Пошук лідерів для сучасної України

Проблема пошуку або підготовки лідерів для сучасної України є предметом теоретичних і прикладних дискусій і вже постала для країни як гостро актуальна. В статті викладено різні підходи до оцінки проблеми лідерства в Україні, пропонуються шляхи розв’язання практичних завдань.

Сучасна Україна буцімто відвикла від дефіцитів. Якщо є гроші, то все можна купити. Таким чином, ми усе ж зафіксували, що є дефіцит грошей. У якої частини населення – це інше питання. Якщо уважно проаналізувати ситуацію в Україні, то побачимо, що є ще один дефіцит – лідерів. Не начальників, їх в Україні завжди вистачало, а саме лідерів. Наприклад, при проведенні соціологічних опитувань Всеукраїнською соціологічною службою на запитання: „Якщо б вибори Президента України відбулися сьогодні, кого ви бачите Президентом?” більше 90 % опитаних (2400 осіб за репрезентативною вибіркою) розподілило свої симпатії між трьома політиками (хай читач сам здогадається, хто ці політики). Такі показники свідчать, що практично у нас немає лави запасних для гри в „лідера”. І це в ситуації, коли усі три неназвані нами політики є давно відомими, а два з них брали участь в попередніх президентських виборах.

Така ситуація склалася в умовах, коли Україна розвивається як демократична і майже соціально-правова держава. Тобто, можна політичним партіям спокійно думати про підготовку кадрів, про вирощування компетентних і популярних політичних лідерів. Тим більше, що тепер Москва не забирає „найталановитіших”, як це було під час існування СРСР.

В чому ж проблема? Чому Україна стала бідною на таланти в політичній сфері? Може, є внутрішні і зовнішні фактори, які заважають їх зростанню? Може, наші політичні таланти виїздять за кордон, щоб знайти собі ліпше застосування і розкритися як державні діячі? Але щось не чути, щоб П. Лазаренко, В. Щербань, О. Бакай, Р. Боделан та інші продовжили свої політичні кар’єри за кордоном. Може, український політичний грунт не родючий? А може, це підступи Москви, яка розробила таємну зброю, щоб заважати Україні вирощувати лідерів: чесних, талановитих, компетентних, справедливих?

Можна висунути гіпотезу: все ж таки це український політичний грунт, малородючий і политий солоними людськими сльозами, породжує більше будяків, ніж корисних плодів.

Передумовою сучасних політичних змін в Україні, які фактично можна визначити як докорінну політичну трансформацію, є завершення протистояння двох світів у глобальному масштабі, мирне співіснування великих держав, різке зниження рівня конфронтації в Європі. Це надає середнім і малим країнам додаткові можливості для закріплення суверенітету, для внутрішньої трансформації. Модернізаційна трансформація в Україні відбувається надто повільно, оскільки бракує прагнення до модернізації „знизу”, а політична еліта не консолідована. Реформістські ініціативи „згори” не йдуть – немає пропагандистського їх супроводження. Тож маси не мають вірогідної інформації щодо вигод, які на них чекають в результаті реформ. Але зовнішні ознаки трансформації штучно підтримуються.

Усвідомлення переваг сучасних моделей способу життя відбувається спонтанно, більше під впливом західних зразків через ЗМІ, закордонні поїздки тощо, ніж під впливом тих взірців, що насаджуються „новими українцями”. Тобто, потужного процесу, який би підштовхував українське суспільство до стандартів сучасних суспільств з більш-менш однаковим набором стандартів життя, не спостерігається.

Політична трансформація розглядається нами як трансформації: політичних інститутів і структур (політична система); політичної свідомості і політичних дій різних верств, еліти, особи (особистість та її діяльність в суспільних структурах); політичної культури суспільства (чи є повноцінні ознаки поєднання українського сучасного суспільства з традиційною і новою національною політичною культурою). Тобто, проблема полягає не тільки в процесах трансформації політичної системи суспільства, але і в тому, чи взаємопов’язані ці процеси, чи вони взаємодоповнюються і наскільки вони різноспрямовані та чому їх розвиток відбувається без визначеної суспільством мети і механізмів?Проведений нами у ряді праць аналіз показує, що інтерпретація політичної трансформації українського суспільства не вкладається в схему орієнтацій на ідеальний тип лідера суспільства і держави. Традиції старого суспільства, яке орієнтувалося на ідеальний тип, а дало протилежне, і сьогодні в формі неокомунізму і неосоціалізму пострадянського типу далекі від ідеалів сучасного суспільства, не сприяють створенню моделей ідеальних суспільств в „західному” дусі, які б стали популярними. Тому ми дійшли висновку, що варто додатково звернути увагу на сучасні загальноцивілізаційні концепції неомодернізації і неоконвергенції як теоретичну базу історичних процесів у пострадянських країнах. Але при цьому треба розуміти, що і тут, при застосуванні концепції неомодернізації, існують „зовнішні” і „внутрішні” показники трансформації суспільства. Парламентські вибори на багатопартійній основі, референдуми, конституції можуть виступати „зовнішніми” показниками політичної трансформації суспільства, в якому на зміну одній системі тоталітаризму приходить інша. „Внутрішній” показник політичної трансформації – свобода особи, політичних партій, громадських організацій, демократія, правова держава – може не відповідати зовнішнім показникам.

Переусвідомити треба якраз концепцію щодо пострадянських держав. Конвергенція відбулась. Але не через взаємне зближення капіталізму і соціалізму, а через перемогу західних моделей суспільства, які зберегли головні риси капіталізму, позбавились крайнощів завдяки критиці марксизму і досвіду соціалізації держави (вдалої і невдалої). При цьому ми враховували досить популярну на Заході тезу, що в Західній Європі відбувається процес надмірної соціалізації держави. Коли держава за допомогою надмірного податкового пресу обдирає найактивнішу економічну верству і розподіляє відібране не тільки серед тих, хто потребує допомоги, бо не може працювати, але і серед тих, хто свідомо веде паразитичне життя. Прошарок людей в Україні, які свідомо ведуть паразитичний спосіб життя, досить великий. І йдеться вже про жебрацтво, небажання працювати та інші способи паразитичного життя як про соціальний феномен. Стосовно нього має проводитися зовсім інша політика, ніж стосовно соціальних аутсайдерів, які потрапили в незадовільне соціальне становище в результаті невдалої політики трансформації України, не можуть з об’єктивних причин працювати, вести нормальний спосіб життя, хоч і прагнуть цього.

Аналіз загальної ситуації в Україні приводить до висновку, що економічна і політична трансформація значною мірою імітуються, містифікуються. В цьому зацікавлені впливові групи еліти, у владних структурах – клани, частина бюрократії, деякі громадські організації тощо. В ситуації суспільного хаосу значно легше грабувати країну, посилаючись на об’єктивні обставини, маніпулювати громадською думкою, плекати надії на історичний реванш. Вузько прагматичні цілі цих груп вийшли на перший план. Інтереси ж країни, народу „захищаються” тільки в барвистих промовах, які вже не мають успіху.

Так які ж політичні лідери будуть виховані в цих умовах? Реально: демагоги цинічної орієнтації (говорять одне, а роблять інше) або сучасні „манілови” (переживають за народ, співчувають йому, мріють про щасливе майбутнє країни, але практично не ефективні). Якщо ж глибше оцінити ситуацію, то суспільство своєю політичною пасивністю, погоджуючись з аморальністю діяльності значної кількості бюрократії, продаючи голоси на виборах за гроші, продуктові набори, за пусті обіцянки, отримає те, що заслужило. Пам’ятаймо знамените: „Маємо те, що маємо”.

У політичній проекції українське суспільство далеке від класичних моделей. По-перше, воно розколоте на лівий, правий фланги і центр. Іноді ліві виступають як консерватори, а праві – як прогресисти. Змінюючи свою орієнтацію часом вліво, часом вправо, виконуючи прямі замовлення „сильних світу цього”, центр не завжди залишається центром. По-друге, декларації лідерів і їхні практичні дії разюче розходяться. По-третє, в масовій свідомості влада дедалі більше оцінюється з недовірою, а її дії зустрічають прихований спротив у різних формах. Тому сама влада дуже часто є джерелом напруженості, яке зростає в міру зростання недовіри до неї та її дій. Це дає підставу зробити висновок про зростання саморуйнівної діяльності владних структур, про цілу серію штучно викликаних бюрократією перманентних криз у взаємовідносинах органів влади в трикутнику „Президент – парламент – уряд” і між населенням та владою. При цьому групи бюрократії, які провокували ці кризи, діяли цинічно, жорстко, відкидаючи інтереси суспільства, держави, маючи на меті вузько прагматичні цілі кланового панування.Постає питання: наскільки можуть зарадити класичні і неомодерністські соціологічні та політологічні концепції соціальних змін в аналізі української дійсності і у виробленні концепцій змін в різних сферах суспільного життя, в тому числі і в політичній? Безумовно, в пошуках якихось загальних рис можуть допомогти. Але події в Україні розвиваються настільки специфічно, що треба шукати нові критерії оцінки суспільних змін, які б доповнювали вже відомі в соціологічній і політологічній літературі підходи, розробляти оригінальні концепції і програми трансформації України.

Говорити, що в найближчі роки у нас виникнуть нові концепції політичних змін в соціологічній інтерпретації, мабуть, зарано, оскільки влада не дбає про дослідження в цьому напрямі і не фінансує їх. Скоріше, з’являться нові гіпотези щодо шляхів розвитку, нові методики оцінки громадської думки щодо цих шляхів, які будуть розроблені дослідниками-ентузіастами і аматорами. І це вже немало, виходячи з ситуації, в яку потрапили соціологи і політологи. Але в цих гіпотезах, оцінках буде багато прожектів та ідеалізацій через фрагментарність аналізу і роботи „на замовлення” елітних владних і опозиційних груп, зацікавлених в продукуванні нових утопічних проектів під суперпрагматичних або утопічно налаштованих лідерів.

Слід також мати на увазі, що Україна втрачає привабливість як явище політичне, економічне і духовно-культурне. Куди не глянь – сірість, невизначеність. Те, що так красиво починалось, – незалежність, нові політичні інститути, заклики до духовного відродження – трансформувалось у щось непристойне з політичної точки зору: в заклики повернути тоталітарне минуле, в корупцію владних структур, в паплюження демократії, у всезагальну комерціалізацію культури і занепад духу. Така ситуація має не тільки внутрішньополітичний і економічний ефект, але й міжнародний. Падає довіра до України і української владної й опозиційної еліти як здатних до реформ, до позитивних перетворень. Міжнародні організації, фінансово і економічно заможні країни скорочують матеріальну підтримку нашій державі, а це дуже небезпечний симптом. Це свідчить, що падає довіра до владних еліт і політичних лідерів.

В Україні існує багато факторів, які „працюють” на реформи, але ще більше факторів гальмують їх. Є бажання створити повноцінну державу, підвищити життєвий рівень населення, увійти в цивілізований світ, є політичні та економічні кола, які працюють на реалізацію цих бажань. Одночасно маємо й цілий „букет” факторів, які стримують реформи: падіння виробництва і продуктивності праці, безробіття та інфляція, зростання боргів держави і дефіцит бюджету. До цих економічних факторів додаються політичні: низька ефективність усіх гілок влади, недосконала виборча система, корупція і клановість. Окремо стоїть недостатня адаптованість політичної еліти і лідерів до соціальних змін в суспільстві.

Про останнє варто сказати окремо. Політична еліта України умовно розколота на три групи: а) яка сповідує ідеали і цінності минулого „соціалістичного” суспільства; б) яка орієнтується на надію про щасливу долю країни в союзі з Західною і Центральною Європою і цивілізованим світом; в) яка не хоче жити ідеалами і тоталітарними нормами життя недалекого минулого і мало вірить, що Україну чекає з нетерпінням цивілізований світ. Найпрагматичніше оцінює дійсність і перспективи країни третя група еліти, яка закликає працювати і працювати, щоби творити свою долю, а владу – або працювати відповідально, або визнати себе банкрутом.

Але і в цій групі немає консенсусу щодо процедур і норм функціонування та оновлення виконавчої влади. Значна частина найбільш поміркованої інтелектуальної еліти не потрібна ні корумпованій владі, ні народу, який б’ється за просте виживання. Тому спостерігаються численні варіанти дистанціювання політичної еліти від поточного політичного і економічного життя, відхід у „внутрішню еміграцію”, на пасивну політичну позицію.

Чи можуть в такій ситуації з’явитись лідери нового формату? А може, лідери Н. Вітренко і П. Симоненко мають історичну перспективу? Безумовно, усе частіше ми бачимо, що український народ відмовляє в довірі лідерам-демагогам, які беруть народ „на горло”. Так, вони правильно критикують негаразди в Україні, але їх „конструктив” або явно демагогічний, нездійсненний, або пропонує повернутися до минулого, де багатомільйонні жертви соціалістичних експериментів були використані як засіб творення культу вождів, забезпечення пристойного життя (за їх мірками) для партійно-радянських функціонерів. Тому історична перспектива тоталітаристів-горланів (як би вони не маскувалися демократичною риторикою „захисників” народу) вичерпана.Реальність сучасної України є такою: готується історичний грунт для того, щоб з’явилися якісно нові політичні та економічні еліти і якісно нові лідери. Сьогодні жодний прогноз не дасть відповіді на запитання: це відбудеться швидко чи потрібно багато часу для вирощування сучасних компетентних, чесних... (продовжіть список визначень на свій смак) лідерів.

На нашу думку, тут краще дотримуватися поміркованого оптимізму. Нам ще потрібен час, аби пережити епоху докорінних змін та її негативних наслідків. Але це зовсім не означає, що реформи мають бути зупинені, що докорінні економічні і політичні зміни не потрібні.

Що стосується процесів перетворень в пострадянських країнах, то проблема здійснення реформ повинна сприйматися крізь призму концепції консолідації політичної еліти як передумови консолідації демократії. Ф. Шміттер описує таку консолідацію як „процес перетворення випадкових домовленостей, норм розсудливості і умовних рішень, які виникають в перехідний період стосовно співробітництва і суперництва, відбуваються публічно, регулярно і добровільно приймаються людьми і групами, що беруть участь в демократичному правлінні. При консолідації демократичний режим ...гарантує своїм громадянам, що конкуренція за місце при владі або за здійснення політичного впливу буде чесною і передбачуваною” 1 .

Перманентно розколота політична еліта провокує появу неефективних, шахраюватих лідерів, суспільну нестабільність і гальмує реформи. Але не можна вимагати консолідації еліти під прапором „єдино правильної” ідеології, оскільки еліта, мобілізована спільною ідеологією, породжує тоталітарні режими. Стабільний, демократичний розвиток можливий лише за добровільного консенсусу між різними частинами еліти, при досягненні „суспільного договору” між ними. Політична еліта в цьому випадку „переступає” через другорядні конфлікти і суперництво. Тоді можна говорити про консенсусну єдність різних груп політичних еліт заради збереження суверенітету України, євроінтеграції, продуктивних реформ і ненасильницької конкуренції соціально-політичних груп за владу. При чому влада не повинна розглядатися як приз переможцеві, який робить потім з країною, що хоче. Тут повинні включатися механізми контролю за владою з боку народу, ЗМІ, суспільствознавців. Особливо з боку представників політичної і соціологічної науки (юристи мають розробляти законодавство, яке б забезпечило надійність такого контролю, особливо за лідерами).

Політична і соціологічна науки мають ще одну, крім пізнавальної, функцію – рекрутування інтелектуальної еліти в політику та бізнес, підготовка висококваліфікованих кадрів для систем управління (державних і недержавних).

Якщо проаналізувати владні структури, сферу бізнесу, засоби масової інформації, то побачимо тут багато фахівців із вченими ступенями. Безумовно, вихідців з науки можна звинувачувати в багатьох гріхах політики і бізнесу. Але чи не було б набагато гірше, якби їх не було в цих структурах?

І взагалі, „розбігання” наукових кадрів у різні сфери вітчизняного матеріального і духовного виробництва важко оцінити однозначно (не плутати з „втечею інтелекту” за кордон). З одного боку, це знекровлює науку як соціальний інститут, але з другого – наука є чудовою школою мислення, яка доповнює ВНЗ, де вчать здобувати знання, але мало вчать самостійно мислити; наука підвищує рівень інтелекту владної еліти, відкриває ширші горизонти для політичної і духовної творчості лідерів.

Отже, можна зробити висновок, що найближчими роками попит на такі суспільні науки, як соціологія, політологія, психологія, юриспруденція, політична економія та деякі інші, зростатиме. А значна кількість фундаментальних наук, особливо природничих, перебуватиме в „грипозному стані” з надією на одужання. Це одужання може відбутися разом з одужанням держави, суспільства. Наука (і природнича, і гуманітарна) потрібні будь-якому суспільству постійно.

Якщо в Україні буде побудовано демократію, цивілізовану економіку, а правляча еліта відображатиме інтереси основної частини суспільства, це змусить її підтримувати науку. Це можливо і в тому випадку, якщо вже на сучасному етапі наукова еліта навчиться ефективніше впливати на владу і громадську думку. Наукова еліта повинна виробити вміння протистояти „терору середовища”, яке не зовсім гуманне до неї, в тому числі й терору з боку „державних діячів”, які пропонують знищити так звану „офіційну науку”, а наукове пізнання, підготовку наукових кадрів (в тім числі й політичних) віддати або ВНЗ, які мають інші завдання і функції, або аматорам. В цьому якраз і полягає аматорство мислення і дій тих, хто безпідставно претендує бути лідерами нації.

Література:

www.politik.org.ua