Провідні види політики
Не претендуючи на істину в останній інстанції, з погляду необхідності забезпечення функціонування суспільної сфери в цілому пропонуємо виокремити такі провідні види політики: правову, економічну, соціальну і гуманітарну.
Правова політика
Під правовою політикою будемо розуміти систему цілей і засобів їх досягнення певними політичними інститутами, насамперед
— державою у правовій сфері суспільства.
Здійснюється правова політика головним чином через органи держави, закони та інші правові акти.
У широкому розумінні будь-які зміни законодавства є змінами у правовій сфері. Але з погляду політології нас цікавлять лише такі закони і правові акти, які суттєво змінюють правовий статус суб'єктів і об'єктів політики, індивіда по відношенню до держави і суспільства.
До таких фундаментальних змін можна зарахувати конституційні зміни прав і свобод, реформи виборчого законодавства, сімейного і карного права тощо.
Правову політику варто розглядати насамперед в контексті правової держави, яка є організаційно-юридичним механізмом управління функціонування суспільної сфери. В такій державі система права покликана захищати громадян, їхнє життя, свободу, власність, особисте достоїнство від будь-якого утиску згаданих вище прав і свобод.
Рівень цивілізованості правової держави залежить від ефективності правових механізмів, які захищають права і свободи громадян, суб'єктів і об'єктів політики.
По суті ми можемо говорити про політико-правову модель правової держави як динамічну соціокультурну систему координат, що змінюється у процесі розвитку політичної сфери суспільства.
У цьому зв'язку логічним є дослідження проблем правової політики через політико-правову культуру суспільства. Остання може розглядатися через призму політико-правової культури діяльності державних інституцій, структур громадянського суспільства (суспільно-політичних організацій та рухів, партій і т. ін.), окремих особистостей.
Правова політика реалізується у вигляді політико-правових документів та конкретних ідей, спрямованих на їх реалізацію.
Тому ми маємо підстави говорити про семіотичну (від грецьк. semeiotike — вчення про знаки) культуру правової політики.
Ця, на перший погляд, парадоксальна постановка цієї проблеми обґрунтовується тими обставинами, що право є сукупністю знаків, за допомогою яких соціальна інформація фіксується і накопичується в пам'яті суспільства. І ця сукупна семіотична система політико-правової інформації у вигляді окремих своїх елементів та блоків інтегрується в локальні системи політико-правових цивілізацій, що відрізняються одна від одної напрямами і сутністю правової політики.
Економічна політика
Під економічною політикою будемо розуміти систему цілей і засобів їх досяг нення певними політичними інститутами та економічними організаціями (переважно міжнародними) в економічній сфері суспільства.
Те, що взаємодія політики і економіки має визначний характер в суспільному житті, цілком зрозуміло. Глибинний базис політичних відносин детермінується економічними інтересами, економічним становищем держави, станів, груп, індивідів. У свою чергу політична діяльність не може не впливати на економічні відносини в суспільстві та економічну роль держави.
Вперше теза залежності політичних процесів від соціального та матеріального положення громадян прозвучала у Арістотеля ("Політика").
Новий час на перші позиції висунув свободу й індивідуальні властивості людини як окремої одиниці соціальної та економічної дії.
За таких умов економічна влада поступово обмежувала абсолютний характер влади політичної. Саме тому такі представники ліберальної економіки як Адам Сміт (1723-1790) виступали на захист індивідуальної свободи і приватної власності.
Провідною ідеєю класичного лібералізму було невтручання держави в економічне життя і саморегуляція ринку.
Карл Маркс (1818-1883) і його послідовники зробили висновок про те, що володіння економічною владою, тобто засобами виробництва, прямо або опосередковано ставить під контроль політичну владу. Натомість активна роль політики, особливо при зміні суспільно-економічних систем, значно змінює економічну сферу суспільного життя.
У XX столітті після кількох світових економічних криз (особливо кризи 1929-1933 pp.) актуалізується і набирає ваги теорія державного регулювання економіки, яка отримала свою назву від імені Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946).
Суть кейнсіанства полягає у збільшенні видатків державного бюджету, розширенні обсягів громадських робіт, регулюванні зайнятості, збільшенні кількості грошей, що надходять в обіг і т. ін.
Проте прихильники неолібералізму не відмовилися від своєї віри в найкраще функціонування економіки в умовах вільного ринку.Наприклад, Ф. Хайек (1899-1992), один із найвідоміших представників цієї теорії, активно виступав проти державного впливу у справи ринкової економіки. Слід визнати, що його однодумці з Чиказької школи (М. Фрідмен та ін.) мали досить великий вплив на економічну політику провідних західних держав світу наприкінці XX ст.
Але є й інша крайність, коли держава бере на себе головну економічну і політичну владу, лишає індивіда можливості здійснювати економічний вибір і перекладати на себе відповідальність за прийняті рішення і дії. На певному етапі така концепція економічної і політичної влади та відповідна економічна політика може дати тимчасовий виграш (як це було в країнах так званого реального соціалізму), але зрештою такий надмоно-полізм приводить до загнивання, застою і стагнації.
Соціальна політика
Під соціальною політикою розуміють систему цілей і засобів їх досягнення по літичними і державними інститутами з регулювання соціальної сфери суспільства, соціальних відносин відповідно до сукупності політичних установок, принципів, рішень та ідей, спрямованих на задоволення соціальних інтересів і потреб особистостей, соціальних груп, класів та ін.
Ефективність соціальної політики визначається ступенем задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Зрозуміло, що соціальна політика великою мірою залежить від результатів здійснення економічної політики.
Суб'єктами соціальної політики виступають спеціалізовані установи і організації, які реалізують соціальну функцію держави.
У соціальній державі, окрім державних інституцій, цією проблематикою опікуються корпорації, підприємства, профспілки, релігійні та благодійні організації.
Об'єктом соціальної політики є суспільство, його класи, соціальні спільноти, окремі особистості.
Водночас ті ж самі соціальні спільноти є носіями соціальної політики, її суб'єктом.
Державна влада формує соціальну політику шляхом визначення завдань суспільного розвитку, законотворчою діяльністю, бюджетними асигнуваннями на соціальні цілі.
Соціальна політика — явище багатогранне, яке має економічний, організаційний, правовий, культурологічний, екологічний, особистісний виміри. Вона охоплює своїми регулятивними функціями відносини між державою та індивідом, класами, різними соціальними групами, націями, народностями та етнічними групами.
Соціальна політика встановлює відносини між суспільством і особистістю переважно через регулювання відносин між особистістю і соціальними групами, приналежність до яких визначає зміст соціальних інтересів людини.
У цьому зв'язку управління інтересами і через інтереси людей має бути одним із провідних принципів здійснення соціальної політики.
Надзвичайно важливим є також забезпечення захисної функції соціальної політики, а відтак — і держави.
Насамперед мова йде про гарантування прожиткового мінімуму людини через встановлення мінімальної заробітної платні, пенсії, адресної допомоги або забезпечення елементарних потреб в галузі охорони здоров'я, безпеки життєдіяльності тощо.
Соціальна політика здійснюється шляхом розробки і прийняття законодавчих актів у галузі соціальних відносин, ухвалення соціальних програм, конкретними рішеннями з окремих питань соціального розвитку і т. ін.
Практична політика в сучасному світі аж ніяк не може облишити проблеми соціальної політики, оскільки соціальна стабільність політичної системи великою мірою залежить від ефективності соціальної політики. І якщо ми говоримо про показники прогресивності розвитку суспільства, то обов'язково повинні розуміти, що розвинута соціальна політика є невід'ємною частиною соціальної держави, побудова якої проголошена багатьма конституціями світу.
Гуманітарна політика
Якщо соціальна політика опікується А забезпеченням прав людей, насамперед через соціальні групи, до яких вони належать, то гуманітарна політика має розглядатися як система цілей і засобів їх досягнення політичними і державними інститутами з управління та регулювання духовною сферою суспільства.
Тут мова йде про культурну, етнонаціональну, освітню, наукову, інформаційну та інші види політики, спрямовані на всебічний розвиток людини як особистості, забезпечення її конституційних прав і свобод.
Зрозуміло, що гуманітарна політика тісно пов'язана з правовою, економічною та соціальною політикою держави.
Скажімо, якщо ми говоримо про забезпечення культурних та освітніх потреб окремих особистостей, соціальних, етнічних, демографічних та інших груп, ми повинні розуміти, що ця діяльність мусить регулюватися відповідними законами, мати матеріальне та інформаційне забезпечення тощо.
Гуманітарна політика розрізняється за цілями, змістом, спрямованістю, формами і методами здійснення, результатами.
Цілями гуманітарної політики можуть бути консолідація титульної нації та національних меншин, усіх соціальних груп на
засадах гуманізму, всебічного розвитку людини та забезпечення її культурних, національних, освітніх потреб. Це в демократичній, правовій державі.У тоталітарному суспільстві, навпаки, гуманітарна політика спрямована на атомізацію суспільства, підкорення особистості панівній ідеологічній доктрині (комуністичній, фашистській, націонал-соціалістичній, сіоністській, фундаменталістській тощо).
За змістом можна виокремити гуманітарну політику гуманну і антигуманну, за спрямованістю відповідно — демократичну і тоталітарну.
Якщо розглядати форми і методи реалізації гуманітарної політики, то вона може здійснюватися шляхом ненасильства, толерантності або через насильство та репресії.
Аналогічно до цього можуть розглядатися й результати: злагода, співпраця, єдність або напруга, конфронтація, конфліктність.
Вищою ціллю гуманітарної політики, зокрема української держави, має бути створення умов для повноцінного культурного, національного, соціального розвитку особистостей, соціальних груп та суспільства в цілому на основі реалізації прав людини, усіх народів і етносів у складі єдиної багатонаціональної держави.
І в цьому контексті потрібно захищати національні інтереси українського суспільства від культурно-інформаційної експансії, і так званого глобального уряду, контрольованого масонсько-сіоністськими колами, і шовіністських кіл в сусідніх державах, які мають територіальні претензії до України.
Отже, чужого — навчайтесь, але свого не цурайтесь, оскільки формування та збереження духовної єдності нації є запорукою високого рівня гуманітарного, соціального та економічного розвитку суспільства, його просування до побудови дійсно демократичної, правової, соціальної держави.
Список використаної літератури
1.Наукові студії з політичної психології. — К., 1995.
2.Новая индустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М., 1999.
3.Никонов В. От Эйзенхауэра к Никсону. Из истории республиканской партии США. — М., 1984.
4.Оболенський О. Ю. Державна служба України: реалізація системних поглядів щодо організації та функціонування. — К., 1999.
5.Общественное мнение и власть: механизм взаимодействия. — К., 1993.
6.Огієнко І. Українська культура. — К., 1918.
7.Ольшанский Д. Б. Н. Ельцин на фоне массового сознания (политико-психологический аспект) // Психол. журн. — 1989. — Т. 10, № 6.
8.Омельченко О. А. Идея правового государства: истоки, перспективы, причины. — М., 1994.
9.Онацъкий Є. Українська емоційність // Українська душа. — К., 1992.
10.ОсадчаяГ. Политическое поведение женщин // Социол. исслед. — 1991. — № 12.
11.Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти. — Ч. I—III. — Л., 1997.
12.Основы теории политической системы / Т. Манов, М. Марченко, В. Мшвениерадзе и др. — М., 1985.
13.Основи етнодержавознавства / За ред. Ю. Римаренка. — К., 1997.
14.Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любіцева О. О. Географія релігій. — К., 1998.
15.Панарин А. С. Политология. — М., 1998.
16.Паніотто В. Маленькі хитрощі демократичної процедури // Фі-лос. і соціол. думка. — 1989. — № 10.