Політичне лідерство і PR-діяльність

Одним з ключових напрямів політичного розвитку є фактор лідерства та технології його формування. Незважаючи на прихильність до тієї чи іншої політичної доктрини або політичної платформи, громадськість не в останню, якщо не в першу чергу, звертає увагу на особистість політика чи лідера політичного об’єднання.

Варто замислитися над питаннями: що спонукає громадськість брати участь у політичному житті країни, зокрема, у виборах? Які психологічні фактори впливають на формування у людей образу політичного лідера? Якою є структура цього образу? Яка з його складових найбільш важлива і потребує особливої уваги при конструюванні іміджу політичного лідера?

На нашу думку, однією з проблем сучасних досліджень є те, що автори не створюють узагальнених концепцій, а обмежуються змалюванням лідерства або з точки зору окремих дисциплін, або розглядають його у політичному контексті певної країни чи регіону. Окрім того, практика політичного розвитку пострадянського періоду переконує, що в наших умовах практична діяльність політичних лідерів аж ніяк не відповідає теорії політичного лідерства. Отже, пошуки ефективних форм і методів управління суспільством можуть дати позитивний результат лише тоді, коли самі лідери та їх політтехнологи будуть достатньо поінформованими в теоретико-методологічному плані, а також здатними відібрати все найбільш раціональне і придатне для власного функціонування.

Від того, які соціальні групи та їх лідери беруть участь у політичному процесі, як розподіляються політичні сили в ньому, які особливості політичної еліти, залежать процеси розвитку суспільства. Влада і політика реалізуються винятково через інтереси різних соціальних груп, очолюваних лідерами. Лідер може бути визначений як суб’єкт влади у всіх видах соціальної взаємодії, він ніби уособлює певні групові орієнтації і напрями, персоніфікуючи політичні процеси.

Політичне лідерство — це політичне явище, яке включає в себе відбір, висування, легітимацію і діяльність особистостей за допомогою певних PR-технологій, які є найпотужнішим комунікаційним каналом зв’язку між лідером і громадськістю. Використання PR-технологій як важливої складової виборчого процесу в Україні набуває дедалі більшого значення. При побудові образу політичного лідера технологічно важливо враховувати фактори, які можуть мати місце, зокрема:

1) псевдовідповідальність: від політичних лідерів вимагається прийняття відповідальних рішень в умовах невизначеності. Тому політик іноді несвідомо використовує прийом оберненого делегування відповідальності тим, хто призначив або обрав його на відповідну посаду. І до сьогодні однією з невирішених проблем політичного життя України лишається відповідальність депутатів перед виборцями;

2) некомпетентність: компетентність політичного лідера – це акумульований і усвідомлений досвід. Її необхідно доводити на раціональному рівні, на рівні свідомості як кандидата, так і виборців. Політичний лідер мусить відповідати „громадській думці” (державно-правовій фікції – за визначенням Ю. Хабермаса). Серед політиків і, значною мірою, в експертному середовищі популярною є думка, що головним чинником, який суттєво вплинув на вибір громадян на парламентських виборах 2006 року, була наявність у партій і блоків яскравих лідерів. Та деякі соціологічні дослідження свідчать, що це не завжди так.

Звернімося до результатів соціологічного опитування громадян, проведеного Центром ім. О. Разумкова напередодні виборів – 2006 [3]. На запитання „Від чого залежатиме Ваш вибір під час парламентських виборів?” відносна більшість (22,1 %) опитаних визначальним чинником назвали відповідність ідеології партії (блоку) їх власним поглядам. Для 20,1 % важливим є позитивне ставлення до попередньої діяльності партії (партій - членів блоку). І лише на третьому місці симпатія до лідера партії (блоку) – 15,8 %. Розбіжності незначні, але все ж вони є. Тобто, вибір громадян більш раціональний, ніж уявлялося останнім часом. Це підтверджується й тим, що такий мотив, як приваблива політична реклама партії (блоку), котра апелює скоріше до почуттів та емоцій, посів у ієрархії мотивів останнє місце (0,6 %), поступившись таким чинникам, як привабливість виборчої програми, наявність у виборчому списку авторитетних осіб.

Слід також зазначити, що чинник симпатії до лідера є важливішим для громадян, які на президентських виборах голосували за В. Ющенка (19,9 % проти 13,5% тих, хто голосував за В. Януковича); особливо значимим – для тих, хто 2002 року голосував за БЮТ (26,1 %) та за „Нашу Україну” (20,9 %), при цьому на другому місці в обох випадках – позитивне ставлення до попередньої діяльності партії.3) псевдохаризматичність: політичні лідери, що досягли певних успіхів завдяки особистісному впливу, легко йдуть на те, щоб оголосити свої досягнення результатом харизми. Тобто, харизматичний лідер впливає на своїх послідовників ірраціональним шляхом. Уміло організовані мітинги та зустрічі з виборцями включають механізм психічної індукції, коли громадськість у часових межах заданої програми сприймає і репродукує ті політичні істини, які виголошує лідер. На суб’єктивному рівні феномен цієї помилки виявляється так, що з мітингу політичний лідер іде з повною переконаністю, що він має нових послідовників, оскільки бачив це на власні очі. Натомість послідовники, позбавляючись гіпнозу штучно створеної ситуації, залишаються з приємними враженнями від зустрічі. Але із своїми переконаннями.

Харизма – це здатність впливати на інших людей, на їхні рішення, вести їх за собою. Це набір комунікативних навичок людини, яка вибудовує систему взаємовідносин так, що громадськість кориться їй беззаперечно. Якою є функція харизматичного лідера? Це, так би мовити, кризовий менеджер, який у критичній ситуації каже: „Я знаю, що треба робити”. Він вносить в діяльність соціальної групи елемент ризикової гри, що вивільняє творчі імпульси учасників і надає перемозі особливої ваги. PR-діяльність при створенні образу кандидата в депутати, мери, президенти має спрямовуватися на переконання електорату в тому, що саме ця людина, хоча вона є такою ж, як усі ми, є найкращою, винятковою, здатною зробити для нас те, що ми самі зробити неспроможні. Так виникає принцип, побудований на ідеї харизми виняткової особи, спроможної на подвиг заради людства.

І сьогодні актуальною може бути дискусія: чим харизматичні якості відрізняються від лідерських? Чи існують лідери без харизми? Відповіді на ці запитання фахівці дають дуже різні, навіть діаметрально протилежні. Багато вчених вважає, що харизма – це певна вроджена властивість, притаманна небагатьом. Її не можна набути шляхом тренування. На думку психолога О. Покальчука, харизматичний лідер – антитехнологічний, він приймає рішення миттєво, принаймні ніхто, а часто і він сам, не може пояснити логіку своїх висновків [5].

На противагу цьому, існує думка (її відстоюють, зокрема, А. Калабін, представник московської Школи харизматичних лідерів; Н. Власова, засновник новосибірського центру „Харизма”), що харизма не є властивістю „обраних”. Прихильники такого погляду спираються на відоме твердження, що людина не використовує всіх своїх можливостей. Р. Гандапас, автор тренінгу „Чи важко бути Богом?”, вважає, що „необхідно припинити бути „дикунами” в цьому відношенні і оволодівати харизмою як технологією” [7].

У масовій свідомості наявна багатовимірна система еталонних типів політичних лідерів, яку в науковій літературі представляють як імпліцитні (глибоко приховані, неявні) типології політичних лідерів. Ця система задається низкою певних оцінних критеріїв, якими керуються свідомо чи опосередковано під час сприйняття (чи несприйняття) й категоризації політичних лідерів. Найбільш узагальненими вимірами є критерії „свої – чужі” та „викликають довіру – не викликають довіри” (єдність когнітивного та емоційного компонентів). Найчастіше в якості класифікаційних критеріїв під час свідомого розподілу політичних лідерів на групи громадськість використовує, в першу чергу, ділові та особистісні характеристики політиків. Серед прихованих же класифікацій переважають емоційно-оцінні ставлення, а також ті, що побудовані за принципом „погане – ще гірше” (або: „всі однаково погані”) [4].

Спробуємо виокремити найхарактерніші риси, якими необхідно володіти, аби громадськість сприймала політика саме як лідера:

1) відповідальність, яка виявляється, у першу чергу, в нестандартних ситуаціях, котрі потребують нетипових творчих рішень. Такі рішення, як правило, завжди ризиковані і вимагають певних жертв; важливо вміти відповідати за свої результати і прагнути бачити кращі результати у своєї команди;

2) ставлення до громадськості та вміння вибудовувати ефективне діалогове спілкування з нею;

3) динамізм: майстерності лідерства у довгостроковому варіанті можна досягти шляхом постійних інновацій, змін. Лідери – це категорія людей, що рухається вперед швидше за інших. Найголовнішою ознакою, за якою можна виокремити політичного лідера із загалу, є його інноваційність, тобто здатність постійно продукувати нові ідеї (або їх комбінувати і вдосконалювати).

4) особистісні якості: крім вроджених це – досвід, сміливість, впевненість в собі, уміння впливати на інших. У більшості випадків авторитет формується їх діями, здатністю робити кроки, які іншим не під силу.

Безумовно, перелічені якості нерозривно пов’язані між собою і проявляються у лідерів різною мірою.З точки зору історичного досвіду, нашій країні потрібен харизматичний лідер. Український менталітет такий, що ми досі шкодуємо за сильним лідером, здатним вивести країну з кризи. Окрім того, лідер має бути системним (наявність лідерських якостей, ідеології та команди).

Ще М. Вебер вказував на три вирішальні і обов’язкові якості для лідера, які не втратили своєї актуальності й нині: відданість справі (готовність на самопожертву), почуття відповідальності та окомір (здатність внутрішньо зібрано і спокійно аналізувати реальні обставини, відчувати політичний час) [2].

Переговори, пошуки консенсусу, створення коаліцій, компроміси та інші методи вирішення конфліктних ситуацій стають важливими в діяльності лідера. Доведено, що лідер, який іде на компроміс раніше, ніж потрібно, втрачає авторитет; а лідер, який іде на компроміс пізніше, ніж треба, втрачає ініціативу. Необхідною і обов’язковою складовою діяльності політичного лідера є власна політична програма, формулювання чітких орієнтирів, формування власної політичної лінії. Процес реалізації цієї програми багато в чому залежить від уміння особистості доповнити так зване формальне лідерство (встановлені правила і функціональні зобов’язання) з лідерством неформальним (особисті взаємовідносини в певній групі).

Вивчення праць з даної проблеми дозволяє припустити, що на політичне лідерство можуть мати вплив такі фактори: політичні переконання лідера; політичний стиль лідера; мотиви, якими керується лідер; відповідні дії лідера на негативні ситуації, що виникають; попередній політичний досвід; політичний клімат, у якому лідер розгортає свою діяльність. Важливим інструментом діяльності політичного лідера є вміння переконувати і вести переговори.

Отже, проблема політичного лідерства є багаторівневою і багатовимірною. Лише застосування комплексу методів дослідження визначає творчий процес лідерства, що залежить від рівня розвитку суспільства, політичної культури і національних традицій. Сучасний політик повинен уміти вписуватися в нові контексти й ситуації, природа яких діалогічна. Готовність до живого спілкування в нових умовах, бажання слухати і чути, знати, чого громадськість чекає від політиків, є свідченням перспективності політичного лідера. І в цьому контексті має розгортатися PR-діяльність.

На сучасному етапі та в найближчому майбутньому в Україні має сформуватися еліта з високопрофесійних політичних лідерів, яка матиме чіткі стратегічні цілі і волю для їх здійснення. І від того, якими темпами відбуватиметься цей процес, якими якостями оволодіє нова еліта, залежатиме майбутнє держави.

На думку російської дослідниці Л. Васильєвої, „виконувати функції лідера, здатного у сфері політичного встановити або ефективно використовувати механізми політичної влади, які сприятимуть прогресивному еволюційному розвитку соціуму, може лише представник еліти. Якщо у якості політичного лідера фігурує представник ерзац-еліти, який завжди має на меті лише особисті інтереси, то це робить встановлення і функціонування ефективних механізмів політичної влади у термінах теорії вірогідності неможливою подією” [1]. Ерзац-еліта – це неповноцінний замінник еліти, не здатний виконувати будь-які її функції в ході соціальних процесів. Це проявляється, у першу чергу, в характері ціннісних систем, чітко спрямованих на задоволення суто особистих потреб при цілковитому ігноруванні суспільства як цілого. У зв’язку з цим, умовним політичним лідером можна вважати індивіда, який висувається ерзац-елітою, що захопила вищі сходинки соціальної піраміди для збереження стабільності свого становища та імітації досягнення політичних цілей національного масштабу. Такий лідер здатний перейти у якість справді політичного лідера, забезпечуючи політичній системі поступальний рух, але він ніколи не зможе змінювати принцип дії соціальних механізмів, притаманних даній системі.

Для того, щоб створити позитивний образ політичного лідера, PR-діяльність має бути спрямована, у першу чергу, на підвищення рівня знань виборців про кандидата (коли йдеться про виборчий процес). Використанням в ході виборчих змагань таких складових PR-технологій, як декларація причетності, створення міжособистісного та ідеологічного контрасту кандидатів, ставка на базову проблему, формування позитивного іміджу кандидата, здійснюється вплив на виборця з метою закріплення на особистісно-психологічному рівні певного образу кандидата. Цей образ створюють його зовнішність, риси його характеру, професійні якості, здатність викликати довіру до себе. Формується ілюзорний образ кандидата, бажаний для певної частини суспільства.

Не випадково класик політичної реклами Ж. Сегела зазначав: „Голосують за людину, а не за партію” [6]. Тому важливо провести аналіз електоральних переваг, з’ясувати, який тип особистості політичного лідера є найбільш затребуваним на певному етапі розвитку суспільства, і створювати цей тип.Переважна більшість громадян безпосередньо не контактує з політиками, які визначають долю країни. Але, маючи певну інформацію, користуючись оцінками інших людей, можна з достатнім ступенем достовірності оцінити риси характеру політиків. Людська психіка орієнтується на певні символічні характеристики, іміджі та стереотипи, відбувається не раціональне осмислення виборцями діяльності того чи іншого політичного лідера, а вживлюються у свідомість стійкі значення за допомогою символізації та інсценування. Політичні лідери можуть символізувати те, що реально може не існувати, але чого очікує громадськість. Символічними стають зовнішність, вік, лінії та кольори одягу, поведінка, жести, особливості мови, міміка та інші характеристики. Власне, сам політичний лідер також є символом.

Зарубіжні фахівці практикують перетворення окремих „неблагополучних” характеристик кандидата на позитивні якості: якщо політик надто молодий – підкреслюється його мобільність, динамічність; якщо він більш ніж у зрілому віці – його досвід; якщо політик скромний – акцентується на його обережності тощо.

Проблема розвитку і оптимального використання технологій PR при побудові образу політичного лідера потребує ретельних досліджень. Необхідно вивчати, давати критичну оцінку, відбирати все корисне з досвіду інших країн, де процеси розробки та впровадження PR-технологій мають вже напрацьовані методики і певну історію. У більшості демократичних країн саме технології впливають на ефективність ведення виборчої кампанії, визначають її переможця.

Щодо України, то вона робить лише перші кроки в цьому напрямі. Але в будь-якому випадку слід пам’ятати, що в Україні інші політичні реалії. Механічне перенесення чужого досвіду на наш грунт не забезпечить бажаний ефект. Тому потрібно враховувати і специфіку української багатопартійності, і рівень політичної культури громадян, і стан розвитку громадянського суспільства, і особливості формування політичного лідерства тощо.

Вивчення PR-діяльності у виборчій сфері дозволяє виявити тенденції розвитку електоральної поведінки, ступінь залежності окремих груп інтересів від нелегітимних PR-технологій. Це дасть можливість визначити політико-правові механізми, які могли б сприяти використанню у виборчій кампанії передусім політично і суспільно легітимних технологій PR, виробити рекомендації для вдосконалення законодавчої бази виборчого процесу, розробити національний професійний кодекс PR. Досвід українських виборів засвідчує необхідність законодавчої регламентації питань, що стосуються застосування PR-технологій, створення цивілізованих норм і правил виборчої боротьби, обмеження використання „брудних” технологій, зокрема при формуванні образу політичного лідера.

Висновки

1. При формуванні думки про політичного лідера для більшості виборців одним з головних мотивів є мотив особистої вигоди, особиста практична зацікавленість в діяльності політичного лідера. Тому важливим для ефективної взаємодії з виборцями (як реальними, так і потенційними) є знання ієрархії мотивів людей і акцент на найбільш значущих для них питаннях.

2. При оцінці конкретного політичного лідера країни одним з головних критеріїв для виборців є ефективність діяльності політика у вирішенні економічних проблем. Тому при публічних виступах та взаємодії з громадськістю політичному лідеру необхідно більше уваги приділяти саме цим питанням.

3. За умов, коли є інформація про наявні у населення прототипи політичного лідера, про очікувані ієрархії якостей зразкового лідера, можна вибудувати свою взаємодію з послідовниками, акцентуючи увагу на тих якостях, яким віддають перевагу, і не демонструвати якості, котрі можуть сприйматися негативно. Це може значно підвищити рейтинг політичного лідера.

4. Необхідно пам’ятати, що у громадськості існують дві стратегії сприйняття політичного лідера. Згідно з першою, політичний лідер має бути свого роду надлюдиною, здатною вийти за межі, які визначаються людською природою, за допомогою особливого тренування, видатних здібностей та сили волі. Друга стратегія оцінки передбачає, що підтримкою має заручиться політичний лідер, який сприймається громадськістю як „він один з нас”.

Безперечно, важко переоцінити роль лідера в політичному процесі, у виборчій боротьбі. Однак необхідно пам’ятати, що результативність дій за оволодіння мандатом народної довіри, ефективне наближення перемоги, можливе лише у поєднанні особистості політичного лідера, вміло вибудуваного іміджу, професіоналізму та відданості команди („екології” співпраці) та, безперечно, політичної активності виборців.Формування морально й інтелектуально розвиненого політичного лідера сьогодні – це високоякісна і цивілізована державна політика завтра. Справді вільною і незалежною Україна може бути за умови становлення і зміцнення в суспільстві стійкої традиції цілеспрямованого формування духовності, правосвідомості та політичної культури особистості політичного лідера. Така традиція засвідчить перехід від авторитарного лідерства (яке передбачає одноосібний спрямовуючий вплив) до демократичного лідерства (яке залучає громадськість до спільного управління суспільними справами), а в більш широкому сенсі – і до формування ефективної PR-діяльності в країні. Ця діяльність сприяла б гармонізації та діалогічності взаємовідносин між політичними лідерами і громадськістю.

Література:

1. Васильева Л. Н. Теория элит (синергетический подход) // ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія: Мат-ли четверт. міжнар. наук.-теорет. конф. – К.,2005. – С. 239.

2. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 173.

3. Вибори–2006: умови, суб’єкти, наслідки: Аналіт. доп. Центру Разумкова // Нац. безпека і оборона. – 2005. – №10. – С. 22.

4. Петрунько О. В. Типології політичних лідерів у свідомості електорату // Вісн. Харк. держ. ун-ту. — 1999. — №439: Сер. Психологія, політологія. — Ч. 4 - 5. — С. 308 — 312.

5. Покальчук О. В. Психологічні помилки політичного лідера // Наук. студії із соціальної та політ. психології. – 2002. – Вип. 6 (9). – С. 208 – 215.

6. Почепцов Г. Г. Имиджелогия: теория и практика. – К.: СП „АДЕФ-Украина”, 1998. – С. 40.

7. Технологии управления харизмой // Комп&ньоН. – 2005. – №4 (416). – С. 54.

8. www.politik.org.ua