Партійна ідентифікація та електоральна поведінка
На перший погляд, вплив партійної ідентифікації на електоральний вибір наших громадян незначний, оскільки лише 35% з них вважає, що в українському політикумі є рухи, коаліції, партії, близькі їм за програмовими цілями та ідеологічними поглядами (згідно з опитуванням, проведеним 11-23 грудня 2003 року соціологічною службою Національного інституту стратегічних досліджень Поведінка виборця зорієнтована переважно на актора електорального змагання, тобто лідера, що „уособлює" політичну партію. Водночас, як засвідчують результати вже зацитованого опитування, навіть за досить низької довіри до партійних структур третина респондентів все ж вважає, що Україні необхідна багатопартійна система: отже свій вибір вони робитимуть під впливом партійно-ідеологічних уподобань.
Поняття партійна ідентифікація в західній політичній літературі розглядається „як позиційна змінна, що означає відчуття приналежності індивіда до референтної політичної групи" Російські політичні психологи схильні погоджуватися з таким формулюванням, але доповнюють його феноменом „лояльності" до політичних лідерів уподобаної партії.
Партійна ідентифікація є одним з головних чинників структурування політичних орієнтацій громадян стосовно політичних об'єктів (партій, об'єднань). Партійну ідентифікацію виборця можна характеризувати за критеріями зовнішньої або внутрішньої орієнтації та рівнем стійкості.
Для багатьох людей інтерес до політики та партійна ідентифікація не стали важливою часткою життя. Участь у політичних акціях, виборах, активна політична діяльність є засобом підвищення соціального статусу, задоволення матеріальних потреб. Особа з зовнішньою партійною ідентифікацією може бути активним партійцем у певний економічно чи статусно вигідний їй момент. Коли ж ситуація змінюється не на користь підтримуваної ним партії, то такий „партійний функціонер" тут ж одні прапори змінює на інші. Тобто, такий вид партійної ідентифікації прагматичне використовується для особистої зручності та вигоди.
Внутрішня партійна ідентифікація не є засобом завоювання авторитету чи кар'єрного зростання, задоволення прихованих бажань тощо. Первинним для такої особи є мотив соціальної компетентності, дещо інтелектуалізований та емоційно забарвлений. Така особа може не бути членом партії, але вона відповідально й аргументовано здійснюватиме свій електоральний вибір. Ідентифікація з певною партією чи політико-ідеологічною течією слугуватиме інструментом, а особа житиме у відповідності з цінностями цієї політичної ідеології.
За рівнем стійкості партійну ідентифікацію можна поділити на ситуаційну і надситуаційну. Перша пов'язана з актуальною політичною ситуацією. Вона реагує на маніпулятивні впливи професійних політичних акторів, які можуть „грати" на життєвих потребах значної частини населення. Надситуаційна партійна ідентифікація пов'язана з набутим політичним досвідом людини. Вона не так швидко змінюється, як ситуаційна, і чинить спротив маніпулятивним впливам ЗМІ, влади.
Серед найбільш поширених емпіричних показників, за допомогою яких можна визначити партійну ідентифікацію, виокремимо такі:
• визначення персональних і соціальних ідентифікацій за допомогою тесту „Хто Я в суспільстві?";
• розміщення власних ідеологічних цінностей на континуумі „праві — ліві";
• готовність віддати за певну партію свій голос, відповідаючи на запитання: „Якби вибори відбулися наступного тижня, то за яку партію (блок) ви б віддали голос?";
• близькість особистісних цінностей до програмних цілей та ідеологічних поглядів певної партії;
• самоідентифікація з певною ідеологічною течією;
• співвіднесення і узгодженість когнітивної, емотивної та поведінкової складових політичної орієнтації.
Партійна ідентифікація не означає формальної приналежності до партії, сплати внесків, активної участі в мітингах, зібраннях, акціях. Її елементи можуть репрезентуватися в просторі думок, оцінок, переваг певної партійної ідеології, з одного боку, та реальною поведінкою під час волевиявлення. Адже особа може симпатизувати конкретній партії чи блоку партій, але не голосувати за неї, оскільки ця партія має мало шансів на перемогу внаслідок низької популярності ідеологічної течії, якої вона дотримується. Те ж відбувається, якщо останні дії лідерів партії не задовольняють симпатиків, і тому більшість із них голосує за іншу партію, іншого лідера.Проаналізуємо провідні підходи до дослідження впливу партійної ідентифікації на поведінку виборця через розгляд провідних підходів до самого терміну „поведінка виборця" („електоральна поведінка"). Політична психологія запозичила його з методології біхевіоризму, де він означав видиму, дієву поведінку, тобто поведінку, за якою можна спостерігати. Такий контекст феномена електоральної поведінки залишав за межами дослідження її ціннісні та диспозиційні складові, а саме політичні погляди, настановлення, орієнтації, переконання. Втім, очевидно, що таке змістове (якісне) вихолощення не сприяло цілісному дослідженню цього феномена, оскільки в самому понятті „електоральна поведінка" сконцентровано не лише поведінкові складові, що можуть бути зумовлені рівнем соціально-економічного розвитку країни, конкретної особи, а й простежується вплив мотиваційно-потрібнісної сфери, на основі якої можуть бути сформовані настанови, цінності, орієнтації.
Виборця можливо розглядати з різних точок зору. Наприклад, раціонально-інструментальний підхід розглядає виборця як „раціонально діючу людину" та як „споживача". Такий виборець здійснює свій вибір, не зважаючи на настановлення та вплив об'єктивних факторів, а діє, лише раціонально осмислюючи політичну ситуацію, керується власними інтересами. Такий виборець оцінює реальні кроки претендента, його досягнення, програмові позиції конкуруючих партій чи кандидатів з точки зору тих вигод, які він отримає у випадку перемоги тієї чи іншої. При цьому він (виборець) вираховує, наскільки один із можливих варіантів вигідніший для нього.
І тут на поміч раціональному виборцю приходить політична ідеологія, провідниками якої є політичні партії, громадські об'єднання, рухи, коаліції. Вони, на думку М. Дюверже, відповідно до провідної своєї функції, повинні інформувати населення про програму чи можливості кандидата. Цією інформацією та активними діями вони мають стимулювати вільний вибір, мобілізувати своїх членів та симпатиків задля досягнення певних політико-ідеологічних цілей, задоволення партійних інтересів. Виборець, який має більш-менш стійке уявлення про те, яким він хоче бачити облаштування суспільства, співвідносить свої уявлення з програмовими цілями партій, і, якщо вони є релевантними, робить вибір на користь цієї партії.
Другий підхід - соціологічний вважає, що провідною детермінантою формування партійних систем та поведінковим проявом особистісних симпатій до них є розподіл за статевою, етнічною, соціальною та конфесійною належністю, тобто соціально-статусна обумовленість політичного вибору індивіда. Емпіричні дослідження, проведені вченими, зафіксували чітку взаємозалежність між класовою належністю та партійними симпатіями виборців. Так, представники привілейованих класів у багатьох випадках під час вибору певного політичного лідера чи групи будуть зацікавлені в збереженні правлячого режиму, стабільності чинних порядків. Представники робітничих професій зупиняють вибір на радикальному кандидатові. Тобто, як бачимо, основою соціологічного підходу в поясненні політичного вибору лежать механізми ідентифікації за ознаками ґендерної, класової та статусної подібності.
Немає сумніву, що такий підхід є важливим. Але він не є визначальним, оскільки існує значне коло соціально-політичних проблем, де належність до певного класу не відіграє суттєвої ролі. Особливо це стосується плюралістично-демократичних суспільств, у яких певні соціальні питання можуть об'єднувати як представників владної та фінансової еліти, так і носіїв маргінальних цінностей.
Основу маніпулятивного підходу становлять уявлення про залежність політико-ідеологічних позицій, настановлень та орієнтацій людей як від переконуючого друкованого /електронного впливу („обробки" засобами масової комунікації), так і від ступеня контролю електорального вибору владними інституціями, які можуть впливати на нестійкого виборця. Політичним маніпулюванням владні органи можуть досягти того, що, по-перше, індивіди у своєму виборі обмежуватимуться лише запропонованою ними альтернативою; по-друге, інтенсивний цілеспрямований зовнішній тиск може вплинути на електоральний вибір. Водночас людині властиво не лише піддаватися впливу, тобто виступати в якості об'єкта, на якого спрямовано інформаційний вплив, але й бути реальним дієвим суб'єктом, здатним протидіяти цьому впливу засобом „фільтрації" інформації, яку він сприймає. Матеріалом для фільтрів служать уявлення, так звані політичні диспозиції, засвоєні в процесі соціалізації - тобто сформовані під дією батьківського впливу, впливу ровесників, референтних груп, і які стали персональним надбанням особи. Зрозуміло, що маніпулятивний чинник не є вирішальним, якщо виборець соціальне компетентний, володіє сумою відповідних знань, спроможний виокремити важливе для себе, а також те, що є радикальним, пропагандистським, ситуаційним.Отже, всі перелічені підходи до дослідження феномена електоральної поведінки - так чи інакше пояснюючи електоральну поведінку, торкаються питань впливу на неї механізму партійної ідентифікації.
Партійна ідентифікація як суспільний феномен виконує дві важливі функції, а саме: сприяє мобілізації прихильників, членів партії, залучаючи їх до певних дій, а також виконує функції легітимації чинного режиму, впливає на його стабільність.
Партійна ідентифікація виступає свого роду маркером, що обумовлює думки, дії, настанови політичне активних виборців. Вона є ніби екраном, через який відфільтровується інформація щодо кандидатів і партій, що суттєво впливає не тільки на електоральний вибір, а й на стійкість політичних поглядів. З іншого боку, для неактивного виборця зі слабо відрефлексованими політичними орієнтирами і цінностями партійна ідентифікація служить чи не єдиним мотиватором електорального вибору.
Невміння значної частини виборців пристосуватися до нових умов політичного життя пояснюється як стійкістю первинної політичної соціалізації, так і, як уже зазначалося, невисоким рівнем політичної культури. Електоральну поведінку, як і будь-яку іншу, можна коригувати, залучаючи людей до інституцій громадянського суспільства (громадських організацій, аналітичних центрів тощо).