УЛАС САМЧУК

Улас Самчук дебютував як український літератор у між^ воєнні часи XX ст. Навіть якщо не вважати першим літерату¬рним кроком твір кременецького гімназиста в рукописному журналі «Юнацтво» (16 лютого 1922 р.), то незайвим буде звернути увагу на назву цієї публіцистичної спроби: «Не лю¬бити не можу свою я країну...» Назва дуже промовиста й може бути епіграфом до всієї творчості письменника, бо те, що він написав потім, народилося власне з любові й великої потреби осмислити долю своєї землі.

Через недолю свого народу й своєї батьківщини Самчук ще юнаком опинився за межами рідного краю. Але, одірвав¬шись фізично від батьківщини, він перебував з нею у нерозри¬вному духовному зв'язку. У центр своєї світобудови письмен¬ник постійно ставив батьківщину (Дермань — Тилявку — Во¬линь) і Батьківщину — Україну. Відповідно система його пер¬сонажів розросталася в міру того, як сам автор віддалявся від батьківського порогу, рідного села, волинського краю, україн¬ських теренів; знову повертався до них і зрештою, повторно й назавжди залишав їх як фізичні величини, несучи образ у душі. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував, бачив і переживав долю рідного народу й рідного краю: виповнювало вщерть його духовне єство, зміцнювало й утверджувало в чужому світі його письменницький талант. «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю», — писав якось Улас Самчук. «Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі», — писав він в іншому місці й з іншого приводу. І він з честю виконав своє завдання: став літописцем свого часу та свого народу, увійшовши в істо¬рію української літератури письменником дійсно епічної ши¬роти. Найкраще свідчення тому — його багатожанрова творча спадщина.

Як літератор з «Божою іскрою» (за визначенням Р. Гром'яка), Улас Самчук писав постійно, за будьяких умов. Немо¬жливо вибудувати струнку хронологію його творів, оскільки письменник дуже часто працював одразу над кількома текста¬ми. Так, роман «Кулак» і перша частина трилогії «Волинь» («Куди тече та річка») датовані 1932 роком. 1936 р. у Львові вийшла друга частина «Волині» — «Війна і революція», а на¬ступного року третя частина — «Батько і син». Тим часом у 1934 р. вийшла друком «Марія» (думки розходяться: повість це чи роман) — твір, що висвітлює події страшного голодомо¬ру в Україні в 1932—1933 рр. Згодом у Німеччині виходить перша частина трилогії «Ост» («Схід») — «Морозів хутір» (1948 р.), а в Канаді — друга частина «Темнота» (1957 р.) і третя — «Втеча від себе» (1982 р.). До цього часу вже побачи¬ли світ книги спогадів «П'ять по дванадцятій» (1954 р.), «На білому коні» (1956 р.), «На коні вороному» (1972 р.), «Чого не гоїть вогонь» (1959 р.), «На твердій землі» (1967 р.). А ще була публіцистика, «Планета_ДіПі» (1979 р.), вийшов остан¬ній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів» (1980 р.), присвячений життю заокеансь¬кої української еміграції.

Уже в перших оповіданнях Уласа Самчука виразно відчу¬вається вдумливий автор, який хоче пізнати й відтворити су¬часний йому світ і місце в ньому української людини. Характе¬ри, переживання своїх героїв молодий письменник уже вмів зображувати на'тлі соціальних і побутових конфліктів своєї доби («Віднайдений рай», «Посправедливому», «Образа», «Собака у віконці»). Уже ці оповідання позначені виразно глибокою залюбленістю в природу, схильністю до стриманого, але сковувального сюжет ліризму, конфліктними психологіч¬ними ситуаціями й ідейними монологами. Отже, уже тоді по¬стали основні ідейні складники, мистецькі та стильові характе¬ристики майбутнього автора «Волині» й «Ост». Ці перші опо¬відання були першими творчими спробами, творчою лабора¬торією, гартуванням пера й думки молодого автора перед на¬писанням великої тритомної епопеї «Волинь».«Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка крізь війни, революції до максимально можливого себе самого — свідомого не лише спадково народних своїх рис і чеснот, але й місця цих чеснот в ідейних вируваннях сучасності — вийшла друком на початку 1930х рр. «Волинь» складається з окре¬мих частин: «Куди тече та річка» (1928—1933 рр.), «Війна і революція» (19291938 рр.), «Батько і син» (19351937 рр.), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до оста¬точної та художньо доказової переконаності автора в спромо¬зі українського селянина закласти своєю працею й духом фу¬ндамент рідної держави. Якщо зіставити цю трилогію з найвидатнішими здобутками української літератури того часу, то ця трилогія посідатиме в ній чільне місце. Українська література того часу могла похвалитися лише кількома романами з шир¬шим читацьким і мистецьким відлунням: «Людолови» Зінаїди Тулуб, тема якого — історична доба гетьмана Сагайдачного, отже, давноминула доба української історії; «Чотири шаблі» Юрія Яновського — доба революції 1917—1918 рр,; роман Андрія Головка «Мати» — передреволюційні часи української історії; «Роман міжгір'я» Івана Ле — соціальнопсихологічна тематика на тлі національного життя Узбекистану; «Чорне озе¬ро» Володимира Гжицького — національносоціальна пробле¬матика на тлі Алтайського краю. Романи ці сповнені були ба¬гатьма цікавими, актуальними та хвилюючими проблемами на¬ціональних і соціальних взаємин, але без суто українських пи¬тань із провідною роллю української людини. Найдражливіші й найпекучіші питання української людини того часу в назва¬них романах були або заховані в глибокий підтекст, або обі¬йдені й «зашифровані» в далекій від української дійсності те¬матиці. Тож на тлі тогочасної літературної дійсності роман «Волинь», з огляду на свою глибоко мистецьку форму й акту¬альну загальноукраїнську проблематику, посів окреме визнач¬не місце.

Уже з появою першого тому цієї трилогії Улас Самчук увійшов у ряди українських класиків, а подальша його твор¬чість — це тільки зміцнення його унікальної позиції в україн¬ській літературі. Як слушно зазначив Юрій Клиновий (Стефаник), Улас Самчук володіє одним з найрідкісніших талантів у нашій літературі. Він — епік широчезного віддиху, автор широчезних полотен, рідкий талант у всіх літературах, не тіль¬ки в нашій. Щоправда, епопеї добре вдаються представникам тих поколінь, які вступають у життя на плечах подій, що мо¬жуть бути предметом епопеї. XX ст. дало достатньо такого матеріалу, а Самчуку вдалося майстерно показати свою добу, майже ціле сторіччя проклятої долі нашого народу, показати не відірваними шматками, але масивом, суцільно зв'язаним із цілою нашою історією, створити «найвищої кляси комп'ютер, на листкахсторінках якого записано все, що торкається на¬шого минулого, теперішнього і прийдешнього, короткоповне психологічне обличчя нашого народу...»

«Волинь» — це історія життя, зростання свідомості й початок суспільнокультурної діяльності Володьки, це збір¬ний образ української молодої людини кінця 1920х і почат¬ку 1930х рр. Образ оригінальний і новий у тогочасній укра¬їнській літературі взагалі. Нічого, що творець його навіть не жив тоді в Україні: власні юнацькі переживання на Волині, уважне читання всього того, що давала тоді література та преса соборної України, плюс творча уява митця створили живий, правдивий, синтетичний образ тих бурхливих актив¬норомантичних років. Активний від природи, обдарований волею й розумом допитливого мислителя, шукача справед¬ливого, доброго та потрібного — цей образ Володьки вихо¬дить далеко за межі рідного йому села Телявка. Більше того, він виходить далеко за межі його вужчої батьківщини — Волині — й утверджується в нашій літературі та свідомості як загальноукраїнський тип.Покоління, яке репрезентує Володька, починало форму¬вати свою свідомість з локальної проблеми «Куди тече та річ¬ка?», а нагромадивши досвід, прийшло до великої проблеми шляхів державного й культурнонаціонального розвитку України в цілому. Обравши свій бойовий клич: «Вставай, село! Відчини очі й дивись... Пізнай себе й свою силу!», воно, поко¬ління Володьки, швидко збагнуло, що цей клич — лише одинетап до вищого та складнішого завдання. Бо, крім українсько го села, є ще українське місто, опановане чужою силою. Про¬блема боротьби за українське місто як доконечного спільника з українським селом у подальшому змаганні за своє місце у світі стає вищим щаблем свідомості покоління Володьки. Уся його діяльність і остаточний крок — вихід у ширший європей¬ський світ — найкраще це підтверджує. Покоління Володьки поставило перед собою мету виходу України на світову арену, її більшого та глибшого духовного й господарчого контакту зі світом. Що більший і органічніший буде цей контакт, то могутніші й незламніші будуть ЇЇ суспільнонаціональні крила. Таким чином, проблема орієнтації, визначення місця України у всесвітній сім'ї народів як вільної серед вільних для поколін¬ня Володьки стає першочерговим гаслом доби.

В останній частині трилогії Володька вирушає на Захід з метою глибоко освоїти західну цивілізацію, науку, культуру й мистецтво та, повернувшись, віддати набуті знання для добра українського народу. Усе це було логічним продовженням ідей, що нуртували на східних українських землях у другій поло¬вині 1920х рр. і знайшли своє втілення не тільки у творі Самчука. До цієї проблеми зверталися у своїй творчості й М. Ку¬ліш, і Ю. Яновський, і М. Хвильовий та ін. Ось чому головно¬го героя «Волині» можна вважати збірним типом загальноук¬раїнської людини кінця ^О^ — початку 1930х рр., а саму трилогію — одним із найкращих творів української літератури тих часів, трактувати її і як глибоко психологічний художній твір, і як енциклопедію українського життя.

«Волинь» — це широчінь. Географічна, ідеологічна, духо¬вна. Разом з тим саме через художні подробиці автор досягає предметності, правдоподібності викладу. У «Волині» знахо¬димо відомості й про селянську працю впродовж календарно¬го року, і про етичні засади співжиття, і про виховання дітей. Картини селянського побуту, зі всіма його неписаними закона¬ми, продиктованими існуванням людей, котрі живуть працею, шанують умілі руки, розумне слово, дбайливість і лад у всьо¬му, дитячі враження автора від рідного волинського краю, від незабутніх Дерманя, Телявки, Кременця органічно вплелися в художню тканину Самчукового твору, наповнили дивовиж¬ним, привабливим національним колоритом — справжнім, щи¬рим, не декоративним. Усе це становить гармонійну мистецьку єдність, яка захоплює читачів різних верств, різного віку; що додатково підкреслює надзвичайне значення цього твору для нашої літератури.

Коло ідей, окреслених у «Волині», поширюється в рома¬нах Уласа Самчука «Марія», «Кулак», «Гори говорять» і «Юність Василя Шеремети». Поглиблюються випробувані мистецькі мотиви, й одночасно відкриваються нові стильові й композиційні засоби.

У цьому аспекті на перше місце висувається славетна «Марія» (1933 р.), що свого часу зробила ім'я Уласа Самчука відомим у всьому світі. Це своєрідний романепопея й водно¬час сконденсована пекучим болем новела про трагедію україн¬ського села, про жахливий голодомор в Україні 1932—1933рр. Крім того, це перший в нашій літературі мистецький твір, де відтворено голодову трагедію українського народу 1933 р. І написаний він того ж страшного року. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, Іцо відбувалося в ті роки в Укра¬їні, але його творча уява з нейфвірною правдивістю наблизи¬ла читачів до тієї безпрецедентноїтрагедії. Самчук написав твір великої життєвої і мистецької правди.

Цей роман, епічний за способом художнього зображення, розгортається в двох планах: з одного боку, в плані чисто людському, особистому, психологічному, Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими й низькими інстинкта¬ми, сильними та слабкими рисами характеру, добрими й пога¬ними вчинками. З іншого — у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина проводить своє особисте життя. Подати в реальній мистецькій єдності ці два плани — це дуже складна трудність для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно впорався із цим. На думку Г. Костюка, сприяли цьому три мистецькі компоненти: поперше, глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його життя, його душі, його водіння; подруге, неповторно авторові, пристрасножиттєдайні образи .україн¬ських людей, української природи; потретє, властивий тільки Самчукові творчо виявлений стиль ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь сюжет повісті й тримає читача в постійній напрузі. Ці компоненти творять високоми¬стецьку цілісність сюжету, де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні складники процесу.«Марія» — повість про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду. Під ме¬ртвотний прес голодомору підпадає на сімдесятому році жит¬тя й Марія, що, зрештою, з огляду на її вік, не виглядало б трагедією такого великого масштабу, якби ми з кожною сто¬рінкою твору не усвідомлювали все чіткіше, що в цій старій жінці уособлена сама Україна, несхитна в моральних своїх пе¬реконаннях, але беззахисна перед злом. І сама Марія, і її донь¬ка, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато — мільйони! — їх сучасників, у лиховісний 1933 р. вмирають з голоду. Остан¬ні хвилини життя Марії — це й останні рядки повісті: «Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності... Холонуть засохлі уста... Западають груди... З напруженням рветься останній нерв... Серце робить останній удар». Несила висловити почуття, що викликає ця книга, — це міг зробити тільки автор за допомо¬гою живих образів. Логіка людини тут безлика. Але все ж таки, думається, «ніч вічності» — це для тих, хто не витримав і впав. Але для тих, хто витримав, для тих, хто щойно народи¬вся, є життя. Вони житимуть і продовжуватимуть вічне буття українського народу. Отже, «Марія» — це твір трагедійнооптимістичного жанру, твір, що гартує свідомість людей і утвер¬джує буття нашого народу.

Наступний роман «Кулак» (1932 р.) вийшов услід за «Марією» й одночасно з «Волинню». У «Волині», як уже го¬ворилося, особисте поширюється до загальнонаціонального й загальнолюдського. Те ж саме стосується роману «Кулак», уже в назві якого особиста доля героя стає узагальненням. Зобра¬ження історичної дійсності в цьому романі розгортається в тих координатах, які необхідні для відтворення й досліджен¬ня його особистого світу. Саме процес духовного життя пер¬сонажа виступає на перший план, а історичні події та склад¬ність соціальних і національних процесів на землях Західної України вимальовуються крізь призму сприйняття головного героя. Самчук уперше подає суцільний образ людини, «що живе! Людини, що творить, вічно творить. Що діє, що шукає і знаходить», як висловився сам автор, щоправда з іншого при¬воду. «Ідеї й характер образів цього роману», за словами Гри¬горія Костюка, «корінням лежать у «Волині», а їх виразне від¬луння» відчувається в трилогії «Ост».

Роман «Гори говорять» (1936 р.) присвячено боротьбі закарпатських українців за незалежність. У цьому творі автор, з одного боку, підкреслює ідею духовної й національної єдно¬сті розшматованої української землі, а з іншого — велику при¬тягальну силу й молоду наснагу національного відродження Закарпаття. Роман «Юність Василя Шеремети» (1943 р.) зображує ідеї, психологію, характери й побут української гімназійної молоді 1920х рр. Це документ великої мистецької сили. Сам¬чук виявив себе справжнім майстром, відтворюючи з багатьма хвилюючими деталями своєрідну дійсність окупованої поля¬ками Волині. Перетканий задушевними мріями допитливої української молоді, її пристрасним шуканням правди в неспра¬ведливому світі, її запальними дискусіями на суспільні й куль^ турні теми, першими юнацькими спалахами щирого кохання, чарівними пейзажами волинської землі, цей роман належить до кращих здобутків української романістики.

Перше повоєнне десятиріччя Улас Самчук присвятив ре¬алізації свого великого задуму — трилогії «Ост». Ця трилогія («Морозів хутір», 1948 р.; «Темнота», 1957 р.; «Втеча від себе», 1953—1982 рр.), на відміну від «Волині», ніколи не перевида¬валася як ини твір. І це справді прикро, оскільки перешко¬джає читачам сприйняти й поцінувати її належним чином, збагнути авторськи задум й авторську стратегію. На цьому наго¬лошують літературознавці Степан Пінчук і Роман Гром'як, ви¬знаючи трилогію справді вартою того, щоб із нею познайоми^ вся не лише український, але й світовий читач.

«Ост» — це підсумковий твір із вельми симптоматичною назвою. Схід — це світовий феномен, а не тільки географічний напрямок, орієнтація в просторі; схід очима людини, яка пі¬знала й «Озі» (у цій системі координат виросла), і «\¥езІ» (сюди тягнулася за наукою та свободою життєвого вибору). С. Пінчуі вважає цю трилогію особливо значущою у творчо¬сті Самчука та пропонує «заакцентувати не лише на просторо¬вому розмахові, а,«а посутності самого ідейнотворчого заду¬му: Україна як складна етнополітична реальність планети Зем¬ля зі своєю надмірно трагічною історією у найжорстокішому за все існування людства XX столітті».Революція 1917 року. Розпад Російської імперії. Постан¬ня й поступове утвердження України як держави, як культур¬ноісторичної цілісності. Наростання дев'ятого валу револю¬ційної бурі, формування нового типу української людини та її роль у тих феноменальних обставинах. Це тема першого тому трилогії. Про цю частину трикнижжя в щоденникових запи¬сах автора мовиться: «Про революцію... Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються біль¬шовики, їх тут бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова... Моїм завданням — шукати в цьому глузд і причину. Чому? Для кого? Пощо?» Три книги відповідей на це вмістили картини поневірянь Івана Мороза з родиною, яку мучила не ностальгія за рідною землею, а горе цієї землі, по¬глиблене розоренням батьківського гнізда, арештами, тюрма¬ми, котрі з колишнього свідомого монархіста, що не мислив себе поза вірнопідданством Росії, зробили патріота щонаймодернішого інтелектуальнодуховного гарту.

Наслідок усіх подій і фактів, що про них ідеться в першій частині, — поява нової форми державного співжиття на руїнах Російської імперії, яку почали визначати абревіатурою СРСР. За цим настала темна доба свавілля й терору. Місце й роль у цих обставинах української людини — тема другого тому «Ост» — «Темнота». Таким чином, якщо перший том трилогії відтворює в живих образах надзвичайно складну ситуацію (у психологічному, соціальному й національному аспектах) на всіх теренах колишньої Російської імперії, але ще в неозначе¬ному стані, сповненому великих надій на щось добре та спра¬ведливе, то другий том — це вже пройдений етап усіх романти¬чних, національних сподівань. Це доба зловісних експеримен¬тів, безоглядної диктатури, суворої регламентації життя сусшльного й особистого. Це грандіозна панорама людського іс¬нування в Україні та в цілому Союзі трагічних тридцятих ро¬ків. Зміст третього тому — спроба розгадки й синтезу доби революції й терору та накреслення ідей і шляхів виходу з трагічної доби «Темноти».

Поведінка одного з головних геро'їв трилогії, Івана Мороза, наштовхнула С. Піячука на сумні роздуми: «...українці не мають глибоких національнопатріотичних переконань та громадянських інстинктів, тому й програють. Вони сповнені великої життєвої хватки, тому їх не вдасться знищити остато¬чно. Самчук мав на увазі передусім східних українців, які ста¬новлять собою більшу частину нації і від байдужості яких, а то й зловорожості до рятівних національних інституцій та духо¬вних цінностей йдуть чи не всі наші негаразди». Хай проба¬чить Східна Україна, але правда є правдою навіть тоді, коли вона неприємна. Бо якщо її не приймати, то за розкошами «Морозового хутора» нас чекатиме «Темнота», і цієї законо¬мірності не зможе змінити ніщо, навіть «Втеча від себе».

Томи трилогії — це твори широкомасштабні, це твори гли¬бокого мистецького й ідейнофілософського дихання. Це скла¬дна, багатопланова психологічна й соціальна студія в художніх образах, для створення якої необхідне передовсім епопейне мислення, а відтак мистецька здатність і спромога його втілити.

Отже, мають рацію ті дослідники творчості Самчука, які вважають художнє мислення письменника епопейним. Напри клад, Степан Пінчук, не вагаючись, називає Уласа Самчука українським Гомером XX ст. і наголошує на тому, що обидва митці є унікальними у світовій літературі саме тому, що тіль¬ки вони мають у творчій спадщині по два епопейні звершен¬ня («Іліада» й «Одіссея» Гомера та «Волинь» і «Ост» Сам¬чука). На думку дослідника, в епічних творах Уласа Самчу¬ка «наче нічого такого не відбувається, чим перекраюється географічна карта бодай цього вузького регіону, письменник тут нітрохи не погрішив проти правди життя. Але ще важли¬віше: у своїй, здавалось би, сонній Волині письменник поба¬чив значно більшу, глибиннішу правду — пробудження її у велику соціальну систему української нації». Саме в цьому й виражається певна загальна закономірність літератури, згід¬но з якою найзначущіші твори постають на матеріалі окре¬мих вузьких регіонів, а в їх основу закладені факти біогра¬фії самих творців чи добре знаного ними найближчого до них оточення. Треба мати в собі таку духовну моральну силу, щоб надати своєму власному життєвому досвіду загальнона¬ціональної й навітьуселюдської значущості, треба мати таку біографію, яка була б придатною для такого високого худо¬жнього втілення. Така сила й така біографія дала Шевченко¬ві право сказати: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». У Самчука ж вистачило творчої наснаги та внутрі¬шньої величі для того, щоб реалізувати це право у своїх великих епічних полотнах.