Шляхи та способи проникнення збудника в організм
ПЛАН
1. Поняття інфекції, способи її поширення
2. Вплив виду і генотипу на проникнення
і розвиток збудника в організмі
3. Шляхи передачі інфекції
Використана література
1. Поняття інфекції, способи її поширення
Інфекцією (від лат. — зараження) нази¬вають складні біологічні процеси, які вини¬кають в організмі людини, тварини або росли¬ни в результаті проникнення і розмноження в ньому патогенних мікроорганізмів — збудників хвороби. Історично сформована взаємодія сприйнятливого людського організму і пато¬генного мікроба за певних умов середовища дістала назву інфек¬ційного процесу. Часто термін «інфекція» ототожнюють з поняттям «інфекційне захворювання». Однак визначення інфекцій¬ної хвороби як одного з найвищих ступенів прояву інфекційного процесу, очевидно, більш правильне. З біологічної точки зору інфек¬ційний процес є різновидом паразитизму.
Між організмом хазяїна і мікробами, які проникли до нього, від¬бувається складна боротьба. Якщо організм не може протистояти па¬тогенним мікробам і паралізувати їхню шкідливу дію, а зовнішнє се¬редовище сприяє розвиткові мікроорганізмів, виникає інфекційне захворювання.
Отже, для виникнення і розвитку інфекційного процесу необхід¬ні три складники: а) наявність патогенного мікроба; б) проникнення його в сприйнятливий макроорганізм; в) певні умови зовнішнього середовища, в якому відбувається взаємодія між мікро- і макроорга¬нізмом.
Дуже важливе значення для виникнення інфекційного процесу має стан макроорганізму. Ступінь його участі в інфекційному проце¬сі може залежати від виду і генотипу, реактивності, розладу функції центральної нервової системи (ЦНС), білкового голодування, наяв¬ності вітамінів, гормонів та інших факторів. Залежно від стану, в якому перебуває макроорганізм, а також впливу зовнішнього середо¬вища інфекційний процес може закінчитися загибеллю хворобо¬творного мікроорганізму, загибеллю макроорганізму або встанов¬ленням взаємної адаптації між ними.
Проникнення в макроорганізм патогенного мікроба не завжди спричиняється до захворювання; в багатьох випадках воно обмежу¬ється короткочасним інфікуванням без прояву хвороби або відносно тривалим носінням збудників інфекції макроорганізмом. Саме завдяки цьому інфекція може траплятися набагато частіше, ніж інфекційні хвороби.
2. Вплив виду і генотипу на проникнення
і розвиток збудника в організмі
Організм людини є сприйнят¬ливим до збудників гонореї і менінгококового менінгіту, а майже всі тварини до них резистентні (несприйнятливі). Подібні приклади свідчать про наявність у макроорганізмів видової резистентності (опірності). В літературі наводяться численні приклади генотипової резистентності. Наприклад, збудник сибірки здебільшого уражає травоїдних тварин. Поряд з цим є дані про те, що генотип алжир¬ських овець робить їх відносно резистентними до цієї хвороби.
Реактивність макроорганізму, його імунобіологічна го¬товність знешкодити патогенні мікроби тісно пов'язані зі станом довкілля, умовами життя і побуту, характером праці й харчування, санітарно-гігієнічними умовами тощо.
На сприйнятливість макроорганізму до інфекції певним чином впливають вік і стать у зв'язку з фізіологічними особливостями. На¬приклад, до одних інфекційних хвороб діти більш сприйнятливі, до інших, навпаки, менш сприйнятливі, ніж дорослі. Різна вікова рези¬стентність до інфекції залежить від характеру обміну речовин, функ¬цій органів внутрішньої секреції і особливостей імунітету.
На підвищення сприйнятливості до інфекційних хвороб особли¬во впливає характер харчування. Зокрема, білкове голодування су¬проводиться порушенням білкового обміну, що призводить до змен¬шення синтезу специфічних антитіл, зниження активності фагоци-тів. У результаті голодування макроорганізм може втрачати не лише індивідуальний, а й видовий імунітет.
Значно впливають на сприйнятливість до інфекційних захворю¬вань гіповітамінози. Наприклад, гіповітаміноз С зумовлює зниження опірності до туберкульозу, дифтерії, стрептококових, стафілококо¬вих та інших захворювань, а гіповітаміноз А сприяє розвиткові ксерофталмії, шкірних уражень, бронхопневмонії, грипу тощо.
Погані санітарно-гігієнічні умови праці й побуту, фізична і розу¬мова перевтома, пов'язані з нерівномірним розподілом робочого ча¬су і порушенням режиму життя, зумовлюють ослаблення захисних механізмів проти багатьох інфекційних захворювань. Охолодження, а також перегрівання знижують стійкість організму до патогенних і умовно патогенних мікроорганізмів, сприяють розвиткові пневмоній та інших захворювань.
Відомо, що видалення надниркових залоз, гіпофіза або щитовид¬ної залози у тварин помітно знижує стійкість їх до різних інфекцій¬них захворювань.
З літератури відомо, що гормон кортизон пригнічує запальний процес, а отже, сприяє розвиткові інфекції, соматотропний гормон, навпаки, активізує запальну реакцію, виявляючи цим самим проти-інфекційну дію. Отже, роль гормонів у виникненні та розвитку ін¬фекційного процесу безсумнівна і неоднотипна.На сприйнятливість організму до інфекції особливо впливає по¬рушення нормальної діяльності ЦНС. Введення заразного матеріалу (в основному нейротропних збудників) у мозок дослідним тваринам здебільшого закінчувалось їхньою смертю. Психічні розлади також знижують регулюючу функцію ЦНС. Встановлено, що у психічно хворих набагато частіше спостерігаються інфекційні хвороби, ніж у нормальних людей.
3. Шляхи передачі інфекції
Джерелом інфекції є заражений організм людини або тварини.
Розрізняють такі шляхи передачі інфекції від людини.
1. Контактно-побутовий шлях, коли захворювання передається безпосередньо або через предмети, що оточують хворого.
2. Повітряно-крапельний шлях, коли інфекція передається через крапельки слини, що потрапляють у повітря при розмові, чханні, кашлі. Так можуть передаватися туберкульоз, грип, ко¬клюш, дифтерія, кір тощо.
3. Передача інфекції через воду, в яку потрапляють мікроби з ви¬діленнями хворих (холера, черевний тиф, дизентерія та ін.).
4. Через заражені харчові продукти.
5. Через укуси кровосисних членистоногих (наприклад, малярія).
6. Через грунт: наприклад, кишкові захворювання, правець.
У динаміці розвитку інфекційного процесу розрізня¬ють такі періоди: інкубаційний, провісників (продромальний), роз¬палу хвороби і період реконвалесценції (одужання). Першою особ¬ливістю інфекційного процесу є те, що ознаки захворювання вияв¬ляються не відразу після зараження, а через певний прихований, інкубаційний період. Він може тривати від кількох годин до кількох днів (дифтерія) і навіть тижнів (черевний тиф). Протягом інкубацій¬ного періоду відбувається розмноження й нагромадження мікробів та їхніх отрут, підвищення реактивності організму до збудника і його токсинів, що й виражається у виявленні і розвитку ознак захворю¬вання.
За інкубаційним періодом настає продромальний (період провіс¬ників хвороби), що характеризується наявністю деяких загальних ознак захворювання: невеликим підвищенням температури, загаль¬ним нездужанням тощо. У період розпалу хвороби інфекційний про¬цес, досягши високої інтенсивності, тримається на цьому рівні пев¬ний час, що є неоднаковим при різних захворюваннях.
За сприятливого перебігу хвороба переходить у стадію одужання, першою ознакою якого є спадання температури, поліпшення загаль¬ного самопочуття і т.п. При багатьох інфекційних захворюваннях клінічне одужування не збігається за часом зі звільненням інфікова¬ного організму від збудника хвороби.
Форми інфекцій. Розрізняють інфекції гострі та хронічні, явні та приховані, мішані та вторинні. Гострі інфекції часто ха¬рактеризуються раптовим початком та порівняно короткочасним перебігом (грип, кір, скарлатина та ін.). Деякі інфекції, наприклад, туберкульоз, бруцельоз, малярія найчастіше мають хронічний характер і відзначаються тривалим перебігом.
В окремих випадках інфекція може бути мішаною, коли од¬ночасно відбувається зараження збудниками двох або більше пато¬генних видів. Часто інфекція може зумовлювати ослаблення організ¬му, який стає схильним до інших захворювань. Так, наприклад, після грипу або кору розвивається запалення легень, дитина, хвора на кір, захворює на дифтерію або навпаки. В таких випадках говорять про вторинну інфекцію.
Якщо організм, що переніс якусь інфекційну хворобу, в результа¬ті повторного зараження знову захворює на ту саму хворобу, то гово¬рять про реінфекцію. Суперінфекція — це повторне зараження організму, в якого ще перебігає основне захворювання. Загострення процесу в період видужання називається рециди¬вом.
Питання про спадкову передачу інфекційних захворювань досі ще остаточно не з'ясоване. Багато дослідників заперечують можли¬вість у людини такої передачі, зумовленої інфікованими статевими клітинами. Разом з цим експериментально доведено можливість пе¬редачі заразних хвороб від хворої матері плоду через плаценту (ста¬філококові захворювання, черевний і поворотний тиф, вірусний ге¬патит, сифіліс, СНІД та ін.) і під час родів (бленорея новонародже¬них).
Інфекційні хвороби поділяють на екзогенні та ендо¬генні. При екзогенних зараженнях збудник проникає в макроорга¬нізм ззовні — від хворих, бацилоносіїв, через заражені ним харчові продукти, воду, повітря, предмети, Грунт тощо. Ендогенні хвороби, які ще називають аутоінфекціями, виникають в результаті активування власних мікроорганізмів, це може статися внаслідок по¬рушення відносної сталості внутрішнього середовища макроорганіз¬му, впливу зовнішніх факторів.
Характер поширення інфекційних захворювань серед населення може бути різний. Якщо спостерігаються окремі випадки інфекційних хвороб, то говорять про спорадичні (поодинокі) захворювання.
Значна кількість випадків інфекційного захворювання, пов’язаних між собою спільним джерелом або спільними шляхами поши¬рення, називається епідемією (епізоотією— серед тва¬рин). Якщо епідемія досягає надзвичайно великих розмірів, охоплю¬ючи цілі країни і навіть континенти, її називають пандемією.З історії відомі приклади багатьох пандемій у минулому. Так, у VI та XIV ст. спостерігалися пандемії чуми, а з 1817 по 1963 р. було сім пандемій холери. У 1972-1973 рр. вірус грипу спричинив пандемію, яка охопила 2,5 млрд людей, майже на 1,5 млрд чоловік більше, ніж пандемія цього захворювання у 1957 р.
Віруси не можуть самостійно поширюватись у природі. Допомагають їм у цьому насамперед комахи-переносники (віроформні комахи). Фітопатогенні віруси найчастіше переносять по¬пелиці, трипси, цикади, кліщі й деякі листогризучі комахи. Наприк¬лад, відомо понад 200 видів попелиць — переносників 160 видів вірусів.
Розрізняють два способи перенесення вірусів комахами: меха¬нічний і біологічний. При першому способі в ротовий апарат комахи під час живлення разом з поживними речовинами з клітин листя потрапляють і віруси, які вона переносить на здорові рослини. Біологічний спосіб дещо складніший. Після того як вірус через ротовий апарат потрапив до організму комахи, він проходить там інкубаційний період, розмножується і лише після цього комаха протягом тривалого часу може заражати здорові рослини.
Для багатьох вірусів рослин характерний ґрунтовий спосіб поширення, їх поширюють нематоди, які пошкоджують кореневі си¬стеми хворих і здорових рослин, а також гриби. Наприклад, гриб ольпідій капустяний може поширювати вірус некрозу тютюну за до-помогою своїх зооспор. Чимало вірусів передається насінням, буль¬бами, коренями, цибулинами тощо. Виявлено також, що біля 50 вірусів можуть переноситись повитицею, коли цей бур'ян-паразит перекидається з хворої рослини на здорову. Слід додати, що сама людина сприяє поширенню багатьох вірусів. Це відбувається під час проведення різноманітних агротехнічних заходів: щепленні та об¬різуванні дерев, пікіруванні розсади, пасинкуванні рослин тощо, ко¬ли сік з випадково поранених хворих рослин потрапляє на руки, одяг або знаряддя праці робітників і переноситься у такий спосіб на пора¬нені здорові рослини. Нарешті, віруси звичайної мозаїки квасолі та мозаїки в'яза можуть поширюватись разом з пилком.
Віруси тварин і людини часто поширюються як крапельна інфек¬ція. Наприклад, вірус грипу найчастіше передається від хворих до здорових людей під час розмови, кашляння, чхання. Вірус сказу пе¬редається зі слиною хворих тварин при укусах. Арбовіруси, що спри¬чинюють жовту гарячку, і вірус кліщового енцефаліту поширюються через укуси кровосисних комах (комарів, кліщів тощо).
Віруси бактерій (бактеріофаги) поширюються в природі з вогнищ лізису різних видів бактерій. Помірні фаги поширюються прямим переходом із зараженої материнської клітини в дочірню. Отже, скрізь, де є різні види бактерій, актиноміцетів, можуть поширюва¬тись і бактеріофаги, актино- і ціанофаги, що специфічно вражають їх.
Використана література:
1. Мікробіологія з основа вірусології. – К., 2003.
2. Медична енциклопедія. – М., 1986.