Заслужений вчитель України Кость Голобородько
Центр життя завжди знаходиться там, де знаходиться людина, яка відчуває себе такою, що творить і створює життя, яка впливає своєю постаттю, думками, вчинками на свідомість і поведінкову культуру оточуючих, яка сама стає одним з духовних носіїв цінностей сучасності. Центр життя може бути у столичному місті, невеличкому селищі, неосяжному мегаполісі, невідомому й непомітному поселенні. Центри життя формуються там, де їх створюють сильні особистості.
Один з таких центрів у 50–60-ті роки ХХ століття розташовувався на березі Дніпро-Бузького лиману, в старовинному селі з гордою назвою Станіслав, де протягом багатьох століть мешкали рибалки й землероби. Відомість на терені України принесла Станіславу, колишньому містечку, середня школа, яку очолював Кость Йосипович Голобородько – письменник людських душ.
Один з літературних персонажів К.Й.Голобородька заповідав своєму синові, Назарові, перед початком його педагогічної діяльності такі думки: “…Не будь спокійним спостерігачем у житті. Почувай себе господарем, де б не був. Втручайся сміливо в життя, відповідай за нього, змінюй на краще”. Оповідання, з якого взяті ці слова – “Призначення”, написане давно, на межі 50-тих - 60-тих років ХХ століття. Проте зараз думки звучать сучасно, як сучасно звучали б в усі віки. У них закладено ідеї дієвого добра й доброї краси. І ще в них полягав великий у своїй скромності, наполегливості, працездатності сенс життя мого діда - педагога, директора школи, заслуженого вчителя України, прозаїка, журналіста, таврієзнавця К.Й.Голобо¬родь¬ка.
Кость Йосипович охопив своєю долею більшу частину ХХ століття й пройшов з його випробуваннями свій шлях. Він був сучасником усіх історичних подій, про які нині знаємо з романів, наукових досліджень, кінофільмів. Йому довелося пережити й те, що людині не треба бачити й не варто переживати.
За його життя відбулося дві світові війни, чотири революції (1905 року, лютнева й жовтнева 1917-го, українська національна 1917 – 1920 років), три голодомори (на початку
20-х й 30-х років, у 1946 – 1947 роках), безліч реформ і державно-суспільних акцій – від українізації через розкуркулення, масштабні репресії кінця 30-х, боротьбу з космополітами й до “відлиги” з наступними “приморозками” початку 70-х років.
Він був сучасником Михайла Грушевського й Володимира Леніна, Нестора Махна й Володимира Винниченка, Миколи Хвильового й Олександра Олеся, Олеся Гончара й Василя Симоненка. Він чимало бачив, багато спостерігав, активно розмірковував, постійно занотовував свої враження, кілька десятиліть регулярно виступав у пресі.
Він ніколи не думав, що можна скаржитися на таку долю. Він взагалі ніколи не зводив рахунки з минулими подіями та минулими людьми. І тоді, коли було розкуркулено його батька (а мого прадіда, який, за сімейними переказами, помер у в’язниці), і тоді, коли після війни жив у бідності й працював на виключному ентузіазмі, й тоді, коли у 1972 році переніс важкий інфаркт і на рік був вирваним з полону смерті. Філософія його життя передбачала інше ставлення до історії, до оточуючих, до себе – небагатослівне, творче, щоденно плідне.
Народився Костянтин Йосипович Голобородько 23 листопада 1899 року в селі Новотягинка Херсонської губернії у сім’ї хліборобів. Змалку виявив інтерес до знань, оволодіння якими стало основою його майбутніх успіхів. Від перших свідомих років до останніх, вже будучи відомою у Таврійському краї людиною, він цілеспрямовано працював над собою. Жити для нього означало знати. Він любив нагадувати, що, коли припиняється процес пізнання, то людина втрачає себе, обезцінює свою сутність.
Спочатку він навчається у Новотягинській церковно-приходській школі. За добрі знання й здібності, виявленні у навчанні, на кошти земства його було відряджено до Станіслава, де він у 1914 році закінчив двокласне училище. Тоді Кость Йосипович ще не міг знати, що Станіслав стане провідним сюжетом його життя, що з ним будуть пов’язані найважливіші досягнення в його педагогічній та літературній творчості.
Процес вчення продовжувався, й прийшла черга учительської семінарії, що знаходилася у Херсоні. Здобував освіту Кость Йосипович ґрунтовно, з насолодою й реалістичними мріями про вчительську справу. Бути педагогом значило для нього не тільки вчити інших, а передусім навчатися самому. Він часто повторював: учитель той, хто сам уміє вчитися.На педагогічну путь К.Й.Голобородько ступив у 1921 році після завершення учительської семінарії. Десять років вчителював у Новотягинці, навчаючи дітей своїх односельців. Черговий етап у його педагогічному розвитку розпочався з 1930 року, коли він назавжди переїжджає до Станіслава. Там у довоєнний час він спочатку працює вчителем, а потім завучем (як тоді говорили, завідувачем навчальної частини) Станіславської середньої школи. Там у 30-ті роки він почав систематично писати, опановуючи журналістські форми й регулярно виступаючи з ними на сторінках обласної газети “Наддніпрянська правда”. Мій дід був переконаним, що для формування особистості педагога дуже важливо писати - те, що йде від серця, від душі: нотатки, роздуми, нариси, етюди.
Учительський шлях Костя Йосиповича був би довшим, якби не війна. Щоправда, у війни теж є своя педагогіка. У сорок один рік вчитель К.Й.Голобородько призову не підлягав. Німці підходили до Станіслава. На фронт йшли його учні. На фронт у серпні 1941 року добровільно пішов і їх учитель. Війну він побачив від початку і до кінця. Пройшов її географію, відчув її біль. Відступав. У боях під Ростовом одержав контузію. Бився під Сталінградом. Вистояв і вижив. Пішов разом з армією на Захід. Пережив важкі бої в Україні, Білорусії, Польщі. Залишився живим після штурму Берліна.
Дочекавшись демобілізації у серпні 1945 року, Кость Йосипович повертається до сім’ї, до ставшого рідним Станіслава і - знову до учнів, до зошитів, до шкільної справи. Саме у цей період - з другої половини 40-х і до другої половини 60-х - на всю потужність розкривається його педагогічний талант.
Знайомлячись з біографією діда, я переконувався у тому, що для досягнення мети не буває несприятливих обставин, - бувають невдалі рішення. Кінець сталінської доби, невиразний дохрущьовський період, непевна й тимчасова “відлига”, початок брежнєвського унормовування - ну як, здавалося б, у таких умовах можна було творити? Та ще й у шкільній системі, що традиційно відзначалася першочерговою підконтрольністю й регульованістю. Але, виявляється, можна було. І творило чимало людей, нині відомих і не дуже. Творити вдається завжди, коли до цього є любов, прагнення і талант.
На межі 40-х - 50-х років К.Й.Голобородько почав створювати у лиманському Станіславі те, що сьогодні на мові науковців прийнято називати “авторською школою”. Його директорські пошуки відбувалися майже водночас із пошуками В.О.Сухомлинського.
Звертає на себе увагу певний збіг обставин у їх біографіях. Костянтин Голобородько приступив до педагогічної праці, коли йому виповнилося 21 рік, Василь Сухомлинський - у 20 років. Обидва вступили до КПРС 1943 року. Приблизно в один час очолили шкільні колективи: К.Й.Голобородько - у грудні 1946 року, В.О.Сухомлинський - у 1947-му. Обидва відчули потребу в гуманізації змісту й форм шкільної освіти, приділяли увагу естетичному вихованню. Обоє (це надзвичайно знаменний і невипадковий факт) у 1958 році були відзначені званням заслуженого вчителя Української РСР. Обидва були директорами понад двадцать років й експериментували в умовах сільської школи: Кость Голобородько - у Станіславі, на Херсонщині, Василь Сухомлинський - у Павлиші, на Кіровоградщині. Обоє чимало писали: К.Голобородько - журналістські матеріали й кореспонденції, художні нариси й оповідання, В.Сухомлинський - статті, розвідки, книжки з проблем виховання дитячої й шкільної особистості, працюючи переважно в галузі “педагогічної прози”.
Наприкінці 40-х років Кость Йосипович бачив, що ефективність педагогічної дії полягає у виробленні нових підходів масової школи до формування особистості. Для того, щоб ці підходи сформувати, необхідна внутрішня єдність учителів. І тому найперше, що поставив за мету директор Станіславської середньої школи, - створити педагогічний колектив однодумців. Це досягалося двома шляхами: індивідуальними бесідами з працюючими вчителями й неквапливим, ретельним відбором нових педагогів. Авторська школа відкрита для тих, хто поділяє її програму та вміє працювати на спільну мету.
На початку 50-х років у стратегічних рисах було вироблено концепцію Станіславської середньої школи, що послідовно збагачувалася директором, педколективом до 1967 року, коли Кость Йосипович пішов на пенсію. За цією концепцією пріоритетом визнавався синтез двох напрямків - гуманітарно-естетичного й політехнічно-трудового. К.Й.Голобородько виходив з того, що учень має, по-перше, стати яскравою індивідуальністю, виразною особистістю, а по-друге, професійно бути готовим до життя. Школа спрямовувалася на те, щоб засобами гуманітарних предметів (історії, мов, літератур), з допомогою мистецтва, вивчення Таврійського краю розвивати особистість і стверджувати її віру в себе, а також щоб у праці, на базі основ політехнічної культури зорієнтувати учнів у виборі майбутньої професії, надати їм можливість більш упевнено розпочати самостійне життя.Продовжуючи традиції К.Д.Ушинського, С.Ф.Русової, М.Ф.Чернявського, К.Й.Голобородько помітне значення приділяв урокам рідної словесності. Протягом усього часу, коли він очолював Станіславську середню школу, в системі навчальних дисциплін особливе місце посідали українська мова й українська література. Яких коливань не зазнавало б ставлення офіційної влади до української культури, україніки, вони завжди були в пошані у станіславських учнів. Цьому безсумнівно сприяло й те, що рідну літературу викладав директор школи. Кость Йосипович любив творчість І.Франка, М.Коцюбинського, П.Тичини, В.Сосюри, О.Гончара, М.Стельмаха, і цю захопленість передавав своїм вихованцям.
Мене вражала дідова бібліотека. Вона розміщувалася у кількох кімнатах, на чисельних поличках і книжкових шафах. Це була Бібліотека з великої літери. У свої приїзди до Станіслава я багато годин проводив у ній. Там можна було знайти, здається, все – українську класику ХІХ і ХХ століття, твори В.Бєлінського, І.Тургенєва, І.Гончарова, Л.Толстого, зарубіжну літературу. Окремі місця відводилися передплатним виданням – часописам “Вітчизна”, “Новый мир”, “Иностранная литература”. Протягом майже двадцяти років у бібліотеці збиралася “Роман-газета” – унікальна форма об’єднання у межах одного видавничого проекту слов’янських, європейських, азійських, американських письменників. Моїми улюбленими серіями стали “Роман-газета” та “Иностранная литература”.
Бібліотека мала непересічну ауру. Я міг днями сидіти у залі - центральній кімнаті дідової бібліотеки, читаючи з такою насолодою, з якою люди п’ють каву, дивляться телевізор, відпочивають від важкого тижня. Ця бібліотека згодом вплинула не тільки на мої інтереси, але й на мою долю. Під час роботи над кандидатською дисертацією я використовував твори О.Солженіцина, А.Рибакова, Ю.Домбровського, В.Дудінцева, що друкувалися в “Новом мире”, “Роман-газете” 60-х років, а одним з поштовхів до написання докторської дисертації про творчу діяльність Миколи Куліша стала книжка спогадів Юрія Смолича “Розповідь про неспокій”, яку я полюбив ще з шкільних років і з якої взнав чимало важливого, цікавого про український літературний процес 20-х років.
Книга була для Костя Йосиповича квінтесенцією мудрості, продовженням роботи над собою. І це відчували всі, хто його знав.
Оскільки сам директор друкувався в обласній та всеукраїнській пресі з публіцистичними й прозовими творами, у школі регулярно проводилися конкурси на кращий вірш, нарис, оповідання, на кращу стінну газету. На уроках, позакласних заходах, педагогічних радах обговорювалися найбільш цікаві твори сучасної української та світової літератури. Вчителями систематично підтримувалися літературні здібності учнів, а Слово - художнє, влучне, містке - було в сталій пошані.
Для поглиблення естетичного розвитку при Станіславській середній школі було організовано трирічну музичну школу. На шкільних і сільських заходах активно виступали два учнівські хори, ансамбль баяністів, духовий і струнний оркестри. Доречно зазначити, що Кость Йосипович залюбки слухав гру народних інструментів, співав разом з іншими вчителями у загальношкільному хорі. Коло його інтересів не зводилося лише до фольклорної культури. Мій дід любив високопрофесійну естрадну музику, з насолодою слухав пісні А.Бабаджаняна - мелодійно широкі, ліричні, проникливі.
У мистецтві 60 - 70-х років (вже на моїй пам’яті) він поціновував те, що було позначено рисами неординарності, природної обдарованості, художньо-образної виразності. Він любив співаків з сильними, потужними голосами, акторів з талантом органічного перевтілення, фільми зі значною емоційною глибиною. Кость Йосипович був постійно відкритим до нового у житті, до талановитих виявів у новому повсякденні. Й категорія нового переносилася ним у педагогічно-організаційну справу. Він придумував, створював, ініціював нове у діяльності Станіславської середньої школи.
З ініціативи директора, який добре розумівся на українській драматургії та кохався в українському класичному театрі ХІХ століття, було засновано учнівський драматичний гурток, за репетиціями й аматорськими постановками якого турботливо стежив Кость Йосипович. Мріючи про гармонійну особистість, у 50-ті роки він також утворив у сільській школі картинну галерею та історико-краєзнавчий музей. Станіслав ставав одним з центрів художньо-естетичного виховання Херсонської області, набував визнання за її межами.З незмінною повагою й зацікавленістю К.Й.Голобо¬родько ставився до спадщини А.С.Макаренка й уважав його визначним майстром виховної справи. Під враженням від “Педагогической поэмы” у Станіславській школі на початку 50-х виникає перша в Херсонській області учнівська виробнича бригада, було закладено досліди на пришкільних ділянках, за якими спостерігали й здійснівали догляд учні. Пришкільна майстерня мала у своєму складі спеціальну учнівську бригаду з ремонту сільських будинків. При школі були створені теплиця й живий куточок, що знаходилися під опікою вихованців різного віку. Регулярно здійснювалися тематичні екскурсії учнів і вчителів на виробництво, сільськогосподарські об’єкти.
Ефективно працювали технічні гуртки. Школярі на взаємовигідних умовах співпрацювали з місцевим колгоспом. Вони піклувалися про екологічну естетику Станіслава. Їхніми руками у селі вирощувалися фруктові й декоративні дерева, висаджувалися парки. У виступах перед учительською громадою області Кость Йосипович часто підкреслював, що виховання у праці, через трудові процеси - річ дуже важлива й не варто ним нехтувати.
Результати навчально-виховних інновацій, здійснюваних у Станіславській школі протягом двох десятиліть, виявилися настільки помітними, що 1961 року херсонський дослідник Михайло Ковальов характеризував її так: “Школа славиться тим, що дає учням глибокі знання з основ наук, прищіплює їм любов і навички до праці. В післявоєнні роки майже всі випускники цієї школи вступали в вузи, бо дійсно мали добру теоретичну підготовку”.
К.Й.Голобородько неодноразово висловлював думку: людина народжується для того, щоб перемагати - обставини, долю, негаразди. Людей з психологією переможців - тих, хто може брати життєві висоти, досягати поставленої мети,
стверджувати своє право на соціальну вагу, максимально висловлювати себе у різних формах працевиявлення, - Кость Йосипович виховав чимало.
У формуванні непересічної особистості К.Й.Голобо¬родько досяг таких вершин, які виявилися підвладними небагатьом з сучасних йому педагогів. Чи не занадто суб’єктивно сформульовано цю тезу? Сподіваюся, ні. Серед випускників Станіславської середньої школи виділяється потужна когорта іменитих людей. Це доктор медичних наук Ю.С.Гаркуша-Божко, генерал-лейтенант бронетанкових війск І.Н.Гаркуша, кандидати фізико-математичних наук О.Я.Кучма, З.В.Коліс¬ниченко, колишній редактор часопису “Донбас”, автор понад двадцяти книжок К.Є.Михеїв, письменник і редактор херсонських обласних газет Ю.К.Голобо¬родько (старший син педагога), лауреат Державної премії СРСР механізатор О.П.Галушко, відмінник народної освіти Р.Я.Кучеренко та ін. Достеменно сказано: скажіть, чого ви досягли, й стане зрозумілим, чому вас учили.
Напружена учительська робота супроводжувалася художньою діяльністю Костя Голобородька (так він підписував свої твори). Біографічний, педагогічний, аналітичний досвід у межах майже століття - таким був закономірний матеріал для його літературної творчості.
У жанрах короткої прози – оповідання, новели – Кость Голобородько змальовував життя й стосунки української школи початку ХХ сторіччя (“Призначення”), психологічні перипетії національно-громадянської війни (“Гроза над Дніпром”), етичні аспекти сучасної йому школи (“Чужий зошит”), динаміку становлення сильної, вольової особистості (“Місце під сонцем”), складнощі міжособистісних, інтимних стосунків (“Весна починається в березні”, “Марина”). Він був прихильником реалістичного письма, пройнятого напругою психологізму.
Основна тема літературної творчості К.Голобородька – школа життя. Його персонажі, як правило, є динамічними натурами, вони долають внутрішні бар’єри, відкривають себе, свої невідомі, не реалізовані потенції. Пафос внутрішнього боріння, потяг до зображення видимої та невидимої напруги людського життя складають художню основу прози Костя Голобородька. Прагнучи реалістичної повноти, повнокровності у зображенні дійсності, він звертався й до мотивів, що не були типовими для української літератури 50–60–х років.
Так, оповідання “Після бурі”, вміщене у книжці “Вчителю наш дорогий…” (1961), відбиває поширеність в українській свідомості перших десятиліть ХХ століття ідеї національної незалежності. Проблема України, боротьба за її долю проходять лейтмотивом у творі. Один з основних персонажів оповідання, Вдовиченко, мріє про часи, коли “все буде по-українському, де не підеш. Служба божа у церкві і та буде правитись по-нашому…” Вдовиченко підкреслено пишається тим, що він українець і що його два сина у Києві, в лавах українського війська, воюють за українську ідею. Високо він оцінює й ватажків цієї ідеї, звертає до них такі піднесені слова: “У мене всі книги професора Грушевського, з ним самим бачився, говорив, як це з вами, бачив Петлюру, Винниченка. О-о, великі це люди! Послухали б ви, як вони люблять Україну!” Трагедія цього персонажу полягає в тому, що він, як й інші, виром історії втягнутий у жорстоку, непримиренну боротьбу, що точиться навколо України та долі людини у ній.Улюблена художня територія Костя Голобородька - таврійські простори, краєвиди. У його творах чимало пейзажних малюнків, що передають специфічний характер Таврії – поєднання степу, безмежжя й водної далечини. Пейзажі є живими, виразними, вони виписані акцентованим, сильним словом, побудовані на густих, насичених інтонаціях.
“Стояла та пора року, коли в степу все вже погоріло. Жодної зеленої смуги. Куди не кинь оком – скрізь руда кострубата стерня. Зрідка попадалися убогі смужки закуреної кукурудзи, чорних соняшників. А то все – кучерявий курай, кущаста гусятниця з білястою кашкою, сивий мишій. Їм було привільно в широкому степу, порізаному вздовж і впоперек звивистими мужицькими наділами.
Гарбичка з необшитими драбинами повільно котилася курним степовим шляхом, скрипіла немазаними колесами, непригвинченими гайками”, - малює характерну таврійську картину Кость Голобородько в оповіданні “Призначення”.
Його улюблені герої - це характери, що живуть понад херсонським Дніпром. Вони переймаються побуденним клопотом. У їх вчинках немає нічого надзвичайного, несподіваного. Вони спокійно, непомітно пишуть історію свого життя, й у цьому, на перший погляд не ефектному, житті завжди знаходиться місце загальнолюдському – моральному вибору, коханню, стійкості.
Новели й оповідання написані статечним, неквапливим, розміреним стилем, тим стилем, що був притаманний і постаті самого К.Й.Голобородька.
Твори його публікувалися у херсонському альманасі “Наддніпрянські зорі” (1957), київському збірнику “Перший заспів” (1961), а також виходили друком у прозових збірках “Вчителю наш дорогий…” (1961), “Обрії пахнуть вітрами” (1966), написаних у співавторстві.
Кость Йосипович помер на 74-му році життя. Це сталося у мене на очах, в Станіславі. 16 червня 1973 року (добре пам’ятаю той день) рано-вранці він ліг на канапу в своєму кабінеті й більше не піднявся. Так закінчився шлях мого діда. День тоді видався сонячний, жаркий, і лиман стояв тихий-тихий.
Ще за життя про К.Й.Голобородька писали як про людину яскравої долі, як про “педагога-новатора”, якому властиві “широкі і глибокі знання, великий життєвий досвід, кипуча енергія і настирливість у досягненні мети” (М.Ковальов). Він був людиною, педагогом і письменником Таврії. І це відчувалося в усьому, що він зробив і залишив після себе. Він був особистістю, що реально, повсякденно й цілевідданно змінювала оточуючий світ на краще.