І.П. Котляревський – автор першого драматичного твору в українській літературі. (Наталка Полтавка)
П’єса «Наталка Полтавка» написана І. Котляревським для потреб Полтавського театру 1818 р. – саме тоді, коли Драматург перебував там на посаді керівника.
Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І. Котляревський хотів бачити в театрі найбільше про¬столюдина, тому основою для його п'єси стала жива дійс¬ність, тогочасне народне життя, і героїв він обрав також з народу.
Конфлікт у творі вибудовується з двох сюжетних ліній: перша — Наталка любить бідного парубка — сироту Пет¬ра, кілька років чекає на нього. На перешкоді до щастя закоханої пари стає соціальна нерівність. До Наталки сватається пан возний — це друга сюжетна лінія.
Жанр своєї п'єси І. Котляревський визначив так: «Оперета малороссійская». Називаючи драматичний твір оперою, , Котляревський мав на увазі те, що як у класичному му¬зичному творі поєднується інструментальна музика зі спі¬вом, так і в його опері поєднуються висловлювання, моно¬логи героїв із співом.
Образ Наталки — героїні твору — зовні начеб простий, розкритий І. Котляревським у русі, в дії, в суперечності. Ось її перша зустріч із возним. Дівчина вдає, що не розу¬міє його залицянь, та возний викриває її «лукавство». Тоді Наталка намагається переконати його у глибокій від¬мінності їхніх станових позицій: «ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Коли ж возний виявляє нас¬тирливість, вона повертається до попередньої тактики: ніби не розуміє його домагань і, зрештою, щоб завершити розмову, просить не кепкувати з неї.
Інша Наталка в розмові з матір'ю. Вона ладна посту¬питися їй у всьому, тож, з огляду на скарги матері, що вони зубожіли, вона, врешті, на її прохання згоджується більше не чекати Петра, а вийти заміж за того, кого за¬бажає матір. Така поведінка нітрохи не суперечить харак¬теру героїні, адже Наталка вихована в дусі шаноби до старших, до матері.
Прагнучи заспокоїти матір своєю обіцянкою, Наталка гадала, що найближчим часом їй не загрожує одружитися із нелюбом: «Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитись, більш, здається, нема на приміті».
' Проте вона й гадати не могла, який настирливий у своїх домаганнях возний. Тож прихід виборного зі сватан¬ням возного зроджує в душі Наталки сум'яття, але тепер вона, всупереч власній волі й згідно з обіцянкою матері, мусить погодитись на заручини з возним.
Та коли несподівано вертається Петро, Наталка без вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним і, нарешті, виходить заміж за Петра.
У творенні образу Наталки важливими є народно пісенні засади — адже з появою Наталки на сцені лунає укра¬їнська пісня. Рівною мірою вдача Наталки розкривається через основи народної моралі. Цей образ є втіленням жіночого типу українки, у його найкращих якостях.
Петро — до пари Наталці: він, хоч і не такий сильний вдачею, як його кохана, проте низка якостей у ньому та¬кож промовляє про вміння чинити опір випробуванням життя.
Доля не пестила Петра змалечку: сирота, знайшов він прихисток у домі Терпила, батька Наталки,—як служник. А коли хлопець закохався в Наталку,—старий, тоді за¬можний, звелів Петрові надбати статки, а з ними — довес¬ти спроможність на шлюб із Наталкою.
Петро мусив податися на заробітки.. Та за його відсут¬ності багато води утекло: старий Терпило, якому до своєї заможності хотілося долучити й шанобу до себе, став знатися з панами, а ті усіляко користали з його майна — поки Терпило не зубожів і з горя не помер. Дружина й донька змушені були покинути Полтаву й перебратися в перед¬містя.
Наталка стала заробляти на хліб, а мати, стара Терпилиха, взялась розмірковувати над влаштуванням Долі своєї дочки.
Петро, вертаючись додому, випадково стрічає бурлаку Миколу і довідується у нього про Наталку.
Петро радий зустрічі з коханою: нарешті скінчилися для нього поневіряння й заробітчанство, він ще не знає, що стоїть на порозі нових випробувань.
Петро,— носій кращих рис народного характеру: він самовідданий у почутті, щирий, чесний. Засвідчуючи ці риси вдачі персонажа, перипетії твору, однак, виявляють і брак цільності його вдачі, відсутність зосередження мо¬ральних зусиль на меті — того, що уповні притаманне Наталці, Петро, довідавшись, що Наталка заручена, передовсім готовий віддати їй зароблені гроші на посаг,— замість подбати про долю Наталки і свою. У відступі його від На¬талки слід убачати, проте, не слабкість почуття до коханої дівчини, а слабкість духовної позиції і, врешті, саможертовність героя. Образ Петра являє той тип людини, яка віддана своєму життєвому ідеалові, благородна у своїх вчинках і завжди готова поступитися власними інтересами заради блага ближнього.Своєрідною антитезою образу Петра в п'єсі є образ Миколи. Микола— «сирота без роду, без племені»; людина самотня, він займає незалежну позицію. Злидні не пригнітили ні його, ні його почуттів. Сповнений глибокого розуміння життя, Микола почасти спростовує свою само¬характеристику, в якій твердить, що нема в нього «тала¬ну» — долі. Доля героя промовляє через його розважли¬вість, розум, готовність прийти людині на допомогу, жагу до визволення з наймитської неволі.
Для Миколи повноцінне життя і воля — поняття нероз¬дільні, тому над усе він прагне здобути незалежність і свободу — бодай у лавах Чорноморського козацького вій¬ська.
Наміри у Миколи значиміші, ніж у Петра: він не обме¬жується лише побутом, тому активно втручається у жит¬тєві перипетії, уміє на відміну від Петра, який стає безпорадним у скрутних ситуаціях, що вимагають рішучих вольових дій, мудро залагодити складну справу, активно включитися у пошук правди, справедливості. Мрія про валю — ось що піднімає Миколу над побутовими конфлік¬тами п'єси.
Водночас, за світоглядною позицією просвітителя-авто¬ра, Микола є носієм авторських поглядів, уособленням ро¬зумного начала в житті,— тому цей образ ототожнюється з усіма найкращими рисами людини: волелюбством, потя¬гом до вияву непокори, прагненням служити людям.
Портрети позитивних персонажів твору завершуються образом Терпилихи. Терпилиха — бо терпляче долала не¬злагоди життя. Утім, посильно змагаючись із життєвими труднощами, вона почасти зневірилась у тому, що зможе самотужки виборсатись із нестатків, тому шукає, як зара¬дити становищу у найрадикальнішому засобі – в одружен¬ні доньки з заможною людиною. Терпилиха далека від ро¬зуміння того, що, приневолюючи Наталку вийти заміж за багатого возного, штовхає її у те замкнене коло, в ту безвихідь, у якій сама не зазнала щастя. Але, зрештою, мати знаходить сили перемогти обставини, зрозуміти свою дочку, благословити дітей на шлюб. Образом Терпилихи Котляревський започатковує галерею постатей матері-селян¬ки в українській літературі.
Тільки мимохіть згадує І. Котляревський у п'єсі справ¬жнє ім'я возного — Тетерваковський, однак він залишає¬ться для нас тільки возним — тобто безіменною особою, яку представляє назва його посади, до того ж — уведеної дуже давно, ще за Литовського статуту; ця посада вже зжила себе й існує тільки завдяки наполегливості й дома¬ганням тих, хто правдами-неправдами зазіхає на дворян¬ські привілеї.
Возний – за посадою своєю – повинен обґрунтовувати походження панів від шляхти й козацької старшини. У цій справі він промишляв чимало часу, а що послуги панам творив не задарма, то і має змогу жити заможно і так наловчився у крутійстві та шахрайстві, що може кого зав¬годно ошукати. При тім він “хапун такий, що і в рідного батька злупить”.
Дрібний чиновник, який «помазався паном», вважає, що нажите майно дає йому право зажити собі в охоту. Для відчуття повноти життя він вирішує одружитися і, озира¬ючись при тій потребі довкола себе, не міг не запримітити Наталки.
Чому саме Наталка? Чи і сам він не бачить тих «пол¬тавських панночок», на яких киває у розмові з ним дівчи¬на? Звісно, Наталка молода, вродлива — це так, проте досвідчений возний помітив у ній і ту красу, якої бракує «полтавським панночкам»: Наталка працелюбна, скромна, мудра, слухняна. Дарма, що вона проста селянка, що з того, що батько її прогайнував усе майно, не залишивши дочці посагу. Возний також із простого люду, хоч і, хизую¬чись, усіляко маскує своє походження та видає себе за неабищо: «Уязвленноє частореченною любовію серце... не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніе. ОНАЯ любов все — тее-то як його — ровняєть».
Просторікування возного про «любов», яка все «ровняеть» — позірні, нещирі, побудовані на розрахунку. Його вовче єство, що проглядає навіть при освідченні Наталці («Люблю тя дівицю, Как жадний волк младую ягницю»), поступово, дедалі виразніше визначається в усьому ладі його життя, видаючи його як хижака, який втратив своє обличчя, зробився ніким: ні те, ні се.
Що ж означає такий раптовий поворот у поведінці воз¬ного наприкінці твору, адже возний, з огляду на почуття Наталки до Петра, відступається від своїх прав на заручену з ним дівчину і дає їй змогу одружитися з коханим. Возний свій цей вчинок пояснює так: «Я — возний і при¬знаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопота¬ми, доселі ні одного не зділал».
Однак це той випадок, коли слова суперечать усій лінії життя і поведінки персонажа, який не вчинив за життя добра, бо не був «расположен к добрим ділам». Возний добре засвоїв такий розрахунок у житті: «де двоє б'ють¬ся — третій не мішайсь».
Слід мати на увазі й інше: така поведінка персонажа п'єси була притаманна зразкам тодішньої драматургії. Окрім того, слід пам'ятати: І. Котляревський стояв на тих філософських засадах сприйняття життя, за якими сили добра повинні подолати сили зла.Примикає до образу возного, хоч і представляє іншу категорію людей старого українського села, виборний Макогоненко — шахрай меншого масштабу: його повноважен¬ня обмежуються роллю «старшого на селі».
Виборному Макогоненку не відмовиш у здоровому глуз¬ді селянина, який спонукає його поспівчувати і Терпилисі, й Наталці, і взяти на кпини сватання підстаркуватого возного до молодої вродливої Наталки, і погудити чинов¬ництво, отих, за його словами, «письменних п'явок», але є в ньому й інше: він — «хитрий як лисиця», за словами Ми¬коли, усюдисущий у пошуку вигоди для себе («на всі сто¬рони мотається; де не посій, там і уродиться»), проворний і кмітливий у залагоджуванні будь-якого діла («уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже»), тому-то і стає помічником і знаряддям возного у його де¬лікатній справі. І коли возний здійснив крок у напрямі утвердження у своїй вдачі кращих рис — Макогоненко, по суті, залишається тим, ким і був.
Автор п'єси не загострює уваги глядача на певних ри¬сах вдачі персонажів: він визначає, хто є хто ненав'язливо — таким чином, щоб сам глядач домислював, здогаду¬вався, замислювався над твором.
І «Енеїда», й драматичні твори І. Котляревського спра¬вили глибокий вплив на українську літературу: «Енеїда» поклала початок травестійним поемам в українській літе¬ратурі, а драматичні твори породили низку наслідувань — «опер» та водевілів.
Творчість І. Котляревського знаменує новий етап укра¬їнської літератури, яка дедалі активніше впливала на гро¬мадське життя, визначаючи суспільні акценти в ньому.