Коротченко Д.С. - керівник уряду УРСР у 1047-1954 роках

Народився 29 листопада 1894 р. у с. Погрібки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, нині с. Коротченкове Шосткинського району Сумської області, у родині селянина-бідняка. Працював робітником на залізниці, пороховому заводі у м. Шостка, служив у війську. Після Лютневої революції 1917 р. став членом батарейного комітету солдатських депутатів у м. Ревель (нині – Таллінн). У 1918 р. – один із організаторів червоних партизанських загонів в Україні, які діяли проти австро-німецького війська та армії УНР. У 1919–20 рр. – політпрацівник Червоної армії.

На початку 20-х рр. перебував на керівній компартійній роботі у Шосткинському й Новгород-Сіверському повітах. У 1921–23 рр. – секретар Шосткинського повітового комітету КП(б)У. У 1923–24 рр. навчався у Харкові на курсах партійних працівників при ЦК КП(б)У. У 1924 р. – секретар Чернігівського окружного комітету, у 1925–28 рр. – секретар Первомайського окружкому КП(б)У.

Згодом розпочався доволі тривалий «московський» період біографії Д.Коротченка. У 1928–30 рр. він навчався на курсах марксизму-ленінізму при ЦК ВКП(б). У 1931–34 рр. – голова виконкому Бауманської районної ради депутатів трудящих Москви, у 1934– 36 рр. – перший секретар Бауманського, потім Первомайського райкомів партії Москви. Від червня 1936 р. до червня 1937 р. перебував на посаді секретаря, другого секретаря Московського обкому ВКП(б), згодом очолював Західний обком ВКП(б) у Смоленську.

Невдовзі вернувся в Україну. У листопаді 1937 р. під час терору і спричинених ним масових втрат партійної номенклатури його призначили виконуючим обов’язки першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У.

19 лютого 1938 р. під головуванням М.Хрущова відбулося засідання політбюро ЦК КП(б)У. Номером першим у порядку денному стояло питання – «Про голову Ради Народних Комісарів УРСР». Було вирішено: «Затвердити головою Ради Народних Комісарів УРСР тов. Коротченка Д.С., звільнивши його від обов’язків виконуючого обов’язки першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У. Просити ЦК ВКП(б) затвердити». 21 лютого 1938 р. партійну ухвалу «у радянському порядку» легітимізував ЦВК УРСР, оприлюднивши це рішення.

8 березня 1938 р. під головуванням Д. Коротченка відбулося перше засідання РНК УРСР, присвячене переважно проблемам розвитку аграрного сектора республіки. Було заслухано доповіді про план парувальної кампанії худоби на 1938 р. Підсумовуючи дебати, Д. Коротченко звернув особливу увагу на «облік кормової бази, ліквідацію наслідків шкідництва в племінній справі, на підготовку ветеринарно-технічного персоналу». Обговорювалися також питання про підготовку до весняної сівби, будівництво складів та елеваторів системи «Заготзерна», підготовку до Всесоюзної сільськогосподарської виставки, будівництво закладів охорони материнства й дитинства.

Саме такі господарські питання (переважно – дріб’язкові) перебували у центрі уваги республіканського Раднаркому. У тому ж 1938 р. РНК УРСР переймалася проблемами осінньо-зяблевої оранки, виконанням планів копання й вивезення цукрових буряків та постачання м’яса державі, зміцненням сільської лікарської дільниці. 28 квітня 1939 р. на засіданні уряду УРСР під головуванням Д. Коротченка розглядалися питання про підготовку до збиральної кампанії (підбір кадрів, ремонт комбайнів, автомашин й іншої сільськогосподарської техніки та інвентарю); виконання постанови РНК УРСР від 27 лютого 1939 р. про роботу вугільної промисловості, а також виконання плану по вугільній промисловості; будівництво Рогозянського водосховища та ін. 5

Водночас, коли того потребувало московське партійно-політичне керівництво чи його київський філіал, РНК УРСР долучалася до легітимації залаштункових політичних рішень. Так, 20 квітня 1938 р. Д. Коротченко підписав спільну постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України», якою на офіційному рівні остаточно відкидався «українізаційний» курс попередніх років і проголошувався стратегічний напрям на неприховану русифікацію республіки. Серед урядових документів, підписаних тоді Д. Коротченком, є й сумнозвісна постанова РНК УРСР від 29 червня 1938 р. – «Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту і особливих національних відділів і класів у школах, технікумах і вузах УРСР». Нею перекреслювалися усі здобутки роботи з національними меншинами республіки за попередні п’ятнадцять років.У постанові ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл в Україні» (10 квітня 1938 р.), яка передувала згаданому рішенню РНК УРСР від 29 червня і, власне, ініціювала його, говорилося: «Перевіркою встановлено, що вороги народу – троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особливі національні німецькі, польські, чеські, шведські, грецькі й інші школи, перетворюючи їх у вогнища буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей. Практика насадження національних шкіл завдавала величезної шкоди справі правильного навчання й виховання, відгороджувала дітей від радянського життя, позбавляла їх можливості долучатися до радянської культури й науки, не давала можливості надалі набувати освіту в технікумах, вищих учбових закладах. Виходячи з рішення ЦК ВКП(б), політбюро ЦК КП(б)У визнає недоцільним і шкідливим дальше існування особливих національних шкіл, особливих національних відділів та класів при звичайних радянських школах».

Далі партійна ухвала зобов’язувала перших секретарів обкомів та НКО УРСР до 1 травня 1938 р. подати до ЦК КП(б)У план реорганізації національних навчальних закладів. Д. Коротченко як член політбюро ЦК КП(б)У серед інших керівників республіки санкціонував ухвалу ЦК від 10 квітня. На розвиток цього партійного рішення і з’явилася постанова РНК від 29 червня, в якій, щоправда, була «сором’язливо» опущена теоретична преамбула із ритуальним покликанням на «ворогів народу – троцькістів, бухарінців і буржуазних націоналістів, які орудували в НКО УРСР», «насаджуючи особливі національні школи». Не визирали в урядовому рішенні й «вуха» Москви (згадане в ухвалі ЦК КП(б)У від 10 квітня настановче «рішення ЦК ВКП(б)»). Натомість РНК УРСР лише «затверджував» «поданий Народним комісаріатом освіти УРСР план реорганізації 766 особливих національних початкових, неповних середніх і середніх шкіл в такі ж школи з російською й українською мовами викладання».

«По Україні ніби Мамай пройшовся», – згадував тодішні кадрові гекатомби М. Хрущов. Сталінська «кадрова революція» винесла до вершин влади обмаль справжніх державних мужів. Абсолютна ж більшість осіб, які саме тоді опинилися біля керма, за нормальних умов демократичного суспільства ніколи не осягнули б високих ієрархічних щаблів, оскільки не мали для цього відповідних даних. Сам М. Хрущов, людина без систематичної освіти й далеко не інтелектуал, на пересічно невисокому тлі компартійно-радянської номенклатури УРСР кінця 30-х рр. виокремлює особливі «здібності» тодішнього українського «прем’єра»: «Коротченко був неохайний у словах. Він забував прізвища навіть найближчих осіб, багато що плутав». Під час XVIII з’їзду ВКП(б) (1939) чимало делегатів закінчували промови стандартними погрозами на адресу «мілітаристської Японії»: мовляв, ми покажемо цим самураям. Для Д. Коротченка, згадував М. Хрущов, це слово було надто «складне»: «Тому він свій виступ завершив так: «Ми цим самуярам задамо перцю!». Так і лишився «самуяром». Сталін його інакше й не називав, аж до смерті».

Очевидно, згадані обставини й зумовили доволі оперативне переміщення Д. Коротченка з посади керівника уряду УРСР на відповідальну, але не першорядну посаду одного з секретарів ЦК КП(б)У.

23 липня 1939 р., під час роботи пленуму ЦК КП(б)У, Д. Коротченка обрали секретарем ЦК КП(б)У. Відтак вакантне місце голови РНК УРСР обійняв Л. Корнієць.

У роки війни СРСР з нацистською Німеччиною Д. Коротченко разом з іншими керівниками партії й уряду республіки провадив роботу з перебудови народного господарства на воєнний лад, мобілізації всіх сил на забезпечення фронту озброєнням, боєприпасами, продовольством, організовував евакуацію з районів, яким загрожувало захоплення вермахтом. Він був одним із організаторів радянської партизанської боротьби на окупованій території, членом підпільного ЦК КП(б)У. Від 22 квітня по 4 липня 1943 р. з групою партійних і комсомольських працівників перебував у ворожому тилу, на контрольованій радянськими партизанами території. Побував у найбільших з’єднаннях, виступав перед партизанами, проводив наради з командирами та політичними працівниками, брав участь у походах та бойових діях.

Від липня 1946 р. Д. Коротченко працював другим секретарем ЦК КП(б)У, з березня 1947 р. – секретарем ЦК КП(б)У з промисловості.

26 грудня 1947 р. указом Президії ВР УРСР Д. Коротченка призначено головою РМ республіки, отже, він вдруге обійняв прем’єрську посаду.

Діяльність уряду УРСР за доби пізнього сталінізму, як і раніше, беззастережно підпорядковувалася вказівкам із Москви, іноді безпосереднім, але здебільшого ретрансльованим верхівкою КП(б)У. РМ України слухняно й оперативно їх «оформлювала в радянському порядку».Помітних ініціатив з боку республіканського уряду в цей час не спостерігалося. Він регламентував діяльність промисловості й сільського господарства, оскільки проблеми відродження народногосподарського комплексу України, зруйнованого у перебігу воєнних дій, були тоді надзвичайно гострі. У центрі уваги компартійно-радянської адміністрації республіки перебували й питання зміцнення колгоспної системи на прилучених у 1939–45 рр. територіях. Так, 9 жовтня 1948 р. підписано спільну постанову ЦК КП(б)У і РМ УРСР про заходи щодо зміцнення колгоспів Ізмаїльської області у зв’язку з суцільною колективізацією, що передбачали низку репресій до осіб, які не були членами колгоспів.

Певну увагу приділяв Д. Коротченко питанням культурного розвитку республіки, хоча цей розвиток і відбувався за несприятливих умов повоєнного контрнаступу сталінізму. Зокрема, 29 вересня 1948 р. було підписано урядову постанову про поліпшення підготовки музичних і вокальних кадрів в Україні. 28 грудня 1949 р. з’явилася постанова РМ УРСР про заходи щодо поліпшення радіофікації республіки. Кілька урядових рішень того часу мали на меті увічнити пам’ять класиків української словесності та представників літератур народів СРСР. Так, 16 травня 1949 р. видано постанову РМ УРСР про заходи з увічнення пам’яті видатного письменника, класика української літератури П. Мирного; 20 травня того ж року – постанову РМ УРСР «Про заходи в зв’язку з відзначенням на Україні 150-річчя з дня народження О.С. Пушкіна»; 26 липня 1949 р. було оприлюднено урядове рішення «Про заходи щодо увічнення на Україні пам’яті грузинського поета Давида Гурамішвілі»... 10

30 грудня 1948 р. було підписано постанову уряду «Про заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури на території Української РСР», яка починалася сумною констатацією: «Рада Міністрів Української РСР встановлює, що в справі охорони пам’ятників культури на території Української РСР мають місце серйозні недоліки». У документі наголошувалося: «Контроль за збереженням історичних і археологічних пам’ятників не здійснюється. Керівництво охороною та реставрацією пам’ятників архітектури та мистецтва з боку Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР і Комітету в справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР провадиться незадовільно». Для усунення недоліків у пам’яткоохоронній діяльності уряд покладав «охорону пам’ятників культури, а також нагляд за їх утриманням та схоронністю на виконавчі комітети обласних, районних і сільських Рад депутатів трудящих», а також пропонував застосувати низку інших, дієвих, на думку урядових чиновників, заходів.

Суспільно корисній меті мала б слугувати інша постанова РМ УРСР – «Про заходи по впорядкуванню мережі і профілів державних музеїв Української РСР і поліпшенню їх діяльності» (20 лютого 1950 р.). На жаль, документ містив пропагандистські настанови, що скеровували діяльність музеїв виключно у площину обслуговування ідеологічних потреб сталінського режиму, зокрема: «В історичних музеях найбільш повно висвітлити героїчну історію українського народу в зв’язку з історією великого російського та інших братніх народів СРСР, всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції, керівну роль більшовицької партії в будівництві комуністичного суспільства [...]. В експозиціях музеїв західних областей УРСР особливо підкреслити єдність походження та історичну спільність російського, українського і білоруського народів, боротьбу трудящих проти Австро-Угорської імперії і панської Польщі за своє соціальне і національне визволення [...]. У відділах історії радянського періоду висвітлити дружбу народів СРСР, керівну роль великого російського народу в сім’ї народів нашої Батьківщини, роль більшовицької партії [...] в розквіті народного господарства і культури західних областей УРСР».

Коли це було потрібно кремлівському керівництву, уряд республіки згадував, що має право бути суб’єктом міжнародної політики. Так, 2 жовтня 1950 р. уряди СРСР, УРСР, БРСР, Польщі та Чехословаччини внесли на розгляд комітету Генеральної Асамблеї ООН пропозиції про негайне припинення війни в Кореї.

15 січня 1954 р. указом Президії ВР УРСР Д. Коротченка увільнено від обов’язків голови РМ республіки у зв’язку з обранням його головою Президії ВР УРСР. На цій посаді він працював до останніх днів життя, будучи одночасно заступником голови Президії ВР СРСР.

До 70-річчя з дня народження був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1964).

Помер у Києві 7 квітня 1969 р.