Сифіліс – одна з найбільш актуальних проблем сучасної венерології
План
1. Теорії щодо історії виникнення сифілісу.
2. Розробки та дослідження хвороби вченими.
3. Збудник сифілісу.
4. Від шанкеру до аневризми аорти.
5. Природжений сифіліс.
6. Шкода від самолікування.
7. Лікування та профілактика хвороби.
Сифіліс – найтяжча і найнебезпечніша недуга з групи венеричних хвороб, до якої крім сифілісу входять гонорея, трихомоніаз, м’який шанкер (шанкроїд) і пахова лімфопатія (четверта венерична хвороба).
Сифіліс – хронічне рецидивуюче інфекційне захворювання, що уражає усі органи і тканини організму людини. Він передається в основному статевим шляхом і на відміну від інших венеричних хвороб внутрішньоутробно.
За неповними даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в зарубіжних країнах нині налічується близько 60 мільйонів хворих на сифіліс і кількість їх продовжує збільшуватись. Уряди багатьох країн серйозно занепокоєні безперервним зростанням венеричної захворюваності і шукають засобів боротьби з цим злом.
Історія сифілісу нараховує не одне сторіччя. Та джерела його первісного походження не зовсім з’ясовані.
Більшість дослідників пов’язують появу сифілісу в Європі з поверненням у 1493 році ескадри Колумба з Центральної Америки, де матроси і солдати заразилися від туземного населення. Повернувшись до Іспанії, вони згодом у складі найманого війська французького короля Карла VІІ брали участь у завойовницьких походах по Європі. Наймане військо супроводили багато жінок легкої поведінки. Усе це й створило умови для швидкого поширення недуги в Європі наприкінці XV століття.
Дехто думає, що сифіліс на Африканському і Євроазіатському материках був задовго до XV століття. Про це свідчать знайдені в древніх похованнях кістки, на яких виявлено зміни, що дуже нагадують сифілітичні гуми, а також ліки, до складу яких входить ртуть – один з найдавніших протисифілітичних засобів.
Чимало авторитетних учених гадає, що існуюча в країнах Африки хвороба “фрамбезія” (“тропічний сифіліс”) була джерелом європейського сифілісу з дещо зміненими ознаками і перебігом під впливом соціально-економічних чинників.
Як би там не було, але в XV-XVI століттях у Європі були цілі епідемії сифілісу. Недарма в ті часи його порівнювали зі страшними інфекціями, називаючи “великою віспою” і “статевою чумою”. Мандруючи з країни в країну, він одержував найменування “іспанської”, “італійської”, “французької”, а в Росії (проник за царювання Івана ІІІ) – “панської хвороби”.
1530 року італійський лікар і поет Д. Франкасторо у своїй поемі описував муки пастуха Сифілоса. За своє нешанобливе ставлення до богині кохання Венери і бога Аполлона він був покараний французькою хворобою, яку з того часу назвали іменем пастуха. Термін “люес” спочатку був збірним для всієї групи заразних венеричних хвороб, а потім став уживатися для позначення сифілісу.
Досить довго вважали, що сифіліс і гонорея – одне захворювання. Цю помилкову думку підтвердив відомий англійський хірург Д. Гунтер. У 1767 році він прищепив собі гній з сечовипускного каналу хворого на гонорею, не знаючи, що у глибині каналу був і сифілітичний шанкер. Коли у Д. Гунтера крім ознак гонореї виникла типова сифілітична виразка, він на повний голос заявив про ідентичність цих захворювань. Потрібно було майже сторіччя, щоб дослідами інших учених спростувати цю хибну думку.
Французький дослідник Ф. Рикор довів, що сифіліс – окрема хвороба, описав стадії її перебігу. На жаль, у своїх дослідах він користувався антигуманними методами, заражаючи здорових людей.
1879 року німецький учений А. Нейссер відкрив збудника гонореї – гонокока. Значно довше тривали пошуки збудника сифіліса. Дослідник О. Лассар нарахував 125 відкриттів з цього приводу. Лише в 1905 році спільними зусиллями литовського вченого, члена-кореспондента Російської Академії наук Ф. Шаудина (Шаудиніса) і німецького вченого Е. Гофмана була описана бліда трепонема.
Відомий вітчизняний мікробіолог Д.К. Заболотний на два роки раніше виділив бліду трепонему, проте його відкриття не було достатньо обґрунтоване, 1903 року видатний російський вчений І.І. Мечніков і французький мікробіолог Е. Ру прищепили людський сифіліс мавпі. Так почалися експериментальні дослідження сифілісу, продовжені Д.К. Заболотним, П.С. Григор’євим, Н.М. Овчинниковим та ін. Експериментальна модель сифілісу (нею користуються й тепер) допомогла вивчити багато неясних аспектів захворювання.
1906 року вчені А. Вассерман, А. Нейссер і К. Брук відкрили особливу пробу з кров’ю хворих на сифіліс, яку було названо реакцією Вассермана, скорочено Р.В. Вона та інші реакції з сироваткою відігравали важливу роль у діагностиці сифілісу, особливо стертих його форм.
Особливо різко зросла захворюваність на сифіліс в усьому світі в кінці другої світової війни та в шістдесятих роках ХХ ст. Нині в США, Великобританії, Франції, ФРН, Японії та інших країнах захворюваність на сифіліс і гонорею перевищили рівень 1945-1946рр.
Щороку у світі хворіє 20 мільйонів чоловік сифілісом і 100 мільйонів гонореєю.Хоча в ряді капіталістичних країн офіційна проституція заборонена, на думку їй прийшла неофіційна, завуальована, яка набуває форми гігантського підпільного бізнесу. Зараження венеричними хворобами від непрофесійних повій становить нині 70% усіх випадків захворювання. Для обслуговування багатих бізнесменів у США залучаються напівбродячі неповнолітні дівчата, які не мають засобів до існування; у ФРН існують спеціальні еротичні центри.
Певну роль у зростанні статевої розбещеності відіграє відкритий, безконтрольний продаж протизаплідних засобів. Бурхливе поширення венеричних хвороб у капіталістичних країнах до певної міри пояснюється також недосконалістю організації охорони здоров’я. Відсутність диспансерних методів обслуговування населення, чіткого законодавства про кару за завідоме зараження, ухилення від лікування , приватна медична практика , а не єдині загальнодержавні методи і схеми лікування, висока плата за нього – усе це приводить до безперспективності боротьби з венеричними захворюваннями в країнах капіталу.
У нашій країні венеричні хвороби залишилися в спадщину від царської Росії , яка рівнем захворювання на сифіліс була однією з перших у Європі. Найбільше хворих зареєстровано на околицях імперії, особливо в середньоазіатських місцевостях.
1918 року Народний комісаріат охорони здоров’я РРФСР заснував секцію боротьби з венеричними хворобами. Згодом такі секції було організовано при наркоматах охорони здоров’я інших республік. Зростала мережа венерологічних диспансерів, профілактичних пунктів.
Завдяки вжитим заходам захворюваність на венеричні недуги в нашій країні різко зменшилась і до 1940 – 1941 років випадки зараження сифілісом були поодинокими. Війна, тимчасова окупація значної території нашої країни фашисткою армією, зруйнування лікувально – профілактичних установ викликали нову хвилю венеричних недуг. Зусиллями працівників медичних установ та інших організацій венеричних хвороб стало менше . Носіями сифілісу та інших венеричних захворювань у нас є морально нестійкі люди, наркомани та алкоголіки. Часом це молоді особи, які нехтують мораллю, зловживають спиртними напоями.
Збудник сифілісу – бліда трепонема – одержала таке найменування тому що погано приймає забарвлення. У лабораторних умовах її досліджують за особливою методикою на темному фоні.
Бліда трепонема – мікроорганізм , який має вигляд такої спіралі завдовжки 8-14 мкм і завдовжки 0.3 мкм з 8-15 рівномірними завитками. Трепонемі властивий поступальний, обертальний, хвилеподібний рух, вона ніби вгвинчується в глибокі шари шкіри крізь найменші її ушкодження. На більші віддалі цей тканинний паразит переноситься кров’ю та лімфою .
Жити і розмножуватись бліда трепонема може лише в тканинах людини або тварини. У зовнішньому середовищі вона порівняно швидко гине від дії кисню, сонячної радіації і висихання. Згубно діють на неї висока температура, розчин мила, різні кислоти і луги, спирт, не кажучи вже про такі сильнодіючі дезинфікуючі речовини як сулема, лізол та хлорамін . Краще витримує вона вологе середовище і низькі температури.
Розмножується бліда трепонема поперечним поділом. Дослідження показали, що збудник має складну будову. Він здатний утворювати особливі форми , так звані цисти, дуже стійкі до дії лікарських засобів і несприятливих умов середовища. Бліда трепонема довше живе у вологих місцях, зокрема на предметах, забруднених слиною або іншими виділеннями хворих (зубна щітка, рушник, посуд, мундштук, недокурок). Професор М.Н. Бухарович повідомляв про випадок зараження чотирнадцятирічного хлопчика, який докурив кинуту хворим цигарку.
Сифілісом заражаються переважно при випадкових дошлюбних або позашлюбних статевих зносинах, рідше при поцілунках і укусах, ще рідше через предмети вжитку, якими користувався хворий (побутовий шлях).
Природженої несприйнятливості, або імунітету, до сифілісу не існує. Кожна людина, яка перебуває в тісному контакті з хворим, неминуче заражається.
Підшкірні лімфатичні вузли є першим серйозним бар’єром на шляху трехонем до внутрішніх органів. Тут виникають захисні реакції, завдяки яким частина трехонем гине. Проте стійкіші з них продовжують розмножуватися і врешті прориваються у велику грудну протоку, а звідти в кровоносну систему.
Від моменту зараження сифілісом до появи перших ознак хвороби здебільшого минає 3-4 тижні, інколи до 1,5-2 міс. Довгий інкубаційний, або прихований, період зумовлюється тим, що хворий з якоїсь іншої причини, приймав антибіотики. У цей час людина, не здогадуючись, що захворіла на сифіліс, котрий виявити не вдається навіть за допомогою сучасних діагностичних методів, може й далі заражати своїх статевих партнерів.
В інкубаційний період збудник передається іншій людині із спермою, або вагінальним секретом, рідше зі слиною.Інкубаційний період закінчується появою виразки або ерозії (іноді їх буває кілька) на місці первісного проникнення в шкіру блідої трехонеми. Неглибокі виразочки або ерозії безболючі, округлої форми, з чистим яскраво-червоним дном. Шанкер (дослівно - виразка) названий твердим, бо біля основи шкірного дефекту промащується затвердіння.
Як правило шанкер виникає на статевих органах або суміжних ділянках шкіри: лобку, промежині, в пахових і стегнових складках. Інколи він буває в ротовій порожнині, в куточку ока, на шкірі тулуба та в інших місцях.
Після появи шанкеру у хворих збільшуються і тверднуть регіонарні підшкірні лімфатичні вузли, тобто виникає лімфаденіт, або так званий сифілітичний бубок. Але ці явища виражені не в усіх хворих, а при деяких локалізаціях шанкеру їх зовсім не буває.
Згодом шанкер поступово зникає без будь-яких слідів або залишає коричневий рубець. Але це не одужання. Якщо хворий не лікується, бліді трехонеми продовжують розмножуватися, проникаючи в кровоносну систему і тканини. У відповідь на це в організмі активуються реакції імунітету, які приводять до зміни фізико-хімічних властивостей крові. На цих змінах базуються реакції з кров’ю хворих, зокрема Вассермана, Осадчі та деякі інші реакції.
Вони стають позитивними через 6-7 тижнів від моменту зараження і надалі зберігаються протягом усього періоду хвороби, а тому мають велике діагностичне значення.
Лише зрідка реакція Вассермана буває позитивною при інших захворюваннях. Тоді вдаються до інших, специфічних при сифілісі проб, а саме: реакція іммобілізації блідої трехонеми (РІБТ) і реакція імунного свічення (РІС).
Вони також відіграють вирішальну роль у розпізнаванні пізніх стадій захворювання.
Який же перебіг сифілісу, якщо його не лікувати?
Через 9-10 тижнів від моменту зараження, коли твердий шанкер уже загоївся або загоюється, у хворих з’являються різні висипи. Їм не передує ні біль, ні свербіння, тому самі хворі рідко помічають їх. Частіше висипи виявляє лікар. Висипи вказують на початок вторинного періоду сифілісу. До цього часу у хворих нерідко збільшуються регіонарчі й інші підшкірні лімфатичні вузли. Висипи звичайно бувають трьох типів: плямистий, вузликовий і гноячковий. Останній, щоправда, трапляється надзвичайно рідко, переважно в різко ослаблених хворих.
Плямистий висип (сифілітична розеола) – це невеликі круглі блідо-рожеві плями, які при натискуванні зникають. Найвиразніші вони на шкірі грудей, живота, хоча бувають і на інших ділянках тіла.
Вузликовий висип (сифілітична папула) складається з мідно-червоних або буруватих вузликів, які трохи виступають над поверхнею шкіри. Папули можуть досягати розмірів великої монети. Іноді внаслідок хронічного подразнення вони перетворюються в масивні бляшки, так звані широкі канделами. У вологих складках промежини, біля анального отвору і на статевих органах вони починають мокнути, їх поверхня руйнується і тканинний сік з великим вмістом блідих трехонем виділяється на поверхню. Ці папули особливо заразні. Часом папули локалізуються на мигдалинах і м’якому піднебінні, утворюючи картину сифілітичної ангіни.
На відміну від звичайної ангіни вона не супроводжується болем при ковтанні. На голосових зв’язках папули спричиняють специфічну хриплість голосу.
Нерідко у хворих випадає волосся на голові, бровах і навіть на віях. При сифілітичному облисінні волосся випадає частіше невеличкими ділянками. За образним висловлюванням це нагадує “хутро, виїдене міллю” , але іноді випадання волосся захоплює значну площу.
Висипи порівняно швидко безслідно зникають без будь-якого лікування, сифіліс набуває прихованого перебігу, який може тривати кілька місяців, іноді кілька років. У цей час виявити хворобу можна лише за допомогою серологічних реакцій (реакція сироватки крові на введення стороннього білка), які весь цей період залишаються різко позитивними майже у всіх хворих.
Через кілька місяців після першої хвилі висипу з’являються повторні аналогічні висипання. Вони менше виражені, виникають частіше на закритих ділянках тіла, складках шкіри, ротовій порожнині, відхіднику. Але заразність їх також велика.
Якщо хворий не лікується, то через кілька років після зараження хвороба переходить у найбільш злоякісний третинний період. У глибоких шарах шкіри і підшкірній основі утворюються невеликі тверді горбики або великі, розміром до курячого яйця, вузли, так званні гуми, які згодом розпадаються і перетворюються на грубі, спотворюючі рубці.У третинний період процесом уражаються внутрішні органи, зокрема серцево-судина система, печінка, нирки, легені, травна система. Особливо часто страждає серце і найбільше кровоносна судина – аорта. Уражена стінка її під дією великих динамічних навантажень розтягується, на місці розтяження утворюється аневризма, яка своїм тиском іноді руйнує грудину і виникається над поверхнею у вигляді великої пульсуючої пухлини. Сифілітична аневризма аорти – дуже тяжке ускладнення. Внаслідок раптового розриву стінки аневризми виникає велика кровотеча, яка може бути смертельно небезпечною.
Третинний період характеризується також не менш тяжкими пошкодженнями нервової системи, які залежать від розташування вогнищ інфекції. Найхарактерніше є ураження спинного (спина, сухотка) і головного мозку (прогресуючий параліч).
При спинній сухотці поступово порушується координація рухів, настає атрофія здорового нерва і сліпота, розладнується статева функція до повної імпотенції, з’являється нестерпний біль, так звані табетичні кризи. У разі прогресуючого паралічу в головному мозку виникають осередки розм’якшення і змертвіння, які спричиняють до тяжкого психічного захворювання: хворий поступово втрачає інтерес до всього, здатність критично оцінювати свої вчинки.
Врешті недуга закінчується недоумством, хворі стають інвалідами . особливо тяжкий третинний період у людей, здоров’я яких підірване алкоголізмом або хронічними супровідними хворобами.
Заразність третинного сифілісу практично дуже мала, бо в горбочках і гумах, які розпалися, бліді трепонема гинуть внаслідок процесів відмирання, а живі містяться глибоко в тканинах.
Перебіг сифілісу від шанкеру до аневризми аорти і сифілітичних уражень нервової системи в наш час, як правило переривається завдяки втручанню лікарів і проведенню необхідного лікування.
Слід згадати про природжений сифіліс, коли бліді трехонеми переходять від хворої матері до плода через пупкову вену і лімфатичні щілини. Плід, який бурхливо розвивається, активно постачається кров’ю і бліді трехонеми буквально наводнюють його внутрішні органи (якщо в матері активний сифіліс). В таких випадках плід здебільшого гине, трапляється пізній викидень , або народження мертвого плода. Іноді дитина народжується живою і хвороба виявляє себе на 4-5 році життя (ранній природжений сифіліс) або пізніше. Пізній природжений сифіліс звичайно буває в тих випадках, коли хвороба в матері має стерту форму.
Ознаки захворювання при ранньому природженому сифілісі можуть з’являтися уже в перші тижні життя дитини. На долонях, ступнях та інших ділянках тіла утворюються пухирі, облямовані мідно-червоним віночком. Навколо природних отворів спостерігається тверді темно-червоні ділянки шкіри, які згодом покриваються тріщинами (дифузний сифілітичний інфальтрат). Печінка і селезінка у таких дітей збільшена, а на рентгенівських знімках кісток виявляються структурні зміни в ростковій зоні. Для цієї форми сифілісу характерний стійкий нежить. Часом у дітей виникають плямисті і вузликові висипи, як у дорослих у вторинний період сифілісу. Папули найчастіше бувають на слизових оболонках рота, поблизу відхідника, вони мокнуть . Згадана стадія хвороби дуже заразна. Іноді діти з раннім сифілісом народжуються недоношеними. При ураженні мозкових оболонок спостерігаються такі меніненгіальні явища як безпричинний крик, неспокій, судоми, вслід за якими формується сифілітичний менінгіт.
Пізній природжений сифіліс довший час може мати стерту форму. Дитина або підліток в цей час мало заразні для оточення. Ознаки хвороби нагадують третинний сифіліс дорослих, а саме : гуми, ураження кісток і суглобів, серцево – судинної і нервової систем. Але найтиповіша тріада Гетгінсона названа іменем англійського сифілідолога : ураження рогівки очей (паренхіматозний керосин); сифілітична глухота; своєрідне ураження верхніх середніх зубів – різців, які набирають вигляду долота або викрутки з півмісячною каймою на різальному краї. Варто зазначити, що остання ознака, особливо виявлена без інших симптомів не завжди буває пов’язана з сифілісом.
У нашій країні природничий сифіліс трапляється дуже рідко. У багатьох місцевостях за останні 20-30 років не зареєстровано жодного випадку. Це забезпечується профілактичними заходами, передусім обов’язковим обстеженням усіх вагітних жінок. При виявленні захворювання матір лікують , що запобігає виникненню його у майбутньої дитини. Вагітні жінки, які раніше хворіли на сифіліс, проходять профілактичне лікування, бо вагітність може активізувати не зовсім вилікувану інфекцію. Якщо вагітна жінка не пройшла профілактичного курсу , лікують новонароджену дитину.Нерідко хворі, не надаючи значення початковим ознакам хвороби не звертають на них уваги, переконуючи самих себе, що це звичайна травма, чи якась інша інфекція, займаються самолікуванням, користуючись розчином калію перманганату , спиртом, різними косметичними мазями, оцтовою есенцією та ін. Цілком зрозуміло, що хворобу не зупиниш , а шкода від такого лікування величезна. Передусім від цих засобів змінюється вигляд сифілітичної виразки. Згадані засоби вбивають трепонему в тканинах поверхневих шарів шкіри, внаслідок чого дуже ускладнюється розпізнавання хвороби.
Лікування сифілісу в нашій країні регламентоване і проводиться всюди єдиними методами. Для кожної форми захворювання визначена певна кількість курсів лікування і дози протисифілітичних препаратів. Чіткому дотриманню тривалості курсів лікування і перерв між ними надається великого значення. При свіжих формах сифілісу проводять безперервне лікування. У заразній формі хвороби перший курс лікування обов’язково проходять у стаціонарах, а наступні курси, коли хворі перестають бути небезпечними для оточуючих, амбулаторно.
Результати лікування значною мірою залежать від самих хворих , від дотримання ними режиму в період проти сифілітичної терапії. Потрібно своєчасно з’являтися до лікаря для призначення чергового курсу, не можна самовільно переривати його, бо це негативно позначається на лікуванні.
Окремо слід згадати про превентивне (запобіжне) лікування. Воно проводиться особам які мали контакт з хворими на сифіліс, але ознак хвороби у них не має.
Після закінчення лікування кожен пацієнт перебуває на контрольному обліку. Періодично роблять серологічні реакції , а на заключному етапі хворого обстежують терапевт, окуліст, рентгенолог. Лише після комплексного обстеження визначають ефективність лікування і роблять висновок про видужання.
У нашій країні широко проводяться профілактичні огляди певних груп населення. Комплекс серологічних реакцій роблять у поліклініках і диспансерах хворим які лікуються у шкірно – венерологічних , хірургічних, терапевтичних, неврологічних та інших стаціонарах , вагітним жінкам. Ухилення від таких оглядів нерідко загрожує не лише самим хворим а й іншим людям.
Обов’язковому стаціонарному та серологічному огляду піддаються донори. Це необхідно для запобігання так званому транс фузійному сифілісу, коли бліда трепонема може потрапити в організм з донорською кров’ю .
Велике значення у боротьбі з венеричними недугами має морально – етичне і гігієнічне виховання населення, насамперед молоді. Боротьба з венеричними хворобами не є виключно медичною проблемою. У її розв’язанні повинні брати участь державні органи, громадські організації і всі свідомі члени нашого суспільства.
У нашій країні є всі умови для повної ліквідації венеричних захворювань. Спільними зусиллями усіх ланок ми можемо і повинні покінчити з цим злом!
Література.
1. С.М.Плотігер “Лабораторна діагностика шкірних і венеричних захворювань”. Медичне видавництво УРСР Київ 1958р.
2. А.І. Мілявський “Що треба знати про сифіліс”. Здоров’я .1984р.