це дозволло КПУ впливати на роботу органів державної виконавчої влади автономії.

По-третє, спектр політичних уподобань у Криму був помітно зміщений вліво, порівняно з населенням усієї України. Це підтверджується й намірами голосувати за окремі політичні партії. Якщо в Україні в цілому за КПУ готові були проголосувати 14%, то в Криму – більше чверті громадян (25,5%)[52]. Про вплив КПУ в автономії свідчить і той факт, що за чисельністю – до 15 тис. осіб – вона займала перше місце в регіоні.

Друге місце, за рівнем впливу в АРК, займають політичні партії, які підтримують діючого Президента України – це НДП, СДПУ(о), АПУ та ін. Зокрема, ці політичні сили контролювали Уряд автономії, який у травні 1998р. очолив лідер регіональної організації НДП С.Куніцин. За оцінками експертів, чисельність регіональних організацій пропрезидентських політичних партій в АРК нараховувала близько 20 тис. осіб.

Наприкінці 2000р. – на початку 2001р. в представницькому органі автономії була сформована більшість у складі 55-56 осіб (координатор більшості - В.Кисельов), яка мала на меті змістити голову Верховної Ради АРК Л.Грача, якого підтримувало близько 44 депутатів-комуністів та їх прихильників, що в результаті їм вдалося.

В цей період також суттєвий вплив на політичну ситуацію в АРК мають кримсько-татарські політичні сили, зокрема Меджліс. Кримські татари репрезентовані рядом суспільно-політичних рухів, жодний з яких до цього часу офіційно не був зареєстрований в органах юстиції України[43].

Меджліс кримськотатарського народу (голова – М.Джемілєв) обирається на Курултаї (з'їзді) кримських татар і претендує на статус представницького органу кримськотатарського народу[42].

Народний Рух України (НРУ) зорієнтований на тісне співробітництво з Меджлісом, розраховуючи на зменшення проросійських настроїв у Криму (голова Меджлісу М.Джемілєв був обраний до Верховної Ради України саме за партійним списком НРУ). Чисельність регіональної організації НРУ в Криму не перевищує кількасот чоловік.Також в цей період був дуже низький рівень підтримки населенням Криму діяльності органів центральної державної влади, що був значно меншим, ніж загалом по Україні, окрім, звичайно, уряду В.Януковича.

2.4. Четвертий етап: 2005-2006рр.

В кін. 2004 р., з перемогою на Президентських виборах В.Ющенка, який мав дуже низьку підтримку на півострові, змінюється і політична ситуація. Населення в переважній більшості повністю підтримувало проросійськи налаштованого В.Януковича. Тому ситуація набула певної політичної напруги. Про те 2005 рік пройшов без особливих загострень.

Дещо іншо ситуація була під час передвиборчої кампанії з виборів до Верховної Ради України та місцевих рад, коли часто-густо виникали конфлікти на етнічному грунті між проросійськи налаштованими жителями півострова та, переважно, кримськими татарами, які в більшості були спровоковані проросійськими опозиційними силами – в першу чергу до таких можна віднести Опозиційний Блок Н.Вітренко, активісти якого нерідко в них брали участь, маніпулюючи свідомістю громадян та, разом з тим, набираючи рейтингові відсотки на передодні виборів.

У січні загострюється ситуація з приводу "захоплення" Ялтинського маяка працівниками Севастопольської філії державного підприємства „Держгідро-графія"[46], яких підтримали активісти „Студентського братства", що призвело до політичного конфлікту між Україною та Росією, та демонстрацій з боку проросійських сил в Криму. Результатом цього скандалу стало утворення міждержавної підкомісії „Ющенко-Путін", завданням якої було перевірити законність використання ЧФ Росії об'єктів гідрографії, що розміщені в Автономній республіці Крим та безпосередньо в зоні базування ЧФ РФ. Також завданням комісії поставлено повністю провести інвентаризацію всіх об'єктів, що використовуються флотом Росії[53].

Але результативність діяльності даної підкомісії, яка, посуті, мала б підготувати докумети для підписання між главами двох держав, щоб усунути суперечливі питання та уникнення в подальшому подібних ситуацій, не є такою ефективною як очікувалось. В першу чергу це проявляється в тому, що керівництво ЧФ РФ, не особливо квапиться допускати експертів комісії безпосередньо до вище згаданих об'єктів, тим самим затримуючи даний процес. На пришвидшення можуть повплива тільки керівники двох держав, про те вони чомусь недуже квапляться це робити.

В березні 2006р. відбулися Вибори депутатів Верховної Ради АРК та місцевих рад. їх результати чітко підкреслють настрої кримчан в наш час. Якщо подивитись на політичні сили, що потрапили до кримського парламенту то Блок "За Януковича!" отримав 44 мандати (32,55% голосів), партія "Союз" – 10 мандатів (7,63%), Блок Куніцина – 10 (7,56%), Комуністична партія України – 9 (6,55%), Народний рух України – 8 (6,26%), Блок Юлії Тимошенко – 8 (6,03%), Блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" – 7 (4,97%), і блок "Не так!" – 4 мандати (3,09%)[46]. Коаліція сформувалася на основі Блоку "За Януковича!" разом з Блоком Наталії Вітренко "Народна опозиція"[53] і уряд автономії будуть формувати теж вони. Отже, як бачимо, в подальшому формування відносин між Києвом та Сімферополем прямо пропорційно залежитиме від того якою буде коаліція в Верховній Раді України – чи це буде суто "помаранчева" коаліція чи коаліція разом з Партією регіонів.

В цей період тако ж почались вирішуватись проблеми кримських татар. До чергової річниці депортації народів з Криму 11 травня 2006 року Уряд України прийняв програму заходів згідно якої на протязі наступних п'яти років на вирішення проблем репатріантів буде надано 600 млн. грн[45].

Розділ III. ВНУТРІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В КРИМУ.

3.1. Недосконалість правового регулювання відносин між Києвом та Кримом.

Довготривалий конфлікт навколо визначення правового статусу Криму фактично завершився 23 грудня 1998р., коли Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим», попередньо прийнятий на другій сесії Верховної Ради АРК 21 жовтня 1998р[23, 222]. Зазначений закон став політико-правовим компромісом між різними політичними силами як в Україні загалом, так і в Криму.

Окремі положення зазначеного закону суперечать нормам Конституції України.

По-перше, стаття 137 Конституції України містить виключний перелік питань, з яких Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання. Розширення такого переліку законами України, як це передбачено в Конституції АРК (ч. 1 ст. 18), не відповідає Конституції України[23, 224] .

По-друге, загальний порядок вступу в дію нормативно-правових актів будь-яких органів визначено в статті 57 Конституції України. Тому встановлення іншого порядку нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК (ч.5 ст.27 Конституції АРК) суперечить Основному Закону України[23, 224].По-третє, до системи підзвітності й підконтрольності органів виконавчої влади, визначеної розділом VI Основного Закону України, не включено Раду Міністрів АРК. Отже, право Ради Міністрів АРК скасовувати акти голів місцевих державних адміністрацій (ч.б ст.38 Конституції АРК) не відповідає Конституції України (ч.8 ст. 118)[43, 225].

По-четверте, Конституція АРК надає Верховній Раді Криму певні повноваження всупереч положенням Конституції України, Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» та інших законів, а саме:

відповідно до Конституції України (п.16 ч.І ст.92), спеціальний статус міст визначається виключно законами України. Тому визначення особливостей статусу М.Сімферополя актами Верховної Ради АРК (ч.2 ст.8 Конституції АРК) є неправомірним;

організація та порядок проведення виборів визначаються виключно законами України (п.20 ч. 1 ст.92 Конституції України), тому віднесення питань організації та проведення виборів до відання АРК (п.6ч.Іст.18 Конституції АРК) суперечить Конституції України[23, 226].

По-п'яте, повноваження та порядок діяльності Уряду АРК визначаються Конституцією та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК з питань, віднесених до її компетенції (ч.4 ст. 136 Конституції України). Тому визначення організації та порядку виконання функцій і повноважень Ради Міністрів АРК актами (без урахування компетенції) Верховної Ради АРК (ч.7 ст.38 Конституції АРК) суперечить Основному Закону України[23, 227].

По-шосте, Конституція АРК відносить до відання Автономної Республіки Крим, її представницького органу, певні повноваження, надання яких не передбачене Конституцією України, Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» та іншими законами, зокрема:

участь у формуванні та здійсненні основних принципів зовнішньо-політичної діяльності України (п.З ч.І ст.18 Конституції АРК) та зовнішньоекономічної діяльності, зовнішніх зносин (п.11 ч.2, ч.З ст.18; аб.13 ч.2 ст.38 Конституції АРК);

вирішення питань інвестиційної діяльності, науки, техніки, створення вільних економічних зон, ліцензування і квотування експорту продукції тощо; розробка і проведення демографічної політики (п.11,20 ч.І ст.18 Конституції АРК).

27 лютого 2001р. Конституційний Суд України вже визнав неконституційними біля 30 статей чотирьох нормативно-правових актів Верховної Ради АРК – її регламенту, постанов про кадрову роботу, про Рахункову палату АРК, про управління майном[10]. Це, в свою чергу, має призвести до подальшого скасування норм окремих нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою АРК на підставі неконституційних повноважень.

Примітно, що сьогодні населення Криму без особливого ентузіазму оцінює вплив прийняття Конституції АРК на політичну ситуацію в Криму: майже половина респондентів (46,6%) вважають, що прийняття Конституції АРК не вплинуло на ситуацію в автономії; лише кожен п'ятий (19,8%) вважає цей вплив позитивним; натомість, негативним його вважають 13,3% опитаних[53].

Наявність протиріч між Конституцією України, її законами та Конституцією АРК, за певних умов, може спричинити загострення відносин між Києвом і Сімферополем, ускладнити політичну ситуацію в автономії.

3.2. Незадоволення політико-правових вимог кримських татар.

За даними Головного управління МВС України в Криму, в листопаді 2005р. в АРК проживали понад 260 тис. депортованих громадян і їх нащадків (з них з 256959 – депортовані кримські татари). Загальна чисельність кримських татар за межами України становить ще близько 50 тис. чол. Приплив репатріантів помітно зменшується: в 1997р. прибуло 5300 кримських татар; в 1999р. – 2500; у першому півріччі 2003р. – 1100 чоловік[42].

Найбільш гострою проблемою АРК є інтеграція кримських татар у суспільно-політичне життя автономії. Високий рівень конфліктного потенціалу накопичено в зв'язку з незадоволенням ряду політико-правових вимог кримських татар щодо: визнання офіційного статусу кримських татар як корінного народу України; визнання Меджлісу як представницького органу кримсько-татарського народу; відповідальності України за депортацію кримсько-татарського народу в 1944р., відшкодування матеріальних збитків, спричинених депортацією; впровадження спрощеної процедури виходу репатріантів із громадянства інших країн з метою отримання громадянства України. Серед інших політико-правових питань, на вирішенні яких наполягають представники кримськотатарського народу – встановлення квоти представництва кримських татар у Верховній Раді АРК, визнання кримськотатарської мови в якості офіційної мови автономії тощо[42].

До цих пір не налагоджено постійного й відкритого діалогу між владними органами та Меджлісом кримськотатарського народу, що не сприяє правовому й цивілізованому вирішенню вказаних проблем.Нова Конституція АРК практично виключила кримських татар із суспільно-політичного життя: вони майже не представлені у Верховній Раді АРК (квоти гарантованого представництва кримських татар були скасовані під час виборів до Верховної Ради АРК у 1998р.), в органах державної виконавчої влади та місцевого самоврядування. Сьогодні основна лінія протистояння у вирішенні проблем кримських татар проходить по лінії «голова Верховної Ради АРК – Меджліс кримськотатарського народу»[43].

Разом з тим, майже половина населення АРК (47,2%) переконані, що права кримських татар забезпечені достатньою мірою, 4% – схиляються до думки, що права кримських татар не забезпечені взагалі. Це свідчить, що населення Криму, частка кримських татар в якому складає близько 12%, не вважає задоволення прав кримськотатарського народу пріоритетним завданням держави[52].

Нижче проаналізовані основні політико-правові вимоги кримсько-татарського народу.

1). Вимоги щодо визнання офіційного статусу кримських татар як корінного народу України.

В Конституції України дійсно вживається термін «корінні народи». Передбачено (ст. 11), що держава сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Однак національне законодавство поки що не визначає належним чином поняття «корінні народи», їх статус, права та обов'язки.

На думку експертів, визнання кримсько-татарського народу як корінної» може викликати в перспективі можливі негативні наслідки.

По-перше, вони пов'язані з реалізацією права на самовизначення – створення національної держави кримських татар, оскільки на III Курултаї кримськотатарського народу вже було заявлено, що «кримські татари будуть добиватися визначення статусу Криму в складі України за національно-територіальним принципом»[42]. Це, в свою чергу, може призвести до висунення вимог забезпечення права власності кримсько-татарського народу на землю, її надра, водні та інші природні ресурси тощо. До того ж, за оцінками демографів, у районах, де частка кримських татар складає 20-25% населення, їх чисельність протягом наступних 10 років може збільшитися до 40%. В подальшому ці райони можуть стати основою формування національної державності кримських татар.

По-друге, це може створити прецедент для інших народів і національних меншин, що може призвести до подальшої автономізації України, поставити під сумнів її існування як цілісної держави.

По-третє, визнання кримсько-татарського народу як корінного може спричинити зростання політичної напруги в АРК, оскільки таке рішення навряд чи знайде підтримку населення АРК. Загалом, лише 14,2% респондентів вважають за потрібне надати кримсько-татарському народу статус корінного народу України; майже три чверті кримчан (73,4%) переконані, що цього робити не потрібно[52].

2). Вимоги щодо визнання Курултаю та Меджлісу як представницьких органів кримськотатарського народу (органів національного самоврядування).

Як уже зазначалося. Меджліс кримсько-татарського народу до цих пір не зареєстрований в органах державної виконавчої влади України. Водночас, керівництво кримсько-татарського національного руху ставить питання про визнання Курултаю та Меджлісу представницькими органами кримських татар як одну з основних своїх вимог. Указом Президента України створена Рада представників кримськотатарського народу, що можна розцінювати як перший крок до політико-правового визнання Меджлісу як представницького органу кримських татар. Однак, для реалізації цієї вимоги в повному обсязі є певні правові обмеження.

Конституцією та законами України визначена система представницьких та інших органів у державі. Меджліс не може розглядатися як орган державної влади чи орган місцевого самоврядування. За експертними оцінками, він може бути лише об'єднанням громадян за національною ознакою, а відтак – має реєструватися на підставах, визначених ст. 14 Закону України «Про об'єднання громадян».

Більше чверті кримчан (28,4%) вважають, що Меджліс кримсько-татарського народу має бути офіційно зареєстрований в органах юстиції України, однак значно більше (43,1%) опитаних мають протилежну думку[52].

Визнання Курултаю та Меджлісу в якості представницьких органів кримсько-татарського народу може призвести до формування в Україні альтернативних владних органів, не кажучи вже про можливість висунення аналогічних вимог з боку інших національних меншин.

3). Вимоги щодо відновлення прав кримськотатарського народу, порушених депортацією в 1944р., відшкодування спричинених нею матеріальних збитків.

Кримські татари наполягають на відновленні їх прав та певної реституції власності, що була конфіскована в 1944р. Українська держава, утворена після розпаду колишнього СРСР, не може нести політичну та формальну юридичну відповідальність за депортацію[42]. Однак, очевидно, що проблеми облаштування кримських татар, задоволення їх потреб необхідно вирішувати – з урахуванням можливостей держави, прав інших громадян України.4). Вимоги щодо запровадження спрогценої процедури набуття громадянства для представників депортованих народів.

Громадянами України є понад 30 тис. депортованих кримських татар, що складає 88,3% від їх загальної чисельності в Україні. За даними Головного управління МВС України в Криму, сьогодні на території півострова проживають понад 20 тис. депортованих, що є громадянами інших держав СНД: Російської Федерації – більше 10 тис, Казахстану – 2774, Таджикистану – 2630, Киргизстану –1531 , Грузії – 1013 та ін. Станом на листопад 2005р., із 64178 осіб, які виїхали з Узбекистану до АРК, спрощеною процедурою виходу з громадянства і прийняття громадянства України скористалися 83,6% депортованих[43].

Продовжується робота зі створення умов для спрощеного отримання громадянства України для кримських татар з Казахстаном, Таджикистаном, Туркменистаном, Киргизстаном і Росією[42].

Невирішеність політико-правових проблем кримських татар провокує їх радикальні дії. Необхідно враховувати, що задоволення окремих вимог кримських татар може визвати протидію з боку значної частини населення АРК, а в перспективі - призвести до негативних наслідків загальнонаціонального масштабу.

3.3. Невирішеність соціально-економічних і культурних проблем кримських татар.

Облаштування та інтеграція в українське суспільство депортованих громадян, особливо кримських татар (забезпечення житлом, роботою, функціонування кримськотатарської мови і культури) належать до найбільш гострих соціально-економічних і політичних питань не лише Криму, але й України в цілому. Нижче аналізуються окремі аспекти зазначених проблем.

І). Соціально-економічна інфраструктура.

Станом на січень 2004р., в Криму 73% місць компактного проживання репатріантів не були забезпечені водою; 25% – електроенергією; рівень газифікації не перевищує 3%; каналізація й теплопостачання практично відсутні; дороги з твердим покриттям складають не більше 10%[41].

2). Забезпечення житлом.

128298 депортованих громадян сьогодні не мають власного житла. В черзі на одержання державного житла стоять більше 15 тис. сімей; 21 тис. індивідуальних забудовників не в змозі завершити будівництво власних будинків через відсутність коштів. За весь період повернення кримських татар було виділено біля 50 тис. ділянок для індивідуального будівництва житла[41].

Починаючи з 1988р., кримськими татарами було здійснено біля 6000 самозахоплень земельних ділянок для будівництва житла, з них узаконено – 5605 ділянок. Найбільша кількість самозахоплень приходиться на М.Сімферополь – 3795, Білогірський район – 920, Бахчисарайський район – 446, Ленінський район – 416[36].

3). Працевлаштування

Із 136 тис. працездатних з числа депортованих осіб постійну роботу мають лише 63 тис. чол. (біля 46%), а рівень безробіття серед них приблизно у вісім разів вищий, ніж у середньому в АРК[36].

В місцях депортації близько 70% кримських татар проживали в містах; після повернення в Крим понад 72% з них змушені облаштовуватися в сільській місцевості[36]. Це призводить до підвищення рівня безробіття, оскільки значна частина працездатного населення працює не за фахом, чи взагалі не може знайти роботу. Кримські татари змушені перебиватися випадковими заробітками, виживати за рахунок присадибного господарства, ринкової торгівлі.

4). Забезпечення землею.

В сільській місцевості проживають 193,3 тис. депортованих, у т.ч. дорослих – 155,9 тис. чол. Задоволено 39028 заяв репатріантів на отримання сільськогосподарських угідь із земель запасу та резерву для ведення власного підсобного господарства (53,4% від загальної кількості заяв кримчан, задоволених в АРК). Присадибними ділянками забезпечені практично всі репатрійовані громадяни[36].

Більш серйозною проблемою для кримських татар є виділення земельних і майнових паїв у процесі реформування КСП. Лише 19,7 тис. репатріантів мають право на земельний і майновий пай (з них 18,3 тис, або 9,4% від загального числа кримських татар, які проживають у сільській місцевості, його отримали). Отже, 90% кримських татар, які проживають у сільській місцевості, виключені з процесу паювання землі під час реформування КСП.

Згідно з чинним законодавством, розв'язання цієї проблеми може бути здійснене за рахунок земель наявного резервного фонду та земель запасу. Однак, такий підхід є неприйнятним для Меджлісу: землі запасу та резервного фонду мають нижчу якість, ніж уже розпайовані землі; до того ж, вони знаходяться далеко від місць компактного проживання кримських татар. Тому Меджліс заявляє про «ігнорування інтересів кримсько-татарського народу в процесі реформування земельних відносин в Україні». Тому зазначене питання необхідно перевести з площини політичного протистояння в площину діалогу та практичного вирішення проблеми.

5). Культура і освіта.Задоволення культурних, освітніх, інформаційних потреб кримських татар є недостатнім. В АРК функціонують лише один Кримськотатарський драматичний театр (приміщення якого до того ж знаходиться в аварійному стані), лише одна Кримськотатарська бібліотека імені Ісмаїла Гаспринського. В автономії лише дев'ять шкіл з кримськотатарською мовою навчання; шкіл з двома мовами навчання (російською та кримськотатарською) – 33; класів з кримськотатарською мовою навчання в російськомовних школах – 81[35].

Видаються лише дві газети кримсько-татарською мовою («Кыырым» та «Яни дунья»). На Державній ТРК «Крим» працює кримсько-татарська редакція, мовлення якої становить 7% від загального обсягу мовлення компанії[35].

Лише 15,7% респондентів, опитаних соціологічною службою УЦЕПД в АРК, вважають достатньою кількість періодичних видань кримськотатарською мовою, 8% опитаних вважають, що таких видань повинно бути більше, 8,5% – що менше; для 59% респондентів – це питання байдуже. Кількість радіопередач вважають достатньою 15,4% опитаних; у тому, що їх повинно бути більше, впевнені 8,7% респондентів; а в тому, що їх повинно бути менше, – 8,5%. Така ж ситуація і з телепередачами: 15,4% опитаних задоволені їх кількістю, 8,7% – вважають, що їх повинно бути більше, 8,9% – що їх повинно бути менше.

Наведені дані свідчать, що жителі Криму інших національностей не усвідомлюють важливості створення належних умов для задоволення культурних, інформаційних, освітніх та інших потреб кримських татар.

6). Державне фінансування облаштування кримських татар.

Вирішення соціально-економічних і культурних потреб кримських татар потребує належного бюджетного фінансування. За експертними оцінками, на облаштування кримських татар потрібно, як мінімум, $3 млрд.; максимальні оцінки сягають $20 млрд. (лише житла необхідно 2 млн. кв. м). Таких коштів держава виділити поки що не в змозі. Загалом, у 1992-2005рр. на фінансування допомоги депортованим з державного бюджету України було виділено понад $300 млн.[43].

11 травня 2006р. до чергової річниці депортації кримських 18 травня 1944 р. уряд прийняв програму допомоги з вирішення проблем репатріантів і надав на це 600 млн. грн. які мають надходити частинами на протязі наступних п'яти років

7). Міжнародна допомога.

Протягом останніх років світове співтовариство бере участь у вирішенні проблем репатріантів у Криму. Представництвом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Програмою розвитку й інтеграції Криму ООН за останні п'ять років реалізовані проекти на суму біля $10 млн[43]. На жаль, країни СНД практично не надають Україні допомогу у вирішенні проблем, пов'язаних з поверненням кримсько-татарського народу.

Невирішеність проблем кримських татар може призвести до масштабних соціальних заворушень з серйозними наслідками. Щоб попередити розвиток подій у небезпечному напрямі, необхідно налагодити систематичний діалог між органами державної влади та керівництвом кримських татар, спільними зусиллями оперативно вирішувати нагальні проблеми репатріантів.

3.4. Недостатня присутність в АРК Української мови та культури.

На сьогоднішній день присутність у Криму української культури і мови (україномовних засобів масової інформації, закладів освіти та культури) не можна вважати задовільною. Значною мірою нинішня ситуація викликана об'єктивними передумовами, оскільки переважна частина населення Криму (80-85%) є російськомовною[32].

Питання впровадження української культури та української мови є досить делікатним; воно не повинно здійснюватися примусовими заходами (це спричинило б зворотню негативну реакцію). Українська влада повинна бути готова до того, що цей процес може тривати протягом зміни кількох поколінь.

Про необхідність обережної політики в цій сфері свідчать і дані соціологічного опитування УЦЕПД. Так, на думку переважної більшості (63,4%) кримчан, права україномовного населення в АРК забезпечені достатньою мірою; 26% респондентів схиляються до думки, що ці права забезпечені недостатньо; лише 2,7% - вважають, що ці права не забезпечені взагалі.

Центральні органи державної влади, органи державної влади АРК повинні створити умови, які б стимулювали розвиток української культури, більш широке використання державної мови на півострові. Нижче аналізується присутність в АРК україномовних ЗМІ, закладів освіти і культури.

1). Друковані засоби масової інформації.

На початок 2006р. на території автономії виходили в світ близько 240 періодичних друкованих видань, з них лише чотири газети виходять українською мовою; 57 видань є двомовними[34].

В інформаційному полі автономії присутні понад 100 періодичних видань Києва, Львова, Донецька, Дніпропетровська, Харкова, Одеси. Однак, ці видання надходять в АРК із запізненням на три чотири дні.

2). Електронні засоби масової інформації АРК

На території автономії приймаються програми всіх трьох загально-національних каналів телебачення (УТ-1 охоплює 97% території АРК; Студія «1+1» - 87%; «Інтер» - 80%)[43].До найбільш впливових регіональних телерадіокомпаній належать ТРК «Чорноморська», передачі якої приймають на 52% території АРК (15% ефірного часу займають передачі українською мовою); Державна ТРК«Крим» - 10-15% території автономії (27% ефірного часу займає мовлення українською мовою); Севастопольська регіональна ТРК і телерадіоцентр «Бриз» ведуть мовлення в М.Севастополі (українською мовою - 15% і 60%, відповідно)[34].

В 2000р. в ефірний простір Криму активно ввійшли центральні телерадіокомпанії - СТБ (мм.Сімферополь, Севастополь) та ІСТУ (мм.Сімферополь, Армянськ). Станом на початок 2006 р. в Криму представлені повною або частковою мірою всі загально українські телеканали.

За даними соціологічного опитування УЦЕПД, кількістю україномовних періодичних видань задоволені 43,7% опитаних кримчан, радіопередач - 45,2%, телепередач - 42,2%. Із тих, хто не задоволений кількістю україномовних ЗМІ, 7,7% респондентів вважають, що україномовних періодичних видань повинно бути більше; 24,8% - переконані, що їх повинно бути менше. Лише 3,5% опитаних вважають, що в Криму повинно бути більше україномовних радіопередач, 4,2% - телепередач.

3). Заклади освіти та культури.

Із 583 загальноосвітніх шкіл, що функціонують у Криму, лише чотири школи – з українською мовою навчання; 98,2% учнів навчаються за російськомовними програмами. Примітно, що на випускних іспитах у 2005р. 47% дев'ятикласників обрали диктант, а 25% випускників 11 класу – виявили бажання писати твір українською мовою[53]. До того ж, за даними Міністерствавіти АРК, бажання навчати своїх дітей російською мовою виявляють 89% кримчан, що на 10% менше, ніж реально навчається[34]. Наведені дані свідчать про недостатню кількість українських шкіл в АРК. Існує певна потреба у вчителях української мови та літератури – більше 100 вакансій на ці посади.

В АРК функціонують лише дві українські бібліотеки, причому на громадських засадах; книжковий ринок автономії на 99,9% заповнений виданнями російською мовою[34]. В репертуарі Українського музичного театру українською мовою йдуть лише два спектаклі. На грані розвалу знаходиться Державний вокально-хореографічний ансамбль України «Таврія».

Отже, українська культура і мова займають вузький сектор у суспільному житті АРК. Центральним органам державної влади України, органам державної влади АРК необхідно сприяти розвитку української культури і мови в Криму, утримуючись при цьому від примусових заходів.

3.5. Складна міжконфесійна та між національна ситуація в Криму.

Станом на 1 квітня 2006р., в Криму функціонувало 945 релігійних громад, які представляють 46 церков, конфесій, течій і напрямів. З них Українська Православна Церква має 349 громад; Духовне управління мусульман Криму – 296 мусульманських общин. Протестантські Церкви нараховують 207 громад; Українська Православна Церква Київського патріархату має 14 общин; Римо-Католицька Церква – 11; євангелісти-лютерани – сім; Вірменсько-Апостольська Церква – сім; Українська Греко-Католицька Церква – дві[48].

Мусульманським громадам повернуто 94 мечеті, передані під мечеті 24 будинки. Порівняно з мусульманами (забезпеченість культовими спорудами складає 47,4%), прихильники православних Церков забезпечені культовими спорудами дещо краще – 53% громад УПЦ мають свої храми.

Основними конфліктуючими сторонами в АРК виступають Духовне управління мусульман Криму (ДУМК) і Кримська єпархія УПЦ. Останнім часом ситуація загострилася через припинення в липні 2000р. членства ДУМК в міжконфесійному об'єднанні «Мир – дар Божий» на знак протесту проти встановлення Сімферопольською і Кримською єпархією УПЦ поклінних хрестів та щитів «Крим -колиска православ'я»[48]. 23 жовтня 2000р. у с.Морське Судакського району кримські татари демонтували такий хрест. Сутички між ними і православним населенням вдалося уникнути завдяки втручанню правоохоронних органів. З іншого боку, невідомими були сплюндровані могили на мусульманському цвинтарі м.Бахчисарая, внаслідок чого кримські татари пікетували районну державну адміністрацію.

Хоча майже дві третини (63,4%) кримчан вважають, що в автономії рівною мірою дотримуються права на свободу совісті для всіх релігійних конфесій, все ж 60,5% опитаних не виключають можливості виникнення в Криму релігійних конфліктів із застосуванням сили[52].

Ситуація загострюється внаслідок окремих радикальних дій. Національний рух кримських татар (НРКТ) ще в 1999р оголосив збір підписів під вимогою скликання міжнародного трибуналу з розслідування злочинів геноциду та етноциду проти кримських татар. У своїй заяві до міжнародних організацій НРКТ вимагав притягнути Україну «як головного відповідача на трибунал як державу, що незаконно володіє та розпоряджається територією кримськота-тарського народу і не здатна забезпечити права жителів півострова».На 4-й сесії III Курултаю кримсько-татарського народу (січень 2001р.) заступник голови Центральної ради Організації кримсько-татарського національного руху Е.Куртієв запропонував винести Президенту України Л. Кучмі ультиматум з вимогою негайно вирішити питання про національний суверенітет кримськотатарського народу[43].

Основною метою новостворюваного Союзу кримських тюрків «Азат Кырым» є «ліквідація колоніальної системи в Криму і побудова незалежної національної держави кримських татар, де основна влада повинна належати кримсько-татарській національності». Відповідно до його статуту, Союз для досягнення цієї мети не може бути обмеженим у виборі засобів для порятунку кримсько-татарського та інших тюркських народів.

У свою чергу, представники проросійських об'єднань півострову (Русская община Крыма «Отечество», партія «Союз», Русский молодежный центр Крыма, Русский национальньш сьезд, Русская община Севастополя, Русское движение им.Стольпина, Севастопольское обьединение русской культури им.Пушкина) в боротьбі за лідерство та право одноосібного доступу до фінансових потоків намагаються представити себе носіями історичних цінностей у регіоні[39]. Для цього вони вдаються до широкомасштабних пропагандистських акцій з нагоди важливих історичних подій і дат (приєднання Криму до Росії, день народження О.Пушкіна і т.ін). Так, 18 травня 1999р. проросійські організації широко відзначили 216 роковини приєднання Криму до Росії та вимагали створення російської автономії на півострові. «Союз русских Тавриды», який об'єднав представників близько 18 політичних партій і рухів, прийняв звернення до керівництва Росії, України та Криму з проханням сприяти створенню російської національної автономії в АРК.

Примітно, що найменше, на думку кримських респондентів, в автономії забезпечені права російськомовного населення. Більше половини (52,3%) опитаних вважають, що ці права забезпечені недостатньо. Лише трохи більше третини (37,1%) - вважають, що ці права забезпечені достатньою мірою: 6% - переконані, що права російськомовного населення взагалі не забезпечені[52].

З результатів опитування видно, що населення Криму більш прихильно ставиться до радикальних дій проросійських політичних сил, порівняно з радикальними діями деяких представників кримсько-татарського народу: виправдовують такі дії проросійських сил 11,2% респондентів, дії кримських татар - 5,5%.

Однак, загалом більшість кримчан не виправдовують радикальних дій взагалі: радикальні дії представників кримських татар не виправдовують 78,7% опитаних, проросійських сил - 60,2%[52].

Міжконфесійне протистояння в Криму призводить до загальної дестабілізації політичної ситуації на півострові, може спричинити силові зіткнення між православним і мусульманським населенням АРК. Більшість населення Криму не виключає можливості конфліктів із застосуванням сили на релігійному грунті. Діяльність радикальних організацій, хоча й менш чисельних і впливових, ніж у попередні роки, загострює політичну ситуацію на півострові.

3.6. Вплив кримінальних угрупувань на діяльність органів влади АРК.

В період 1998-2005рр. вдалося значно обмежити вплив кримінальних груп на розвиток політичних процесів в АРК. Були ліквідовані відомі організовані злочинні групи – «Сейлем», «Башмаки», «Імдат» «Руляка»; відкриті кримінальні справи проти 10 колишніх високих посадових осіб автономії та депутатів Верховної Ради АРК, клькох мерів міст[47].

Особливу зацікавленість криміналітету викликають рішення органів державної влади щодо приватизації санаторно-курортного комплексу, інших економічно привабливих об'єктів на території Криму.

Кримчани переконані, що організовані злочинні угруповання сильно впливають на політичну ситуацію в Криму – такої думки дотримується майже половина населення (47,6%), протилежної – лише 9,1%[52].

Так, наприклад, за списками окремих політичних сил, після виборів 6 березня 2006р. до парламенту Криму потрапило декілька осіб яких безпосередньо пов'язують з криміналітетом.

Загалом, у 1998-2005рр. вплив кримінальних груп на розвиток політичних процесів на півострові був значно знижений, однак, повністю його обмежити не вдалося.

Розділ IV. ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ПОЛІТИЧНУ СИТУАЦІЮ В АРК.

4.1. Оцінка населення зовнішнього впливу на політичну ситуацію в АРК.

Населення Криму і України в цілому по-різному оцінюють ступінь зовнішнього впливу на політичну ситуацію в АРК.

Громадяни України вважають приблизно однаковою силу впливу України (30,5% респондентів оцінюють його як сильний) і Росії (33%). Кримчани відзначають значно сильніший вплив України на ситуацію в Криму (65,2% - сильний вплив); вплив Росії сильним вважають втричі менше жителів автономії - 21,3%о. (У даному контексті зовнішній вплив України розуміється як вплив Центру на один з регіонів держави.)[52].Досить сильно відрізняється й оцінка ступеню впливу на ситуацію в АРК з боку Туреччини. Якщо в Україні в цілому вплив Туреччини вважають незначним (сильний вплив - 5,6%, майже не впливає - 27,3%), то кримчани бачать цей вплив не набагато меншим від російського: сильний вплив -15,8%о опитаних, майже не впливає - 34,8%. Помітно відмітною є й оцінка громадянами спрямованості зовнішнього впливу. Населення всієї країни вважає переважно позитивним вплив України (40,1% респондентів вважають вплив позитивним, 9% - негативним), переважно негативним - вплив Росії (позитивний - 16,8%, негативний - 29,5%) і Туреччини (позитивний - 1,9%, негативний -13,3%). Зовсім іншою є думка населення Криму, яке вважає переважно позитивним вплив Росії (позитивний - 45,6%, негативний - 10,2%). Натомість, загалом негативним кримчани вважають вплив України (негативний - 39,5%, позитивний - 28,7%) і Туреччини (негативний - 34,8%, позитивний -5,2%)[52].

Щоб оцінити, на чому базуються такі оцінки громадян, нижче аналізуються основні зовнішні фактори впливу на політичну ситуацію в АРК.

4.2. Російський фактор.

Результати соціологічного дослідження свідчать про значний потенціал проросійських настроїв в АРК, який поки що має латентну форму і не проявляється в активних діях. Майже половина (47,3%) кримчан прагне входження Криму до складу Росії (в Україні так вважають лише 4,1% респондентів). В Україні переважають думки, що Крим має бути звичайною областю в складі України (37,7% респондентів в Україні, 10% - в Криму), і що Крим повинен бути автономною республікою за територіальною ознакою (38,8% - в Україні, 25,9% - в Криму). Невисокою є підтримка статусу Криму як кримсько-татарської автономії або незалежної держави (3% і 8,2%, відповідно)[52].

Проведений нижче аналіз доводить, що російська присутність в АРК поступово переходить із політичної в економічну площину. Важливим фактором впливу на ситуацію в АРК залишається присутність Чорноморського флоту РФ на території України.

І). Економічні відносини.

Головним торговим партнером АРК є Росія, на яку припадає третина загального обсягу зовнішнього товарообігу Криму. Росія є також головним іноземним інвестором АРК. За даними Державного комітету статистики України, станом на 1 січня 2006р., РФ інвестувала близько $162 млн. в економіку автономії, що перевищує внесок решти іноземних інвесторів. В Криму функціонують 37 українсько-російських підприємств. Діє підприємство «КримавтоГАЗ», на якому здійснюється збірка автомобілів «Волга», «Газель», «Соболь»[53].

Серед найбільш амбіційних спільних проектів - будівництво мосту через Керченську протоку вартістю від $500 млн. до $1 млрд. Введення мосту в експлуатацію дозволить інтенсифікувати економічні зв'язки з Росією, створити в автономії нові робочі місця, збільшити кількість туристів до АРК. Лише в 2005р. Крим відвідали 2,5 млн. відпочиваючих з Росії (всього було 3,2 млн. чол.), що сприяє розвитку туристичного бізнесу в АРК[53].

Загалом, економічна присутність Росії в АРК є досить відчутною і справляє помітний вплив на ситуацію в автономії. Розвиток економічних відносин АРК і Росії сприяє створенню в автономії нових робочих місць, розвитку туристичного бізнесу, загалом – поглибленню взаємовигідної співпраці між Україною та Росією.

2). Відносини в інформаційній і гуманітарній сферах.

Зберігається суттєва присутність Росії в цих сферах у Криму. Як показано в попередньому розділі, переважна більшість шкіл в автономії є російськомовними, лише 2% учнів навчаються українською мовою. Створений Чорноморський факультет Московського державного університету імені М.Ломоносова[32].

Переважна частина мовлення кримських телерадіоорганізацій (75-80% ефірного часу) здійснюється російською мовою. Севастопольська регіональна ТРК транслює російські авторські програми, державна ТРК «Крим» - блок новин російського каналу РТР, ТРК «Чорноморська» -новини НТВ, ТРК «ЖИСА» - програми ТВ-6. Російські телевізійні програми транслюються також у М.Севастополі. Частина російських програм передається кабельними мережами, що охоплюють біля 55 тис. абонентів.

На 2006р. для передплати в Україні, в т.ч. в Криму, було запропоновано 2095 найменувань газет і журналів Росії і лише 946 – України. Загальноукраїнський щоденний тираж газет «Аргументи и Факти. Украйна», «Комсомольская правда. Украйна», «Труд. Украйна», «Известия. Украйна» перевищує 850 тис. примірників. Ці газети зареєстровані в Україні, але публікують переважно матеріали базових (російських) видань. Деякі російські газети та журнали надходять до України контрабандним шляхом; особливо ця діяльність посилюється в період курортного сезону в Криму[32].

На книжковому ринку АРК, як і загалом в Україні, провідні позиції посідають російські видання. За підсумками 1999р., на кожного жителя України припало три книги російського походження, проданих в країні.За даними соціологічних опитувань кількість російськомовних періодич-них видань задовольняє більшість (53,1%) населення АРК, радіопередач - 46,2%, телепередач - 42%. Водночас, респонденти, які не задоволені кількістю російськомовних ЗМІ, вважають, що їх повинно бути більше: російськомовних періодичних видань - 40,5% опитаних; радіопередач - 48,1%; телепередач - 53,6%[52].

Суттєву підтримку проросійським організаціям надає «Фонд Москва – Крым», створений за ініціативою влади Москви. За його сприяння, в 2003р. здійснено 32 гуманітарні програми; в 2004р. – 50; у 2006р. планується здійснити 70 програм. За фінансової підтримки Фонду видаються журнали «Брега Тавриды», «Крымуша», газета «Русский мир», що поширюються в АРК.

Таким чином, зберігається висока присутність Росії в інформаційній, культурній і гуманітарній сферах АРК. З одного боку, це сприяє задоволенню культурних потреб кримчан, поглибленню взаємин між Україною і Росією; з іншого – створює можливості для цілеспрямованого впливу на населення автономії з боку РФ, в першу чергу для України і Криму, як українського, в цілому.

3). Присутність в АРК Чорноморського флоту РФ.

28 травня 1997р., після шести років виснажливих переговорів, Україна і Росія підписали Угоду про статус і умови перебування Чорноморського флоту (ЧФ) Російської Федерації на території України. Фактично, мова йде про іноземне військове згрупування, яке базується на території України[11].

Попри численні декларації на найвищому рівні – про братський характер стосунків між українським і російським народами, флотами двох країн – час, що минув після підписання угод, засвідчив значну відмінність сторін в оцінках факту перебування ЧФ на території України в Криму.

Російська сторона завжди підкреслює його загальний позитивний аспект як фактора політичної стабільності в регіоні, форпосту інтересів Росії та СНД на південному фланзі.

Українська сторона раніше не виступала відкрито із запереченням аргументів росіян, однак починаючи з 2005р. ця позиція дещо змінилася. Україна почала переважно концентруватися на більш конкретних чинниках, які в основному зводяться до протиріч і негативу. Протилежність підходів частіше спостерігається в економічній сфері. Командування ЧФ наголошує на вимогах українців з питань сплати рахунків флоту за електроенергію та комунальні послуги, з питань приватизації. На противагу, наводиться як аргумент чисельність цивільних – жителів Севастополя, яких «годує» робота на ЧФ (близько 100 тис. робітників та членів їх сімей). Разом з тим, не згадується про те, які негативні наслідки має діяльність російської військово-морської бази для розвитку туризму, торгівлі, для залучення інвестиції в економіку Криму, для екології півострова тощо[34].

Україна навряд чи може бути задоволена постійним втручанням і коментарями з боку російських військових (командування ЧФ) та їх відвідувачів з Москви стосовно вирішення окремих питань двосторонніх відносин[34]. Окрім того, керівництво ЧФ постійно демонструє своє невдоволення щодо проведення в Криму і на Чорному морі заходів співробітництва України з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру», а спільні двосторонні навчання ЧФ РФ і ВМС України «Фарватер миру» намагається представити як «відповідь чужинцям». Особливе роздратування командування ЧФ викликають візити в український порт Севастополь кораблів з країн НАТО й та обставина, що українська сторона не питає на це згоди в ЧФ РФ. З огляду на таку конфронтаційну поведінку ЧФ, українські фахівці зовсім не схильні нехтувати можливістю втягування України в конфлікт – через протиріччя між Росією та її потенційними противниками. Така можливість обговорювалася в українських ЗМІ під час операції НАТО в Косово в 1999р[34].

Фактично, втягування України в конфліктні ситуації вже має місце – через участь морських піхотинців ЧФ в бойових діях у Чечні, до яких вони готуються на території Криму. Ця обставина вже неодноразово викликала протести з боку мусульманського кримськотатарського населення Криму та українських політиків національно-демократичного спектру. В березні 2001р. Міністерство закордонних справ України змушено було навіть направити росіянам ноту з приводу дій морських піхотинців ЧФ під час навчань з бойової підготовки в горах Криму[53].

Примітно, що більшість кримчан (51,4%) вважає позитивним вплив Чорноморського флоту Росії на політичну ситуацію в Криму, негативним цей вплив вважають лише 9,6% опитаних. Чверть респондентів (25%) переконані, що Чорноморський флот ніяк не впливає на політичну ситуацію в АРК; вагалися з відповіддю 14% опитаних[52].

Чорноморський флот РФ визначає воєнно-політичну присутність Росії в Україні, є вагомим чинником впливу на ситуацію в АРК. Необхідно налагодити планомірну діяльність обох сторін щодо вирішення конфліктних ситуацій, пов'язаних з його розміщенням на території України з подальшим виведення його до 2017р. з української території.

4.3. Турецький фактор.Серед головних напрямів впливу Туреччини на ситуацію в АРК є підтримка діяльності релігійних організацій кримських татар, відновлення мечетей, налагодження економічних зв'язків. Як зазначив посол Туреччини в Україні А.Караосманоглу, Туреччина «виходила з фактору, що для неї і для інших членів міжнародної спільноти допомога у виправленні жорсткої історичної несправедливості шляхом надання допомоги кримським татарам у їх поверненні на їх рідну землю є, перш за все, моральним обов'язком». За фінансової допомоги Туреччини побудовано близько 1200 будинків для кримських татар, автомобільні шляхи, розвивається соціальна інфраструктура місць компактного проживання кримськотатарського народу[42].

1). Економічні відносини.

Туреччина займає друге (після Росії) місце за обсягами імпорту товарів з Криму; її частка становить 9,9% ($16 млн.). Загальний обсяг турецьких інвестицій в економіку АРК складає близько $2,4 млн., що в 40 раз менше російських і вдвічі – німецьких інвестицій[42]. В Криму функціонують 17 спільних українсько-турецьких підприємств. Однак, офіційна статистика неповною мірою відображає стан економічних відносин між АРК і Туреччиною, оскільки вона лише частково враховує «човникову» торгівлю.

2). Підтримка мусульман Криму.

В 1991р. було створене Духовне управління мусульман Криму (ДУМК), встановлені перші контакти з ісламськими центрами, окремими організаціями та партіями Туреччини. У вересні 1991р., під час перебування групи турецьких громадських діячів в АРК, М.Джемілєв та голова «Товариства турецької інтелігенції» Н.Ялчинташ заклали символічний камінь у фундамент мечеті Кебир-Джами в м.Сімферополі[43]. Релігійний Фонд імені Х.Акшемсетдина зобов'язався побудувати релігійний центр у М.Бахчисараї. Загалом, за допомогою Туреччини було побудовано 12 (майже половину) мечетей у Криму. Здійснюється спеціальна програма підготовки молоді АРК у турецьких релігійних закладах: у 1999р. на річні курси з вивчення Корану було направлено 10 юнаків і 12 дівчат. У 2000р. в Туреччині навчалися 122 студенти, а в 2005р. 158. Активно розвивається діяльність турецьких ісламських місіонерш, представників Міністерства у справах релігії Туреччини. Так, після II Курултаю до складу Муфтіяту був обраний громадянин Туреччини, якій має вищу релігійну освіту[42].

3). Зв'язки з політичними партіями та державними органами Туреччини.

В 1993 р. були встановлені тісні контакти з партією Благоденства та її головою Н.Ербаканом (в подальшому займав посаду прем'єр-міністра Туреччини). В травні 1993р. у м.Кельні М.Джемілєв зустрічався з генеральним секретарем організації «Милли гереш» А.Юкселем, а наприкінці серпня початку вересня 1993 р. (на запрошення цієї організації) він взяв участь у конференції мусульман у м.Давосі, на якій був оприлюднений заклик до всіх мусульман світу про допомогу і сприяння в боротьбі кримських татар[43]. На території АРК виявляє активність турецька ісламська організація «Нурджу», керівник якої Ф.Гюлен є лідером релігійно-просвітницького руху «Нур», що пропагує пантюркську ідею та має на меті встановлення в Туреччині ісламської держави. За окремими даними, «Нурджу» фінансує турецький коледж в АРК, здійснює фінансову підтримку окремих релігійних громад.

Активну роботу в Криму проводять Міністерство у справах релігії, Міністерство народної освіти, Релігійний фонд Туреччини. Наприклад, 9 травня 1999р. за підтримки турецьких організацій була проведена конфе-ренція, присвячена дню народження пророка Мухаммеда. На конференції виступив Я.Ербаш – тогочасний координатор релігійної діяльності в Криму від Міністерства у справах релігії Туреччини[43].

Отже, Туреччина поглиблює економічні та культурні зв'язки з АРК. Більш активною є співпраця в релігійній сфері.

4.4.Ісламський фактор.

На ситуацію в Криму останнім часом все більше впливає й ісламський фактор у більш широкому контексті.

1). Фінансова допомога.

Ще в 1992р. муфтій мусульман Криму Сейіт-Джаліль Ібрагімов обговорював з делегацією Ісламського банку розвитку питання про надання допомоги кримським мусульманам. Ця проблема обговорювалася також під час роботи II Міжнародного мусульманського форуму (1992р.), який ухвалив відповідну резолюцію. В 1996р. був підписаний протокол про наміри щодо виділення Ісламським банком розвитку $466 тис. на будівництво в АРК Ісламського центру, бібліотеки, школи, медресе[31]. За допомогою Об'єднаних Арабських Еміратів в АРК побудовано 12 мечетей, є домовленість з Саудівської Аравією про будівництво ще 10 релігійних споруд. Протягом 1998-2000рр. керівники кримських татар активно взаємодіяли з представниками Саудівської Аравії, Кувейту, міжнародних ісламських організацій; під час зустрічей обговорювалися шляхи вирішення соціально-економічних проблем кримських татар, розвитку ісламу в Криму[33].

2). Місіонерська діяльність представників мусульманських організацій.В Криму, по лінії Духовного управління мусульман Криму, постійно знаходиться 30-40 місіонерів - священнослужителів із країн мусульманського світу (Ліван, Єгипет, Сирія, Кувейт). Вони навчають кримсько-татарську молодь ісламу, допомагають у проведенні мусульманських обрядів, здійснюють ісламську агітацію. Міжнародна корпорація розвитку (МКР, Росія) через своє кримське відділення також вживає заходи щодо поширення ісламу серед широких верств населення АРК. Представники МКР координують свої зусилля із створеним при Кримському державному медичному університеті об'єднанням «Ахрар», членами якого є студенти з арабських країн; у с.Цвєточне (Білогірський район АРК) ними організовано молодіжні релігійні курси[31].

3). Загроза політшації мусульманського руху в АРК.

Вона викликана зовнішніми чинниками, зокрема, подіями в Чечні. Представники кримських татар зайняли жорстку позицію стосовно дій Росії в Чечні. Так, вже 1 березня 1994р. М.Джемілєв прийняв муфтія Чечні імама А.Галаборшева, який прибув до Криму за дорученням Дж.Дудаєва. За окре-мими даними, в грудні 1994р. до Чечні виїхав загін кримськотатарських добровольців для участі у військових діях проти федеральних військ РФ[39]. ЗМІ повідомляли про встановлення контактів керівництва кримськотатарського народу з представниками Чеченської республіки – її офіційним представником в Україні Б.Мирзабековим, президентом республіки З.Яндербієвим, ШБасаєвим, М.Удуговим та ін. Відбувалися мітинги кримських татар, на яких проголошувалися вимоги щодо припинення військових дій Росії в Чечні. Так, 18 листопада 1999р. відбувся черговий захід, організований Ісламською партією Криму, проти війни, розв'язаної Російською Федерацією в Чечні[31].

4). Загроза проникнення в Крим радикальних ісламських організацій.

За даними ЗМІ, до Криму проникають представники радикальних мусульманських організацій – «Сірі вовки», «Брати мусульмани»; в Україні створено 11 організацій, причетних до діяльності останньої[35]. Зацікавленість мусульманським середовищем півострову виявляють і представники ваххабізму, який вважають релігійно-політичною базою ісламського фундаменталізму. З'являється література ваххабітів українською мовою, в який чітко простежується виправдання терористичних актів. У лютому 2000р. кримські спецслужби підтвердили факт затримання осіб, причетних до військових дій на Північному Кавказі. В грудні 1999р. муфтій мусульман України А.Тамім висловив своє занепокоєння існуванням в Україні радикальних і екстремістських течій[35].

Переважна більшість опитаних кримчан (61,7%) переконані, що на мусульман Криму здійснюється суттєвий вплив з боку іноземних ісламських організацій. Лише 15,4% опитаних вважають, що такого впливу не існує, а 22,9% - не змогли дати відповідь на це питання[52].

Останнім часом все більш відчутним є вплив ісламського фактору на ситуацію на півострові. Здійснюється програма фінансової допомоги для будівництва мечетей, ісламських центрів, шкіл, бібліотек; розгортається місіонерська діяльність ісламських країн. Занепокоєння викликають можлива політизація кримськотатарського руху, викликана подіями в Чечні, а також можливість поширення діяльності в Криму радикально налаштованих ісламських організацій.

Висновки

Крим – важливий стратегічний регіон південно-східного вектора зовнішньополітичних орієнтацій України, ключовий пункт на шляхах, що ведуть до Середземномор'я та Близького Сходу. Втрата контролю над Кримом здатна створити велику загрозу національній безпеці й національним інтересам української держави. Кримська проблема набуває значення, яке виходить далеко за межі внутрішньої ситуації України. Україна, йдучи на відновлення Кримської Автономії, значною мірою поступилася власними інтересами на догоду зовнішнім силам, але водночас несе тягар відповідальності за стабільність і безпеку в регіоні.Хоч би скільки утворювалося міфів щодо "дарунка Хрущова", тобто акту передання Криму з РРФСР до України в 1954 р., в сучасній перспективі слід визнати, що такий стан речей усе ж виявився більш безпечним і більш прийнятним для ситуації в пострадянському просторі. За умов, якби Крим продовжував існувати під опікою Москви, переселення кримських татар, розпочате напередодні краху СРСР, мало б такий само стихійний і неорганізований характер, а московський владний істеблішмент, зайнятий внутрішніми справами й налаштований на силові засоби вирішення конфліктних питань, безумовно спровокував би ще одну Чечню, що призвело б до руйнації всієї економіки півострова, значного відпливу "російськомовного" населення на Південь України. Внаслідок цього кримськотатарський етнос був би або зовсім винищений, або утворив би ісламсько-фундаменталістську державу, оскільки саме такий тип етнічної консолідації, як можна бачити на прикладі Афганістану або Чечні, здатний протистояти значній військовій потузі великої держави. Така держава, що, безумовно, опинилася б у ситуації геополітичної ізоляції, стала б осередком міжнародного тероризму й наркобізнесу, куди б стікався і де б знаходив притулок кримінальний елемент з усього пострадянського простору. Таким чином склалася б значно більша загроза національній безпеці як України, так і Росії. За таких умов, навіть приєднання Криму до Туреччини виявилося б куди меншим лихом оскільки принаймні тут існував би тоді хоч якийсь порядок.

Належність Криму до України об'єктивно сприяла пом'якшенню конфліктної напруженості на півострові. Владні структури в Києві, зайняті проблемами розбудови державності, не схилялися до силових рішень, а отже вимушені були піти на створення Кримської Автономії, щоб таким чином локалізувати наростання внутрішнього конфлікту між місцевим населенням і кримськотатарськими переселенцями. З іншого боку, це була також поступка кримським сепаратистам, які прагнули до повернення під опіку Москви. Відбулася, так би мовити, взаємна нейтралізація конфронтації протилежних сил і конфлікт не набув серйозних масштабів, тоді як Київ здобув стратегічний виграш, оскільки зайняв позицію стороннього арбітра, до якого звертаються і з яким рахуються обидві сторони. І хоча це аж ніяк не сприяло вирішенню проблем півострова, "гра на сподіваннях" зробила свою справу в гальмуванні розвитку конфлікту, завдяки часовому чинникові.

В Криму була створена специфічна автономія – не за національною, а за територіальною ознакою. Це негативно вплинуло на подальший розвиток політичної ситуації. З 1992р. Крим вийшов за межі правового поля України, вертикаль виконавчої влади України в автономії була фактично зруйнована. Цілком реальним був вихід Криму з-під юрисдикції України і його об'єднання з Росією. В 1994-1998рр. окремі негативні тенденції вдалося нейтралізувати. Була відновлена керованість вертикаллю виконавчої влади в АРК, автономію було повернуто до правового поля України. Модель відносин між Центром і автономією базувалася на наступних принципах: відмова від силових методів вирішення конфлікту; гарантії збереження автономії Криму; міжнародно-правове оформлення військової присутності Росії в Криму; розширення економічних повноважень автономії; формування проукраїнськи налаштованої місцевої політичної еліти.

Однак, не всі проблеми вдалося вирішити, що спричинило накопичення конфліктного потенціалу, який дестабілізує й сучасну політичну ситуацію в АРК. Внутрішньополітична ситуація в АРК характеризувалася постійним політичним протистоянням, яке продовжується й тепер.

В Криму накопичений значний конфліктогенний потенціал. Перший вектор конфлікту пов'язаний з відносинами між Центром і автономією: зберігаються окремі протиріччя між Конституцією України та Конституцією АРК; не до кінця внормовані міжбюджетні відносини; українська культура та українська мова недостатньо представлені на території Криму; недосконалим є державний механізм попередження та розв'язання політичних конфліктів в АРК. За певних умов, ці протиріччя можуть спричинити подальшу ескалацію політичної напруги між Центром та автономією, стати підґрунтям для агітаційної роботи сепаратистських сил у боротьбі за владу в АРК.

Другий вектор конфлікту визначається складною міжнаціональною та міжконфесійною ситуацією на півострові – зокрема, загостренням політико-правових і соціально-економічних проблем кримських татар, що провокує їх радикальні дії. До цих пір не налагоджений постійний діалог між органами державної влади та кримськими татарами. Населення Криму інших національностей недостатньо розуміє необхідність задоволення мовних і культурних потреб кримських татар. Зазначені проблеми можуть призвести до масових соціальних заворушень з серйоз¬ними наслідками.На жаль, попри викладені вище гострі проблеми, в Україні до цих пір не розроблені основи державної політики стосовно вирішення ключових питань автономії, зокрема, кримськотатарського народу. Це змушує владу діяти в режимі реагування на політичні події та конфлікти, що виникають, у «пожежному порядку». Необхідно провести системний аналіз загроз національній безпеці в цьому регіоні, здійснити прогноз ситуації на середньо- та довгострокову перспективу. Це дасть змогу розробити обгрунтовану стратегію державної політики, яка була б спрямована на попередження й нейтралізацію конфліктів в АРК.

Кримський півострів знаходиться на перехресті геополітичних інтересів різних країн і міжнародних політичних сил. Свої інтереси в цьому регіоні мають Росія, Туреччина, країни мусульманського світу, інші держави.

Вплив зовнішніх факторів на ситуацію в Криму здійснюється переважно по трьох напрямах: російському, турецькому та ісламському. Дія практично кожного з них має комплексний характер і включає економічну, політичну, культурну та інформаційну складові.

Бачення ступеню та спрямованості зовнішнього впливу на політичну ситуацію в Криму у кримчан і населення країни в цілому досить різниться: громадяни України вважають силу впливу з боку Росії і України приблизно рівною, причому вплив України вони вважають позитивним, а вплив Росії - негативним. Населення Криму вважає вплив України сильним і негативним, а вплив Росії – не надто сильним і позитивним. Погляди на вплив Туреччини виявилися досить близькими – вплив не дуже сильний і переважно негативний.

Негативний вплив російського фактору на ситуацію в АРК зменшився. Разом з тим, російська присутність в АРК зберігається в усіх сферах – економічній, культурній, інформаційній, гуманітарній і військово-політичній. Зазначена присутність, з одного боку, сприяє налагодженню стабільних ук¬раїнсько-російських відносин, задоволенню культурних потреб кримчан, розвитку економіки АРК. З іншого боку, така присутність, за певних обставин, може бути використана РФ для цілеспрямованого впливу на політичну орієнтацію виборців, що, посуті, і вплинуло на вибори вУкраїні як 2004р. так і 2006-го.

Дані соціологічного опитування свідчать про значний потенціал сепаратистських настроїв в АРК, який поки що має латентну форму і не проявляється в активних діях. Однак, такі настрої можуть посилитися, особливо, в разі погіршення соціально-економічного стану кримчан і зростання економіки РФ.

Турреччина надає допомогу для облаштування кримських татар, здійснює навчання кримської молоді в релігійних закладах, надсилає місіонерів, надає фінансову допомогу. Встановлені тісні зв'язки з громадськими організаціями, політичними партіями, органами державної влади Туреччини. За певних умов, Туреччина здатна впливати на настрої мусульман в АРК, однак, зазначений вплив сьогодні можна розцінювати лише як потенційну загрозу.

Вплив ісламського фактору стає все більш відчутним: фінансується будівництво мечетей, ісламських центрів, шкіл, бібліотек здійснюється місіонерська діяльність. Війна в Чечні опосередковано провокує політизацію кримсько-татарського руху. Як потенційну загрозу необхідно розглядати можливість поширення в АРК радикальних ісламських течій.

Реально ці тенденції існують у нашому житті, взаємодіють поміж собою й надалі виявлятимуться, але так або інакше вибір полягає у визначенні домінанти розвитку, від якої врешті-решт і залежить: існуватиме єдине суспільство в Україні чи ні.

Список використаних джерел та літератури.

І. Нормативно-правові акти.

1.Закон України «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995р.

2.Закон України "Про відміну Конституції і деяких законів АРК" від 17 березня 1995 р.

3.Закон України "Про відновлення Кримської АРСР" від 12 лютого 1991 р.

4.Закон Республіки Крим «Про внесення змін і доповнень до Конституції Республіки Крим» від 7 вересня 1994р.

5.Закон України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим" від 17 грудня 1992 р.

6.Закон України "Про розмежування повноважень між державними органами України і Криму" від 3 жовтня1992р.

7.Закон України «Про скасування Конституції і деяких законів Автономної Республіки Крим» від 17 березня 1995р.

8.Закон України "Про статус Автономної Республіки Крим" від 29 квітня 1992 р.

9.Конституція України від 28 червня 1996 р.

10.Рішення Конституційного Суду України у справі №1-20/2001 від 27 лютого 2001р.

11.Угоди між Україною та Російською Федерацією «Про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту і перебуванням ЧФ Росії на території України»; «Про статус та умови перебування ЧФ Росії на території України»; «Про параметри розподілу Чорноморського флоту».

12.Указ Президента України «Про деякі питання взаємовідносин між центральними органами державної виконавчої влади і органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим» №278 від 31 березня 1995р.13.Указ Президента України «Про органи державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим» №759 від 19 серпня 1995р.

14.Указ Президента України «Про Представництво Президента України в Республіці Крим» №119 від 31 березня 1994р.

ІІ. Посібники та література.

15.Административно-территориальные преобразования в Крыму. 1783-1998 гг. Симферополь, 1999. – 150 с.

16.Габриелян ОА., Ефимов СА., Зарубин В.Г. и др. Крнмские репатри-

анты: депортация, возвращение и обустройство. – Симферополь, 1998. – 273с.

17.Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение (1994-1996). Институт этнологии и антропологии РАН. Исследования по прикладной и неотложной этнологии. №101. – М., 1997. – 120 с.

18.Копиленко О. Л. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу: Монографія. – К.: Таксон, 2002. – 342 с.

19.Копиленко О. Л. Україна і Крим: "переговори у справі нового ладу" (документи і матеріали). – К.: Новий парламентський інститут, Парламентське видавництво, 2001. – 232с.

20.Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – К., 2003. – С. 8.

21.Політична історія України: ХХст. У 6-ти т. – К.2002. – 424с.

22.Сергійчук В. Український Крим. – К., 2002. – С.265.

23.Смирнова Є.В. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим в Україні: історія ста¬новлення (1991-2000 рр.) Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Харків. – 2002.

24.Тищенко Ю., Піховшек Я. Повернення кримських татар. Хроніка подій. – К., 1999 – 208 с.

ІІІ. Періодичні видання.

25.Велігодський В.М. Інститут Представництва Президента України в Криму: історія становлення // Схід – 2003. – № 6.

26.Велигодский В.М. Крым: страницы истории // Крымские известия. – 2004. – 19 февраля.

27.Дані Всеукраїнського перепису населення 2001 р. //

Урядовий кур’єр. – 2002. – 28 січня.

28.Дацюк С. Кримські орієнтири України // День – №242, 29 грудня 1999.С.3-5.

29.Зоткін А. Інститут регіональної влади на прикладі Автономної республіки Крим: циркуляція і рекрутація владних еліт // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 4. – С. 181-182.

30.Ільїн М. Етапи становлення внутрішньої геополітики Росії та України // Політична думка – 1999. – С120-139.

31.Кисла А. Кримські татари: незбіг векторів етнополітичного розвитку // Віче. – 2004. – № 1. – С. 61.

32.Кулик В. Без конфронтаційної риторики. Чи має українська держава підтримувати російську культуру? //Голос України.—18.11.1995.С.4-5.

33.Ларченко М. Ігнорування інтересів кримськотатарського народу було б нераціональною стратегією держави // Віче. – 2003. – № 9. – С. 76.

34.Пахомов Ю. Україна і Росія // Політична Думка – 1999 – С140-151.

35.Прибиткова И. Эмиграционный потенциал кримских татар // Социологические исследования. – 1999. – № 10. – С. 99-100.

36.Прибиткова И. Современные миграционные процессы: обустройство и адаптация ранее депортированных татар из Крыма // Социологические исследования – 2000. – №1. – С. 154, 155.

37.Прозорова Н.М. Особливості кримського регіоналізму // Віче. – 2003. – № 2. – С. 31-36.

38.Рибак В. Проблеми самоврядування та їх розв'язання в Україні // Схід, №5 (42), 2001. – С.34-38.

39.Семена М. Кримські орієнтири: “загрози” й загрози // День – №2, 12.01.2000.

40. Сольчаник Р. Росія і Україна на пострадянському просторі // Ґенеза. Філософія, історія, політологія. – 1996. – С.178-189.

41.Червоная С. Кримськотатарський національний рух і сучасна ситуація в Республіці Крим // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. – К., 1994. – С. 105-108.

42.Чубаров Р. Інтеґрація кримськотатарського народу в українське суспільство: політико-правові аспекти // Національна безпека і оборона. – №4. – 2001.

ІV. Інтернет джерела.

43.www.crimeatau.org.ua // Борис Парахонський: Кримськотатарська проблема: сучасний стан і перспективи її вирішення.

44.www.day.com.ua

45.www.ictv.com/news/21.05.06

46.www.korrespondent.net

47.www.maidan.org.ua // Іван Прадун: Чи буде Крим «другим Донецьком»?

48.www.niss.gov.ua/book/Parahon/013.htm#a1

49.www.noti.ck.ua/paper.php?year=2005&vip=36&rub=132

50.www.pravda.com.ua/news/2005/8/15/32435.htm

51.www.rada.gou.ua

52.www.ucepd.com.ua

53. www.zn.org.ua