Політичні відносини і політична діяльність

Особистість як суб'єкт політики

Ступінь політичної активності окремих особистостей, їхній вплив і форми участі в політичній діяльності суттєво відрізняються. Залежно від соціальних ролей, що їх відіграють у політиці особистості, виокремлюють таку їх типологію.

1. Пересічний громадянин, який має статус предмета політики, тобто не виявляє активності, не цікавиться політикою і не впливає на неї.

2. Громадянин, який є членом суспільно-політичної організації, руху, опосередковано залучений до сфери політичної практики саме завдяки членству в згаданих організаціях.

3. Громадянин — член політичної організації (партії), який бере безпосередню участь у діяльності останньої. При цьому ступінь його участі в зазначеній діяльності залежить від його прагнень, інтересів і можливостей, зумовлених суспільною вагою цієї організації та соціальною роллю в ній громадянина.

4. Громадський, особливо політичний, діяч.

5. Професійний політик, для якого політична діяльність є джерелом існування й змістом життя.

6. Політичний лідер — інституйований, духовний, інтелектуальний, формальний або неформальний, який має певний авторитет у суспільстві та своїй спільноті.

Безумовно, перебування на найвищих щаблях цієї ієрархії не виключає для особистості можливості відігравати соціальні ролі, які є типовими для нижчих ступенів. Скажімо, політичний лідер водночас є громадянином держави, може бути членом громадської організації, професійним політиком і т. ін.

Розглянемо основні об'єктивні чинники, від яких залежить ступінь участі особистості в політиці.

1. Приналежність до певного соціального стану, суспільного статусу останнього, його місця у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання. (Заможні стани, зрозуміло, мають набагато більше можливостей впливати на політику.)

2. Місце особистості в управлінні виробництвом, розподілом, обміном, споживанням, духовним життям суспільства. (Представники суспільно-професійних груп, які обслуговують ідеологічну та адміністративно-політичну надбудову суспільства, також мають суттєві переваги: утримують у своїх руках засоби влади, інформації, мають набагато більший доступ до культурних надбань.)

3. Соціальний статус суспільної групи, до якої належить особистість, і співвідношення політичних сил у суспільстві, домінуючі форми організації групових суб'єктів, їх програми, соціальна база, сфера й стиль діяльності.

4. Соціально-політична ситуація на певних етапах розвитку суспільства, суспільної групи, індивіда. (У кризових ситуаціях, у разі масштабних змін у структурі політичних сил, формах організації та політичного представництва великих суспільних груп і суспільства загалом процеси зміни політичної суб'єктності індивіда прискорюються.)

5. Вплив держави на особистість виявляється через встановлення конституційно-правової регламентації становища й діяльності громадянина, соціалізації особистості через участь у функціонуванні суспільно-політичних інститутів держави, формуванні політичної свідомості (у вигляді державної приналежності та державної свідомості).

Кожна особистість об'єктивно зацікавлена у способі організації та функціонування держави, оскільки остання завжди може захистити її, гарантувати, розширити чи обмежити її права. Отже, особистість багато в чому залежить від держави, яка визначає умови й способи реалізації інтересів особистості: як члена стану, суспільної групи, сім'ї та ін.

Держава, по суті, виступає основним носієм процесу соціалізації особистості через ідеологічне виховання, політичну індоктринацію, добір політичних кадрів. Вона сприяє формуванню державної свідомості особистості. (Остання характеризується знанням своїх основних обов'язків громадянина, прав і потенційних можливостей участі в політичному житті суспільства за допомогою представницьких органів, інститутів вивчення громадської думки і т. ін.)

Рівень державної свідомості залежить від багатьох чинників: ступеня демократизму суспільства, його політичної культури й ментальності, статусу суспільної групи, до якої належить особистість, і т. ін.

Підсумовуючи, зазначимо, що особистість, якщо вона бажає жити у правовій демократичній державі, мусить займати активну життєву позицію й намагатися бути не лише об'єктом, а й суб'єктом політики.

Політичні відносини як процес узгодження суспільних інтересів

Політична сфера суспільства функціонує як цілісне утворення завдяки політичним відносинам, що з'єднують вертикальними та горизонтальними зв'язками політичні структури суспільства. Політичні відносини реалізуються через політичну діяльність, мотиваційним підґрунтям та рушієм якої є політична свідомість.

На думку автора, політичні відносини можна визначити як взаємозв'язки та взаємодію суб'єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.

Таке розуміння політичних відносин зумовлює відповідну типологію політичних відносин за такими параметрами:

1) рівнями влади:• вертикальні (наприклад, сільська рада — районна рада — обласна рада — Верховна Рада);

• горизонтальні (президент — Конституційний Суд — парламент);

2) "політичною вагою" суб'єктів політики:

• симетричні (наприклад, Україна — Польща);

• асиметричні (Україна — Росія, громадянин — держава);

3) характером і рівнем співпраці:

• консенсусні;

• компромісні;

• конфліктні та ін.

Останній тип політичних відносин потребує розгляду ще однієї важливої для політичної науки категорії.

Суспільні суперечності

Зміст політичних відносин визначають суперечності між різними суспільними групами, їхніми потребами, інтересами, суспільними сподіваннями, побажаннями, мріями, напрямами соціальної активності і т. ін. Ці суперечності постійно виникають на всіх етапах суспільного розвитку, хоча і в різних формах та з різною мірою активності. Взагалі суспільні суперечності є рушійною силою розвитку суспільства та його політичної системи.

Отже, суперечності є взаємодією протилежних тенденцій і напрямів, що взаємовиключають один одного, у розвитку взаємопов'язаних предметів, подій, явищ, є джерелами руху, об'єктивного розвитку світу та людського пізнання.

Філософія поділяє суперечності на внутрішні й зовнішні, антагоністичні й неантагоністичні, основні й неосновні.

Така класифікація може бути використана і під час дослідження й аналізування суспільних суперечностей, які є однією з форм суперечностей загалом. Отже, цей методологічний підхід можна застосовувати і для аналізування політичних суперечностей, які, у свою чергу, є поняттям, що входить до поняття суспільних суперечностей.

Скажімо, якщо одна суспільна група експлуатує іншу, привласнює продукти праці, створювані останньою, зрозуміло — йдеться про антагоністичні відносини. Взаємини партій-партнерів з передвиборної або урядової коаліції є неантагоністичними.

Основні суперечності можуть бути пов'язані, скажімо, з поглядами на питання власності (приватна чи колективна), державного устрою (президентська чи парламентська республіка, диктатура чи монархія і т. ін.). До неосновних можна зарахувати суперечності в поглядах, наприклад, монархістів (конституційна чи абсолютна монархія) або прихильників президентської форми правління (міцна чи слабка модель президентства).

Будь-який суб'єкт політики (як і будь-яке суспільство) має повний набір суперечностей.

За марксистською доктриною, антагоністичних суперечностей можна позбутися, лише ліквідувавши привілейований стан у процесі революції. Але тоді з'являється новий привілейований стан — і все починається спочатку. Отже, шлях революцій,

постійного насильства не найкращий. Набагато привабливішою є ідея еволюційного вичерпання антагоністичних та інших суперечностей, постійної модернізації суспільних відносин правовим, демократичним шляхом.

Розглянемо наступні базові категорії — суспільний (політичний) конфлікт, компроміс і консенсус.

Суспільний конфлікт

Суспільний (політичний) конфлікт — форма вияву суперечностей сторін, що пов'язана з відмінностями поведінки учасників суспільних процесів. Такий конфлікт може виникати в різних сферах і набирати різних форм. Це може бути конфлікт між суспільними станами (наприклад, робітничим і буржуазним), які протистоять один одному, між інститутами, створеними останніми для реалізації власних потреб та інтересів, і т. ін.

Багато фахівців тлумачать політичний конфлікт як протистояння різних політичних сил з тих чи інших питань.

Якщо пристати на такі позиції, політичний конфлікт постає як певний екстремальний стан політичного впливу різних інститутів, які представляють інтереси різноманітних великих суспільних груп. У таких випадках учасники конфлікту використовують майже всі свої резерви політичної активності, залучають до нього свою суспільну базу. Такий перебіг подій заважає функціонуванню суспільного цілого.

Правлячі групи не зацікавлені в різкому протистоянні суспільно-політичних сил, намагаються пом'якшити конфліктні ситуації через узгодження позицій і обмеження взаємних політичних вимог.

Отже, концепція створення механізмів розв'язання конфліктних ситуацій, яка може прогнозувати відкрите протистояння антагоністичних сил, суперечить марксистській концепції боротьби станів. Але, на нашу думку, не варто відкидати жодну із згаданих доктрин, навпаки, треба творчо використовувати набутий ними досвід розв'язання суспільних конфліктів відповідно до конкретної політичної ситуації.

Аналіз суспільного конфлікту дає змогу виокремити в ньому такі соціальні функції:

• розрядки напруженості;

• комунікативно-інформаційну, яка дає змогу краще розуміти один одного, а відтак зблизитися, маючи загальну платформу;

• стимуляції соціальних змін;

• переоцінки цінностей і норм;

• підсилення лояльності спільнот, консолідації суспільства;

• гарантії розвитку суспільства завдяки зіткненню протилежних інтересів, їх аналізу та виробленню шляхів вичерпання умов конфліктів.

Суспільний компромісСуспільний компроміс — порозуміння суб'єктів політики на основі взаємних по ступок, яке є характеристикою рівня розвитку суспільства, його політичної цивілізованості. Він може бути досягнений лише тоді, коли всі політичні сили, які беруть участь у конфлікті, "грають за однаковими правилами" і досягають угод щодо спірних питань через взаємні поступки. У противному разі конфлікт не можна розв'язати мирним шляхом, як наслідок — конфронтація, ворожнеча, революційне право правлячих кіл і т. ін.

Суспільний консенсус

Досягнення суспільного консенсусу (збігу в поглядах і діях суб'єктів політики) з тих чи інших питань є надзвичайно важливою проблемою для будь-якого суспільства.

Треба знайти такі механізми його досягнення, які б запобігали гострій конфліктній стадії політичного процесу. Для цього необхідно постійно працювати у двох напрямах:

• удосконалювати механізми виявлення та кристалізації суспільних настроїв, соціальних настанов і потреб;

• створювати механізми запобігання перетворенню неантагоністичних суперечностей (конфліктів) в антагоністичні і відповідні суперечності (конфлікти).

Перший напрям передбачає насамперед постійне вивчення громадської думки (моніторинг). Для цього потрібно регулярно проводити вибори, референдуми, опитування громадської думки з найважливіших питань суспільного життя, аналізувати соціальну інформацію, що надходить через державні канали інформації, засоби масової інформації, а також звернення громадян

до органів представницької, виконавчої та судової гілок влади. Найважливішу інформацію можна дістати з допомогою соціологічних і соціопсихологічних досліджень.

За чітко налагоджених технологій збирання й аналізування соціальної інформації, її вірогідності створюються об'єктивні умови для врахування реалій під час розв'язання суспільних суперечностей.

Сприяють цьому й відповідні суспільні інститути, які акумулюють соціальну інформацію, аналізують її та передають по щаблях ієрархії влади. Такими інститутами є представницькі та виконавчі органи, партійно-політичні, громадські, професійні структури та ін. При цьому не варто забувати, що окремі концепції розв'язання політичних суперечностей і конфліктів віддзеркалюють різні інтереси широкого спектра суспільних груп.

Отже, вибір суспільством конкретних способів розв'язання суперечностей і конфліктів залежить від рівня політичної культури, орієнтацій різних політичних сил і характеру політико-ідеологічної боротьби.

Суб'єкти політики (індивіди, соціальні групи, партії, народи, етноси, держави та ін.) у процесі політичних відносин об'єднуються в певні організаційні структури. Це дає їм змогу каналізувати певні суспільні інтереси через політичні відносини, а отже, утримувати певний баланс у функціонуванні політичної сфери суспільства, зокрема її невід'ємної складової — політичної системи.

Звідси й важливість соціальних функцій політичних відносин.

1. Об'єднувальна — полягає в поєднанні політичних структур (державних, місцевого самоврядування та суспільно-політичних) і політичної культури (політичної свідомості та стандартів політичної діяльності) в єдину політичну систему.

2. Координаційна — координує діяльність різних органів і організацій, що сприяє нормальному функціонуванню політичної сфери суспільства.

3. Соціально-політичного творення — сприяє оновленню організаційних структур і наповненню новим змістом суб'єктів політичного життя суспільства.

4. Діяльнісна — забезпечує функціональну активність політичної системи суспільства, її вдосконалення та збагачення форм і змісту політичної діяльності.

Список використаної літератури:

1.Матвиенко В. Я. Прогностика. — К., 2000.

2.Методы сбора информации в социологических исследованиях. Кн. 1,2. — М., 1990.

3.Миннибаев В. Политическая карьера провинциалов. — Казань, 1991.

4.Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию. — М., 1994.

5.Мухаев Р. Т. Политология. — М., 1997.

6.Мушинский В. Основные этапы развития советской политической системы // Сов. гос-во и право. — 1988. — № 9.

7.Наукові студії з політичної психології. — К., 1995.

8.Політологія / За ред. О. І. Семківа. — Л., 1993.

9.Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. / За ред. О. І. Семківа. — Л., 1996.

10.Политический процесе: Основные аспекты и способы анализа / Под ред. Е. Ю. Мелешкиной. — М., 2001.

11.Политология для юристов / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Маль-ко. — М., 1999.

12.Політологія у схемах, таблицях, визначеннях / За ред. I. С. Дзюбка, I. Г. Онищенко, К. М. Левківського, 3. I. Тимошенко. — К., 1999.

13.Политическая культура: Теория и национальные модели. — М., 1994.

14.Полунин Б. Вице-президент США (Конституционный и фактический статус). — М., 1988.