Типологія політичних еліт

ПЛАН

1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії

2. Типологія політичних еліт. Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського

Список використаної літератури

1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cт. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Починаючи з XII ст., термін “еліта” використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфе¬рі суспільного життя для вирізнення груп “кращих” лю¬дей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостя¬ми, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рі¬шень, пов'язаних з використанням державної влади або впли¬вом на неї.

У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в працях Платона, який вважав, що дер¬жавні функції можуть виконувати тільки вибрані — ті, хто отримав особливе виховання і має досвід управління державними справами. Людей, які не володіють належними знаннями, слід усунути від здійснення управлін¬ських функцій, щоб уникнути хаосу в державному кері¬вництві. Він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких соціальних межах. Проте Платон вважав мож¬ливим перехід (як виняток) обдарованої людини з ниж¬чої соціальної групи до вищої та навпаки. Спираючись на це положення, американські дослідники теорії еліт К. Прюїт і А. Стоун називали Платона попередником те¬орії “циркуляції” еліт. І небезпідставно: його теорія справила значний вплив на вчених, які розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., — італійських соціологів В. Парето і Г. Моску, німецького філософа О. Шпенглера, французького вченого Ж. Сореля та багатьох інших.

В. Парето визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та найздібніші в різних сферах діяль¬ності особи, які отримали “найвищий індекс” у своїй ді¬яльності. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії Парето. Сукупність осіб, кожна з яких отримала у своїй сфері найвищу оцінку, Парето й називав елітою. Наприк¬лад, талановитий юрист матиме 10 балів, пересічний — 6, нездатний — 0. Саме так він розглядав принцип визначен¬ня й формування еліти, виводячи необхідність її існуван¬ня з нерівності індивідуальних можливостей людини: за¬можні, талановиті, обдаровані є елітою суспільства. Для пояснення соціальної динаміки він сформулював теорію “циркуляції еліт”, згідно з якою еліти виникають із нижчих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там розширюють свій вплив, досягають роз¬квіту, aж потім перероджуються і, зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії. Якості, необхідні для одержання і утримання влади, змінюються протягом історичного розвитку згідно з конкретною ситу¬ацією. Парето вирізняв два головні типи еліти: леви, для яких характерний консерватизм, і лиси — майстри полі¬тичних комбінацій. За стабільної політичної системи до¬мінують леви, у нестабільній ситуації — лиси.

Г. Моска, як і В. Парето, поділяв суспільство на мен¬шість, яка править, та більшість, якою правлять. Він ви¬значав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економі¬ка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосе¬редній вплив на економічну ситуацію в країні.

Дещо під іншим кутом зору розглядав цю проблему М. Вебер, який, характеризуючи роль особи в суспільно¬му житті, місце та роль еліти в управлінні державними справами, застосував відоме з християнської богослов¬ської літератури поняття “харизма” — виняткова обда¬рованість. Вебер розглядав харизматичного лідера як особу, яка має особливі здібності, вірить у своє призна¬чення, а його послідовники неодмінно повинні вірити у свого лідера. Харизматичний авторитет спершу не має у своєму розпорядженні ніякої організованої сили, його вплив ґрунтується суто на особистісних характеристи¬ках. Існує багато підходів до обґрунтування необхідності існування еліт. Наведемо найпоширеніші з них.

Біологічний підхід. Представники його вмотивовують необхідність поділу суспільства на еліту і масу, спираю¬чись на твердження, що відмінність між ними є генетичною: люди, які належать до еліти, володіють ціннішим, вищим біологічним, а відповідно — фізичним і розумовим потенціалами. На такі аргументи спирався, зокрема, фашизм.Психологічний підхід. Згідно з ним еліта і маса наді¬лені особливими, лише їм властивими психологічними якостями. Серед психологічних тлумачень еліт поширеною є концепція 3. Фрейда, який вважав, що диференціація суспільства на еліту і масу виникла з родового авторитету. Людській масі та окремій людині властива потреба в авторитетові як втіленню батьківської опіки, що існувала в дитинстві. У дорослої людини це існує у сфері підсвідомого та виявляється в потребі підкорятися встановленим владою нормам і правилам. Зовнішні протиріччя — це вияв внутрішніх. І в кожної людини, за Фрейдом, є два начала — бажання життя (ерос) та бажання смерті (танатос). В еліти переважає перше, а в маси — друге. Масу Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому насилля, що чинить еліта, є благом для маси.

На думку неофрейдистів (Е. Фромм), протиріччя в існуванні еліти й маси зумовлені садистсько-мазохістськими механізмами. Характерні для елітарної орієнтації садистські тенденції означають бажання зробити інших залежними від своєї волі; прагнення використати особу для своїх цілей; потяг до фізичного, морального насилля. Масі властивий мазохізм, який, за Фроммом, є одним із захисних механізмів, що допомагають людині запобігти ізоляції. Вона втікає від свободи, відповідальності за самостійні рішення і підкоряється встановленим владною елітою принципам. Звідси висновок: існування еліти і мас психологічно й політичне необхідне.

Функціонально-технократичний підхід. Його представники пояснюють існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб суспільства в управлінні. Цей принцип знайшов відображення в працях Дж. Бернхема, А. Фріша та ін. Вони вважають, що фор¬мування еліти залежить від функцій, які в певну епоху ві¬діграють у суспільстві головну роль. Дж. Бернхем у книзі “Менеджерська революція” стверджує, що капіталістичну систему заступить менеджеризм, тобто еліта керівників — директори, керівники великих компаній. Згідно з функціонально-технократичними конкуренціями нині відбувається процес відчуження управління від власності, нова еліта рекрутується з усіх категорій та верств населення, розвиток НТР створює умови для утвердження інтелекту¬альної еліти. Влада тепер — це доступ до знань та інфор¬мації. Так відбувається перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, спеціалістів виробництва.

Усі названі концепції сходяться в тому, що управління не може реалізовуватися всім суспільством, а має, хоча б із технічних причин, здійснюватися кваліфікованою елітою. Головним знаряддям, з допомогою якого еліта досягає своєї мети, є держава, у якій основні посади обіймають представники еліти (правляча еліта).

Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів.

Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск.

Правляча еліта складається з трьох взаємопов'язаних елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій. Її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою полі¬тичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічни¬ми психологічними, соціальними й політичними якостя¬ми, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управ¬лінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представ¬ники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та ін¬ших учених, які заклали основи макіавеллістської шко¬ли, нині критикують за надмірне наголошування на пси¬хологічних чинниках, за ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, не¬хтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення до боротьби за владу.

Як альтернатива макіавеллізмові в сучасній політичній науці поширені ціннісні концепції еліт, теорії демо¬кратичного елітизму, концепції плюралізму еліт, лібе¬ральні концепції.

Ціннісні концепції еліт. Їх об'єднують такі спільні на¬станови:

еліта — найцінніший елемент суспільства, наді¬лений високими здібностями в найважливіших для дер¬жави сферах діяльності;

панівне становище еліти відпо¬відає інтересам усього населення;

формування еліти є на¬слідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників;

елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.Теорії демократичного елітизму. Згідно з ними керів¬на група не лише наділена певними якостями, а також здат¬на виконувати функцію захисту демократичних ціннос¬тей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції).

Концепції плюралізму еліт:

Передбачають визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких обмеже¬ний певними сферами діяльності;

перебування еліт під постійним впливом мас;

наявність демократичної конку¬ренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок — відсутність стійких позицій панівного класу;

умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.

Ліволіберальні концепції еліт. Базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій, струк¬турно-функціональному підході до еліти; визнанні глибо¬ких відмінностей між елітою та масою, складності стру¬ктури панівної еліти.

2. Типологія політичних еліт.

Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського

Тип еліти здебільшого залежить від політичного ре¬жиму, в якому вона існує. Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту.

Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засу¬дженню) порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері діяльності, якою займається претендент, значна популяр¬ність (спосіб підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей — моральних, професій¬них тощо). Вагоме значення має громадська думка. Від¬крита еліта формується за такими принципами:

економі¬чна вагомість,

політичний статус,

популярність,

професіо¬налізм у своїй сфері діяльності,

підтримання власного ав¬торитету;

увага до суспільної думки.

Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:

члени еліти не піддаються остракізмові за порушення ди¬сципліни;

головне в підборі — відданість вождеві з ура¬хуванням особистих якостей;

спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;

заперечує спонтанність формування;

посадова вимога — точне вико¬нання директив керівництва;

ігнорує громадську думку,.

У західній політології еліту поділяють:

за особисти¬ми якостями — на статичну і виконавчу;

за типом впли¬ву — на професійну і групову;

залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню;

за сти¬лем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну.

Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:

на основі крові;

на основі приватної власності;

на основі інтелектуальної продуктивності.

На його по¬гляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспі¬льства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального.

Серед українських мислителів, які порушували питан¬ня еліт, привертає увагу концепція “національної аристо¬кратії” В. Липинського. Він обґрунтовував існування елі¬ти відповідно до потреб національного відродження, вва¬жав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувала¬ся нація, потрібна активна група людей, здатна лідирува¬ти в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації полі¬тичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав “національною аристократією”, як і Аристотель, вважаю¬чи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв'язува¬ти національна аристократія.

Список використаної літератури

1.Дмитренко С.П. Політична еліта і політичне лідерство // Політологічні читання. – 2001. - №2.

2.Зущик Ю. Юлия Тимошенко // Корреспондент. - 10 апреля 2004. - С. 14—15.

3.Кухта Б., Тонкорукова Н. Політичні еліта і політичне лідерство. – Львів, 1995.

4.Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології. – К., 1996.

5.Романовічев Л. Напередодні виборів: гра на вибивання // Запорозька Січ. - 2004. - 18 жовтня. - С. 3.

6.Палах П. Сучасні українські політичні лідері. — Львів, 2002.

7.Основи політології. – К., Либідь, 1995.

8.Політологія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1995.

9.Шатенко В. Як стати і бути лідером. – К., 1996.