Роль політичних еліт України і Росії в модернізаційних процесах початку 1990-х років
Модернізаційні процеси – невід’ємна складова розвитку більшості країн світу. Особливої уваги заслуговують перетворення в країнах, що здійснюють перехід від недемократичного типу політичного режиму до демократичного. Такий процес відбувається наразі і в Україні. Однією з особливостей його на сучасному етапі є те, що у нас ще не завершено період політичної модернізації, активні зміни в суспільстві тривають і досі. Очевидно, трансформаційні процеси в Україні мають багато спільного з відповідними процесами в країнах колишнього СРСР. Проте, вже сьогодні цілком зрозуміло, що політичний розвиток пострадянських суспільств може йти доволі різними траєкторіями.
В колишніх республіках СРСР твориться унікальний досвід посттоталітарної демократизації. Аналіз і використання його є одним з першочергових завдань української модернізації. Особливо важливо скористатися з уроків суспільних трансформацій у країнах з найбільш схожими з нашими умовами розвитку, близькими за економічними, політичними, культурними характеристиками. Чи не найбільше зв’язків у всіх сферах суспільного життя Україна мала з Росією і не лише через її центральний статус в Союзі, а й завдяки іншим чинникам, що зберегли свою дієвість і після краху СРСР. Саме тому порівняльний аналіз трансформаційних процесів в Україні і Росії видається необхідним і своєчасним.
Успіх модернізації у будь-якій країні визначається безліччю факторів. Втім, серед усього їх спектру можна виокремити кілька основних, найбільш значимих. Це базовий рівень економічного розвитку, ступінь готовності суспільства до радикальних змін, здатність його не лише прийняти, а й активно підтримати реформи, специфіка геополітичного становища. Історичний досвід свідчить, що успіх модернізаційних процесів значною мірою залежить від національної політичної еліти, яка, в разі її адекватних відповідей на виклики часу, стає генератором ідей, організатором нагальних реформаційних змін та зрушень, гарантом незворотності поступального розвитку.
Аналізові політичних еліт періоду пострадянської трансформації присвячено значну кількість досліджень як і в Україні, так і в Російській Федерації. Серед російських дослідників варто виділити праці О. Криштановської, О. Гаман-Голутвіної, В. Гельмана [3; 4; 7; 8]. В Україні проблеми політичної модернізації та ролі в ній національної еліти висвітлено, зокрема, в працях М. Михальченка, В. Журавського, М. Шульги [10; 11].
Метою цього дослідження є порівняльний аналіз місця і ролі політичних еліт України та Росії в модернізаційних процесах на етапі активної трансформації політичних систем.
Після краху СРСР та утворення на його теренах нових незалежних держав, як в Україні, так і в Російській Федерації було проголошено курс на розбудову демократичної правової держави з розвиненою ринковою економікою. Відтак можна вважати, що обидві держави, принаймні формально, взяли курс на модернізацію політичної системи.
На стартовому етапі і в Україні, і в Росії, в умовах глибокої дезорієнтації суспільства та паралічу всіх його інститутів, роль політичних еліт суттєво зросла. Вона, власне, залишається чи не єдиним дієвим актором, якому під силу здійснення реальних модернізаційних змін.
Для визначення місця і ролі політичних еліт в процесах демократизації, перш за все, слід визначити основні характерні риси та особливості українських і російських політичних еліт, якими вони відзначались на стартовому етапі перетворень, провести порівняльний аналіз цих якісних показників.Стартові характеристики нової політичної еліти значною мірою визначаються специфікою соціальної бази, з якої формувалася ця суспільна група. Слід зазначити, що ні в одній, ні в іншій країні не відбулося докорінної зміни складу правлячої верстви. На відміну від Чехії, Польщі, частково Литви, де було прийнято нормативні акти про люстрацію колишніх радянських чиновників, в Україні та Росії така можливість використана не була. Внаслідок цього створилася ситуація, коли питома вага представників компартійної бюрократії у складі еліт нових держав складала до 70 – 80 %. Так, в РФ представники колишньої номенклатури складали від 82 % в регіональній еліті до 75 % у вищому керівництві держави [8, с. 64]. Схожа ситуація була і в Україні: тут серед осіб, які протягом 1991 – 2003 років призначалися на найвпливовіші посади в системі влади, вихідці з партійної, господарської, комсомольської номенклатури становлять 73 %; серед осіб, які обіймали посади голів обласних державних адміністрацій — майже 80 %. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, 52 % та 46 % керівного складу місцевих і центральних органів влади України відповідно перебували на державній службі ще за радянських часів [12]. Отже, базовою характеристикою аналізованих політичних еліт є їх „номенклатурне” походження. В результаті значна кількість рис старої еліти була перенесена на еліти нові. Серед них: брак навичок відкритого, прозорого, демократичного управління, клановість, переважання технократичного підходу, певна ностальгія за старим режимом тощо.
Наступною характерною рисою еліт в обох країнах став прихід до влади певної кількості нових людей – вихідців з наукової, мистецької сфери, інтелігенції, колишніх дисидентів. Ці люди повинні були стати носіями ідей демократизації, лібералізації суспільно-економічного життя. Саме на них покладалося завдання генерації нових ідей, формування тактики і стратегії розвитку, виходу з кризи, що панувала в усіх сферах суспільного життя. Ще з часів перебудови почала активно застосовуватись практика залучення молодих вчених-економістів до вироблення певних реформаційних заходів. Втім, люди, рекрутовані до еліти з позаноменклатурних прошарків, не мали необхідного досвіду державного управління, погано розуміли особливості функціонування ринкової економіки і демократії, прихильниками якої вони вважалися. Слід зазначити, що як в Росії, так і в Україні більшість реформаторів мали доволі романтичні уявлення про ефективність ринку як засобу економічного регулювання, наївно сподівались на його швидкий і благотворний вплив на економіку держав. Переважно саме цим зумовлені серйозні помилки в управлінні на початковому етапі реформ економічної сфери.
За визнанням більшості дослідників, однією з необхідних умов успішності модернізаційного проекту є консолідація значної частини політичної еліти на грунті принципової згоди щодо мети розвитку, національної ідеї. Втім, в обох країнах виникли серйозні труднощі з виробленням елітою такої ідеї на старті реформ. До 1991 року метою прогресивних сил було повалення тоталітарного режиму і отримання незалежності. А коли це здійснилося, то з’ясувалося, що у сфері загальнонаціонального цілепокладання утворився вакуум, заповнення якого не завершено й дотепер.
Втім, незважаючи на суттєву схожість генези елітних когорт України і Росії, між ними вже на початку реформаційного періоду намітилась низка суттєвих відмінностей.
Через те, що центральні питання управління основними галузями суспільного життя України тривалий час вирішувались поза її межами, в української еліти склалась стійка схильність до підпорядкування – вітчизняні можновладці не мали досвіду найвищого державного управління, що був конче необхідний на даному етапі. Це призводило до того, що часто рішення приймались за московськими взірцями, а не відповідно до національних інтересів. До того ж спостерігалась певна уповільненість у багатьох діях влади. Російська еліта не мала такої вади. Значна кількість її представників за радянських часів мала стосунок до прийняття загальнодержавних рішень. Крім того, росіяни звикли розглядати колишні радянські республіки як частину сфери свого управління, що часто давалося взнаки у зовнішній політиці РФ стосовно держав „ближнього зарубіжжя”, в тому числі й України.
Серед „генетичних” особливостей політичної еліти Росії слід також відзначити переважно вищий рівень професіоналізму. Це обумовлено поширеною в радянський період практикою переведення кращих кадрів до московського центру, а також концентрації там центральних органів влади, передових наукових, дослідних установ, діяльність яких забезпечувалась за рахунок усіх республік. Показовою в цьому аспекті є наявність в Росії цілої школи дипломатії, яку на вітчизняних теренах ще тільки треба було формувати.Варто згадати також те, що в Росії 1991 року до влади прийшли люди, які брали активну участь у поваленні СРСР та обранні демократичного курсу розвитку. Натомість в отриманні Україною незалежності зовнішні чинники відіграли більшу роль, ніж внутрішні. Саме тому значна частина представників українського істеблішменту сприймала українську державність лише як тимчасове, кон’юнктурне явище, що не має під собою реальної основи, а вибір демократичного шляху розвитку – виключно як популістське гасло, використання якого допомагає долучитися до владних важелів. Крім того, команда політиків на чолі з Б. Єльциним, яка прийшла до влади в Росії, отримала значний досвід боротьби за державність і незалежність у тривалому протистоянні з союзними органами, які продовжували існувати. Це протистояння істотно загострювалось тим, що обидва центри влади в умовах „параду суверенітетів” орієнтувались лише на внутрішні російські ресурси. Натомість українська еліта не отримала досвіду такої боротьби. Коли в Росії ситуація вимагала від керівництва РРФСР власної легітимізації через апелювання до народних мас і набуття досвіду публічної політики – значна частина української партноменклатури отримала владні посади, оминувши такий етап.
Крім того, варто відзначити активнішу позицію російських регіональних еліт на даному етапі. Вона обумовлювалась тим, що в умовах розпаду СРСР процес суверенізації республік певним чином зачепив і автономні республіки РФ. Новій центральній владі доводилося докладати чималих зусиль до утримання автономій у єдиному правовому полі [1, с. 658 - 659]. Ці процеси обумовили підвищення ролі регіональних еліт в Росії вже на початку даного періоду. В Україні ж усі владні повноваження було сконцентровано в столиці, що уповільнювало процес формування повноцінних регіональних еліт.
Неабияке значення також мав вплив традицій державотворення на владні верстви обох держав. Історичний досвід свідчить, що українцям більш притаманна схильність до демократії, тоді як росіяни мають більше традицій авторитарного управління. Як зазначає І. Куколєв, політичне управління в Росії з її складним кліматогеографічним рельєфом і соціально-економічним укладом традиційно вимагає монолітності, закритості елітних груп [9, с. 87]. Ці риси не можуть бути оцінені однозначно позитивно чи негативно. Так, український демократизм, схильність до колективного прийняття рішень безперечно збільшують шанси на побудову держави європейського зразка. Втім, часто ці ж якості стають на заваді консолідації і суспільства і еліт для вирішення суттєвих завдань модернізації. Натомість використання авторитарних методів може стати єдиним шляхом швидкого і ефективного виходу з кризи, що охопила всі сфери суспільства.
Отже, бачимо, що владні верстви Російської Федерації та України мали значну кількість спільних рис, що обумовлено, перш за все, переважанням старої радянської еліти в їх лавах. Цей фактор пояснює певну паралельність розвитку модернізаційних процесів в обох країнах, що особливо чітко простежувалося на початку 1990-х років. Проте низка політичних, економічних, географічних чинників обумовила істотні особливості кожної з цих елітних груп. Така різниця й обумовила розходження модернізаційних траєкторій, якими рухалися держави. Слід визнати, що на момент розпаду СРСР і отримання колишніми його республіками незалежності, за значною кількістю параметрів українська еліта поступалася російській, її потенціал стати суб’єктом реальної модернізації видавався слабшим.
Необхідність модернізації висуває значну кількість завдань перед усіма групами суспільства. Успіх перетворень залежить від спільної роботи усіх його ланок. Проте в умовах перехідного періоду особлива відповідальність покладається саме на представників еліти. Від того, наскільки ефективно і своєчасно вона відповідатиме на зовнішні і внутрішні виклики, значною мірою залежить успіх модернізаційних змін. Ці виклики виникають в усіх без винятку сферах суспільного життя, а брак адекватної відповіді на них може спричинити кризові явища, що загальмують увесь реформаційний процес, призведуть до його згортання.У політичній сфері основним завданням еліти на початковому етапі суспільних трансформацій був перехід усіх її представників на державницькі позиції, формування на цій основі, так би мовити, базового внутрішньоелітного консенсусу. В Росії таке питання стояло досить гостро – протистояння з союзними органами виконувало суттєву консолідуючу роль. Важливим чинником було також те, що лідери руху за суверенітет РРФСР в результаті стали на чолі перетворень. Тривалі традиції російської державності також не давали підстав сумніватися у спроможності РФ як самостійного суб’єкта міжнародних відносин. Натомість в Україні питання національного суверенітету не мало однозначної підтримки усіх сегментів еліти. Значна кількість її представників підтримала ідею незалежності з суто кон’юнктурних міркувань. Більшість представників номенклатури, які фактично складали кістяк нової еліти, ще тривалий час вважали українську державу та її незалежність чимось тимчасовим і несерйозним, що спонукало їх концентруватись виключно на власних інтересах, не сприяло плідній професійній діяльності.
Наступним завданням, яке постало перед елітами обох країн, було вироблення стратегії і базових принципів модернізації у сфері владних відносин, здійснення не лише формальної, інституціональної, а й реальної демократизації. В Росії під патронатом керівництва держави робилися спроби створення науково обгрунтованої стратегії реформування економічної і політичної сфери суспільства. Саме програма, розроблена командою Є. Гайдара, була покладена в основу діяльності уряду, який він сам і очолив. Втім, ця програма була побудована на хибних уявленнях про ефективність ринкових відносин як засобу швидкого оздоровлення економіки, не враховувала низки істотних особливостей господарства пострадянської країни, а отже не могла бути і не була реалізована. В Україні ж брак базового консенсусу з наріжних питань державотворення, моделі економічного та політичного розвитку спричинила ситуацію, коли проблема вироблення реального грунтовного плану реформаційних заходів тривалий час так і не отримала достатньої уваги з боку політичної еліти. Дослідники відзначають, що не було жодної планомірності і системності у перетвореннях, що започатковувалися владою [2, с. 81]. Єдиною метою, що досить чітко простежувалася в її діях, було власне збагачення представників еліти [6, с. 104].
Важливою умовою успіху модернізації є формування чіткої конфігурації владних відносин. Брак такого стабільного балансу сил між сегментами еліти і владними інститутами спонукає до постійної боротьби за розширення впливу. В цих умовах вирішення завдань суспільної модернізації відходить на другий план. І в Україні, і в Росії дуже швидко постала проблема розподілу влади між парламентом і президентом. Це протистояння відвертало увагу від вирішення нагальних економічних і політичних проблем. В Росії елітам не вдалося запобігти ескалації напруженості, і справа дійшла до штурму резиденції законодавчого органу. В результаті президент Б. Єльцин зміг сконцентрувати у своїх руках значну частину владних повноважень, істотно звузивши повноваження Державної Думи. У такий спосіб було вирішено проблему „розподілу влади”. Втім, „позаполітичні” методи досягнення цієї мети і надто широкі повноваження, які отримав російський президент, свідчать про істотне посилення авторитарних тенденцій і ставлять під сумнів можливість побудови тут демократичної держави [4, с. 68]. В Україні суперечності між виконавчою і законодавчою гілками влади також були чи не найважливішим елементом політичного життя країни протягом перших років незалежності. Але вирішення цього питання не вийшло за межі політичної сфери, і поступове посилення позицій президента відбувалося без використання грубої сили. Проте встановлення стабільної конфігурації владних повноважень істотно затягувалося, що, відповідно, гальмувало здійснення системних реформ. Отже, бачимо, що у випадку Росії відповідь еліти на даний виклик була не адекватною вимогам демократизації, а в Україні – запізнілою і неповною.
В суспільній сфері першочерговим завданням еліт стало формування нової національної ідеї, яка могла б стати підгрунтям для консолідації суспільства, орієнтації його на реалізацію завдань модернізації. В Росії ідеологічний вакуум, що утворився після краху комуністичної доктрини, було швидко заповнено ідеями відродження могутності держави, повернення їй статусу потужного міжнародного гравця. Така ідеологія отримала підтримку значної кількості населення, більшість якого відчувала ностальгію за величчю Радянського Союзу та була невдоволена сучасним станом. Нова ідеологічна система була підтримана і елітою, яка бачила в ній спосіб посилення державної влади, а, отже, і власних повноважень.В Україні питання національної ідеї постало доволі гостро з отриманням незалежності, що до того тривалий час виконувала роль орієнтира для національно-демократичних сил у суспільстві. Ідеї демократії і ринку були швидко дискредитовані в очах багатьох українців через різке погіршення рівня життя, яке відбувалось під гаслами їх запровадження. Пізніше вже екс-президент Л. Кравчук згадає: „Ми будували своє суспільство на незалежності. Це була ідея. Це свічка, до якої мали прийти: незалежність, самостійність, соборність... Ми поставили перед собою ідею. А її наповнення? Вакуум? Це ж має бути механізм реалізації ідеї від дитячого садка, сім’ї до верхніх щаблів держави” [5, с. 12]. В умовах низького рівня національної свідомості у суспільстві ставилась під сумнів навіть цінність самої української незалежності. Але навіть в таких кризових умовах українська еліта не спромоглась висунути скільки-небудь успішного проекту національної ідеї. Це спричиняло поглиблення різноманітних розколів в суспільстві, не сприяло консолідації його сил на завданнях модернізації.
Очевидно, що будь-які масштабні перетворення істотно поглиблюють протиріччя в суспільстві. Загострення конфліктів у соціальній, політичній, етнічній площинах може призвести до різних деформацій у розвитку соціуму і держави, істотно загальмувати провадження реформ. Причинами посилення суперечностей в транзитних суспільствах є підвищення політизації мас під час „мітингового” періоду здобуття незалежності, етнічна строкатість населення, швидке соціально-економічне розшарування суспільства тощо. І Росія, і Україна зустрілися з проблемами загострення суспільних конфліктів і протиріч. Серед них чільне місце посідають різка економічна диференціація і конфлікти на етнонаціональному грунті.
Поглиблення матеріального розшарування характерне для всіх пострадянських суспільств. Основним завданням еліти в цьому аспекті є пом’якшення негативних ефектів цього процесу, запровадження ефективної системи соціального захисту для найбідніших прошарків населення. Натомість владні верстви обох країн орієнтувались переважно на власні вузько корпоративні інтереси і не надавали достатньої уваги питанням „соціальної ціни” перетворень. Це призвело до дискредитації ідей модернізації в очах значної частини народу, позбавлення реформ широкої масової підтримки та істотної кризи легітимності самих еліт. Крім того, в умовах розпаду старої системи влади на пострадянських теренах істотно посилились сепаратистські настрої в республіках. Більш гостро ця проблема постала в РФ, де питання збереження державної цілісності і утримання автономних республік в орбіті Росії стало одним з найважливіших завдань перших років незалежності. Але не завжди це питання було вирішено мирним шляхом. В деяких випадках владі не вдалось уникнути кровопролиття, серйозною проблемою в довготерміновій перспективі стала війна в Чечні.
В Україні у цій сфері влада зайняла ефективнішу інтегруючу позицію. Можливо, питання етнонаціональних відносин були вирішені українською політичною елітою найбільш вдало і ефективно, принаймні, у порівнянні з її успіхами в інших сферах суспільного життя.
Таким чином, українська і російська політичні еліти на початковому етапі модернізаційних перетворень відзначалися значною кількістю спільних рис. Така схожість обумовлювалась, перш за все, переважанням старої радянської номенклатури в їх лавах. Втім, сукупність політичних, економічних, географічних і ментальних чинників стала причиною істотних відмінностей у становищі, яке отримали російська і українська політичні еліти в суспільствах. В Росії процеси посилення владної вертикалі, концентрації значної частини управлінських повноважень навколо президента і виконавчої гілки влади призвели до зосередження основних важелів впливу на суспільні процеси взагалі і модернізацію зокрема в руках певної частини еліти, представленої найвищим чиновництвом і власниками крупного капіталу. Інші ж елітні групи, як ось регіональні і парламентські, були істотно обмежені в доступі до прийняття найважливіших державних рішень. Такий стан хоч і сприяє підвищенню ефективності держави, але створює небезпеку замикання еліти, втрати зворотного зв’язку з суспільством, залучення до її складу нових сил, що є необхідною умовою успішної модернізації. Натомість в Україні існування глибоких суперечностей між різними елітними сегментами і постійна боротьба між ними стали на заваді консолідації політичного класу і перетворення його на реального суб’єкта модернізаційних змін. Крім того, можна стверджувати, що вітчизняна еліта, яка сформувалась у добу незалежності, не стала виразником інтересів більшості прошарків суспільства, що також перешкоджає її ефективній діяльності.Безсумнівно, українські і російські політичні еліти відіграють значну роль в модернізаційних процесах. Це зумовлено і специфікою пострадянського перехідного періоду, коли громадянське суспільство, що могло б стати повноцінним партнером держави у справі реалізації перетворень, перебуває лише на початковій стадії формування, і ментальністю населення, яке звикло до пасивної позиції у питаннях життя держави, і тривалими традиціями ініціювання та запровадження реформ „згори”, характерними для СРСР. Втім, за таких умов можновладці обох держав, не відчуваючи контролю і стимулювання до реформ з боку суспільства, віддають перевагу суто формальним перетворенням, а не реальним системним змінам. Але і в цьому аспекті між елітами двох країн існують певні відмінності. Російська владна верства в силу певних своїх якісних характеристик більше орієнтована на посилення ролі держави в суспільних процесах. А історичний досвід свідчить, що саме такий шлях є найбільш вдалим для виходу із стану кризи, в якому опинилися всі сфери життя соціуму.
Отже, бачимо, що еліти України і Росії, за всіх відмінностей між ними, виявили недостатню ефективність. Єдиним виходом з такого стану може бути лише суттєве підвищення їх якості шляхом глибокого оновлення та залучення нових людей, які краще відповідали б потребам модернізації.
Література:
1. Барсенков А. С., Вдовин А. И. История России. 1917-2004. – М.: Аспект Пресс, 2005. – 816 с.
2. Бойко О. Д. Україна 1991 - 1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? (Нариси з новітньої історії). – К.: Магістр-S. – 1996. – 207 с.
3. Гаман-Голутвина О. В. Политические элиты России. Вехи исторической эволюции. М.: Интеллект, 1998. — 416 с.
4. Гельман В. Я. „Transition” по-русски: концепции переходного периода и политическая трансформация в России (1989 - 1996) // Общественные науки и современность. – 1997. - №4, - С. 64 - 81.
5. Демократична Україна (газ.). – 24 січня 1995 р.
6. Иоффе Ю. Я. Один на один с системой. – Луганск: Лугань. – 1995. – 271 с.
7. Крыштановская О. Анатомия российской элиты. – М.: Захаров, 2005. – 384 с.
8. Крыштановская О. В. Трансформация старой номенклатуры в новую российскую элиту // Общественные науки и современность. 1995. №1. – С. 51 - 65.
9. Куколев И. В. Трансформация политических элит в России // Общественные науки и современность. – 1997. – №4 – С. 82 - 91. – С. 82 - 91.
10. Політична еліта України: теорія і практика трансформації / В. С. Журавський, О. Ю. Кучеренко, М. І. Михальченко.— К., 1998. – 264 с.
11. Шульга М., Потєхін О., Бойко Н., Парохонська О., Шульга Т. Правляча еліта сучасної України / Інститут соціології НАН України; Український центр досліджень миру, конверсії і конфліктних ситуацій. – К., 1998. – 68 с.
12. Якименко Ю., Жданов І. Україна у ХХІ столітті: виклики для політичної еліти // Дзеркало тижня. – № 44(469), 15 - 21 листопада 2003 року. – http://www.zn.kiev.ua/nn/show/469/43795/.
13. www.politi