Поняття інституту громадянства. Права людини і культура громадянства. Політичне життя суспільства. Демократія
1. Поняття інституту громадянства
Становище індивіда в суспіль¬стві, відображене і закріплене в основ¬ному законі, визначається як консти¬туційний статус особи. Його зміст на¬самперед виявляється в інституті гро¬мадянства, принципах і власне кон¬ституційних правах і свободах.
Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадяни¬на» прислужилася обгрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвит¬ку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відно¬сини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія під¬данства іноді застосовується в дер¬жавно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридич¬ним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.
Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідно¬син держави і особи. Стан громадян¬ства створює взаємні права і обов'яз¬ки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Вод¬ночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних ор¬ганів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою кон¬ституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.
Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і прак¬тика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнарод¬но-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа мо¬же і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політичне підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-пра¬вовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.
Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законо¬давство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних ка¬тегорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин збе¬регло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому ви¬падку зміст понять державної належності і громадянства збігається.
Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'яза¬ний з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним співвідно¬шенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу гро¬мадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і дер¬жави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, яки¬ми є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.
Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правового зв'язку, що виникає між особою і держа¬вою. Така сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед ви¬являється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов'яз¬ки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов'яз¬ки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.
Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безпе¬рервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до мо¬менту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності грома¬дянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.
Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грун¬тується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсо¬лютного значення. Наявність у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існу¬ють випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.
Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття грома¬дянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принци¬пами — «права крові» і «права грунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відно¬шення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних ви¬падках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.
Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він ста¬новив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип «права грунту», що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значен¬ня після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексі Наполеона).
Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право грунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в лати¬ноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично по¬ходить від англійської правової системи.
Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадян¬ства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту».
Наприклад, згідно з чотирнадцятою (XIV) поправкою до Конституції США, філіація відбувається за принципом «права грунту». Цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іно¬земців. Однак припускається можливість набуття громадянства на основі «права крові»: американським громадянином е особа, яка народилася за кордоном у батьків, які є американськими громадянами. Характерно, що в такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням народжених за кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці бі¬патризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за «правом крові», народившись на території іншої держави, де діє «право грунту», за звичай¬них умов буде вважатись і громадянином цієї держави. З іншого боку, осо¬ба, яка народилася на території США у громадян іноземної держави, де домінує «право крові», також може стати біпатридом.
У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатриз¬му майже в усіх розвинутих країнах законодавче встановлено, що одру¬ження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встановлюється в законо¬давстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'яз¬ку з територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.
Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямо зазначається в конституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідни¬ми країнами так звані особливі зв'язки історичного характеру. Прикла¬дами таких угод є договори про подвійне громадянство між Іспанією та рядом латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституції Іспанії застере¬жено, що «в цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми грома¬дянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватись без втрати свого громадянства за народженням». У ст. 62 Конституції Росії записано, що «громадянин Російської Федерації може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до феде¬рального закону або міжнародного договору Російської Федерації». Подібний підхід до подвійного громадянства є майже винятком. Біпат-ризм звичайно розглядається як аномалія не тільки в національному, а й у міжнародному праві.Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, вияв¬ляються у розв'язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних держав. За¬конодавство цілого ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом «права крові» батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадянином держави грома¬дянства батька. У більшості країн у цьому відношенні визнано рівність ста¬тей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.
Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набут¬тя громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.
Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадян¬ства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадян¬ства звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляють¬ся випадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов'язані з оп¬тацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різно¬вид натуралізації.
Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практич¬но відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).
Індивідуальна натуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості на¬туралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так зва¬не укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття гро¬мадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви протягом певного часу проживати на її території. Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином проявити себе.
Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п'ятирічний строк, хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн при¬пускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили «значні по¬слуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностя¬ми». В Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.
З юридичної точки зору, умова укорінення пов'язується з так зва¬ним доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного прожи¬вання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.
Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати на¬явність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати по¬датків тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.
З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спро¬щеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У дея¬ких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.
Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури нату¬ралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом дер¬жавного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні ор¬гани. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави.
Існують також і інші способи набуття громадянства, однак голов¬ними є філіація і натуралізація.Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.
Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з гро¬мадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони врахо¬вують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією за¬явою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.
У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний прин¬цип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторон¬ньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практич¬но завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.
Законодавством окремих країн передбачено власне втрату грома¬дянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Най¬частіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій дер¬жаві. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.
Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбав¬лення громадянства, набутого в порядку філіації, називається де¬націоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денату¬ралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денату¬ралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії пошире¬на концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином.
2. Права людини і культура громадянства
Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволю¬ції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріп¬лена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.
Ознаки основних прав людини:
І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утри¬муватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;
2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;
3) можливості, які не обмежені територією держави (позате-риторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані фор¬мувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її ін¬дивідуальність;
4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від мож¬ливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціа¬льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень роз¬витку суспільства не залишається незмінним, так само, як і по¬треби самої людини;
5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжна¬родному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист держава¬ми (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стан¬дартами.
Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:
• тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпе¬чує безпечну зовнішню політику;
• масові порушення прав людини державами можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;
• загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які від¬повідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.Положення про права людини, що містяться у статтях Стату¬ту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загаль¬ну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.
Права людини набули цінності, яка належить усьому міжна¬родному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнарод¬ному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.
Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p.. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і полі¬тичні права, прийняті ООН у 1966 p.. Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:
(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;
(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Кон¬венція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);
(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що по¬требують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.. Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);
(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловжи¬вань з боку державних органів і посадових осіб. А також докуме¬нти, що передбачають можливість окремих осіб домагатися роз¬гляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Кон¬венція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 груд¬ня 1984 p.. Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).
Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконува¬ти міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повин¬на керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутріш¬ньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'я¬зані створити умови для здійснення і захисту прав кожної люди¬ни. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.
Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвен¬цій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.
Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:
• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;
• мораль суспільства, що переважає у даний період;
• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, вико¬ристовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).
Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка за¬коном визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права гро¬мадянина — у конституції певної держави.
У процесі подолання тоталітаризму і становлення правової держави винятково важливим є формування громадянської культури.
Політичне життя яскраво засвідчило, що категорія "гро¬мадянська культура" — ключове поняття політології, фун¬даментальна проблема, без якої не можуть бути розв'язані інші центральні політологічні проблеми.
Громадянська культура є відображенням громадянського суспільства, громадянської сфери суспільного життя, грома¬дянських прав і статусу громадянина. Поняття "громадянин" і "людина" використовуються як неідентичні в історії сус¬пільної думки.Громадянська культура — різновид політичної культури, її вищий щабель. Вона передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, що дії цих суб'єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських прав і обов'язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, а й етичними (мораль¬ними) чинниками політичної діяльності.
Сучасна політична думка підкреслює самоцінність люд¬ської особистості, недоторканість і гарантії її громадянських прав, у тому числі в сфері відносин власності, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Але на політичному рівні, як засвідчила практика, неможливо всі диферен¬ційовані інтереси узгодити. Багато з них узгоджуються тільки на рівні громадянських механізмів, громадянського консен¬сусу. Якщо політичний процес у конфліктних формах випереджує в своєму бурхливому розвитку становлення й ефективну дію механізму громадянського консенсусу, то суперечності і кризова ситуація не згладжуються, а почи¬нають загострюватися. Є підстава говорити про необхідність випереджуючого розвитку громадянської свідомості, прагнен¬ня до загального блага й інших загальнолюдських грома¬дянських цінностей, про які тривалий час говорили як про "буржуазні передсуди". Громадянська культура, з одного боку, є необхідною ланкою між класовими, груповими і загальнолюдськими цінностями, а з другого — об'єднуючою основою у діяльності політичних партій, суспільних ор¬ганізацій, що часто-густо стоять на різних, а іноді діамет¬рально протилежних позиціях.
Громадянськість — одна із найважливіших ознак інтелі¬гентності і цивілізованості суспільства. Характерна прикмета демократизації політичного життя — зростання громадянської свідомості людей, встановлення громадянської гідності і прав особистості в повному обсязі. Категорія громадянськості в Різноманітних своїх виявах (свідомість, культура, життєва позиція, інтереси, пріоритети, цінності та ін.) — багатогранне поняття, в якому віддзеркалюються ключові проблеми ство¬рення повноцінного громадянського суспільства, забезпечення громадянського миру і громадянської політичної консолідації.
Отже, є достатньо підстав стверджувати, що в темі громадянської культури, як у призмі, відбивається і кон¬центрується багато інших проблем влади і політичного плюралізму, громадських рухів і політичної поведінки, гро¬мадянського суспільства і громадських асоціацій та ор¬ганізацій, громадянських якостей особистості.
3. Політичне життя суспільства
Поняття “політичне життя” так як і термін “політика” багатоаспектне, воно “визначає галузі всього політичного, дозволяє охопити всю політичну сферу, всі її елементи, причому, дає можливість відобразити їх динамізм і активність”.
Особливості, характер і структура політичного життя, визначаються рівнем цивілізованості того чи іншого суспільства, його демократизму, співвідношенням корінних інтересів різних соціальних груп, вмінням і прагненням політичного керівництва об’єднати народ для досягнення спільної мети. Громадські організації, особливо в період передвиборної кампанії, повинні активно виражати свої інтереси, потреби і впливати на суб’єктів політики.
Політичне життя суспільства — одна з найширших категорій політології, яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити їх ди¬намізм.
У різні епохи й у різних країнах воно має свої особливості, залежить від рівня цивілізованості суспіль¬ства, його демократизму, співвідношення корінних ін¬тересів соціальних груп, вміння і прагнення політичного керівництва об'єднати народ для досягнення спільної ме¬ти. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової держави.
Конкретним проявом політики та влади в суспільстві є політичні відносини та політичне життя. Політичні відносини виражають стійкий характер взаємозв’язків між собою та з інститутами влади. В змістовному плані вони характеризують різноманітні взаємодії еліти і електорату, еліти і контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різноманітних груп інтересів і політичних інститутів.
Важливим показником політичного життя є характер політичних відносин, який віддзеркалює домінуючі складові функціонування державної влади, як то: чи то непримиренна боротьба політичних інтересів і партій, чи то прагнення цих сторін до суспільної згоди і порозуміння для вирішення загальних проблем; чи то громадянська війна, чи то громадянський мир; чи то постійне очікування соціального вибуху у будь-якій формі, чи то стабільність і почутті безпеки.Для розуміння сутності політичного життя принципово важливим є те, що інтереси людини в політиці більшою мірою носять надперсональний характер, тобто мають значення для тієї чи іншої частини населення. Ці інтереси взаємодіють з інтересами інших суспільних груп, тому для нормалізації міжнаціональної взаємодії (політичного життя) особливе значення має участь у них держави.
Для політичного життя України останнім часом характерні нові тенденції. Кардинальні зміни в ньому відбулися з розпадом СРСР. Змінилася сама схема взаємовідносин людського загалу: відхід від пріоритету міжнародних проблем (”СРСР – міжнародне коло”) до пріоритету внутрішніх проблем. Таких як: громадянське суспільство – державна влада, її форма, її економічна, культурна, освітня, національна, екологічна та інша політика. З цих взаємовідносин провідними стають політичні. Через те, що від них (і це згодом розуміють усі) залежить успіх вирішення усіх інших питань.
Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики й участі в ній.
Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних суб'єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та інтереси соціальних суб'єктів; взаємодію і зміну при владі політичних сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.
4. Демократія
Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демокра¬тії). У його демократизації суб'єкти політичного проце¬су вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію полі¬тичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.
Проблема демократії та її ролі в суспільно-політично¬му житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.
Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).
Кожному історичному типові держави, кожній суспі¬льно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республікан¬ський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи де¬мократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (пар¬ламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запоро¬зькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога бур¬жуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.
Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспі¬льства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не роз¬ширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальши¬вим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорну¬то. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумов¬лені дією тоталітарних і авторитарних традицій.
Для утвердження демократії необхідна висока полі¬тична культура населення, і саме в процесі демократиза¬ції така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійс¬нити комплекс заходів у різних сферах суспільного жит¬тя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфор¬мувати демократичний тип політичної культури.Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політич¬ної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.
Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політич¬ного устрою, а й на означення політичного процесу з від¬повідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та дія¬льності окремих політичних і соціальних структур у різ¬них сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).
Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.
Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.
Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування орга¬нів влади різних рівнів.
Виявом прямої демократії є референдуми, які прово¬дять з метою ухвалення закону або інших рішень на ос¬нові волевиявлення народу щодо найактуальніших пи¬тань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корін¬ням у плебісцити Римської республіки, народні збори (ві¬че, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відто¬ді референдуми стали поширеними в європейських краї¬нах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди ма¬ють непересічне значення.
Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в бага¬тьох країнах. Проте процедура таких обговорень може ма¬ти й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч за¬уважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не тор¬каючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.
Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).
Саме інститути представницької демократії відігра¬ють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії ма¬ють парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.
У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основ¬ному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи на¬віть виокремлюють професійну демократію. Це зумовле¬но притаманними сучасній цивілізації проблемами, роз¬в'язання яких часто неможливе засобами прямої демок¬ратії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різ¬них форм прямої та представницької демократії.
Список використаної літератури
1.Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.
2.Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.
3.Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир, 1999.
4.Ніконенко В. M. Політологія. Курс лекцій. -Тернопіль, 1992.
5.Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.;За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
6.Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. – К., Львів, 2001.
7.Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.,1997.