Медицина, основні поняття. Історія медицини в Україні

Медицина – це система наукових знань і практичних дій, що об’єднані єдиною метою розпізнати, або діагностувати захворювання.

Внутрішні хвороби (morbiinterni) – це одна із галузей клінічної медицини, що вивчає етіологію (причини), патогенез або механізми розвитку хвороби та клінічні прояви захворювань внутрішніх органів, розроблює методи їх діагностики, лікування і профілактики. Клінічна дисципліна “ Внутрішні хвороби” має більш давню назву “Терапія” (від грецького слова therapia – лікування). Поняття “Внутрішні хвороби” або “Терапія” до ХІХ століття включало всі вузькі спеціальності, яких сьогодні за реєстром ВООЗ вже 180.

Відносно діагностики внутрішніх хвороб питання ставиться таким чином: “Це наука чи мистецтво практичних навиків - дій лікаря?”

Фундатор слав’янської терапевтичної школи Матвій Яковлевич Мудров писав: “…досвідчена терапевтична наука вчить діагностиці і лікуванню самої хвороби, а лікарське мистецтво, клініка, вчить лікувати самого хворого. Лікувати хворобу легко, а лікувати хворого важко”. Це дуже точне і влучне визначення.

Центральними поняттями медицини є здоров’я та хвороба. Це дві форми життєдіяльності організму в навколишньому середовищі: матеріальному або фізичному, духовному або моральному і соціальному, що взаємно виключають один одного, але є нерозривно пов’язаними.

Що ми розуміємо під здоров’ям? Перш за все:

а). цілісність в широкому розумінні відсутності ушкоджень анатомічних і функціональних;

б). достатню пристосованість, адаптацію, до навколишнього середовища і тут уже існують кількісні показники і вони визначають міцне чи слабке здоров’я людини, залежно від резервів окремих органів і систем та організму в цілому і стану його гомеостазу;

в). хороше самопочуття. Однак хороше самопочуття не завжди ознака здоров’я. Наприклад: ейфорія не ознака здоров’я, а ознака хвороби при маніакально-депресивному психозі.

Що ми розуміємо під хворобою?

В широкому біологічному розумінні тісного взаємозв’язку організму і середовища, хвороба – це реакція організму на ушкодження. Однак хвороба – це не тільки анатомічне або функціональне пошкодження внаслідок дії тривалого чи гострого надмірного подразнення і навіть не сума цих ушкоджень, це – єдність ушкоджень та ланцюжка реакції спочатку переважно адаптивного і компенсаторного характеру, направлених на виздоровлення, та їхній дисбаланс і надмірність чи недостатня реакція, що ведуть до дальших ушкоджень та визначають особливості хвороби.

В чистому вигляді хвороба, як ушкодження чітко визначаються при травмах, гострих інфекціях, опіках.

Нажаль, не всі реакції можна віднести до направлених на пристосування, або компенсацію порушень: ріст пухлин, утворення виразок, гнійне розплавлення тканини і т.п.

Сергій Павлович Боткін писав, що поняття хвороби завжди тісно пов’язане з поняттям її причин. Причини можуть бути різноманітними найчастіші з них: а) механічні, б) фізичні, в) хімічні, г) біологічні, д) психогенні, ж) генетичні.

Хвороби поділяють на гострі і хронічні з тривалим перебігом, які характеризуються періодами або стадіями загострення.

Крім того, захворювання якщо їх декілька, діляться на основні і супутні, а також ускладнення, що можуть виникати внаслідок несприятливого тривалого перебігу хвороби.

Говорячи про діагностику, не можна знову не згадати видатного клініциста, терапевта першої половини ХУШ ст., яким був професор Московського університету Матвій Якович Мудров. Він перший ввів у клініку систематичне обстеження хворого. Матвій Яковлевич першим запровадив систему ведення клінічної історії хвороби, розробив детальну схему і як потрібно правильно заповнити її. Особисто він сам зібрав 40 томів історій хвороб своїх хворих більше як за 20 років. Мудров виступав за максимальну правдивість і точність історії хвороби: “В ній тільки ті явища слід описувати, котрі у певний час були, а небувалих вигадувати не слід для оправдання свого лікування”.

Історія хвороби допомагає оцінити перебіг захворювання, результати отриманих обстежень і лікування, допомагає лікарю не упустити ніяких симптомів. Історія хвороби це також юридичний документ, який водночас дає можливість оцінити правильність дій лікуючого лікаря.

Звертаючи Вашу увагу на роль вчених Московської школи в удосконаленні методів діагностики не можна не згадувати Григорія Антоновича Захар’їна (1829-1897), який довів до віртуозності збирання анамнезу.

Отже, діагностика – це наука про методи розпізнання хвороб, яка у великій мірі набула свого розквіту завдяки слав’янським вченим. Наука діагностики складається із 3 розділів:

1). Діагностичної техніки, тобто вивчення методів обстеження хворого: суб’єктивних, об’єктивних та допоміжних, зокрема, інструментально-лабораторних методів;

2). Семіотики – вивчення кожної виявленої ознаки хвороби, або значення симптомів і об’єднання їх у групи, характерні для того чи іншого захворювання-синдромів;3). Клінічного мислення – вивчення особливостей аналізу і синтезу симптомів, причин і наслідків, як єдиного цілого, що і складає основу клінічного мислення при постановці діагнозу.

Діагноз - це дослівно “розпізнання”, короткий висновок про суть хвороби та стан хворого, сформульований в термінах сучасної медичної науки.

Розрізняють diagnosis morbi – діагноз хвороби і індивідуальний діагноз (d. аegroti) хворого, диференціальний діагноз (d. differencialae), діагноз через спостереження (d. еx observativnae) та діагноз по лікувальному ефектові (d. еx juvantibus).

При встановленні діагнозу в клініці розрізняють діагноз попередній, звичайно це синдромний діагноз, після першого обстеження; діагноз клінічний, після додаткового обстеження і спостереження хворого; остаточний, кінцевий, заключний діагноз.

Наука про взаємовідносини лікаря і хворого, взаємовідносини медиків, про обов’язок лікаря і створення умов для найкращого одужання хворого – носить назву лікарської деонтології.

Основною рисою лікаря, невід’ємною складовою його особистості є гуманізм, любов до хворого, здатність до самопожертвування, поєднання розуму і серця, пунктуальність і акуратність, або коротко – високе почуття професійного обов’язку і необхідність удосконалення. Про це говорив ще два століття тому Мудров, а в 1968 році це відмічено у доповненні до “Клятви сучасного лікаря” прийнятої на ІІ Міжнародному деонтологічному Конгресі у Парижі, де сказано “Клянуся вчитися все життя”.

Поняття медичної деонтології, крім того, включає і професійну етику, або науку про відносини між лікарями, між медперсоналом та в самому медичному колективі, а також взаємовідносини медперсоналу з родиною хворого.

Серед стародавніх слов’ян теж досить високого розвитку досягло лікування особливо лікарськими рослинами. Серед відомих медичних особливостей Київської Русі був лікар-ченець Агапій Печерський, що лікував самого Володимира-Мономаха, а також віднайдено медичний трактат під назвою “Мазі” внучки великого Мономаха, першого лікаря-жінки в древній Україні Євпраксії Мстиславівни.

Першим українським дипломованим лікарем був Юрій Дрогобич, що працював в другій половині ХІУ ст. В другій половині ХІУ ст. на землях теперешньої Західної України, у Львові на базі Єзуітської академії було створено університет з медичним факультетом. Однак хоч медична наука і практика у Львові розвивалися навіть раніше ніж на сході України, але відомостей не залишилося, оскільки це були на той час Австро-Угорщина і Польша, які ніяк не зацікавлені піднімати престиж українців у сврїх досягненнях.

Дещо пізніше, наприкінці ХУІІІ ст. загальний економічний розвиток Росії зумовив підготовку вітчизняних фахівців з різних галузей знань.

У 1800р. дворянство Слобідської України дістало царську грамоту, якою підтверджувалися його привілегії. Царський уряд дав дозвіл на відкоиття університету в Харькові на вимогу українського прогресивного дворянства. Офіційно медичний факультет Харківського університету було відкрито у 1860р.

З професорів кафедри патології і терапії слід назвати Петра Бутковського (1801 – 1844).

Дещо пізніше на кафедрі терапії видатним професором був Є.С.Гордієнко (1812-1897).

Пізніше у 1843р. засновано університет у “матері міст руських” – древньому Києві. Для організації університету було асигновано значні суми, збудовано великий будинок. Медичний факультет було відкрито через 6 років після заснування університету. З Вільнського університету, Київському медичному факультетові було передано понад 1500 анатомічних препаратів, у зв’язку з чим університет швидко став ведучим науковим центром.

Першим урядовим лікувальним закладоим у Києві був Військовий госпіталь, відкритий у 1792 р. Київський госпіталь швидко стає великим лікувальним закладом, але загалом медичне забезпечення в цілому населення було дуже обмеженим і примітивним.

Досягнення передових клінічних шкіл Петербурга і Москви знайшли сприятливий грунт для засвоєння і дальшого розвитку в медичних школах України. Особлива роль у цьому належить школі С.П.Боткіна.

Боткін звернув на себе увагу як видатний клініцист, який блискуче використовував у клініці найновіші досягнення фізіології, хімії. Як керівник клініки, він організував клініко-експериментальну лабораторію. При терапевтичній клініці це була одна з перших лабораторій не тільки в Росії, а й у Європі взагалі. Під час керівництва С.П. Боткіна в цій лабораторії 10 років пропрацював великий фізіолог І.П. Павлов.Як досягти тонкості в діагностиці, як правильно будувати план лікування – про це докладно розповів Боткін у своїх “Клінічних лекціях”. У 1866 році він видав перший том лекцій, який весь присв’ячений клінічному аналізові лише одного хворого з серцевою недугою. В цій практиці докладно пояснюється патогенез усіх симптомів, помічених у хворого і його об’єктивних даних, розширюється вся складна розумова робота, на основі якої лікар обгрунтовує діагноз і будує план лікування. Лекції відразу звернули на себе увагу не тільки в Росії, а й за кордоном, їх широко перекладали, що було не звично для російської медичної літератури тих часів.

Досягнення передових клінічних шкіл Петербурга і Москви знайшли сприятливий грунт для засвоєння і дальшого розвитку в медичних школах України. Особлива роль у цьому належить школі С.П. Боткіна, безпосередні учні якої В.В. Лашкевич та В.Т. Покровський очолили кафедри терапії в Харькові і Києві.

Заслуга створення видатної терапевтичної школи в Україні належить В.П. Образцову, який за своїми науковими поглядами також був послідовником С.П. Боткіна – свого вчителя у Петербургській медико-хірургічній академії. Василь Петрович Образцов (1849-1920 рр.) блискуче закінчив Петербургську медико-хірургічну академію. Після короткочасної роботи земським лікарем він удосконалював свої знання за кордоном. Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістковомозкового кровотворення. В 1893 році його обирають професором медичного факультету Київського університету.

Великою заслугою В.П. Образцова є розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота. В.П. Образцову належать видатні праці з діагностики серцевих захворювань. Великі досягнення у вивченні патогенезу, клініки і лікуванні серцево-судинної патології належать саме школі українських терапевтів на чолі з В.П. Образцовим і академіком М.Д. Стражеско.

Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952 рр.) був учнем І.П. Павлова і В.П. Образцова. В.П. Образцову та М.Д. Стражеско належить зажиттєвий діагноз і опис симптоматології та клініки інфаркту міокарду і його клінічних варіантів.

За ініціативою М.Д. Стражеско в 1936 році в Києві створено Інститут клінічної медицини, якому пізніше присвоєно ім’я його засновника і переіменовано в Інститут кардіології.

Разом з талановитим українським вченим В.Х. Василенко, Стражеско М.Д. розробив класифікацію хронічної серцево-судинної недостатності, якою користуємося і сьогодні.

Ще одним талановитим учнем В.П. Образцова був академік Макс Мойсейович Губергріц (1886-1951 рр.), праці якого по патології підшлункової залози набули великого значення. Його книга “Клінічна діагностика” стала навчальним посібником багатьох поколінь лікарів.

Одним з напрямків Київської терапевтичної школи – вивчення захворювань легень пов’язаний з роботою і науково-практичними здобутками академіка Феофіла Гавриловича Яновського (1860-1928 рр.). Монографія “Туберкульоз легень” Яновського стала основою спеціалізації по фтізіатрії. Яновський започаткував організовану боротьбу з туберкульозом.

Талановитим учнем Яновського був академік Іванов Вадим Миколаєвич (1892-1962 рр.), який багато уваги приділяв розвитку гастроентерології і займався гастродуоденальною патологією, вивчав виразкову хворобу, рак шлунку і його ранню діагностику.

Одним з талановитих учнів Яновського був і академік Володимир Харитонович Василенко (1896-1987 рр.) у роботі якого значне місце займала кардіологія, але і питання гастроентерології. Він вперше описав ІУ тон серця і синдром лівошлуночкової недостатності, а його підручник “Пропедевтика внутрішніх хвороб” і сьогодні рекомендуємо Вам як один із кращих на якому вчилися діагностиці більше поколінь лікарів.

Володимир Харитонович має особливо близьке відношення до нашого Університету, оскільки професор Ганич О.М. учениця академіка Василенко і він багато років приймав участь в наукових форумах організованих на базі Ужгородського університету.

Неможливо не сказати про ще одного учня академіка Яновського Бориса Соломоновича Шкляра (1896-1961 рр.), що був блискучим педагогом, лектором. Він автор кращого підручника з пропедевтики внутрішніх хвороб: ”Діагностика внутрішніх хвороб” та настольної книги лікарів: ”Лікар і хворий”.