Сутність влади та механізм її здійснення

1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економіч¬ний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наяв¬ні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виник¬ла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона ін¬тегрує всі елементи системи, навколо неї точиться полі¬тична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, вла¬да є необхідним регулятором життєдіяльності суспільст¬ва, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття “влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяль¬ність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, си¬ли тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визна¬чальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній прак¬тиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не врахову¬ють, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

§ По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.

§ По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприк¬лад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична.

§ По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монопо¬лією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма полпичноївлади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монополь¬ним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-mepumopіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ні¬яких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у сво¬їх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та неза¬лежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань:

сутність влади (кому вона служить?);

зміст влади (у чиїх руках перебуває?);

форма влади (як вона організована, якими є апа¬рат і методи її здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні органі¬зації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єк¬тів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демо¬кратичного правління є народ — носій суверенітету і єди¬не джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосе¬редньо і через органи державної влади та місцевого само¬врядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, пред¬ставницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, бла¬гополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колектив¬ним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політич¬ної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектичне, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, гро¬мадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспіль¬ство загалом.

2. Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чин¬ник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну конце¬пцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бю¬рократизованою. Нині в демократичних державах легіти¬мізм базується на звеличенні закону — основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що ви¬значають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлегли¬ми. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується іс¬нуванням у суспільстві еліти (фран. elite — краще, добі¬рне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільс¬тві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найак¬тивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винят¬ковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пану¬ючих еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її посту¬латів гласить, що народ відсторонений від влади), ствер¬джує, що соціальна нерівність — основа життя. Стриж¬нем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхеві-ористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відно¬син, а прагнення до влади проголошує домінуючою ри¬сою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є вла¬дою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихи¬льники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єк¬тів, правил “політичної гри” тощо.Марксистська концепція влади. Беручи за основу пе¬редусім економічні інтереси, що визначають зміст і фор¬му реалізації класових інтересів, вона тлумачить полі¬тичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що за¬хищає його ж інтереси.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольо¬вий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю ін¬шим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

3. Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є:

•панування;

•політичне керівництво;

•управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціаль¬них груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулюван¬ня та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й амо¬ральних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шан¬таж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, ви¬кликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

•монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конститу¬ційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

•тиранія — одноосібне деспотичне правління внас¬лідок насильницького захоплення влади;

•аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

•олігархія — влада небагатьох багатих;

•тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

•теократія — влада церкви;

•охлократія — влада натовпу, що спирається не на за¬кони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто підда¬ється впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

•демократія — влада народу на основі закону та за¬безпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу парто¬кратії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

•наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

•волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

•обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

•соціальні норми, що закріплюють право одних ви¬давати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпе¬чення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єк¬та і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

1. Інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-полі¬тичних сил суспільства);

2. Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на ре¬гулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

3. Мотиваційна (формування мотивів політичної дія¬льності, передусім загальнозначущих);

4. Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток по¬літичної системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управ¬ління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка поро¬джує право, а як правочинне повноваження. Право наро¬джується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване воле¬виявлення, яке випливає з єдності права. В кожному по¬літичному союзі державна влада, незважаючи на прин¬цип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох полі¬тичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповіда¬ють високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним на¬товпом, а демагоги — його провідниками.4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне пра¬во, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати захо¬ди і реформи, які реально можна втілити в життя. Не¬припустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних про¬грамних накреслень.

6. Державна влада принципово пов'язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов'яза¬на відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігноруван¬ня цих аксіом призводить до кризи державної влади, де¬стабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які мо¬жуть переростати навіть у громадянську війну.

Список використаної літератури:

1.Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

2.Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.

3.Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методоло¬гія, праксеологія.- К., 1994.

4.Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир, 1999.

5.Наукові студії з політичної психології. – К., 1995.

6.Ніконенко В. M. Політологія. Курс лекцій. -Тернопіль, 1992.

7.Основи політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 1995.

8.Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.;За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.

9. Основи політичної науки: Курс лекцій (у 4 ч.) / За ред. Б. Кухти. – Львів, 1997.

10. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Конспект лекцій. -К., 1999.

11. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для сту¬дентів вищих навчальних закладів освіти I-IV рівнів акредитації, 2-е видання, виправлене і доповнене. – К., Львів, 2001.

12. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, K.M. Левківський, В.П. Андрющенко та ін. – К., 1998.

13. Скиба В.Й. Політологія. Теорія і методика навчального курсу. – К., 1992.

14. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. – К., 1996.