Об’єднуючий регіоналізм

Загальновизнано, що глобалізація кардинально змінила політичні й економічні відносини між країнами і народами, структуру світової економіки, саму картину сучасного світу. Зокрема, посилились лібералізаційні процеси на різних рівнях, нового значення у міжнародних економічних відносинах набула інтеграція. А лібералізація й інтеграція, у свою чергу, логічно призвели до такого явища, як регіоналізація і регіоналізм.

І тут виникають питання. Перше: у яких відносинах перебувають глобалізація і регіоналізм? Академік Ю. Пахомов вважає, що регіоналізація – це реакція на негативні прояви глобалізації, спроба захиститися від її руйнівних наслідків. Основним поштовхом до цього, на думку вченого, стала світова фінансова криза 1995 – 1998 років. Формування регіонів дає їм можливість „закритися” і залишатися самодостатніми у випадку якихось потрясінь у зовнішньому світі. Крім того, „регіоналізм розцінювався як засіб збереження політичного контролю над процесами глобалізації в економічній сфері, які послабили ступінь впливу національних інструментів економічної політики” [10], тобто як об’єднання держав у відповідь на не завжди приємні виклики глобалізації.

З іншого боку, регіоналізацію можна розглядати не як реакцію на глобалізацію, а як її логічне продовження, одну з її зовнішніх форм. „Регіональна інтеграція... обумовлює міцніше зчеплення окремих національних господарств, їх зрощування в єдиний економічний організм і нібито підштовхує процес глобалізації, створюючи для нього зцементовані опорні констукції” [9, с. 17]. Іншими словами, відповідь на поставлене запитання насправді криється в тім, що ж слід розуміти під регіоналізацією.

Найбільш загальне визначення регіоналізації світової економіки формулюється як формування інтеграційних об’єднань країн з приблизно однаковим рівнем розвитку, господарське зближення держав на регіональній основі, що набуває форми економічної інтеграції. Але з цього визначення важко осягнути зв’язок процесу формування регіонів з глобалізацією. Теоретично його все ж можна усвідомити за допомогою концепцій „старого” і „нового” регіоналізму.

„Старий регіоналізм” виник у роки холодної війни і формувався „згори” обома конфронтуючими блоками. Він характеризувався інтравертністю, тобто протекціоністською спрямованістю, домінуванням політичних питань над іншими тощо. Друга, „нова” хвиля регіоналізму зародилася в середині 1980-х років. Основні імпульси до неї йдуть „знизу”, лише підкріплюючись політичними домовленостями. Новий регіоналізм – це відкрите, екстравертне співробітництво, спрямоване на комплексне розв’язання економічних, політичних, культурних, екологічних та інших проблем і завдань. Цей інтеграційний феномен пов’язаний з переходом співробітництва з міжнаціонального на наднаціональний рівень, з інституціалізацією міжнародної інтеграції, яка відтепер часто юридично оформлюється створенням відповідної міжнародної організації, з пошуком оптимальних шляхів включення країн-учасниць у загальносвітові процеси. Узгодження національних інтересів, пов’язане з окресленими процесами, призводить до їх виходу на регіональний рівень, до зародження регіональної культурної ідентичності.

Активна лібералізація економічної взаємодії у регіональних інтеграційних об’єднаннях стала основою розвитку міжнародного економічного співробітництва. Звідси можна зробити висновок, що „з ключової ролі регіоналізації у знятті бар’єрів… випливає і ключова роль регіонів у процесі глобалізації” [6, с. 120]. Нарешті, ще однією рисою нового регіоналізму вважається формування „суперрегіонів”, „мегарегіональної інтеграції” (див. нижче), рух до створення інтегрій – наднаціональних політичних об’єднань зі своєю валютою, моделями економічного регулювання, правовими інститутами і системами безпеки.

Отже, якщо синонімом класичного регіоналізму було слово „закритість”, то концепція нового регіоналізму стала своєрідним його антиподом. Щоб не виникало нісенітниць, теоретики домовилися вважати нові регіональні форми співробітництва черговою стороною глобалізації, „загальносвітового процесу”, не акцентуючи увагу на тому, що і взаємодія у форматі старого регіоналізму не втратила актуальності. Багато сучасних об’єднань мають риси обох типів регіоналізму. І тут ми підходимо до другого, центрального питання цієї статті. Головним її завданням є виокремлення нових характерних рис регіональних інтеграційних процесів, оскільки саме вони безпосередньо структурують усю світову економіку.Але як тільки підходимо до цього питання, то одразу ж бачимо недостатню адекватність і неповноту наведеної вище відповіді на перше. Почнемо з визначення. Міжнародну інтеграцію слід розуміти як процес зближення і поступового об’єднання національних економічних систем, що є найрозвиненішою формою інтернаціоналізації господарського життя [7, с. 668]. Інтеграція – основа регіоналізму, а поширення тенденцій до розвитку міжнародних регіонів дає підстави вважати регіоналізацію головним виявом сучасних інтеграційних процесів. Інтернаціоналізація, у свою чергу, в найзагальнішому вигляді є посиленням взаємозалежності економік різних країн [2]. Її формами є як інтеграція, так і глобалізація. І тут Ю. Шишков проводить різницю. Він вказує: „Якщо глобалізація – це нова якість інтернаціоналізації на стадії гранично можливого розвитку її вшир, то інтеграція – найвищий ступінь розвитку її углиб” [12, с. 17]. Отже, глобалізація та інтеграція виступають не стільки синонімами, скільки двома сторонами однієї медалі. Тому, виходячи з такої логіки, регіоналізм не може бути продовженням глобалізму. Досить зазначити, що загальна кількість різних форм інтеграційних об’єднань у світі, за різними підрахунками, сягає від 200 до 300, і практично кожна країна бере участь хоча б в одному з них. Відтак чітку відповідь на перше з поставлених запитань дати буде важко.

Тому зосередимось на другому аспекті, а саме – на головних рисах, по-перше, регіоналізаційних та, по-друге, інтеграційних процесів початку ХХІ століття.

Почнемо з того, що протягом останніх трьох десятиліть сформувалися три основні конкуруючі регіони активного розвитку міжнародних економічних відносин та інтеграційних процесів – європейський, американський і азійсько-тихоокеанський. Визначальними об’єднаннями у кожному з них є, відповідно, ЄС, ЄФТА, ЄВРОМЕД; НАФТА, МЕРКОСУР, ФТАА (створюється); АСЕАН та АТЕС. Їх спільною особливістю є прагнення країн-сусідів, які не входять до того чи іншого об’єднання, вступити до нього. Тобто важливою мотивацією сучасної інтеграції є сила тяжіння існуючого потужного інтеграційного об’єднання, або так званий „демонстративний ефект” („ефект доміно”). Значні економічні успіхи, які демонструють держави – члени інтеграційного об’єднання, приваблюють оточуючі країни, які можуть і не мати необхідних для інтеграції передумов [5]. Сила тяжіння має важливе значення для, в першу чергу, периферійних країн, яким бракує власних ресурсів для успішного розвитку. Для них масштабні зв’язки із зовнішнім світом, отримання ззовні матеріальних та інтелектуальних імпульсів розвитку стають однією з найважливіших умов виходу на траекторію сталого зростання.

Така логіка поведінки вписується в рамки використання концепції ендогенного розвитку регіонів, яка набула популярності у 1980-ті роки. Вона базується на максимальному використанні наявних місцевих ресурсів та на здатності місцевої економіки контролювати процес нагромадження на локальному рівні. У цьому контексті основним завданням регіональної політики стає не привнесення ресурсів зростання у відсталі регіони ззовні, а створення умов для формування місцевого потенціалу такого зростання [4].

Глобалізація „оновлює” старий регіоналізм, трансформуючи концепцію ендогенного економічного зростання і органічно включаючи в неї вплив зовнішнього середовища. Тому регіон, що розвивається за цією концепцією, повинен бути конкурентоспроможним та ефективним. Л. Зєвін щодо цього зауважує, що „тепер... відзначається необхідність активних дій за межами національної економічної території, але підкреслюється, що ці екзогенні фактори можуть бути ефективними лише у поєднанні із життєздатною внутрішньою господарською структурою, яка дозволяє не тільки протистояти зовнішнім шокам, але й знайти нішу для збуту конкурентоспроможної вітчизняної продукції, перш за все високотехнологічної.

Створюється враження, що економічний простір із ємністю ринку близько 300 мільйонів споживачів із середньою наділеністю природними ресурсами може забезпечити створення життєздатних за глобальними критеріями структур. Тепер це США, Китай, Індія, НАФТА, ЄС, МЕРКОСУР, АСЕАН (а до розпаду – і Радянський Союз). Опертя на ендогенні джерела зростання робить такі структури досить стійкими навіть за високої відкритості зовнішньому світові” [8, с. 19]. Отже, переваги від потенційної участі у великому регіональному об’єднанні здатні підштовхнути слабкіші країни до інтеграції. Критерієм „великості” у цьому випадку Л. Зєвін вважає кількість населення, більшу за 300 мільйонів осіб. Однак він не враховує, що насправді сьогодні формуються не просто регіони, а суперрегіони.За 10 – 15 років у кожному з центрів „тріади” діятиме великий торговельний блок 30 – 40 країн із населенням від 800 мільйонів до 2 мільярдів чоловік. На європейському континенті це ЄС + ЄФТА + члени ЄВРОМЕД + нові (на той час!) кандидати на вступ до ЄС, яким буде надано режим вільної торгівлі. На двох американських континентах вже створюється ФТАА, а в Азії – АСЕАН + три (Китай, Японія, Південна Корея) + СЕР (Австралія та Нова Зеландія) + нові індустріальні країни, а також АФТА. Тому життєздатним, ефективним, конкурентоспроможним буде не просто „простір з ємністю ринку близько 300 мільйонів споживачів”, як вважає Л. Зєвін, а „континентальний мільярд”.

У цих мегарегіональних інтеграційних просторах будуть і поле для діяльності ТНК, і центри зростання добробуту населення, і форми співпраці, різнобічніші ніж зона вільної торгівлі або класичний митний союз. Завдяки цьому може відбутися перетворення сьогоднішньої зони добробуту „золотий мільярд” на кілька зон сталого розвитку „успішні мільярди”, для характеристики чого виникло поняття „світового інтегруючого розвитку”. Окреслюється тенденція до включення раніш маргіналізованих регіонів планети у процеси транслокального зростання, які охоплюють все більше країн.

Ще одну нову рису регіоналізму можна бачити на прикладі діяльності АТЕС. Ця організація об’єднує нині країни Азії, Америки та Росію, яка географічно розташована на двох континентах – в Азії та Європі. Ідея полягає в тому, що таке угруповання пов’язує різні внутрішньо інтегровані регіони тріади.

Іншими словами, об’єктивний процес під назвою „глобалізація” протягом десятиліть відчиняв двері національних економік для міжнародного капіталу. Як реакція на викликані глобалізацією фінансові ризики та загрози фінансових криз виникла тенденція до регіоналізації, побудови трьох значною мірою самодостатніх і закритих регіонів. Але новим, наступним кроком є формування „торгових мостів” між регіонами у формі міжнародних організацій і держав, трансрегіоналізація (міжрегіональна інтеграція), поступове відкриття регіонів, що відповідає концепції нового регіоналізму. При цьому якщо внутрішньорегіональна (реально континентальна) інтеграція може бути дуже глибокою, то міжрегіональна поверховіша й у найближчій перспективі обмежиться співробітництвом у торговельній сфері – а саме мінімізацією перешкод рухові товарів.

Поява великих торговельних блоків разом із порівняно глибшою інтегрованістю держав ядра блоку свідчить про виникнення феномена паралельної кількарівневої інтеграції держав, за якого одна країна бере участь одночасно у кількох організаціях, діяльність яких націлена на мінімізацію торговельних бар’єрів. Причому чим менше країн в організації, тим більш внутрішньо лібералізованим є відповідне інтеграційне об’єднання.

Слід відзначити і негативи, пов’язані з регіоналізацією. „Преференційний режим, що встановлюється країнами-учасницями для розвитку взаємовигідного співробітництва, одночасно дискримінує інші країни. Тому „регіоналізація” світового інтеграційного процесу, розсмикуючи його по різних квартирах і економічно ці квартири виділяючи, не усуває бар’єрів на шляху глобальної інтеграції, а лише змінює їх просторову конфігурацію” [13, с. 5]. Питання, яке справді потребує подальшого дослідження, полягає в тому, чи є континентальні регіони відносно закритими чи відкритими, чи не відбувається їх поступова зовнішня лібералізація, тобто наскільки ідеї нового регіоналізму адекватні дійсності.

Змістимо увагу у предметі розгляду – регіональній інтеграції – з першої складової на другу і охарактеризуємо основні сучасні риси міжнародної економічної інтеграції. Почнемо з того, що багато дослідників проблем міжнародної інтеграції, як і юристи, практики, міжнародні організації, спираються на відому схему стадій інтеграції, запрпоновану Б. Балассою. Він вважає, що інтеграція – це стадійне явище, яке у своєму розвитку проходить такі етапи:

• зона вільної торгівлі;

• митний союз;

• спільний ринок;

• економічний союз;

• політичний союз, або повна інтеграція [3, с. 334].

Завдяки дослідженню Б. Баласси, закріпилось бачення інтеграції як, у першу чергу, торговельного феномена. Таке трактування віддзеркалює підходи ліберальної економічної школи, яка під інтеграцією розуміє процес злиття ринків, що відбувається через вільне ціноутворення та конкуренцію, зняття торговельних бар’єрів, уніфікацію ринкових механізмів. Французький економіст М. Алле писав, що „багатосторонньо прийнятним правилом для тісної економічної інтеграції між демократичними суспільствами є правило вільного ринку” [цит. за: 11]. Міжнародна економічна інтеграція в такому разі вважається тим глибшою, чим вільніша дія ринкових сил та чим менший регулюючий вплив держави.Схему етапів інтеграції критикували за те, що вона ґрунтується на досвіді поетапної інтеграції Євросоюзу, і тому не зовсім адекватно описує етапи розвитку інших „інтеграцій”. Так, С. Афонцев вважає, що „під питанням виявилась класична п’ятиступенева схема регіональної інтеграції: зона вільної торгівлі – митний союз – спільний ринок – економічний та валютний союз – політична інтеграція. У цій схемі кожний щабель вважався логічною передумовою наступного, а регіональна інтеграція розглядалась як поступальний рух до політичного союзу. Однак зараз хіба не єдиним „правильним”, адекватним цій схемі регіональним об’єднанням є ЄС. Навпаки, практично всі об’єднання, що виникли у 1990-ті роки, зупинились на першому щаблі інтеграції (або на півшляху до митного союзу/спільного ринку). Одна з важливих причин цього пов’язана з входженням у численні регіональні об’єдання країн з різним рівнем економічного розвитку, загальні інтереси яких об’єктивно не йдуть далі за розвиток вільної торгівлі” [1, с. 68 – 69]. Вчений правильно вказує на вади схеми, але робить з цього дещо помилкові висновки.

По-перше, очевидна помилка полягає в тому, що у світі насправді існує кілька ефективних митних союзів (МЕРКОСУР, Андський пакт, КАРІКОМ тощо). По-друге, некоректно порівнювати „всі об’єднання, що виникли у 1990-ті роки” з ЄС, інтеграційні процеси в якому почалися на чотири десятиліття раніше. По-третє, ЄС також не є гомогенним об’єднанням щодо рівня розвитку його членів. По-четверте, інтереси усіх (і розвинених, і маргіналізованих) країн об’єктивно йдуть далі становлення зони вільної торгівлі, бо включають цілу низку економічних, торговельних, захисних, репрезентаційних мотивів.

Одним з таких мотивів є те, що майже кожна сучасна угода про вільну торгівлю обов’язково передбачає створення єдиної інвестиційної зони у тому чи іншому вигляді. Ця практика, за якої інвестиційні проблеми розглядаються на самому початку інтеграції, взагалі не вписується в „опорну схему”. В останній узгоджений механізм сприяння інвестиційній діяльності, або вільному руху капіталів, виникає тільки на етапі утворення спільного ринку [3, с. 333], на етапі виробничої, а не торговельної інтеграції. Тому можна висунути гіпотезу, що головною метою зон вільної торгівлі є не торгівля, а саме сприяння інвестиціям, оскільки з лібералізацією торгівлі можна більш-менш успішно впоратися й завдяки діючим механізмам Світової організації торгівлі. Отже, умовно кажучи, сучасна зона вільної торгівлі передбачає не стільки вільну торгівлю товарами та послугами як головну мету, скільки вільну торгівлю капіталами та інвестиціями.

Зростання кількості та різноманітності форматів діяльності інтеграційних об’єднань, прискорення інтеграційних процесів у світі, за аналогією з обвальною лібералізацією [13, с. 10], дають підстави вести мову про обвальну інтеграцію. Чим більшими є кількість та масштаби інтеграційних організацій, тим більший ефект сили тяжіння до них країн, які в них не входять. Психологічно цей фактор простежується дуже чітко навіть на прикладі України. Нашим актуальним питанням є: „Куди інтегруватись – на Захід чи на Схід?”, а не „Чи потрібно інтегруватися взагалі?” і якщо так, то „Навіщо?” Останні два питання в академічних та політичних колах здебільш навіть не порушуються. І так зрозуміло, що процеси глобалізації примушують країни шукати собі партнерів, а країни-одиначки, за словами Ю. Пахомова, приречені (!) стати країнами-ізгоями. Ця ж логіка думок і поведінки притаманна багатьом іншим країнам світу.

Слід виокремити ще кілька загальних рис, властивих більшості інтеграційних об’єднань:

• у кожному об’єднанні враховується об’єктивно існуюча різниця рівнів розвитку країн-членів. Інтеграція є поетапною і різношвидкісною для кожної країни. Постає питання, чи не є такі умови дискримінаційними для членів об’єднання?

• багато серйозних блоків розглядають можливість переходу в перспективі, по-перше, на розрахунки між країнами у єдиній валюті і, по-друге, на впровадження єдиної валюти всередині блоку;

• у зонах вільної торгівлі внутрішні протекціоністські бар’єри повністю не скасовані;

• інколи країни змушені приєднуватися до центрів інтеграції, аби запобігти власній економічній маргіналізації;

• початок масштабних інтеграційних процесів у світі припав на останні 15 – 20 років. Інтеграція в цей час із субрегіональної перетворюється на регіональну (континентальну);

• на основі „базового” інтеграційного об’єднання виникають інші з іншими завданнями, цілями та дещо різним складом членів. „Відбруньковані” об’єднання функціонують одночасно зі своїми „батьками”.

Сучасне бачення етапності розвитку інтеграційних процесів відрізняється від регіону до регіону (схема 1) і не відповідає класичній схемі.

Схема 1

Стадії розвитку інтеграції в різних регіонах світуЄвропейський Союз почав свій розвиток як зона вільної торгівлі і досяг рівня економічного союзу. Інші країни створюють з ЄС спільний ринок. Азійський АСЕАН проектувався як спільний ринок. У його складі утворилась зона вільної торгівлі АФТА. Ширший простір АТЕС має цілі, які відповідають економічному союзу. На американських територіях зона вільної торгівлі НАФТА разом із спільним ринком Андського пакту, митним союзом МЕРКОСУР та низкою країн, які перебували за межами повноцінних інтеграційних утворень, створюють велику зону вільної торгівлі ФТАА. Пострадянські країни одразу після розпаду СРСР створили спільний ринок з елементами економічного союзу – СНД (що класифікується Світовою організацією торгівлі як зона вільної торгівлі), у складі якого почав працювати митний союз країн ЄврАзЕС, а зараз створюється Єдиний економічний простір, який починає із зони вільної торгівлі, а у віддаленій перспективі може перетворитись на економічний союз. Звичайно, ці тенденції окреслені на прикладі кількох найпомітніших, найуспішніших системних об’єднань, хоча насправді їх набагато більше.

Зрозуміло, що сучасні зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки, економічні союзи передбачають тільки те, що вони передбачають. Наприклад, в рамках спільного ринку СНД забезпечується вільний рух робочої сили, але немає зони вільної торгівлі товарами, єдиного інвестиційного поля. В трансконтинентальному економічному союзі АТЕС не передбачено вільної торгівлі, єдиної митної політики чи вільного руху факторів виробництва. Стосовно щаблів інтеграції, то виявляється, що йдеться не про різні ступені узгодження національної політики, а про різні, не пов’язані між собою, напрями їх узгодження. У зонах вільної торгівлі та митних союзах узгоджується проведення торговельної політики, спільний ринок забезпечує вільний рух факторів виробництва, а в економічному союзі спільними зусиллями вирішуються питання соціально-економічного співробітництва та розвитку. У схемі стадій інтеграції жоден щабель насправді не обов’язково є „логічною передумовою наступного”. Іншими словами, економічний союз може не бути спільним ринком, а митний союз – зоною вільної торгівлі „без вилучень та обмежень”.

Розглянуті особливості інтеграційних процесів свідчать про зростаючий динамізм останніх, про те, що в епоху глобалізації вони стають центральними у всій системі міжнародних та світових економічних відносин. На жаль, навіть з погляду сучасної парадигми міжнародної інтеграції маргіналізовані регіони Африки, Азії, країни ісламського світу, які не беруть участі в економічних об’єднаннях, позбавляються шансів на успішний розвиток. Інтеграційний вакуум майже автоматично означає вакуум економічного розвитку, якого кожна країна прагне уникнути. Інша справа, що інтеграційні процеси практично завжди пов’язані із втратою частини національного суверенітету через передачу його наднаціональним органам. Це питання, зокрема, дуже турбує український політичний істеблішмент в контексті створення Єдиного економічного простору. Але це зовсім інша тема.

Література:

1. Афонцев С. Проблема глобального управления мирохозяйственной системой: теоретические аспекты. // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – №5. – С. 65 – 70.

2. Владимирова И. Глобализация мировой экономики: проблемы и последствия. // Менеджмент в России и за рубежом. – 2001. – №3.

3. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін.; Керівник авт. колективу і наук. ред. О. Г. Білорус. – К.: КНЕУ, 2001. – 733 с.

4. Горбань О. Особенности регионального развития индустриальных стран запада в 80 – 90-е годы. // http://www.mstu.edu.ru/publish/conf/11ntk/section8/section8_25.html.

5. Давыденко Е. Опыт межгосударственной экономической интеграции для Содружества Независимых Государств. // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 1999. – №3.

6. Евстигнеева Л., Евстигнеев Р. Глобализация и регионализм: уроки для России // Общественные науки и современность. – 2004. – №1. – С. 114 – 125.

7. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Редкол.: ...С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2000. – 864 с.

8. Зевин Л. Национальные экономические системы в глобальных процессах // Мировая экономика и международные отношения. – 2003. – №11. – С. 17 – 24.

9. Оболенский В. Присоединение России к ВТО и ее участие в интеграции // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. – №3. – С. 17 – 26.

10. Попович А. Интеграция: теоретические аспекты. // http://fmp-gugn.narod.ru/pop2.html.

11. Філіпенко А. Природа та особливості сучасного міжнародного інтеграційного процесу // Економічний часопис – ХХІ. – 2003. – №4.

12. Шишков Ю. Интеграционные процессы на пороге XXI века. Почему не интегрируются страны СНГ. – М.: III тысячелетие, 2001.

13. Эльянов А. Глобализация и догоняющее развитие // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. – №1. – С. 3 – 16.

14. www.politik.org.ua