Психологічні підстави підпорядкування особистості владі ідеології

Засвоєна людиною ідеологія здобуває над нею специфічну владу. Ця влада справді є дуже специфічна, бо ідеологія не може бути окреслена як якийсь окремий, зовнішній щодо людини суб’єкт. Ідеологія, яку має, поділяє людина, є часткою її особистості та її суб’єктності. Тобто, у певному розумінні, підпорядковуючись ідеології, людина підпорядковується сама собі. Вона є водночас і суб’єктом і об’єктом ідеологічного владування та підпорядкування. У зв’язку з цим належить говорити про два різновиди ідеології як такої. По-перше, ідеться про традиційне розуміння ідеології як системи соціально вироблених та впорядкованих поглядів на дійсність, а по-друге – як системи індивідуальних засад, поглядів, переконань, які визначають зміст свідомості та керують поведінкою особистості.

Історично найбільш ґрунтовною формою ідеології як соціальної системи є релігія. Згодом із розмаїтих її варіантів виокремилися різні змістом і спрямованістю ідеологічні течії. Як писав К.Юнґ, наші страшні боги змінили лише імена. Тепер вони римуються на “ізм” [13, 273]. Владу, релігію та ідеологію тісно пов’язував між собою Х.Ортеґа-і-Ґассет. Влада, писав він, це прояв духовної сили. Будь-яка первісна влада священна. Вона корениться в релігії, а релігія – це первинна форма всього, що згодом зветься ідеєю [9, 119].

Про істотний зв’язок влади та ідеї говорив М.Фуко. Появу нематеріальної душі він пов’язував із дією влади на впокорене тіло. Душа починає існувати всередині тіла завдяки функціонуванню влади, що віддіює на тіло [12, 38–39]. Відповідно до цієї ідеї індивід, який зазнає тиску фізичної влади і не може звільнитися від нього фізично, шукає звільнення у формі психічного віддалення від тіла, яке страждає через поневолення. Таке віддалення душі від тіла є можливим лише в людини завдяки наявності в неї здатності до символічного відображення. Позбавлена такої здатності тварина в умовах фізичного тиску на її тіло залишається цілісною психічно-тілесною істотою, яка страждає, але не рефлексує з цього приводу, лише переживає, а не усвідомлює свого страждання. Натомість людина посідає здатність вийти за межі свого біологічного існування і стати для самої себе об’єктом символічного відображення. І владний тиск на тіло є первинним поштовхом до такого виходу.

Про владу ідеології над людиною багато писав Ґ.Лебон. За найпевніше мірило важливості ідеї він уважав владу, яку вона має над умами. Важливою є не якість віри, а ступінь її влади над душами. Людина, над якою панує яка-небудь ідея, не приймає думок, що цю ідею спростовують. Вона лише може шляхом штучних, мисленнєвих прийомів та великих спотворень увести її в коло понять, які над нею панують. Ідея, що проникла в душу мас, стає догматом, абсолютною істиною, яка не оспорюється. Потрібен дуже тривалий час для того, щоб ідеї закріпилися в душі натовпу, але не менше часу треба й для того, щоб вони зникли з неї [4, 11, 106–121, 190].

П.Берґер і Т.Лукман називають ідеологією окреме визначення реальності, з’єднане з конкретним владним інтересом. Така ідеологія претендує на монополію на граничне визначення реальності в суспільстві. Другою стороною цього процесу є уніфікація структури влади. Усілякі конкуруючі концепції або знищуються, або інтеґруються в панівну структуру [1, 197–201].

Р.Блакар звернув увагу на специфічну владу мови. Мову він називав інструментом соціальної влади завдяки притаманній їй і людині, яка з неї користується, здатності до структурування та віддіювання. Мова як основний засіб символічного відображення дійсності виконує, за Блакаром, ще й більш специфічну владну функцію: вона відображає структури соціально-політичної влади в суспільстві і неминуче приймає певний кут зору, стає на чий-небудь бік. Здатність примусити прийняти свої позначення Блакар називав вельми важливим актом соціальної влади. Структурування та зумовлювання досвіду іншої особи через мову або якось інакше є фактично здійсненням соціальної влади над цією особою [2,90, 99–101]. Належить, отже, підкреслити, що в стосунках між окремими особами, малими або великими соціальними групами владну перевагу обов’язково здобуває той суб’єкт, який нав’язує свою мову іншим суб’єктам. Тут ідеться й про мову в етнічному розумінні (мову того чи іншого етносу), і про мову як вербальне втілення категоріальної мережі, із якої користується панівний суб’єкт.Кожний соціум витворює таку специфічну мережу, й особливо очевидним владний вплив панівної мови є в тоталітарному суспільстві. Правлячий режим у такому суспільстві дуже ретельно дбає про вироблення та активне функціонування відповідної мови як знаряддя владного впливу. Так, у Радянському Союзі таким знаряддям стала російська мова, тоді як іншим мовам надавалося право бути вторинною блідою копією російської. Якщо в якомусь мовному середовищі з’являлися ознаки поняттєвої емансипації, офіційна влада вживала негайних і рішучих санкцій. Проте й сама російська мова в її радянському варіанті, як відомо, зазнала величезних спотворень, витворилася така собі “новомова” (за Дж.Орвеллом), у якій цілком усталеним поняттям було надано нового ідеологічно забарвленого змісту. Наприклад, досить відмінні категорії “країна”, “держава”, “батьківщина”, “суспільство”, “народ” сплелися, по суті, у єдину цілісну ідеологему, яка ще й досі залишається нерозчленованою в масовій свідомості. Ця ідеологема ніби тримає масову свідомість у своєрідному полоні, заважаючи їй бачити істотні різниці в змісті відповідних понять. Адже насправді названі категорії дуже різні за своїм змістовим наповненням, проте для пересічного громадянина тоталітарного і посттоталітарного суспільства вони логічно й переконливо утворюють щільний синонімічний ряд.

До цього важливо додати, що владу над свідомістю здобуває не просто вербально оформлена категорія. Цю владу містить психоідеологічна функція, яку ця категорія виконує. Вона ніби створює у свідомості певну нішу, яку сама й заповнює. Коли ж вербально оформлена категорія з тих чи тих причин утрачає сенс і ніша звільняється, її має бути заповнено якоюсь іншою аналогічною категорією. Наприклад, для багатьох жителів пострадянської України місце категорії “радянська Батьківщина” більш чи менш успішно зайняла або поступово займає категорія “ненька Україна”. Ця нова категорія перебрала на себе функції попередньої і якщо й викликає якісь ідеологічні суперечності, то з психологічного погляду забезпечує особистості належний комфорт.

Зрозуміло, проте, що мова як така не є цілком самодостатнім суб’єктом або чинником влади. Вона певним чином супроводжує, доповнює, увиразнює більш ґрунтовні владно-підвладні відносини, суть яких криється не в їх словесному оформленні, а в характері взаємодії між соціальними та індивідуальними суб’єктами. Влада мови є все-таки вторинною порівняно з владою, що складається в процесі взаємодії. Мовні норми відображають норми взаємодії, стосунків, ставлень.

У тоталітарному суспільстві людина повинна стати частиною системи, і в такому приєднанні є вагома психологічна привабливість. Як пишуть Л.Гозман і О.Шестопал, стабільна влада повинна щось давати людям: матеріальні вигоди, почуття захищеності, віру в справедливість, радість від належності до чогось могутнього й прекрасного. І навпаки, диктатура потребує величезної психологічної підтримки громадян. Вона не може вижити без їхньої любові та священного трепету. Диктаторська держава, що ґрунтується на брехні й насильстві, є стабільною й могутньою тому, що люди її щиро підтримують [3, 270–276]. Виходить, отже, що тоталітарний режим зовсім не даремно дбає про монолітність пропаґованої ним ідеї. Ця монолітність повинна бути не тільки ідеологічно-світоглядною, але й, що дуже важливо, психологічною. Ідеологія тоталітарного режиму повинна прийматися якщо не всіма, то цілковитою більшістю громадян як їхня власна ідеологія. Тільки в такому разі тоталітарній системі ніщо не загрожує.

Гозман і Шестопал визначають три типи реакцій на диктатуру. Перший тип – повстання, опір; другий тип – пасивний опір за зовнішнього прийняття; третій, найпоширеніший тип – це спотворене сприймання світу, завдяки якому світ стає менш лякаючим та більш благополучним. В основі такого спотвореного сприймання лежать не так когнітивні, як афективні процеси. Необхідні спотворення в сприйманні світу легше здійснити не на когнітивному рівні, заперечуючи якісь аспекти реальності або придумуючи те, чого немає, а на афективному – міняючи своє ставлення до дійсності. Любов до системи розглядається як єдиний доступний спосіб позбутися паралізуючого страху. Невротична любов до джерела насильства – не оптимальна, але, мабуть, найпоширеніша реакція людей при зіткненні з лякаючими та непідвладними їм об’єктами [3,283>–285]. А коли так, то й не дивно, що такою спокусливою видається ідея подолання тоталітарної свідомості і тоталітарного суспільства “всього лиш” через масове усвідомлення громадянами своєї залежності від режиму.Скажімо, В.Райх писав, що перемогти фашизм можна на основі відкриття природної біологічної основи людини. Осягнення суті всіх явищ та суперечливості їхніх функцій забезпечить перемогу над політичною реакцією [10, 27–34]. Якщо виходити з погляду, що потрапляння людини в залежність від інших людей є її цілком природним станом у процесі особистісного розвитку, то виходить, що для подолання залежності від нав’язуваної людині ідеології вона повинна відмовитися від самої своєї природи, перестати бути суб’єктом, який і став собою завдяки прилученню до соціального оточення.

Психологічне значення загального поділяння панівної ідеології підкреслює С.Московічі. Згода, яка спирається на обговорення та обмін аргументами, є нестійкою. Вона потребує постійної перевірки свого впливу. Тривка згода, навпаки, спирається на відсутність дискусії, на заборону на критику. Така недвозначна заборона забезпечує владі леґітимність і робить її непогрішною в очах підданих. Згідливе мовчання є іманентною умовою справжньої влади. Натомість влада, яку оспорюють та суперечливо інтерпретують, перестає бути владою. Влада людини або ідеї, яка може підлягати обговоренню, утрачає будь-яку правдоподібність [7, 188; 8, 285–287].

Умовами протидії тоталітарній владі Московічі називає відновлення незалежності людей, відокремлення приватного і громадського життя, створення простору діалогу та соціального спілкування. Усе це має зробити неможливим будь-яке магічне та ідолопоклонницьке здійснення влади, яке створює видимість її всемогутності та всевідання в очах мас [7, 452–453]. Приблизно про це саме говорив і С.Мілґрам, зазначаючи, що тоталітарні режими створюють міф про власну всемогутність і лякаються навіть повідомлень про такі події, яких вони просто не можуть контролювати [6, 320]. Можна сказати, що тоталітарна влада зовсім не даремно боїться будь-яких виявів дисидентства. Не тільки численні приклади із соціальної історії, а й тонкі психологічні експерименти (як, наприклад, С.Аша) показують, що навіть поодинокі заперечення й протести дуже ефективно спростовують ідеологію, яка претендує на винятковість.

Тим не менше наявність певної ідеології в кожної нормальної особистості є, у певному розумінні, доконечною. Особистість повинна мати більш чи менш упорядковану систему поглядів на світ – хоч би для того, щоб у цьому світі якимось достатнім чином орієнтуватися, а отже, й існувати. Як пише Московічі, у людини немає вибору в питанні мати чи не мати ідеологію. Вона може в кращому разі змінити її на іншу або зрадити її[7, 218], але не може не мати її зовсім. Підвладність людської суб’єктності ідеї є, по суті, її атрибутивною характеристикою. Інакше-бо ця суб’єктність не матиме змістової визначеності і залишатиметься суб’єктністю в самій собі, тобто такою, що не має певного визначеного змісту.

Райх писав про перетворення соціальної ідеології, яка змінює психологічну структуру людини, на матеріальну силу, що діє в людині [10, 44]. Проте зрозуміло, що матеріальність такої сили є лише умовною. Насправді це сила психологічна. В іншому ракурсі розглядав цю проблему Е.Фромм, який зазначав, що ідея може стати могутньою силою лише тоді, коли вона відповідає специфічним потребам людей [11, 233]. Ці підходи можна об’єднати положенням про те, що влада ідеї над людиною “в чистому вигляді” – пуста абстракція. Насправді існує не просто влада ідеї, а владно-мотивуючий вплив настановлень і стереотипів, які людина намагається втілити в ідеях, особах тощо, аби їй було зручніше узалежнюватися від об’єкта. Людина створює або вибирає ідею, ідеологію, лідера і підпорядковується тим їхнім сторонам, впливам, які їй психологічно підходять. Інша річ, що ступінь вибірковості людини в такому підпорядкуванні може бути дуже різним. Відтак ідеологія справляє враження такої, що вільно вибрана людиною. Але, як писав Ґ.Марсель, чим наполегливіше людина трактує свої переконання як щось притаманне їй самій, тим більшу владу вони мають над нею [5, 586].

Отже, “священність” для людини прийнятої нею ідеологічної схеми є вельми відносною і навіть позірною. Достеменна цінність ідеї визначається не її об’єктивним змістом, а мірою відповідності до системи ціннісних орієнтацій особистості, яку вона підживлює, зміцнює, утривалює і тим самим надає сенсу індивідуальному існуванню. Проте з психологічного погляду абсурдним було б заперечувати доцільність ідеологічного залучення особистості. Людина “приречена” бути ідеологічно заангажованою, у чому найвиразніше втілюється її особистісна небезсторонність у ставленні до світу.

Література

1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.:Academia-Центр, Медиум, 1995.

2. Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти (теоретико-эмпирические исследования языка и его использования) // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М.: Прогресс, 1987. – С. 88–125.

3. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. – Ростов-на-Д.: Феникс, 1996.4. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб.: Макет, 1995.

5. Марсель Ґ. Бути і мати // Возняк Т.С. Тексти та переклади. – Харків: Фоліо, 1998. – С. 435–667.

6. Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000.

7. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс.–М.: Центр психологии и психотерапии, 1996.

8. Московичи С. Машина, творящая богов. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998.

9. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс //Избр. труды. – М.: Весь Мир, 1997. – С. 43–163.

10. Райх В. Психология масс и фашизм. – СПб. Университетская книга, 1997.

11. Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1989.

12. Фуко М. Наглядати й карати: Народження в’язниці. – К.: Основи, 1998.

13. Юнг К.Г. Отношения между Я и бессознательным // Юнг К.Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного. – М.: Канон, 1994. – С. 173–315.