МІНІ-ДОПОВІДЬ
Відколи існує людство на землі відтоді воно й дбає про продовження свого роду. І це недаремно. Від батьків передаються дітям не тільки генетичний код, рідна мова, виробничий і побутовий досвід, а й матеріальна і духовна культура, втрата якої призводить до деградації нації.
Рід. Рідня. Родина. У широкому розумінні слова родина – це не лише близькі родичі, а й далекі. А родина до родини – то народ. Як могутня ріка бере силу з маленьких джерел, так і наша українська духовність набуває сили з родин, із їх складових – сімей, де формуються основа характеру людини, її ставлення до навколишнього. Сімейне виховання відіграє дуже важливу роль. Дитина від природи має велику потребу спілкування з дорослим, яка найбільш повно задовольняється в сім’ї.
За К.Д. Ушинським, у сім’ї природа готує в організмі дітей можливість повторення і подальшого розвитку характеру батьків. Організм нових поколінь містить у собі можливість повторення і подальшого розвитку характеру народу.
Сім’я – геніальний винахід людства, дослідженням якого займаються не лише педагогіка, психологія, а й демографія, етнографія, педологія, генетика, філософія, культурологія, правництва, історія, соціологія, етика та інші науки. Адже через сім’ю завдяки наявності й застосуванню національної системи родинного виховання кожний конкретний народ, органічно продовжуючи себе у своїх дітях, неухильно генерує свій національний дух, характер, менталітет, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя. І якщо своєчасно спрямувати у належне русло родинно-сімейне виховання, ми виховаємо людину, яка не відступить, не відмовиться від свого національного, народного, людину, яка володітиме захисним імунітетом проти невігластва, черствості, байдужості.
Загальної системи виховання для всіх народів не існує. У кожного народу своя особлива національна система виховання, і запозичення тут неможливе.
На основі українських звичаїв склалось і діє народне звичаєве право – сукупність традиційних неписаних норм, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у рідних ділянках виробничого, громадського і родинного співжиття. Воно передавалось усно від покоління до покоління. З давніх-давен на Україні найпоширенішими нормами народного звичаєвого права були: категоричне визнання праці, трудових доходів основним джерелом власності; спадкове володіння земельними угіддями (“дідизною”); негативне ставлення до неробства, спекуляції, шахрайства, злодійства; обов’язок допомагати вбогим, калікам, погорільцям, голодним, вдовам, сиротам, знедоленим; безапеляційна віра присязі, яка не підлягала жодному перегляду; безоплатна участь в толоці; вигнання з громади, міста чи села за негідний вчинок, за вчинення злочину і т.д.
Основна сфера дій звичаїв – родинний побут. А тому головна педагогічна сутність і значення їх полягає в тому, що у звичаєву орбіту діти потрапляють із самого малечку, коли вони найбільш сприйнятливі до виховного впливу. По-друге, немало важить і те, що народні приписи дитина переймає, як правило, в сім’ї від найдорожчих і найавторитетніших людей, яким найбільше довіряє, від батька й матері, дідуся й бабусі, старших братів і сестер. По-третє, звичаям не властиві сентенційність і моралізування, які не люблять не лише діти, а й дорослі.
Звичай прищеплює дітям моральні якості поступово, наче мимохіть. Дитина, включена в систему усталених звичаєвих норм, виховується непомітно для себе самої, природно, без насильства. Мотивація дій і вчинків проста й переконлива: “Так треба”, “Так роблять старші, мої батьки”, “Так робили наші діди й прадіди”.
Історичний шлях української родинної педагогіки був нелегкий. Та навіть за найтяжчих обставин наш народ не втрачав життєвого оптимізму і зберіг сім’ю.