Неоконсерватизм. Соціальна демократія. Соціалізм

Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З'являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму,

насамперед в Італії (Г. Д'Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Е. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою "доктрину пробудження". Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків.

Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму.

Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й по-літико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважали батьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів.

Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і неви-значеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості.

Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов'язково враховує реалії та пристосовується до них. Так, у період становлення вільного підприємництва він інтегрував ідеї вільної конкуренції, ринку, а після великої економічної кризи на початку XX ст. — ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, що свідчать про глибокі трансформації консерватизму в 70-80-ті роки XX ст.

Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей суспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини.

Як наслідок — перемога на виборах консерваторів у США (Рональд Рейган, 1980 і 1984 pp.), Великобританії (Маргарет Тетчер, тричі підряд з 1979 до 1989 p.), Німеччині (Гельмут Коль, чотири рази підряд з 1982 до 1998 p.).

У більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контрвлади тощо.

Характерно, що розмежовувати представників цих течій надзвичайно важко. Наприклад, Р. Рейгана, М. Тетчер і Г. Коля одні політологи називають неоконсерваторами, інші — новими правими і т. ін.

Загалом же частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-полі-тичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму та неоконсерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основних принципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах.

Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом.

Але у XX ст., на останні десятиліття якого припав консервативний Ренесанс, консерватизм виступив ініціатором змін, що стали лейтмотивом більшості передвиборних програм консервативних партій світу. Із супротивників науково-технічного прогресу протягом 70-80-х років консерватори перетворилися на його активних прихильників.

Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційної парадигми консерватизму.У питаннях державного будівництва консерватори вважають, що без міцної держави суспільство може опинитись у полоні анархії, а якщо треба зробити вибір між індивідом і суспільством, більшість консерваторів на перше місце висувають суспільство (як, до речі, і комуністи).

Традиціоналістський консерватизм представлений патерна-лістським крилом в англійському торизмі та французькому голлізмі, німецькими правими консерваторами й частиною соціал-консерваторів Німеччини.

Для прихильників цієї течії характерні більші порівняно з новими правими акценти на традиціях і релігії. Але якщо в Європі вони роблять ставку на християнство, то нові праві у США — на модерністські "електронні" церкви. Європейські нові праві взагалі відмовляються від іудейських і християнських традицій і виступають за відродження язичництва. А неокон-серватори є прихильниками ліберальних церков.

Отже, сучасний консерватизм — надзвичайно суперечливе явище. З одного боку, він виступає за відновлення вільної конкуренції та відповідних соціально-економічних відносин, з другого — підтримує традиційні цінності з акцентом на сім'ю, громаду, церкву, які руйнуються внаслідок функціонування вільноринкової економіки. Водночас консерватизм є прибічником сильної влади й держави, прав і свобод людини. Але в будь-якому разі сучасний консерватизм, з його поміркованістю, зваженістю та здоровим глуздом, є доволі привабливим, особливо для країн, що переходять від тоталітаризму до демократії.

Соціалізм

Як революційний виклик індивідуалізмові, приватній власності, жорстокій державі та лицемірній релігії виникла концепція утопічного соціалізму, основоположниками якої були Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Ця доктрина пропагувала колективізм, істинну віру та справедливу державу. Вона передбачала виборність і колективне керівництво суспільством, обов'язкове виконання громадянами соціальних норм співіснування. Це, на думку утопістів, мало забезпечити рівність, справедливість і загальне щастя людей.

Отже, політичну діяльність громадян вони розглядали через парадигму комунітарних принципів організації суспільства. Попри певні проблеми, пов'язані з домінантою колективного, концепція утопічного соціалізму несла в собі паростки парламентського демократизму.

Характерно, що Т. Мор і Т. Кампанелла пройшли абсолютно різними життєвими шляхами, які, втім, не можна назвати легкими.

Т. Мор після навчання в Оксфордському університеті зробив блискучу кар'єру після обрання в 29-річному віці депутатом британського парламенту. Він обіймав різні впливові державні посади, був спікером парламенту, а 1529 р. став першим світським лордом-канцлером. Проте Т. Мор мав активну позицію щодо релігійних питань. Зокрема, він активно підтримував англійського короля Генріха VIII у боротьбі з реформізмом. Але коли Генріх VIII відійшов від папи, Т. Мор залишив свою посаду, відмовившись присягти королю як главі англіканської церкви, за що й був страчений (канонізований римсько-католицькою церквою 1935 p.).

Головним твором Т. Мора є "Утопія", яку вперше було надруковано латиною 1516 р. Утопія — це острів, на який потрапив випадково моряк, котрий розповідає про тамтешні звичаї. Життя нагадує монастирське, з докладним регламентуванням усіх його аспектів. Суспільство уявлялось автору як авторитарне, ієрархічне і патріархальне, де існують народні збори й сенат. Останній таємним голосуванням обирає правителя, якого висуває народ. Його посада є довічною, якщо він тільки не виявляє нахилів до тиранії. Найважливіші посадові особи обираються з числа вчених. Лише ця група людей мала право не працювати, решта громадян мусили працювати по шість годин щодня.

Т. Кампанелла 27 років провів у в'язниці, де й написав більшість творів. Брав активну участь у боротьбі за звільнення Італії від іспанських завойовників.

Найпопулярніпіим твором Т. Кампанелли е "Місто Сонця" (1602), в якому він змальовує ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній власності, спільній праці. І тут, до речі, Верховний правитель (Сонце, або Метафізик) і три його співправителі Пон (Міць), Сін (Мудрість) і Мор (Любов) є незамінними, якщо тільки з власної волі не передадуть свої повноваження іншим. Решта ж посадових осіб виборні. На кожну з цих посад обираються ті, кого ще у школі визнали найбільш придатними до неї.

Отже, і Т. Мор, і Т. Кампанелла не передбачали існування виборності посад на всіх рівнях державної ієрархії, вважаючи, що найвищі посадові особи мають керувати довічно. (Цей принцип, до речі, був реалізований на практиці в країнах "реального соціалізму", в яких члени політбюро йшли зі своїх посад тільки "вперед ногами".)

Ідеї утопічного соціалізму було розвинено у працях Сен-Сімона, Фур'є та Оуена, які з лівих позицій критикували лібералізм і капіталізм, пропонуючи власні проекти розвитку суспільного життя без гноблення й несправедливості.Автор концепції "індустріального суспільства" Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825) пояснював розвиток суспільства зміною панівних філософсько-релігійних і наукових ідей, вважав, що кожна суспільна система поступово розвиває свої ідеї та форми власності, що домінують, після чого доба "органічна" (роз-будовна) змінюється "критичною" (ринковою), яка веде до побудови більш розвиненого суспільства.

На думку автора, тоді як у феодальному, "мілітарному" суспільстві типовою формою суспільних зв'язків між людьми є насильство, в індустріальному такі зв'язки будуються на принципах домовленості й співпраці.

З розвитком індустрії, під якою він розумів не тільки матеріальне виробництво, а й усі види творчої діяльності, має зростати значення організаційно-управлінського чинника в суспільному житті.

З погляду управління суспільством, на думку К. Сен-Сімона, духовна влада має бути в руках учених, світська — у руках власників, політична — всього народу, який обирає вождів людства. Крім того, він запропонував чимало цікавих ідей, що були реалізовані згодом у політичній практиці. Зокрема, поширення в Європі моделі парламентського устрою Англії, створення Європейського об'єднання і т. ін.

У сучасному розумінні соціалістом він не був, оскільки ніколи не писав про антагонізм між власниками і робітниками, яких розглядав як єдине "історичне об'єднання".

Франсуа Марі Шарль Фур'е (1772-1837) був переконаний у тому, що суспільство складатиметься з мережі фаланг чисельністю до 2 тисяч осіб кожна, яка охопить увесь світ. Буде досягнута співдружність праці та капіталу за збереження певної приватної власності. Ідеал цього мис лите ля-мрійника — загальна рівність, всебічний розвиток особи, подолання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Саме Фур'е винайшов відому формулу вимірювання прогресивності будь-якого суспільного ладу його ставленням до жінки.

Роберт Оуен (1771-1858), англійський мислитель, підприємець і суспільний діяч, вважав, що необхідно сприяти, аби природні закони безперешкодно реалізовувались у суспільному житті, для чого потрібно усунути нераціональні чинники.

Полемізуючи з економістами, які стверджували дієвість приватного інтересу як рушія суспільного прогресу, Р. Оуен пропонував розглядати не прибуток, а прирівняну цінність і працю як купон праці (нагадує трудодень у колгоспах СРСР, чи не так?). Купони, на його думку, мають замінити гроші. У суспільстві, яке перетворилося б на об'єднання кооперативів, мали б діяти банки, котрі членам цих кооперативів виділяли б купони для купівлі необхідних товарів. Отже, нове суспільство, на думку Р. Оуена, мало будуватися вже не на індивідуалістичних, а на соціалістичних принципах. (До речі, 1827р. вперше поняття "соціаліст" було застосовано саме до послідовників Р. Оуена.)

Соціалістичне суспільство, як вважав Р. Оуен, має бути досконало та геометрично організованим. Мають існувати виховний план, колективні служби, раціональний поділ праці. Крім того, він виступив проти приватної власності, релігії та форми шлюбу, що існувала тоді, запропонувавши створити нову систему "єдності суспільної власності і кооперації". Йшлося про "поселення спільноти", які утворять федерації в національних масштабах і об'єднаються на загальних засадах у світовому масштабі.

Соціальна демократія

Надалі соціалістичні ідеї розробляли Е. Бернштейн, К. Каут-ський, Г. Плеханов та ін.

Едуард Бернштейн (1850-1932), якого називають "батьком сучасної соціал-демократії", на відміну від К. Маркса вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, оскільки останній не має відповідного рівня інтелекту і морального духу для управління суспільними процесами. Він вважав, що демократизація буржуазного суспільства може сприяти розвитку еволюційного соціалізму.

Карл Каутський (1854-1938) визнаний політологами як ідеолог соціал-демократії та видатний популяризатор марксизму. Висловив кілька нових ідей: про перенесення центру революційного руху із Західної Європи на Схід, закінчення мирного розвитку європейської історії та початок епохи революції, про специфіку марксизму в різних країнах. К. Каутський наголошував на необхідності легального, мирного завоювання політичної влади в розвинених країнах, а більшовицьку практику оголосив псевдомарксизмом. Він сформулював і альтернативу більшовизму у вигляді соціал-демократичної концепції.

Георгій Плеханов (1856-1918), російський філософ і політичний діяч, стояв на позиціях марксизму до 1903 p., а після розколу Російської соціал-демократичної партії на більшовиків і меншовиків став на позиції останніх. Цей авторитетний соціал-демократ негативно поставився до Жовтневої революції й до кінця життя виступав проти більшовизму.Союзником пролетаріату в боротьбі за розвиток капіталізму він бачив буржуазію, яка сама ставала рушієм буржуазно-демократичної революції. У праці "До питання про роль особи в історії" Г. Плеханов стверджував, що така роль залежить від того, наскільки правильно особа зрозуміла умови розвитку суспільства та наскільки раніше за інших зуміла розпізнати зміст нових суспільних відносин.

Г. Плеханов вважав також, що доки пролетаріат у певній країні не становитиме більшості, він не повинен претендувати на роль гегемона в революції. Саме тому він вважав, що Росія 1917 р. була не готовою до пролетарської революції. Загалом, як мислитель і освічена на високому європейському рівні людина він ці-

нував загальнолюдські цінності та переконував у необхідності їх якомога ширшого запровадження у свідомість російського суспільства.

Основні настанови демократичного соціалізму, зорієнтованого на поступове реформування суспільства, були сформульовані Л. фон Штайном, Е. Бернштейном і Р. Гільфердінгом.

Відкидаючи насильницькі методи політичної боротьби, вони переконували, що соціал-демократію потрібно перевести на парламентські рейки народного законодавства. Більше того, Е. Берн-штейн узагалі вважав, що соціалізм є законним спадкоємцем лібералізму.

На думку Е. Бернпітейна, який сформував власну політичну концепцію, перебіг ситуації буде такий:

• з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства;

• розширюватиметься акціонерний капітал;

• зі зростанням чисельності робітничого класу та підвищенням його освітнього рівня диктатура пролетаріату перетвориться на релікт низької культури;

• розвиток парламентаризму сприятиме трансформації політичної влади у соціалістичну шляхом послідовних реформ;

• упровадження представницької демократії та гуманізму сприятиме еволюційному перетворенню суспільства.

Варто зазначити, що всі, окрім першого пункту його доктрини, актуальні донині.

Отже, в особі Е. Бернпітейна і його послідовників з Німеччини та Австрії О. Бауера, Ф. Адлера, К. Реннера, які активно виступали проти більпіовизму та ленінізму (їх іще називають австромарксистами), соціал-демократія має фундаторів теорії демократичного соціалізму.

Але були й такі соціал-демократичні рухи, які залишилися поза межами впливу марксизму. До них слід зарахувати англійський лейборизм і скандинавську соціал-демократію.

Характерно, що у програмних документах Лейбористської партії Великобританії соціалізм узагалі як соціально-політична система не виокремлювався. Що ж до шведських соціал-

демократів, то вони ще в 20-ті роки XX ст. сформулювали концепції так званого функціонального соціалізму та промислової демократії, які не передбачали ліквідацію або одержання приватної власності.

Ще одним принциповим питанням виявилася перевірка часом тези комуністичного маніфесту "у пролетаря немає батьківщини". Життя показало, що вона-таки є. Свідченням того є входження соціал-демократів до урядів своїх країн, які опинилися по різних боках фронту під час Першої світової війни.

Принциповою віхою в історії сучасної соціал-демократії стала Друга світова війна, після якої європейська соціал-демократія рішуче розірвала стосунки з марксизмом, маючи сумний досвід більшовизму та фашизму. Відтоді соціал-демократія визнала цінність правової держави, демократичного плюралізму, які були сформульовані у Франкфуртській декларації Соцінтерну (1951), що проголошувала основні цінності демократичного соціалізму. Нині до Соцінтерну входять 52 соціалістичні та соціал-демократичні партії європейського співтовариства.

Серед структур Соцінтерну також можна назвати Соціалістичну групу Європейського парламенту, Соцінтерн жінок, Міжнародну спілку молодих соціалістів, Африканський соціалістичний і демократичний Інтернаціонал.

Прийшовши до влади в ряді країн, соціал-демократи домоглися серйозних успіхів і реформ (націоналізації деяких галузей економіки, розширення соціальних програм, скорочення робочого часу тощо). Проте під впливом консервативної хвилі 70-80-х років традиційні настанови демократичного соціалізму еволюціонували в бік децентралізації, роздержавлення, скорочення державного регулювання, стимулювання ринку.

У результаті цих еволюцій і змін нині не так вже й просто знайти принципові відмінності між соціал-демократичними партіями та партіями, що сповідують інші ідейно-політичні доктрини. Як виявилося, демократія є спільним надбанням. І це основне, що варто зазначити, характеризуючи XX ст., яке породило чимало цікавих і перспективних політичних доктрин.

Відомі дослідники та політичні діячі мали всі підстави назвати XX ст. "соціал-демократичним". Узагалі ж під цим терміном, як правило, розуміють теорію та практику всіх партій, які входять до Соціалістичного Інтернаціоналу. Водночас використовують цей термін, розуміючи ще й соціально-політичний рух, а також ідейно-політичну течію.Усередині цього руху виокремлюють соціалізм латинський, або середземноморський (Франція, Італія, Іспанія, Греція, Португалія), скандинавський (Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Фінляндія) та інтегральний (Австрія, Німеччина). А загалом можна стверджувати, що в кожній країні Європи існує своя модель соціал-демократії, яка має національну специфіку.

Так, латинський соціалізм визначається насамперед концепцією самоуправлінського соціалізму, скандинавський — концепцією функціонального соціалізму (із тривалим шляхом обмеження прав і повноважень власника), інтегральною спробою встановити тісний зв'язок між традиційними матеріальними інтересами та новими потребами трудящих (соціальна держава).

Ідейні витоки соціал-демократії слід шукати в соціалістів-утопістів, хоча не можна недооцінювати й імпульс, отриманий від марксистської теорії.

Основним стимулом утвердження та інституалізації соціал-демократії було піднесення робітничого руху в індустріально розвинених країнах світу, насамперед Європи, і посилення його ролі.

Як наслідок — створення соціал-демократичних партій: у Німеччині (соціал-демократична, 1871), Данії (соціал-демокра-тична, 1871), Австрії (соціалістична, 1889), Великобританії (лейбористська, 1900).

Спочатку майже всі соціал-демократичні партії були позапарламентські, поділяли марксистські настанови щодо ліквідації капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, загальної рівності тощо.

Але насправді сталося так, що майже всі соціал-демократичні партії зрештою визнали існуючі суспільно-політичні інститути й загальноприйняті "правила гри" і перетворилися на парламентські партії, які часто-густо ставали правлячими. Реальна політична практика показала, що шлях еволюції виявився набагато перспективнішим, аніж революційний перехід від старої суспільної системи до нової. Отже, у політичній та економічній сферах зазначені партії переконалися в можливості й реальності реалізації багатьох вимог робітничого класу мирним шляхом, поєднанням революційних гасел із прагматичною політичною практикою.

Список літератури:

1.Воронкова В. Г. Политическая антропология: Постмодернистская парадигма власти // Збірн. наук, праць Запорізької держ. інж. акад. — Запоріжжя, 1998.

2.Воронин В., Тышковский А., Филиппов А. Организационно-психологическая модель проведения групповой дискуссии // Психол. журн. — 1990. — Т. 11, № 2.

3.Выдрин Д. Очерки практической политологии. — К., 1991.

4.Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994.

5.Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.

6.Гаврилишин Б. Україна і Росія у світовому контексті // Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 3.

7.Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995.

8.Гаджиев К. С. Геополитика. — М., 1997.

9.Гаевский Б. Философия политики. — К., 1993.

10.Ган Д. Политическая наука в университетах США // Сов. гос-во и право. — 1988. — № 9.

11.Гарбузов В. Н. Консерватизм: понятие и типология: Исторический обзор // ПОЛИС. — 1995. — № 4.

12.Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1990.

13.Гелбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969.

14.Герцль Т. Еврейское государство. Опыт новейшего решения еврейского вопроса. — Одесса, 1896.

15.Гетьмани України. Історичні портрети. — К., 1991.

16.Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского. — М., 1936.