Питання про концептуальні засади етнонаціональної політики України

Для України проблематика етнонаціональних відносин завжди була важливою. Її актуальність в різні часи лише змінювала свою гостроту залежно від динаміки різних сегментів етнічного, етнополітичного життя. Саме ця динаміка в період розпаду СРСР та суверенізації України й розбудови нею власної держави спонукала владу до вироблення етнонаціональної політики, адекватної суспільним викликам. До підготовки законодавчого акта, що визначав би концептуальні засади такої політики та її правового забезпечення, залучалися науковці, парламентські та урядові структури. Розроблялися проекти, подавалися пропозиції, однак узгоджений документ не виходив – надто різнилися погляди авторів та експертів на його зміст і пріоритети. Тим часом, закон, який би в комплексі визначав мету, принципи, завдання та механізм етнонаціональної політики держави, конче потрібен. Тож редакція вирішила опублікувати підготовлений доктором політичних наук В. Котигоренком проект такого закону і пояснення до нього як основу для дискусії, до якої запрошуємо науковців, політиків, представників національних громад. Сподіваємося, що за результатами обговорення суб’єкти законодавчої ініціативи отримають напрацювання, які дозволять внести на розгляд парламенту якісний проект довгоочікуваного документа.

Віктор Котигоренко,

доктор політичних наук,

головний науковий співробітник

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І. Кураса НАН України

Проект Закону України

„Про Основи державної етнонаціональної політики”

Основи державної етнонаціональної політики України є системою загальних положень про мету, принципи, завдання, пріоритети та механізми діяльності органів державної влади України в сфері етнонаціональних відносин.

Державна етнонаціональна політика України розробляється й здійснюється на основі принципів і норм Конституції України, чинного законодавства Української держави включно з цим Законом та ухваленими на його розвиток і на розвиток Конституції України правовими актами, в тому числі актами Президента України та Уряду України, а також міжнародними правовими актами, ратифікованими Верховною Радою України.

Стаття 1. Визначення термінів

Етнонаціональні відносини в Україні – відносини між особами, групами осіб, організаціями, установами та іншими суспільними утвореннями з приводу питань консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Українська нація, український народ – громадяни України всіх національностей, які утворюють спільноту, що продовжує багатовікову історію українського державотворення, дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклується про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагне розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову Українську державу.

Національність – усвідомлена належність особи до певної групи, члени якої виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і мають відповідну цьому самоусвідомленню спільну історичну самоназву.

Національне самоусвідомлення – усвідомлення особою своєї належності до групи, членів якої об’єднують спільні уявлення про її національну самобутність.

Національна самобутність групи – етнічна, культурна, мовна та релігійна своєрідність групи осіб певної національності.

Корінні народи України – групи громадян України певних національностей, почуття національного самоусвідомлення та спільності яких між собою відображають генезис цих груп на території, що є територією Української держави, в межах якої проживає більшість осіб відповідних національностей.

Національні меншини України – групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. (Термін поширюється виключно на групи громадян, характеристики яких відповідали змістові терміна на час ухвалення Закону про національні меншини в Україні 25 червня 1992 р. На групи громадян України, які формуються в процесі імміграції в наступний після ухвалення названого Закону період і не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою, термін „національні меншини” не поширюється так само, як і дія українського законодавства, яке стосується національних меншин. На національно самобутні групи іммігрантів поширюється законодавство, яке регулює міграційні процеси та визначає загальні громадянські права).

Українці за національністю – особи, які належать до найчисленнішої серед громадян України національно самобутньої групи, історична самоназва якої відповідає традиційній назві території, що є територією Української держави.Національно-культурна автономія в Україні – форма добровільної всеукраїнської та (або) регіональної національно-культурної самоорганізації громадян України для самостійного вирішення ними питань збереження та розвитку їх історичної свідомості і традицій, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності.

Національно-культурні і мовні потреби українців, які проживають за межами держави, – усвідомлені потреби осіб, незалежно від їх національності, які походять з України, мають або не мають громадянства України, проживають за її межами і виявляють групову солідарність у прагненні збереження своєї національної самобутності, пов’язаної з територією їх походження.

Депортація – здійснене на підставі рішень, ухвалених органами державної влади колишнього СРСР, примусове переселення осіб за національною ознакою з місць постійного проживання, що є територією України.

Депортовані за національною ознакою особи (далі: депортовані особи) – особи з-поміж громадян колишнього СРСР, які в 1941 – 1944 роках на підставі рішень, ухвалених органами державної влади колишнього СРСР, були примусово переселені за національною ознакою з місць постійного проживання, що є територію України, і набули громадянство України, а також особи, які народилися в сім’ях депортованих за національною ознакою осіб до моменту повернення цих осіб в місця постійного проживання і які набули громадянство України.

Стаття 2. Мета і принципи державної етнонаціональної політики

1. Метою етнонаціональної політики Української держави є консолідація та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України на основі забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

2. Українська держава дотримується таких принципів етнонаціональної політики:

2.2.1. верховенство права;

2.2.2. право особи вільно і без будь-якого примусу виявляти своє національне самоусвідомлення – визначати та вказувати свою національність, належність до української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України;

2.2.3. рівність прав і свобод громадян України; належність до української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України є виявом і наслідком індивідуальної та групової самоідентифікації громадян України і не надає будь-кому жодних індивідуальних або групових переваг та привілеїв;

2.2.4. недопущення привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2.2.5. право громадян, які належать до української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України, здійснювати свої права і свободи одноосібно та разом з іншими, в тому числі щодо збереження й розвитку національної самобутності – мовної, культурної, релігійної та іншої;

2.2.6. забезпечення прав і свобод української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України як невід’ємної частини прав і свобод людини;

2.2.7. визнання багатонаціонального складу населення України і національної багатоманітності української культури як суспільної цінності, сприяння розвитку національних складових української культури;

2.2.8. забезпечення всебічного розвитку і функціонування державної української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

2.2.9. гарантування захисту, вільного розвитку і використання мов всіх корінних народів України, російської та інших мов національних меншин України, в тому числі на засадах Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, а також сприяння вивченню мов міжнародного спілкування;

2.2.10. рішуча протидія розпалюванню расової, національної, релігійної ворожнечі;

2.2.11. заборона, відповідно до чинного законодавства, об’єднань і організацій щодо ідеологічних засад і діяльності яких виявлено і в судовому порядку доведено наміри або дії з розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;

2.2.12. постійний моніторинг етнонаціональних відносин, в тому числі для відвернення, виявлення, мирного розв’язання конфліктонебезпечних та конфліктних ситуацій;

2.2.13. здійснення заходів посиленої підтримки окремих територій України з метою подолання регіональних диспропорцій в умовах задоволення громадянами їх соціально-економічних, політичних, культурних, мовних, релігійних прав і свобод, через забезпечення яких реалізується мета державної етнонаціональної політики. Відповідні заходи не є обмеженням прав і свобод громадян, які проживають на територіях щодо яких не здійснюються заходи посиленої підтримки;

2.2.14. забезпечення територіальної цілісності і суверенітету Української держави;2.2.15. сприяння задоволенню національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами Української держави і виявляють групову солідарність щодо збереження своєї національної самобутності, пов’язаної з територією їх походження.

Стаття 3. Основні завдання державної етнонаціональної політики

Для реалізації мети державної етнонаціональної політики, згідно з принципами цієї політики, Українська держава та українське суспільство вирішують такі основні завдання:

3.1. у сфері права, політики та управління:

3.1.1. вдосконалення систем державного управління та місцевого самоврядування для посилення їх ефективності й оптимізації співпраці, розподілу повноважень і бюджетних відносин між органами влади Української держави, її кримської автономії та територіальними громадами і структурами місцевого самоврядування, розвитку самоорганізації населення з урахуванням історичних, економічних, екологічних, географічних, демографічних, етнічних і культурних особливостей територій;

3.1.2. забезпечення правових, політичних та організаційних умов реалізації громадянами особисто і в групі прав, свобод і обов’язків, пов’язаних з етнонаціональними відносинами, без привілеїв і обмежень, в тому числі шляхом розроблення, ухвалення та неухильного дотримання законів щодо гарантування прав всіх корінних народів і національних меншин України, порядку застосування в Україні національно-культурної автономії, мов, відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою;

3.1.3. правовий захист осіб і груп від посягання на національну честь та гідність, від дискримінації, ворожого ставлення, погроз та насильства через їхню етнічну, культурну, мовну, релігійну своєрідність;

3.1.4. посилення відповідальності за розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;

3.1.5. запровадження заходів запобігання і розв’язання конфліктних ситуацій в міжнаціональних відносинах;

3.1.6. організація діалогу та взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування, громадянського суспільства, політиків, громадських і релігійних діячів в інтересах міжнаціональної і міжконфесійної злагоди та порозуміння;

3.1.7. забезпечення громадянам прав на

• об’єднання, виявлення поглядів і свободу думки, совісті та віросповідання, утворення національно-культурних і релігійних установ, організацій, асоціацій;

• одержання і поширення інформації мовою своєї національної групи без втручання держави і незалежно від її кордонів, якщо ця свобода не обмежує свободу і право громадян одержувати і поширювати інформацію державною мовою та не створює загроз національній безпеці України;

• вільний доступ до засобів масової інформації, захист від дискримінації громадян з-поміж національно самобутніх груп населення України в доступі до засобів масової інформації, а також право цих громадян створювати і використовувати засоби масової інформації згідно з нормами українського законодавства;

3.1.8. свобода користування зручною для громадян мовою, в тому числі в публічних сферах суспільного життя (ця свобода не поширюється на сферу службових обов’язків посадових осіб і працівників адміністративних органів, уповноважених функціонувати державною мовою і поряд з нею регіональними мовами або мовами національних меншин, та на спілкування громадян з цими посадовими особами і працівниками у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків);

3.1.9. створення умов для політичної участі представників національно самобутніх груп громадян України, в тому числі для їх участі у владі, в підготовці, ухваленні та реалізації рішень органів державної влади та місцевого самоврядування.

3.2. в соціально-економічній сфері:

3.2.1. забезпечення рівноправності громадян України всіх національностей в користуванні природними об’єктами права власності українського народу, що перебувають в межах території України, – землею, її надрами, атмосферним повітрям, водними та іншими природними ресурсами, в тому числі ресурсами континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

3.2.2. подолання територіальних диспропорцій в умовах користування громадянами економічними і соціальними правами та благами;

3.2.3. розвиток міжрегіональних господарських зв’язків та всеукраїнських систем комунікації для оптимізації єдиного економічного, інформаційного, наукового та освітнього простору України;

3.2.4. реалізація спеціальних програм соціально-економічного розвитку та забезпечення зайнятості населення на основі раціонального використання ресурсів і господарських особливостей регіонів, територіального та пов’язаного з етнічними традиціями і досвідом господарювання розподілу праці, врахування загальнонаціональних і регіональних потреб розвитку науково-технічного, інформаційного і кадрового потенціалу.

3.3. у сфері духовного життя:

3.3.1. створення оптимальних умов для збереження та розвитку всіх національних мов, культур, віросповідань, традицій, охорони історичних пам’яток на території України;3.3.2. всебічний розвиток і функціонування державної української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України та посилення її ролі як чинника соціальної інтеграції громадян і груп громадян різної національності, консолідації української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України, як феномена культури та інструмента розвитку національного інформаційного простору і формування національної системи інформаційної безпеки, в тому числі для мінімізації наслідків деструктивного втручання в світоглядні, політичні та інші процеси в Україні з боку іноземних держав;

3.3.3. гарантування всім корінним народам і національним меншинам України прав на

• національно-культурну автономію;

• використання свого прізвища (по батькові) та ім’я мовою своєї групи, в тому числі офіційно, відповідно до умов, визначених чинним законодавством;

• відновлення та використання традиційної для цих груп топонімії в місцях їх постійного проживання, в тому числі топонімії їх національними мовами, якщо в цьому є достатня необхідність;

• вільне і безперешкодне вивчення мови своєї національної групи, виховання, навчання та користування цією мовою приватно і публічно, в усній та письмовій формі, в міжособистісному спілкуванні, а також, по можливості, в спілкуванні з адміністративними органами, включно з судовими та іншими правоохоронними органами, в тому числі, якщо це передбачено законом, на правах регіональної мови або мови меншини, але в будь-якому разі – без обмежень у використанні державної української мови, її вивченні та навчанні нею;

• участь у розробленні та реалізації державних програм захисту та розвитку національних культур;

• отримання від органів державної влади та місцевого самоврядування фінансової, організаційної та іншої допомоги для задоволення національно-культурних потреб згідно з законодавством України;

3.3.4. сприяння збереженню та науковим дослідженням історичної спадщини і національної самобутності груп громадян, які належать до української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України, розвиток та поширення знань про їх історію, культуру, релігію і традиції через систему освіти, засоби масової інформації та іншими способами;

3.3.5. заохочення міжкультурного діалогу та просвітництва для національного взаємопізнання, взаєморозуміння та формування в суспільстві атмосфери терпимості, поваги до цінностей, толерантності й співпраці осіб та груп, що відрізняються ознаками етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності;

3.3.6. примноження духовних цінностей української нації, українського народу на основі здобутків мистецтва, літератури та культури всіх національно самобутніх груп громадян України;

3.3.7. створення та функціонування, за потребою і по можливості, в Києві, обласних центрах та інших адміністративно-територіальних одиницях Будинків національних культур України;

3.3.8. вдосконалення навчальних програм, підручників і посібників для дошкільних, середніх спеціальних і загальноосвітніх та вищих навчальних закладів, установ підвищення кваліфікації, системи навчання та виховання військовослужбовців Збройних Сил України в напрямі їх концептуальної переорієнтації від етноцентризму до національної полікультурності та формування культури міжнаціонального спілкування;

3.3.9. створення умов для подолання негативних стереотипів та негативних історичних міфів щодо національно самобутніх груп населення України та осіб, які належать до цих груп, зокрема, через вдосконалення змісту освіти на користь міжнаціонального взаємопізнання та популяризації позитивного досвіду міжнаціональної культурної та іншої взаємодії, шляхом утвердження стандартів етнонаціональної толерантності в професійній поведінці працівників засобів масової інформації, освіти, управління та ін.;

3.3.10. культивування почуттів загальноукраїнського громадянського патріотизму та загальноукраїнської громадянської тотожності осіб, які представляють всі національно самобутні групи в складі української нації, українського народу.

3.4. щодо відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою:

3.4.1. визнання актів органів державної влади колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих за національною ознакою осіб;

3.4.2. створення умов для добровільного повернення в Україну депортованих осіб та для їх облаштування і соціальної адаптації в Україні як громадян України, в тому числі впровадженням пільг та інших тимчасових заходів посиленої підтримки з метою вирівнювання умов забезпечення прав і свобод депортованих осіб з умовами забезпечення аналогічних прав і свобод інших громадян, які проживають в місцях, куди депортовані особи повертаються;

3.4.3. гарантії депортованим особам щодо

• відновлення історичної топонімії місць їх постійного проживання на момент депортації;• забезпечення їм однакових з усіма громадянами України прав і соціальних благ, включно з умовами забезпечення земельними ділянками та житлом, працевлаштування, освіти, збереження й розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності (при розробленні та реалізації відповідних державних програм щодо депортованих осіб не допускається обмеження прав інших громадян України);

• права на утворення виборних інституцій, уповноважених представляти їхні інтереси у відносинах з органами державної влади і місцевого самоврядування;

3.4.4. розроблення та ухвалення державних і регіональних програм, пов’язаних з поверненням, облаштуванням, відновленням прав та соціальною адаптацією депортованих осіб, а також фінансування цих програм коштами Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів міських, районних, селищних, сільських рад на основі законів України та з урахуванням можливостей цих бюджетів;

3.4.5. ініціювання та заохочення відповідних законодавству України процедур залучення коштів міжнародних організацій та іноземних держав (передовсім тих, що утворилися на основі республік колишнього СРСР), а також коштів юридичних та фізичних осіб для вирішення проблем депортованих за національною ознакою осіб.

3.5. у сфері зовнішньої політики:

3.5.1. співпраця з іноземними державами та міжнародними організаціями

• в інтересах задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами Української держави;

• для задоволення національно-культурних і мовних потреб громадян України, які проживають в Україні і належать до різних національно самобутніх груп її населення;

• в галузі розроблення та реалізації пов’язаних з етнонаціональними відносинами програм наукових досліджень, освіти, культури та інших;

• з метою вдосконалення вітчизняного законодавства, яке регулює сферу етнонаціональних відносин, у відповідності з міжнародними стандартами та з урахуванням специфіки запровадження цих стандартів в українських умовах;

• для забезпечення й захисту прав та інтересів громадян всіх національностей, які належать до української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України;

3.5.2. створення сприятливих умов для вільного налагодження й підтримування зв’язків громадян України з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України, в тому числі для здійснення взаємодопомоги в задоволенні мовних, освітніх, культурних, духовних потреб, для участі в діяльності міжнародних неурядових організацій та ін.;

3.5.3. ініціативний розвиток зв’язків Української держави з країнами проживання вихідців з України, а також з країнами, населення яких має етнічну, мовну, культурну, релігійну та іншу спорідненість з національно самобутніми групами громадян України, в спільних економічних, політичних, культурних та інших інтересах.

Стаття 4. Механізм реалізації державної етнонаціональної політики

Мета, принципи та завдання державної етнонаціональної політики вимагають ефективного механізму їх реалізації. Складовими цього механізму є:

4.1. нормативно-правове та концептуальне забезпечення державної етнонаціональної політики Верховною Радою України, Президентом України, Урядом України;

4.2. дотримання принципів державної етнонаціональної політики в діяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, неурядових організацій та інших інституцій громадянського суспільства і окремих громадян;

4.3. врахування мети, принципів і завдань державної етнонаціональної політики при розробленні та реалізації стратегії внутрішнього розвитку і зовнішньої політики України;

4.4. розроблення та реалізація цільових всеукраїнських та регіональних програм, які забезпечують об’єднання можливостей, зусиль та ресурсів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій, установ та інших суспільних утворень, а також громадян в досягненні мети і завдань державної етнонаціональної політики з урахуванням регіональних відмінностей в умовах задоволення економічних, соціальних, політичних, мовних, культурних, віросповідних та інших потреб громадян всіх національностей, які належать до української нації, українського народу, всіх корінних народів і національних меншин України;

4.5. оперативно-управлінська та імплементаційна діяльність Кабінету Міністрів України, в тому числі спеціалізованої центральної урядової установи у справах національностей;

4.6. робота Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

4.7. діяльність представників національно самобутніх груп населення України в складі консультативно-дорадчих органів при Президентові України, парламентові та урядових структурах, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та інших;4.8. інформаційне забезпечення державної етнонаціональної політики: постійний моніторинг та аналіз стану етнонаціональних відносин, інформування суспільства щодо цього стану та про діяльність органів центральної і місцевої влади, структур громадянського суспільства у сфері етнонаціональних відносин;

4.9. наукове забезпечення державної етнонаціональної політики на основі державного замовлення досліджень і використання результатів досліджень історії та процесу консолідації й розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також історії й розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, динаміки етнонаціональних відносин, впливу на цю динаміку політики Української держави, інших держав, діяльності міжнародних організацій, політичних партій та інших суспільних суб’єктів тощо;

4.10. організація підготовки та підвищення кваліфікації кадрів державних службовців і працівників органів місцевого самоврядування, які залучаються до реалізації завдань державної етнонаціональної політики;

4.11. взаємодія органів державної влади і місцевого самоврядування з об’єднаннями громадян України, утвореними за національною, національно-культурною ознаками, з політичними партіями та іншими суспільними суб’єктами для реалізації мети, принципів та завдань державної етнонаціональної політики;

4.12. фінансування коштами державного і місцевих бюджетів цільових всеукраїнських та регіональних програм, орієнтованих на реалізацію завдань державної етнонаціональної політики, на основі законів України та з урахуванням можливостей цих бюджетів;

4.13. фінансування коштами державного і місцевих бюджетів програм та проектів, пропонованих національно-культурними об’єднаннями та представниками національних груп, на засадах конкурсів, які організовують органи виконавчої влади відповідного рівня; в разі заснування при цих виконавчих органах дорадчо-консультативних утворень з представників національних груп – за обов’язкової участі цих утворень;

4.14. регулювання актами законодавчої та виконавчої влади порядку самофінансування національно-культурної автономії та заохочення доброчинної діяльності, спрямованої на збереження й розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної своєрідності, а також на задоволення інших потреб національно самобутніх груп громадян України.

Література:

1. Див.: Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К.: Світогляд, 2004. – 722 с.

2. Майборода О. М. Ідентифікація „корінного народу” як суб’єкта етнополітичної сфери у світлі норм міжнародного права та етнополітичної практики зарубіжних країн // Вісник Держкомнацміграції України. – 2002. – №4. – С. 91– 97; Беліцер Н. Проблема забезпечення прав корінних народів: міжнародний досвід і Україна // Правова допомога раніше депортованим громадянам: теоретичні та практичні аспекти як шлях до законодавчих змін. – К., 2004. – С. 122 – 132 та ін.

3. Бюлетень Центру плюралізму Інституту демократії ім. Пилипа Орлика. – К. – 1996. – Вип. 4. – С. 2– 3.

4. У викладі однією з робочих мов ООН – російською – назви документів подано так (офіційного україномовного перекладу поки що не існує): Конвенция 107. Конвенция о защите и интеграции коренного и другого населения, ведущего племенной и полуплеменной образ жизни, в независимых странах // http: //www.ilo/ru/standards/conv/conv107.htm; Конвенция 169. Конвенция о коренных народах и народах, ведущих племенной образ жизни в независимых странах // www.ilo/ru/standards/conv/conv169.htm.

5. Див.: Панчук М., Котигоренко В. Національні аспекти десталінізації режиму // Початок десталінізації в Україні (до 40-річчя доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС). Матеріали „круглого столу” в Інституті історії НАН України (26 лютого 1996 року). – К., 1997. – С. 172–184.

6. Закон України „Про статус корінних (автохтонних) народів України”. Проект / Державний Комітет України у справах національностей та міграції // Архів автора.

7. Проект декларации

8. www.politik.org.ua