Функції слухового аналізатора

Вступ………………………………………………………………………… 3

1.1. Структура слухового аналізатору .… 4

1.2. Діапазон чутливості органу слуху по частоті. Вплив на людину високих та низьких звуків … 7

1.3. Діапазон чутливості органу слуху по силі. Вплив на людину гучних звуків 9

1.4. Класифікації звуків. Психологічні властивості людського голосу . 10

1.5. Мовні функції слухового аналізатору …… 13

II. Дослідження впливу стилю викладу матеріалу вчителя на емоційний стан, працездатність, успішність учнів у навчанні та ставлення до предмету .… . 16

2.1. Сила голосу вчителя: тихий, середній, гучний 21

2.2. Швидкість та тривалість мовлення . 23

2.3. Наявність беззмістовних слів 24

III. Висновки . 25

IV. Список використаної літератури……………………………………… 26

I. Вступ

Розповідають, коли до Сократа один раз привели людину, про яку він повинний був висловити свою думку, мудрець довго дивився на нього, а потім викликнув: «Так говори ж ти, нарешті, щоб я міг тебе бачити!»

І дійсно, як багато змісту, крім слів, криється в самому звуці голосу! Прислухайтеся до звуків мови незнайомої людини . Хіба тембр голосу, манера говорити, інтонація не розповість вам багато чого про його почуття і характер? Адже голос буває теплий і м'який, грубий і похмурий, зляканий і боязкий, радісний і упевнений, єхидний і вкрадливий, твердий, живий, торжествуючий і ще з тисячею відтінків, що виражають найрізноманітніші почуття, настрої людини і навіть його думки.

Отже, голос найбільше повно розкриває характер, настрій і навіть щиросердечні властивості людини. Можна змінити зовнішність, зачіску, додати потрібне вираження своєму обличчю, але в голосі завжди буде відчутна фальш.

Так чи може психолог, який не вміє розрізняти та відчувати зміни в голосі співрозмовника, розуміти стан клієнта за тембром та іншими характеристиками голосу, який не має хоча б базисних знань з даної теми, впевнено відчувати себе при роботі з клієнтами, кваліфіковано та ефективно надавати допомогу їм? Звісно відповідь – ні. І саме тому ми вибрали цю тему як найбільш актуальну.

1.1. Структура слухового аналізатору

Слухова система – дуже складний і тонкий механізм, що працює безупинно вдень і вночі, навіть коли людина спить. Її задача – перетворити звуковий сигнал у потік електричних імпульсів, що інтерпретуються мозком і в результаті сприймаються як звук.

Присінково-завитковий орган складається з двох аналізаторів: 1) аналізатор рівноваги і 2) аналізатор слуху. Основна частина органа слуху та рівноваги знаходиться в пірамідці скроневої кістки.

Будова органа слуху. Орган слуху поділяється на зовнішнє, середнє та внутрішнє вухо (мал. 1).

Зовнішнє вухо (auris ехtеrnа) складається із вушної раковини і зовнішнього слухового ходу. Воно слугує для уловлювання і проведення звукових коливань.

Вушна раковина в своїй основі містить еластичний хрящ, який покритий шкірою. В ній розрізняють завиток, що утворений вільним загнутим краєм хряща, і протизавиток, який йде паралельно до завитка. Внизу вушна раковина закінчується складкою шкіри – вушною часточкою, де немає хряща.

Зовнішній слуховий хід складається із хрящової та кісткової частин. Хрящова частина – це продовження хряща вушної раковини, а кісткова – це кістковий канал скроневої кістки. В ділянці переходу однієї частини в іншу знаходиться звуження і вигин. Для вирівнювання вигину і огляду барабанної перетинки, яка є межею між зовнішнім і середнім вухом, вушну раковину потрібно відтягнути вгору і назад (у дорослого). Зовнішній слуховий хід вистелений шкірою, яка містить волосся і залози, що виробляють вушну сірку.

Барабанна перетинка має овальну форму і являє собою фіброзну пластинку, що втягнута всередину барабанної порожнини. Зовні вона покрита шкірою, а зсередини – слизовою оболонкою.

Середнє вухо (auris media) знаходиться в пірамідці скроневої кістки і складається з барабанної порожнини та слухової (євстахієвої) труби, яка з'єднує середнє вухо з носоглоткою.

Барабанна порожнина лежить між зовнішнім слуховим ходом і внутрішнім вухом. В ній розрізняють верхню, нижню, передню, задню, латеральну та медіальну стінки. Барабанна порожнина заповнена повітрям і вистелена слизовою оболонкою. Сюди відкриваються комірки соскоподібного відростка скроневої кістки і барабанний отвір слухової труби. В барабанній порожнині знаходиться ланцюжок слухових кісточок: молоточок, ковадло і стремінце, які з'єднані між собою суглобами, що дає можливість передачі коливання барабанної перетинки на внутрішнє вухо.

Слухова (євстахієва) труба має кісткову та хрящову частини. Кісткова частина є нижнім півканалом м'язово-трубного каналу скроневої кістки, а хрящова – це еластичний хрящ, який укріплений на зовнішній основі черепа і підходить до бічної стінки носоглотки. Отже, одним кінцем труба відкривається в носоглотку, а другим – у барабанну порожнину, вирівнюючи таким чином тиск у барабанній порожнині з атмосферним тиском.Внутрішнє вухо (auris іntеrnа) знаходиться між барабанною порожниною і внутрішнім слуховим ходом. До нього належать кістковий та перетинчастий лабіринти.

Кістковий лабіринт складається з трьох частин: присінка, завитка та півколових каналів.

Присінок є середньою частиною кісткового лабіринту і сполучається з півколовими каналами позаду та каналом завитка попереду. На зовнішній його стінці, яка обернена до барабанної порожнини, є овальне вікно, що закрите стремінцем. Кругле вікно знаходиться біля початку каналу завитка, воно закрите вторинною барабанною перетинкою.

Кісткові півколові канали розташовані у трьох взаємно перпендикулярних площинах. Розрізняють передній, задній та латеральний канали. Кожний з них має по дві ніжки, які біля присінка розширюються, утворюючи ампули.

Завиток складається із кісткового стрижня – веретена, навколо якого спіральний канал утворює 2,5 обороти. Основа завитка обернена до внутрішнього слухового ходу. В порожнину каналу завитка від веретена відходить кісткова спіральна пластинка, в основі якої знаходиться спіральний канал.

Перетинчастий лабіринт розташований всередині кісткового і повторює його обриси. Він являє собою систему каналів, заповнених рідиною – ендолімфою. До перетинчастого лабіринту належать: маточка і мішечок, що знаходяться в присінку, півколові перетинчасті канали і перетинчаста протока завитка. Між кістковим і перетинчастим лабіринтами знаходиться рідина – перилімфа. Стінки перетинчастого лабіринту побудовані із тонкої сполучнотканинної пластинки.

Претинчаста протока завитку на розрізі має трикутну форму. Одна її стінка зростається із стінкою кісткового каналу завитку, дві інші відділяють її від перилімфатичного простору і називаються основною і присінковою мембранами. Протока завитка ділить перилімфатичний простір її каналу на дві драбини: барабанну, яка сліпо закінчується біля вікна завитка, і присінкову, яка сполучається із перилімфатичним простором присінка.

У ділянці протоки завитка, на її основній пластинці, що складається з фіброзних волокон різної довжини, розташований спіральний (кортіїв) орган, який є рецепторним апаратом органа слуху. [1]

1.2. Діапазон чутливості органу слуху по частоті. Вплив на людину високих та низьких звуків.

Звукові відчуття. Людина може сприймати звуки з частотою коливання від 16 до 20 000 Гц. Цей діапазон відповідає 10-11 октавам. Верхня границя сприйманих звуків залежить від віку: чим людина старше, тим нижче границя; старі часто не чують високих тонів (наприклад, звуку, видаваного цвіркуном). У багатьох тварин верхня границя слуху лежить значно вище: у собаки, наприклад, вдається одержати умовні рефлекси на дуже високі, нечутні людиною звуки. Розрізнення частоти звуку характеризується тим мінімальним розходженням по частоті двох звуків, яке ще уловлюється людиною. При низьких і середніх частотах людина здатна помітити розходження в 1-2 Гц. Зустрічаються люди з абсолютним слухом: вони здатні точно дізнаватися і позначати будь-який звук навіть при відсутності звуку порівняння.

Аналіз частоти звуків (висоти тонів). Звукові коливання втягують у коливальний процес перилімфу верхнього і нижнього каналів завитку на всьому їхньому протязі неоднаково. Коливальна реакція основної мембрани, передана на ендолімфу, має характер хвилі, що біжить, а локалізація амплітудного максимуму цієї хвилі на мембрані залежить від частоти звуку. Таким чином, у процес збудження утягуються різні клітки спірального (кортієва) органа, що примикають до основної мембрани.

Істотне значення для сприйняття звуків різної частоти локалізації рецепторних кліток спірального органа, що утягуються в збудження, доводиться, зокрема, і поведінковими експериментами. Якщо пошкодити в собаки завиток в його основі, то зникають раніше вироблені умовні рефлекси, на високі тони; якщо ж ушкодження нанести в області вершини завитку – зникають умовні рефлекси на низькі тони; руйнування тільки середини завитка – викликає випадання тонів середньої частоти діапазону. Роздільне просторове представництво зон, збуджуваних при дії звуків різної частоти, підтверджується електрофізіологічними методами (викликані потенціали, нейронна активність) на всіх рівнях слухового аналізатора.

Для порівняно низьких частот можливий аналіз висоти тону за рахунок реакції на сигнали волокон слухового нерва, що повторює частоту дії подразника. Це означає, що існують два механізми розрізнення висоти тонів, які поєднуються між собою. При дії високих тонів відбувається лише просторове кодування, засноване на неоднаковому розташуванні збуджених рецепторних кліток на основній мембрані. При низьких і середніх тонах здійснюється і тимчасове кодування, коли інформація передається по визначених групах волокон слухового нерва у виді імпульсів, частота яких відповідає частоті сприйманих завитком звукових коливань.Основним відображенням частотного настроювання окремих нейронів на всіх рівнях слухової системи є наявність у них так званих частотно-граничних показників. Ці показники відбивають залежність граничної інтенсивності звуку, необхідної для порушення клітки, від його частоти. В обидва боки по діапазоні частот від оптимальної, чи характеристичної, частоти поріг реакції нейрона різко зростає. Таким чином, елемент виявляється "налаштованим" на виділення з усієї сукупності звуків лише визначеної, досить вузької ділянки частотного діапазону. Частотно-граничні криві різних кліток перекривають весь частотний діапазон чутних звуків. Форма цих кривих у багатьох нейронів вищих слухових центрів значно ускладнюється.[12]

1.3. Діапазон чутливості органу слуху по силі. Вплив на людину гучних звуків.

Слухова чутливість. Мінімальну силу звуку, що чує людина, в половині випадків його пред'явлення, називають абсолютної слуховою чутливістю. Установлено, що пороги чутності сильно змінюються в залежності від частоти звуку.

В області частот від 1000 до 4000 Гц слух людини має максимальну чутливість. У цих межах чутний звук, що має незначну енергію порядку 1•10-12 Вт/м2 (1• 10-9 ерг/с•см2). При звуках нижче 1000 і вище 4000 Гц чутливість різко зменшується: наприклад, при 20 і при 20000 Гц гранична енергія звуку повинна бути 1• 10-3 Вт/м2 (1ерг/с•см2) (нижня крива АЕFGD на мал.2). При збільшенні сили звуку незмінної частоти можна дійти до такої сили, коли звук викликає неприємне відчуття тиску і навіть болю у вусі. Звуки такої сили дадуть, мабуть, верхню межу чутності (крива АВСD) і обмежать область слухового сприйняття. Усередині цієї області лежать і так названі мовні зони, у межах яких по частоті й інтенсивності розподіляються звуки мови.

Голосність звуку. Удавану голосність звуку варто відрізняти від її фізичної сили. Відчуття голосності не йде строго паралельно наростанню інтенсивності звучання. Одиницею голосності звуку є бел. Ця одиниця являє собою десятковий логарифм відношення діючої інтенсивності звуку І до граничної його інтенсивності І0. У практиці звичайно використовується як одиниця голосності децибел (дБ), тобто 0,1 бела, інакше кажучи, 10 lg10І/І0.

Наростання відчуття голосності при посиленні звуку різниться в залежності від його частоти. У середньому діапазоні чутних частот (1000 Гц) людина відчуває зміну інтенсивності усього на 0,59 дБ (5,9• 10-2 Б), а на краях шкали диференціальний поріг по голосності доходить до 3 дБ (0,3 Б). Максимальний рівень голосності, коли звук викликає болюче відчуття, дорівнює 130-140 дБ над порогом чутності людини. Таким чином, голосність звучання визначається складною взаємодією таких його показників, як інтенсивність (сила) і висота тону (частота).

Аналіз сили звуків (інтенсивності звучання). Сила звуку кодується числом збуджених нейронів і частотою їх імпульсації. Збільшення числа збуджених нейронів при дії усе більш голосних звуків зв'язане з тим, що нейрони слухового аналізатора різко відрізняються друг від друга за рівнем збудливості (порогам реакцій). При слабких подразниках у реакцію утягується лише невелике число найбільш чуттєвих нейронів, а при посиленні стимулів збуджується усе більша кількість додаткових нейронів. Крім того, самі пороги порушення внутрішніх і зовнішніх рецепторних кліток спірального органа неоднакові. Порушення внутрішніх волосяних кліток виникає при більшій силі звукового подразнення. Тому в залежності від інтенсивності звукового подразнення змінюється співвідношення числа збуджених внутрішніх і зовнішніх волосяних кліток. [12]

1.4. Класифікації звуків. Психологічні властивості людського голосу.

Класифікація. звукові хвилі розрізняють по висоті, голосності (інтенсивності) та тембру. Висотна чутливість до звуків обумовлюється частотою коливань звукової хвилі. Краще відчуваються звуки із звуковою хвилею у діапазоні 1000-4000 Гц.

Тембр відбиває форму коливань звуку. Звичайне коливання звукової хвилі (звук камертона) має форму синусоїди. Музичні звуки (спів, звуки музичного інструмента) – складні звуки, що складаються з плавного і часткових, чи парціальних, тонів.

Часткові тони – це звуки від коливання половини, чверті, восьмий і т.п. частин цілого тону. Вони створюють складне звучання визначеної висоти і сили, що характеризується власним тембром, тобто своєрідною сукупністю головного і часткового тонів.

Тембр розвивається в дітей з розвитком мови. Діти в першому півріччі життя здатні реагувати на спів, музику, на інтонації мови, розрізняють ритмічну сторону мови, а наприкінці першого року життя розрізняють звуки мови.[3]Психологічні властивості людського голосу. Роль голосу. Голос важливий так само, як зовнішність, манери, текст виступу. Це той інструмент, за допомогою якого можна донести своє повідомлення до аудиторії. Взаєморозуміння між лектором і аудиторією залежить від голосових і мовних даних лектора. Голос може залучити слухачів на його сторону, переконати їх у чомусь, завоювати їхню довіру. Він може розворушити людей чи приспати їх, зачарувати чи відвернути. Людський голос – могутній інструмент. Завжди варто пам'ятати, що слухачі очікують – і цілком заслуговують – почути приємний голос.

Інакше кажучи, голос повинний сприяти кар'єрі, а не псувати її. Для цього необхідна правильна вимова, чітка артикуляція, гарна постановка голосу.[8]

Характеристики гарного голосу: [6]

ü приємний;

ü вібруючий;

ü доброзичливий;

ü добре модульований;

ü низького тембру;

ü довірчий;

ü керований;

ü теплий;

ü мелодійний;

ü турботливий;

ü упевнений;

ü владний;

ü дружній;

ü забарвлений інтонацією;

ü виразний;

ü природний;

ü багатий;

ü наповнений;

ü звучний;

ü спокійний.

Характеристики поганого голосу: [6]

ü гугнявий;

ü різкий чи скрипливий;

ü хрипкий;

ü тремтячий;

ü високого тембру чи пронизливий;

ü плаксивий;

ü с задухою;

ü боязкий;

ü уривчастий;

ü занадто голосний;

ü занадто тихий і нечутний;

ü безбарвний;

ü помпезний;

ü саркастичний тон;

ü невпевнений;

ü монотонний;

ü напружений;

ü слабкий;

ü нудний.

Не важливо, яким голосом володіє людина від народження. Завдяки практиці вона зможете здобути такий голос, якого по справедливості заслуговує її професійна майстерність і її яскрава індивідуальність. Можна позбутися від іноземного чи місцевого акценту, якщо строго стежити за правильністю вимови. Можна позбутися від гугнявих звуків, якщо вміло користатися голосовим апаратом. Можна навчитися чітко артикулювати і правильно вимовляти звуки, розвити резонансні коливання в груди.[7]

Ми пропонуємо деякі психологічні характеристики голосу: [11]

1. Металеве звучання – говорить про енергійність і твердість.

2. Єлейний, масляний, жирно-м'який голос – походить від лише зображуваної дружності, фальшивого пафосу – по ньому легко викрити підлабузника.

3. Особливо важливо наступне розходження, що легко уловлюється вже після короткого тренування:

– співуча мова (сильне підкреслення голосних) – темпераментність, чуттєвість, типова для людей, яких називають "добрягами". Таким добрягою був Євгеній Леонов у ролі завідувача дитячим садом у фільмі "Джентльмени удачі" (але тільки не в ролі Доцента: змінилася сутність персонажа – змінився і голос; це акторський талант);

– мова, у якій голосні відступають на другий план, а гостро підкреслюються приголосні – перевага розуму і волі, що точно аналізує розум. Це майстерно зіграв Володимир Висоцький: капітан Жеглов у фільмі "Місце зустрічі змінити не можна".

4. Монотонний голос – скритність, "зажатість", боязкість.

5. Висота, мелодійність голосу міняються в широких межах – відкритість, різноманіття інтересів, внутрішня воля.

6. Падіння тону до кінця фрази – імовірно, слабка воля, м'якість. Іноді це може бути результатом фізичної слабості, наприклад, у глибоких стариків.

7. Ритмічні коливання висоти тону – пожвавлення при внутрішній урівноваженості, здатності до творчості.

8. Неритмічні коливання: є нерівномірне підвищення і падіння тону – неврівноваженість, відсутність стабільності.

9. Опукло-текуча манера говорити з м'якими переходами окремих звуків і слів – глибоке, повне емоційне життя.

10. Кутасто-уривчаста мова з раптовими змінами голосності – тверезе, цілеспрямоване, прагматичне мислення, іноді нервозність. Можна зустріти у визначеного типу офіцерів, вчителів і політиків з явною чи приховуваною авторитарністю, схильністю до диктату.

1.1. Мовні функції слухового аналізатору

Збудження волоскових клітин передається зв'язаним з ними волокнам завиткового нерва, які є дендритами біполярних клітин спірального ганглію. Аксони біполярних клітин складають аферентну частину слухової гілки 8-ї пари головномозкових нервів, дуже короткої гілки, яка входить у кохлеарні ядра позаду варолійового мосту. В кожному слуховому нерві міститься біля 25000 волокон. При вході в стовбур мозку нерв поділяється на дві гілки, що йдуть до різних ядер. Різні волокна слухових нервів несуть в собі імпульси різних частот.Ця тонотопічна організація зберігається на всьому протязі висхідних шляхів слухової системи. Різні нейрони, як у спіральному ганглії, так і в ядрах моста, довгастого мозку та вищих відділів мають збудження, яке є кодом різних частот. Таким чином, розрізнення звуків по частоті починається в основній мембрані, волокна якої вибірково реагують на звуки різних частот. Наближене настроювання мембрани на різні частоти може вдосконалюватись при подальшій обробці нервовими механізмами, що забезпечують необхідну точність розрізнення.

В кохлеарних ядрах, куди приходять аксони біполярних клітин спірального ганглію (перших нейронів слухового шляху) знаходяться другі нейрони слухового шляху. Частина нейронів посилає волокна до мозочка (в центри руху вух та очей), основна ж маса їх направляється в задні горби чотиригорбкового тіла середнього мозку, та у внутрішнє колінчасте тіло проміжного мозку, де знаходяться треті нейрони слухового шляху, які сприймають слухові імпульси. Аксони третіх нейронів через променистий вінець надходять у слухову зону великих півкуль.

Слухова зона кори великих півкуль. Аксони нейронів проміжного та середнього мозку розгалужуються в багатьох ділянках слухової зони, що займає верхню частину скроневої долі. Встановлено, що одні розгалуження аксонів складають "основні проекції" завитка, інші "підтримуючі проекції". Найбільше основних проекцій має первинна слухова зона, що розташована у верхній скроневій закрутці. Подразнення певних ділянок слухової кори у людини викликає галюцинації голосів рідних чи друзів; інколи ці голоси вимовляють ясні і осмислені повідомлення, в інших випадках вони просто нечітко щось бурмотять. Звідси зрозуміло, що такі функції, як відчуття звуку та розрізнення по висоті і силі виконуються в нижчих відділах слухового аналізатора. У слуховій зоні кори півкуль здійснюються такі функції, які зв'язані з пам'яттю: розпізнання тембру, який є властивістю звуку, залежною від його гармонійного складу; локалізації джерела звуку в просторі з використанням розходження в часі приходу та в інтенсивності звуку, діючого на обидва вуха; розрізнення послідовностей звуків, в чому для запобігання інтерференції хвиль окремих звуків, необхідна певна здатність зберігати сліди.[2]

Сприймання мовлення – це поетапне переведення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз з нашим мовним досвідом. Розуміння мовлення є завершальною стадією процесу переведення, коли ми співвідносимо зміст сприйнятого (звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом нашої свідомості та різними чинниками діяльності.

У людини функції слухової зони кори півкуль зв'язані з мовою та сприйняттям музики. Сприймання мовлення забезпечується тими самими механізмами, що й говоріння і хоч процес мовлення зв'язаний з роботою всієї кори великих півкуль, окремі її ділянки відіграють специфічну роль, пов'язану з локалізацією в них мозкових закінчень аналізаторів, які регулюють процес слухання та говоріння. встановлено, що центри мовлення розташовані у скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов'язана з різними мовно-руховими механізмами мовлення.

Понад сто років тому П. Брока помітив, що пошкодження задньої частини третьої лобової закрутки лівої півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції – до так званої моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкодженим. Брока зробив висновок, що ця ділянка є центром "моторних образів слів". Дещо пізніше Верніке встановив, що при ураженні верхньої скроневої закрутки лівої півкулі у хворого порушується розуміння мови. Він зробив висновок, що у цій частині лівої півкулі локалізуються "сенсорні образи слова. При пошкодженні цієї ділянки у хворого виникає так звана сенсорна афазія, яка полягає в порушенні здатності розуміти мову інших. Чуючи мову, людина не може пов'язати звучання з певним значенням.

Ці та інші ділянки кори, зв'язані з окремими аспектами мовної функції, не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного процесу, а є лише окремими ланками складного нервового процесу мовної діяльності та сприйняття мови.[5]

II. Дослідження впливу стилю викладу матеріалу вчителя на емоційний стан та працездатність учнів.

Загальна характеристика стилю діяльності. Педагогічна діяльність учителя (викладача), як і будь-яка інша діяльність, характеризується визначеним стилем. Стиль діяльності (наприклад, педагогічної) у самому широкому змісті слова – стійка система способів, прийомів, що виявляється в різних умовах її існування. Він обумовлюється специфікою самої діяльності, індивідуально-психологічними особливостями її суб'єкта. [4]По Е. А. Климову, індивідуальний стиль діяльності у вузькому змісті – "це обумовлена типологічними особливостями стійка система способів, яка складається в людини, що прагне до найкращого здійснення даної діяльності .індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо чи стихійно вдається людина з метою найкращого зрівноважування своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності з предметними зовнішніми умовами діяльності" [15, стор. 49]. Підкреслюється, що це індивідуальне своєрідне сполучення прийомів і способів, що забезпечує найкраще виконання діяльності. [14] Стиль діяльності включає її оперативний склад, уміння і навички, виявляючи здатності самого суб'єкта й обумовлюючи його індивідуально-психологічними й особистісними особливостями.

У даний час поняття "стиль" трактується в дуже широкому контексті, як стиль поводження, стиль діяльності, стиль керівництва (лідерства), стиль спілкування, когнітивний стиль і т.д.

К. Левіним були позначені три стилі: авторитарний, демократичний і ліберальний. У стилі виділяються дві сторони: змістовна і технічна, тобто формальна (прийоми, способи). Нижче приводиться повна характеристика змістовної і формальної сторін трьох стилів [13, стор. 283-284]:

Дослідники виділяють різні функції стильових проявів: інструментальну, компенсаторну, системоутворюючу і інтегративну. [14] Також виділяється структурна організація стилю. Індивідуальний стиль діяльності, по Е.А.Климову, має визначену структуру, у ядро якої входять індивідуально-психологічні особливості, що або сприяють, або протидіють успішності діяльності.

Визначаючи загальні стилі поводження, дослідники відзначають, що в ситуаціях утруднення, конфлікту люди виявляють 10 індивідуальних стилів поводження: конфліктний, конфронтаційний, стиль, що згладжується, співробітницький, компромісний, пристосовницький, стиль уникання, придушення, суперництва та захисту [4]. Істотно, що ці стилі поводження завжди супроводжують той чи інший індивідуальний стиль діяльності, складаючи його тло і додаючи йому відповідне емоційне забарвлення. Вони визначають і загальне емоційне тло стилю педагогічної діяльності, педагогічного спілкування.

Стиль педагогічної діяльності, відбиваючи її специфіку включає і стиль управлінської діяльності, і стиль саморегуляції, і стиль спілкування, і когнітивний стиль її суб'єкта – учителя. Стиль педагогічної діяльності виявляє вплив щонайменше трьох факторів:

а) індивідуально-психологічних особливостей суб'єкта цієї діяльності – учителя (викладача), що включають індивідуально-типологічні, особистісні, поведінкові особливості;

б) особливостей самої діяльності;

в) особливостей тих, що навчаються (вік, стать, статус, рівень знань і т.д.).

У педагогічній діяльності, що характеризується тим, що вона здійснюється в суб'єктно-суб'єктній взаємодії в конкретних навчальних ситуаціях організації і керування навчальною діяльністю учня, ці особливості співвідносяться також:

а) з характером взаємодії;

б) з характером організації діяльності;

в) предметно-професійною компетентністю вчителя;

г) характером спілкування. [4]

Згідно В. А. Кан-Калику [10], під стилем спілкування розуміються індивідуально-типологічні особливості соціально-психологічної взаємодії педагога і учня.

Види педагогічної діяльності. Приведемо їхній опис, по А.К.Марковой[16]:

"Демократичний стиль. Учень розглядається як рівноправний партнер у спілкуванні, колега в спільному пошуку знань. Учитель залучає учнів до прийняття рішень, враховує їхню думку, заохочує самостійність суджень, враховує не тільки успішність, але й особистісні якості учнів. Методами впливу є спонукання до дії, порада, прохання. У вчителів з демократичним стилем керівництва школярі частіше перебувають у стані спокійної задоволеності, високої самооцінки. Учителя з цим стилем більше звертають увагу на свої психологічні уміння. Для таких учителів характерні велика професійна стійкість, задоволеність своєю професією.

Авторитарний стиль. Учень розглядається як об'єкт педагогічного впливу, а не рівноправний партнер. Вчитель одноосібно приймає рішення, установлює твердий контроль за виконанням пропонованих їм вимог, використовує свої права без врахування ситуації і думок учнів, не обґрунтовує свої дії перед учнями. Унаслідок цього учні втрачають активність чи здійснюють її тільки при ведучій ролі вчителя, виявляють низьку самооцінку, агресивність. При авторитарному стилі сили учнів спрямовані на психологічний самозахист, а не на засвоєння знань і власний розвиток. Головними методами впливу такого вчителя є наказ, повчання. Для вчителя характерна низька задоволеність професією і професійною нестійкістю. Учителя з цим стилем керівництва головну увагу звертають на методичну культуру, у педагогічному колективі часто лідирують.Ліберальний стиль. Вчитель іде від прийняття рішень, передаючи ініціативу учням, колегам. Організацію і контроль діяльності учнів здійснює без системи, виявляє нерішучість, коливання. У класі хитливий мікроклімат, приховані конфлікти".

Кожний з цих стилів, виявляючи відношення до партнера взаємодії, визначає його характер: від підпорядкування, проходження – до партнерства і до відсутності спрямованого впливу. Істотно, що кожний з цих стилів припускає домінування або монологічної, або діалогічної форми спілкування. Більш деталізована по характеру включеності в діяльність педагога спілкування диференціація стилів запропонована В. А. Кан-Каликом. [10] До цих стилів відносяться:

– стиль захопленості педагога спільною творчою діяльністю з учнями що є вираженням відносини вчителя до своєї справи, до своєї професії;

– стиль дружнього розташування, що служить загальним тлом і передумовою успішності взаємодії вчителя з класом. В.А.Кан-Калик звертає увагу на небезпеку переходу дружнього розташування у фамільярність, панібратство, що може згубно позначитися на педагогічній діяльності в цілому.

– стиль спілкування – дистанція, що є вираженням авторитарного стилю, що, сприятливо позначаючись на зовнішніх показниках дисципліни, організованості учнів, може привести до особистісних змін – конформізму, фрустрації, неадекватності самооцінки, зниженню рівня домагань і т.д.;

– стиль спілкування – лякання і загравання. Обидва стилі свідчать про професійну недосконалість педагога.

Педагогічне спілкування та його стилі. Комунікативний аспект педагогічного спілкування посідає особливе місце в роботі вчителя, оскільки передбачає інтенсивний обмін інформацією між ним і учнями. Від того, як повно він використовує різноманітні комунікативні засоби, враховує рівень поінформованості учнів, можливі бар'єри спілкування, неабиякою мірою залежить ефективність педагогічної діяльності. Проте спостереження свідчать, що мовлення вчителя, особливо початківця, займає у навчальному процесі невиправдано багато часу. Учителі ж, які оволоділи педагогічною майстерністю, широко використовують можливості немовних засобів спілкування, а їхнє мовлення характеризується лаконічністю і змістовністю.

Якщо ж узяти інтерактивний аспект педагогічного спілкування, то відомо, що при демократичному стилі, який реалізує вчитель, школярі значно частіше, ніж за інших стилів, відчувають задоволення і радість від навчання. Такий учитель працює з усім класом, організовує спільну діяльність, ураховуючи індивідуально-психологічні особливості учнів, заохочуючи їх до кооперації зусиль. Водночас авторитарний стиль негативно позначається на самооцінці учнів, особливо слабовстигаючих. У початкових класах значення стилю спілкування ще очевидніше, більшість першокласників, з якими працюють авторитарні вчителі, виявляють бажання повернутися до дитячого садка. Відомо також: якщо стиль спілкування, засвоєний дитиною вдома, відрізняється від стилю, що його демонструє вчитель, між ними складаються далеко не гармонійні стосунки.[4]

2.1. Сила голосу: тихий, середній, гучний

Сила подаваного звуку визначається інтенсивністю напруги голосових складок і величиною тиску повітря в підзв'язочному просторі. І той і інший процес регулюються центральною нервовою системою. Контроль здійснюється за допомогою слуху. Якщо ж рівновага між цими процесами порушується, наприклад, при лементі жаху, то превалювання тиску усередині трахеї викликає звук, що характеризується відсутністю чистої тональності.

У мововедені поняття "сила" і "голосність" голосу не є тотожними. Сила звуку – це величина об'єктивна, це реальна енергія звуку, вимірювана в децибелах. Сила звучання залежить від амплітуди (розмаху) коливання голосових зв'язувань, ступеня їхньої напруженості, а також від діяльності резонаторів (порожнини рота і носа).

Сила голосу в різних людей різна. В один голос сильний, витривалий, здатний справлятися з великими мовними навантаженнями. В інших людей голос слабкий, по природі тихий. В умовах підвищеного навантаження недотепне користування таким голосом може привести до виникнення різних функціональних, а часом і органічних захворювань. Голос потрібно берегти, не перенапружувати, враховувати його можливості. Але, головне, його треба розвивати.

Гучність голосу залежить від його сили. Але якщо сила голосу – величина об'єктивна, то гучність – поняття суб'єктивне, зв'язане з нашим сприйняттям звуку. Це керована якість голосу. Голос може бути тихим, середнім і голосним. Гучність можна і потрібно змінювати в залежності від різних обставин спілкування. Гнучка зміна гучності голосу – це засіб досягнення виразності мови, її розмаїтості, адекватності ситуації спілкування.

Більш того, сильне підвищення гучності придушує більш тонкі, якісні параметри мови, зокрема, спрощує і робить монотонним інтонаційний малюнок.Крім вище перерахованих причин (ситуації спілкування, мети) гучність голосу має залежати від змісту мови. Якщо вчитель розповідає про грозу, грім, про події, наповнених голосними звуками, воєнні дії, то навряд чи доречно використовувати тихий голос. Якщо ж він описує тиху літню ніч, шелест дерев і шелест лисття, то в цьому випадку голос підсилювати не можна.[8]

Діапазон голосу. Слово діапазон (dia pason) грецького походження й означає "через усі", тобто – у музиці – через усі звуки. Під музичним діапазоном розуміється відстань від найнижчого звуку, що може видати інструмент чи голос, до найвищого. Вчитель, що хоче бути переконливим, говорить повільно й у низької тональності. Але він повинний залишатися в рамках природного діапазону свого голосу, інакше він буде здаватися нещирим.[7]

Чутність. Чи потрібно вчителю говорити так, щоб його чули в останньому ряді? Чи він збирається розмовляти звичайним тоном з невеликою групою учнів? Може бути, він буде виступати в гімназії на випускному вечорі? Чутність його мови залежить від того, у якому приміщенні він виступаєте і до кого хоче донести свою мову. Повнозвучний, багатий голос добре чутний у всіх куточках практично будь-якої кімнати. Учителю не потрібно напружуватися, щоб його голос поширився по приміщенню. Основою його голосу повинна бути діафрагма. Необхідно набрати в легені побільше повітря, щоб контролювати свій голос. Чутність голосу не залежить від голосності. Зовсім необов'язково говорити голосно, на підвищених децибелах. Чутність голосу – це здатність використовувати всі принципи правильного керування голосом, щоб природний голос поширювався рівномірно і був добре чутний.[8]

Тембр дозволяє на слух ідентифікувати різні голоси. Учитель без зусиль ідентифікує голоси дітей. Не слід плутати тембр із висотою голосу й іншими характеристиками.

Тон голосу характеризується його висотою, вібрацією і модуляцією. Гарний голос відрізняється легкими змінами тону. Інтонації – це "підйоми" і "спуски" голосу. Монотонність стомлююча для вуха, тому що постійний тон використовує ту саму висоту. Деякі вчителя не розрізняють різницю в тоні голосу. Однак за допомогою зміни тону вчитель може зовсім змінити значення слів. Для того щоб зрозуміти, наскільки разючий ефект може створити зміна інтонацій, досить згадати, як у п'єсі "Пігмаліон" професор Хіггінс перетворив Елізу Дулітл із вуличної торговки квітами в дійсну світську даму. У процесі навчання вона не тільки позбувається від простонародного акценту, але змінює самий свій голос, утрачаючи різкий, пронизливий тон і здобуваючи м'які інтонації культурної людини.[9]

2.2. Швидкість та тривалість мовлення

Учителя, що говорять дуже швидко, часто не залишають пауз для підтримки правильного дихання. Темп мови залежить від розміщення пауз. Швидкий темп мови гарний за умови, що чітко вимовляються всі слова, що паузи досить довгі і дозволяють учню обміркувати сказане. Слухати вчителя, що говорить повільно, але не робить пауз, дуже нудно. Пауза потрібна для того, щоб вдихнути повітря, як би "перезарядитися" перед продовженням мови, дати можливість своєму мозку підготувати те, що буде сказано, а учню – усвідомити вже сказане. Паузи дають відпочинок і мозку, і тілу.

Робити паузи в мові вважається ознакою гарного тону. Вони роблять враження, що учням надається можливість висловити свою думку, вставити репліку, поставити запитання, якщо, звичайно, вони того побажають.

Крім того, паузи дають можливість стежити за реакцією учнів на сказане.

Замічено, що англійці роблять набагато більш довгі паузи, ніж американці. Звідси розповсюджена в Англії думка, що американці багатослівні і люблять придушувати співрозмовника. Американець, сказавши що-небудь, зробить Х-секундну паузу, а якщо співрозмовник нічого не скаже, продовжить розмову. Тим часом англієць, звичайна пауза для якого – 5 секунд, тільки збереться зробити своє зауваження, як американець уже знову заговорить.

Чому багато хто з учителів недостатньо часто використовують паузи? Швидкий темп мови – ознака швидкості мислення. На жаль, нема рації в тім, щоб миттєво народжувати і відразу висловлювати ідеї, адже діти будуть просто не в змозі встигати їх засвоювати. Багато хто з педагогів говорять швидко внаслідок нервовості, а "ключичне", поверхневе дихання сприяє закріпленню високого темпу мови. Іноді вони намагаються швидше висловитися, щоб увага перемістилася до іншого (педагогу, учню). Часто бояться, що говорять скудно, що предмет висловлення невартий уваги, тому намагається виразити свою думку швидше. Іронія полягає в тому, що мова при цьому робиться ще більш нудною і марною.[11]

2.3. Наявність беззмістовних слівДеякі з педагогів, що спостерігаються нами, не довіряючи собі, не зважуються просто тримати паузу і намагаються заповнювати проміжки між словами всякими "м-м-м", "е-е-е", "розумієте", прочищаючи горло чи цокаючи язиком. При використанні коротких "м-м" чи "е-е" мова здобуває відтінок нерішучості і сумнівів. Якщо ж вони довше – висловлення звучать зверхньо та помпезно, немов педагог змушує учнів знаходитися поруч, поки думає вголос.

Нами було відмічено, що застосування слів-паразитів негативно позначається на довірі до вчителя. І, крім того, у багатьох проведених раніше дослідженнях у різних джерелах, вказується, що коли людина, наприклад, говорить неправду, вона використовує більше всяких '"м-м" і "е-е". Якщо людина упевнена в собі, їй немає необхідності заповнювати паузи в мові цими звуками чи фразами типу "розумієте", "я думаю".

Непотрібні звуки і фрази відволікають від головного і створюють бар'єри в спілкуванні. Навчившись правильно користатися паузами в мові, учитель значно удосконалить свій імідж. Якщо діти будуть бачити, що він почуває себе комфортно, їм теж буде комфортно в бесіді з ним. Уміння тримати паузу, нічим її не заповнюючи, не використовуючи слів-паразитів – ознака великої впевненості собі, еквівалент уміння просто сидіти і мовчати. Діти бачать, що вчитель робить паузи для того, щоб думати, і це додає йому додатковий авторитет.[8]

III. Висновок

Сьогодні завдяки розробкам наших учених стало можливим контролювати й удосконалювати свої голосові дані. На перший погляд усе просто. Людина говорить у мікрофон, його мова обробляється програмою, і на моніторі в режимі реального часу відображається його мовний спектр. Виділяються зони низьких, середніх і високих частот. Але це ще не усе. За допомогою визначених тренувань, можна домогтися посилення потужності голосу, появи в ньому будь-якого необхідного відтінку (обертону, гармоніки). У даний час розроблені методики розвитку дикторських здібностей, що дозволяють будь-якій людині удосконалювати свій голос. Через деякий час ви помітите, як мрії збуваються. Відтепер ви не будете виглядати "сірою мишею". І це не дивно! Магнетизм вашого голосу буде не тільки притягати до вас людей, але і перетворить вас у людину, якій неможливо відмовити, на яку не можна сердитися, ображатися і тим паче лаятися . Тепер ви впораєтесь з будь-якою ситуацією!

Голос має особливу привабливість. Це не просто фізична властивість організму, це тонке знаряддя, за допомогою якого можна домогтися дуже багато чого.

У визнаних майстрів різних епох незвичайно приємні голоси, які виділяються: шепіт із придихом Мэрилін Монро, ніжний голос Мішель Пфайфер, глибокий, хвилюючий – Эдит Піаф, низький обволікаючий – у Ричарда Чемберлена. Усі ці актори приділяли постановці голосу незвичайно багато сил. Хіба станеш зіркою Голівуду з пронизливим верескливим голосом?

IV. Список використаної літератури

1. "Анатомія і фізіологія з патологією"//під ред. Я.І.Федонюка, Л.С.Білика, Н.Х. Микули. Тернопіль, "Укрмедкнига", 2001 р.

2. Г.Ф. Гайдай – "Фізіологічні основи психічних процесів". Кіровоград, 2001 р.

3. С.Д. Максименко – "Общая психология". М.: "Ваклер", 1999 г.

4. И.А. Зимняя – "Педагогическая психология". М. 1999 г.

5. "Основи загальної психології"/під .ред. С.Д. Максименка. К. 1998р.

6. П. Сопер – "Основы искусства речи". М. 1995 г.

7. Б.В.Гладков, М.П.Пронина – "О полётности сценического голоса/ Теория и практика сценической речи" вып.2, СПб. Гос. институт театра, музыки и кинематографии, 1992 г.

8. Л.Г. Павлова – "Спор, дискуссия, полемика". М.: "Просвещение", 1991 г.

9. А. Е. Войскунский – "Я говорю, мы говорим". М.: "Просвещение". 1989 г.

10. Кан-Калик В. А. Учителю о педагогическом общении. М., 1987.

11. М. Н. Ночевник – "Человеческое общение". М.: "Просвещение". 1986 г.

12. "Физиология человека"/под. ред. Г.И.Косицкого. М.: "Медицина", 1985 г.

13. Андреева Г. М. "Социальная психология" М., 1980 г.

14. Мерлин В. С., Климов Е. А. Формирование индивидуальпого ститя деятельности в процессе обучения // Сов. педагогика, 1976, № 4.

15. Климов Е.А. "Индивидуальный стиль деятельности в зависимости от типологических свойств нервной системы". Казань, 1969 г.

16. Маркова А. К. Психология труда учителя. с.30-34