БОРИС ГРІНЧЕНКО (1863-1910)

Свою працю, талант і життя Б. Грінченко присвятив тому, щоб якомога більше українців відвернути від юдиного шляху.

Біографія

В історію української літератури другої половини XIX — початку XX ст. Б. Грінчен¬ко ввійшов як поет, прозаїк і драматург, пе¬рекладач, мовознавець і публіцист, культур¬ний і громадський діяч, педагог, літературний критик.

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 груд¬ня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харків¬щині. Батько Грінченка — дворянин, відставний штабс-капітан, володів кількома десятинами землі й водяним млином і над усе прагнув, не¬зважаючи на невеликі статки, дотримуватися «способу життя, властивого дворянам», зокре¬ма не дозволяв дітям говорити «мужицьким на¬річчям» — українською мовою, яку вони чули довкола. Незважаючи на батькову заборону, Б. Грінченко блискуче опанував живу розмов¬ну, а згодом і літературну українську мову. Змалку цікавився він також багатющим україн¬ським фольклором та етнографією. Справжнє потрясіння пережив письменник, прочитавши «Кобзар» Т. Шевченка, що довершив його ду¬ховне формування: «Кобзар», — писав про свої юнацькі роки Грінченко до історика української літератури О. Огоновського, — зробивсь моєю

'Гріиченко Б. Листи з Наддніпрянської України // Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 40—41.

430

Євангелією. Я почав писати по-українському зараз же й писати уся¬чину, починаючи з віршів та кінчаючи словарями»1.

Освіту здобував Б. Грінченко у Харківській реальній школі, яку не закінчив: з п'ятого класу його було виключено за читання й розповсюдження забороненої літератури (С. Подолинський («Про ба¬гатство і бідність», «Парова машина» та інші нелегальні так звані метелики народницького толку). Просидівши півтора місяці у в'язниці, Грінченко втратив право продовжувати навчання, навіть здобути середню освіту. Віднині перед юнаком стелився єдиний — і такий типовий як для українського письменника шлях — самоосвіти.

На цьому тяжкому шляху він здобув надзвичайно багато, став людиною широкої європейської ерудиції, різнобічним ученим. Рані¬ше одержані знання і самопідготовка допомогли Грінченкові скласти екстерном у 1881 р. екзамен на звання народного вчителя, і з цього часу він учителює по селах Харківщини і нинішньої Сумщини: в с. Введенському Зміївського повіту, с. Нижній Сироватці, і особливо в с. Олексіївці, де шість років працює у приватній школі відомої просвітительки X. Д. Алчевської. Взагалі на освітній ниві працював Б. Грінченко понад десять років — з 1881 по 1893.

Як педагог Б. Грінченко відзначався прогресивними поглядами, дбав про розвиток національної школи з широкою програмою, гостро критикував існуючу самодержавну систему освіти. Його праці з цих питань — «Яка тепер народна школа на Вкраїні» (1896), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Об украинской школе» (1905), «На беспросветном пути» засвідчували ці погляди. Перу письменника належать і підручники — читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання», а також ґрунтовна праця з психології читача — «Перед широким світом».

Працює Б. Грінченко певний час і статистиком у губернському земстві на Херсонщині, а з 1894 р. переїжджає до Чернігова, де служить діловодом у земстві, згодом — секретарем земської управи. Та канце¬лярська служба — зовнішня суть життя письменника — задоволення не дає. «Справжня біографія Грінченка, — зауважує С. Єфремов, — то його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком аж до останнього моменту, праця задля рідного народу, його повсякчасна готовність покласти душу свою за трудящий люд. Замість сухих хроно¬логічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проклав свою путь Грінченко. Стане тут уряд — і його педагогіч¬на робота, і заходи коло розвитку рідного слова, і студіювання народ¬ної словесності, й досліди над життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство. Обставини тодішнього життя з Грінченка зробили письменника переважно, це був, може, перший у нас письменник-професіонал, і українському

2Цит. за кн.: Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 323.

431

письменству найбільш оддає він своєї сили, — оддає і на боротьбу з перешкодами, і на безпосередню творчу роботу»1.І справді, роки вчителювання були часом і роками гідної подиву творчої праці. Як зазначав у 1893 р. І. Франко, Б. Грінченко протягом попередніх десяти літ працював багато і плідно. «Чоловік, як сказано, хорий (ідеться про невиліковну хворобу — сухоти, на яку захворів Грінченко у в'язниці. — Авт.), котрий надто мусить заробляти на хліб для себе, для сім'ї, він, проте, засилає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цен¬зури рукопись за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, часто прояв¬ляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності»2.

Порівнюючи Грінченка (псевдонім Чайченко) з деякими його сучас¬никами, яких «не гук», Франко додає: «Без сумніву, перше місце в нинішню добу в цій компанії — не вже письменників, а справдішніх борців за українське слово — перше місце по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнородності інтересів духових, треба при¬знати д. Чайченкові»3.

пе-

У Чернігові протягом 1894—1902 років Грінченко займався упоряд¬куванням музею української старовини поміщика й мецената В. Тарнов-ського. Цю працю каталогізування й упорядкування матеріалів годі реоцінити: одних шевченківських експонатів, малюнків і рукописів було до восьмисот. Видає він і неоціненні «Етнографічні матеріали, зібр в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (1895,1896,1899).

Року 1902 Б. Грінченко переїздить до Києва, де на пропозицію редакції журналу «Киевская старина» береться за винятково склад¬ну і відповідальну справу — укладення словника української мови. Цю унікальну роботу було відзначено другою премією Російської академії наук.

Із 1905 р. Грінченко працює редактором української газети «Гро¬мадська думка», очолює київське товариство «Просвіта» (1906—1909), у якому активно співпрацювали Леся Українка, її сестра О. Косач, Л. Яновська та ін. Редагує він і літературно-громадський журнал «Нова громада». В роки реакції після революції 1905—1907 pp. Грінчен¬ко зазнає переслідувань, переживає особисту трагедію: «жандарми доводять до смерті його дочку — мужню революціонерку Настю»3.

'Єфремов С. О. Грінченко // Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 322.

2Франко І. Наше літературне життя в 1892 році // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 29. — С. 14.

гТам само.

'Погрібний А. Г. Борис Грінченко // Грінченко Б. Твори: В 2 т. — К., 1990. — Т. 1.— С. 10 (Б-ка укр. літ. Дожовт. укр. літ.). Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в дужках лише том і сторінку.

432

Загострилась хвороба письменника, і в 1909 p., позичивши гроші, він їде на лікування до Італії, де невдовзі, 6 травня 1910 р. помирає У м. Оспедалетто. Тіло Грінченка було перевезене в Україну. Його похорон на Байковому кладовищі перетворився на демонстрацію де-мократичних антицаристських сил. У некрологах на смерть Б. Грінченка у вітчизняній і зарубіжній пресі відзначалися його заслуги письмен¬ника, наукового і культурного діяча.

ПОЕЗІЯ

Художня творчість Грінченка розпочалася з поезій, опублікова¬них у часописі «Світ» 1881 р. Всього за життя Б. Грінченком видано було шість збірок віршів: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887); «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (Кн. 1—2,1895), «Писання Б. Грінченка» (Т. 1, 1903), «Хвилини» (1903) і «Книга ка¬зок віршем» (1894, 1895, після смерті 1914, 1917).

Більшість віршів Грінченка — це програмна народницька поезія суспільного звучання, серйозна, цілісна за своєю тональністю, мелан¬холійна й дещо дидактична. Про твердо обрану позицію поета-грома-дянина говориться зокрема у поезії «У життя на бенкетах бучних»:

У життя на бенкетах бучних,

У гурті молодої краси

Не зривав я квіток запашних

В ясносяйні юнацькі часи...

Я безжурний веселощів спів

Обминав на своєму віку,

Свою силу віддав без жалів

Я на працю поважну й тяжку [1, 67—68].

Поет сумує за втраченими юними надіями й мріями за «раюван¬ням пекучих утіх», — але він цілком свідомий поставленої мети, її значення. Тож митцеві

В вічі глянуть не сором людям, Озирнувшись на довгую путь: Я свій хліб заробив собі сам, З мого хліба і люди живуть [1, 68].

До таких поезій-медитацій належать і вірші «Я зрікся мрій», «Я сам собі у городі гучному», «Блискучії зорі, небесні світила», «Загад¬ка», розгорнута поезія-алегорія «Хлібороб» та ін. Недаремно ця постій¬на антитеза — вільний поетичний порив і свідоме громадянське наста¬новлення — привертала увагу дослідників. А. Погрібний з цього приво-ДУ пише: «Чи розумів Б. Грінченко, що непомірне акцентування на ПіДпорядкованості художнього слова сьогочасним запитам здатне обер-

433нутися утилітарним витлумаченням мети письменницької діяльності? Очевидно, розумів це глибоко. Але навряд чи правомірно гадати, нібито як прийнято вважати, він з «легкістю душевною» відганяв од себе «чисте натхнення». Уважно придивімося — і помітимо, що цілий ряд його поезій побудовано за принципом конфліктного протистояння: по¬чуття, вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку... І все ж... слід зауважити: провідною у творчості Б. Грінченка стала повсякчас акцентована ним соціальна заангажованість» [1, 11—12].

Серед віршів на громадську тему виділяються поезії, присвячені Україні, її сучасному лихоліттю («Доки?», «Смутні картини», «Наша доля», «У темряві», «Тепер», «До народу», «Прийде!», «Серед поля», «Монолог» та ін.). Політичне безправ'я («неволя») й економічний зане¬пад ■— ось той похмурий фон, на якому розгортаються змальовані поетом «смутні картини» в однойменному вірші:

Убогії ниви, убогії села,

Убогий, обшарпаний люд, —

Смутнії картини, смутні-невеселі,

А інших не знайдеш ти тут.

Не став би дивитись, схотів би забути, —

Так сили забути нема:

То ріднії села, то ріднії люди,

То наша Вкраїна сама... [1, 33].

«Волі нема, вона все не йде», «серце змучене болить, бо довгий гніт минулих днів Його украй вже пригнітив» («Доки?»). «Не радість в житті нам судилась усім..., ми з мукою, з горем збратались» («Наша доля») — ось провідний мотив багатьох поезій Б. Грінченка.

Роздумуючи над минулою історією України, порівнюючи її шлях зі шляхами інших народів, поет розуміє, що його край «не закрасився»

У боротьбі за людськії права

І волею здобутою своєю,

Основою громадського життя...

Чи просто тим буттям спокійно-тихим,

Де кожен їсть зароблений шматок...

[«Монолог», 1, 66].

Надто тяжка й кривава була його історична доля, надто багато втратив народ у боротьбі з різними колонізаторами. Тож не дивно, що

Серед руїн димами

Скарби краси і розуму взялись...

Нові шляхи? Ти й на старих зблукався

У безладі кривавих завірюх! [...]

І навіть той достаток — хата тепла

І не сухий зароблений шматок, —

Ти і сього не маєш: голодуєш

Обідраний серед родючих нив!..

[там сажо].

434

Чи ж є у поезії Б. Грінченка світлі ноти? Чи знаходить поет лік дЛя всебічно уярмленого, історично покривдженого народу? Так. цей порятунок — у бадьорості духу, в невсипущій праці задля на¬родної користі. (Тут у Грінченка починає звучати та нота, яку пізніше так добре чуємо в Лесі Українки з її відомим афоризмом «Хто раб? Хто подоланний? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі».) Цілком програмно звучать такі рядки поета: «Праця єдина з неволі нас вир¬ве: Нумо до праці, брати!» («До праці»). Звертаючись до зневіреної в житті дівчини із закликом жити веселою й щасливою, з вірою у свої молоді сили, поет закінчує пораду рядками:

Але ж мусиш те щастя придбати

На роботі для рідної хати

[«Не гордуй ти життям молодим», 1, 34].

Поет вірить — «не мине без пуття наша мука страшна, наша праця під гнітом неволі» й онуки скажуть: «вони не даремно жили, — здобули-бо нам волю...» («Наша доля»).

У поезії «Хлібороб» тема громадянського обов'язку митця і суспіль¬но корисної праці зливаються в єдине ціле. Постає могутній, до певної міри навіть символічний, образ трудівника на рідній ниві. Його життєвий підсумок чіткий, ясний, виразно-настановчий:

Не велике я поле зорав, Та за плугом ніколи не спав. Що робив, те робив я до краю, І всю силу, що мав я і маю, На роботу невпинную клав [1, 37].

Духовною сповіддю звучить і поезія «До народу», з широким погля¬дом на минулі і сучасні біди «убогого народу», на свої (інтелігентного працівника) з ним стосунки. Пізнавши свій шлях — шлях праці в ім'я свого народу і разом із ним — поет стає дужим і сміливим, певним себе, своєї мети.

Що більше і важче невтомно робив,

Що більш віддававсь я роботі,

То більше мені все твій образ яснів

І в поті чола я того зрозумів,

Хто сам працювать звик у поті [1, 43].

І знову виразне настановлення, яке робить громадянську лірику Б. Грінченка дещо холоднуватою, програмно-дидактичною.

Проте світлі, радісні поривання життя, весни й кохання не обми¬нули й Б. Грінченка (цикл «Весняні сонети»). Безпосереднім почуттям молодого щастя сповнені сонети «Рясний садок і затишний я знаю», «Вона! вона! я бачу — між кущами...», «Скоріш! скоріш! од сірого тУману...», «Вже в далині високі сяють зорі» та ін. Вся гама почуттів

435

поета тут мажорна, і якщо звичний меланхолійний тон і звучить інколи на початку вірша, то в кінці він змінюється радісною надією, що «сонце йде, бог світу і тепла!».Тему весняного пробудження й оновлення життя продовжує цикл поезій «З весняних дум» із збірки «Пісні та думи». Почавши з філо¬софської медитації «Природо-мати! кожен з нас змарнілих...», поет у віршах «Щастя», «Весна», «Квітки», «Поезія», «Зима й весна» дає невеличкі пейзажні замальовки, що закінчуються роздумами над сенсом людського життя — інколи досить похмурими й безвідрадни¬ми («Смерть обніме тут усе... Навіщо ж сонце? Нащо ця весна? Це все брехня, облуда та омана, Це глузування з людської душі!» — «Квітки»). Проте таких смутно-хворобливих картин у циклі небага¬то — в основному це поезія, яка утверджує радість буття.

Є у Б. Грінченка вірші, присвячені коханій жінці, дружині, одно¬думцеві Марії Загірній («Присвячую М. Г.») і поезії, які прославляють духовне спілкування людей, щастя дружби («Друзям», «Прийде!»).

Низку сільських зарисовок зрідні Франковим «Галицьким образ-кам» подає Б. Грінченко в збірці «Хвилини» (цикл «На селі»). Сюди входить сюжетна поезія, — по суті, невелика лірична поема «Пет¬русь», присвячена світові дитинства; поезії «Жайворонок», «Ластів¬ка», «Ранок», «Пастушки», «Серед поля», «У степу», різноманітний тематично цикл «Щоденні турботи» і прекрасні поетичні мініатюри-афоризми «Зернятка». За своїм характером останні дещо нагадують Франкові «Строфи» («Мій Ізмарагд»), в них також превалює афорис¬тично викладена «наука життя» — філософські чи моральні повчання:

Щастя хочеш ти зазнати? Щастя дурно не дається: Тільки той його придбає, Хто за його в бої б'ється [1, 72].

Або:

Як сонце могуче, такий будь і ти: На доброго й злого ти рівно світи, Освічуй їм шлях, щоб до правди іти [1, 76].

Або:

«Зроблю», — сього сахайся слова. «Зробив», — оце потужних мова [1, 78].

Мова «Зерняток» чітка, легкозасвоювана на відміну від багатослів¬них, важких програмних віршів.

«Зернятками» поет ніби продовжував свою подвижницьку працю, що підіймала народну самосвідомість. Українська книжка, — доводив він у одній із статей, — «лише тоді сповна виконує свою роль, коли вона виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будущину» [1, 12\

436

Взагалі критика слушно відзначала, що з двох іпостасей своєї поетичної творчості — ліричної й епічної — Б. Грінченко глибше опанував другу. Сюжетний вірш, поетична медитація, байка, балада, віршові оповідання й казки, поеми — ось жанри, в яких Грінченко, кажучи словами І. Франка, почував себе «повним паном форми». Це давно відчули критики, один з яких, Т. Зіньківський, писав: «... Не суб'єктивна лірика — настояща суть твоєї кебети, а епос, взагалі об'єктивна поезія»1.

Вагому сторінку поезії Б. Грінченка становить і його сатира. До кращих зразків її належать вірші «Патріот», «Українець», «Росій¬ська гармонія», «Російським лібералам», «Я — раб», «Маніфест», «Людський вік» та ін.

Висміюючи галушково-вишиванковий патріотизм у поезії «Украї¬нець», Б. Грінченко створює образ rope-поета, що «за народ в калі-ках-віршах Пролив дрібних він з ложку сліз». Та от біда — «народ — темнота темна, І віршів тих не зрозумів...» Тож наш герой, «мужицтво кинувши», засів на тепле місце й пише замість віршів накази — «Щоб в шори брали мужиків». Такий же rope-письменник змальова¬ний і в поезії «Патріот». Розлютившись на земляків, що не оцінили зліпленої ним книги («Про Хому та хвиги-миги Та про козаків»), він міняє любов на гнів, проклинаючи й тих, хто пише українською, і хто їх читає:

«Хай же зслизнете усі ви Й ваші всі книжки! Двадцять літ за патріота Я себе вважав, Поки книжку українську Сам не написав!» [1, 82].

У поезії «Російським лібералам» йдеться про великодержавний батіг, що гучно ляскає по зігнутих покірно спинах підданих, а «Вбо¬годухії сини Рабської країни» під ту веселу музику б'ють поклони перед владою. З іронією говорить поет, що їм залишається одне: славити Бога за свою товсту шкуру...

Продовжує цю тему поезія більш загального філософського і водно¬час виразно антисамодержавного спрямування «Людський вік». Ко¬роткий людський вік, що його подарував цар небесний, втинають Ще й царі земнії — «І війною, і тюрмою, і знущаннями без ліку». Царські «милості» змальовані і в поезії «Маніфест», близькій гірким сарказмом до відомої сатири В. Самійленка «Ельдорадо». Взагалі і об'єкти висміювання, й іронічно-саркастична, що моментами пере¬ходить у шарж, манера змалювання в обох письменників дуже близькі.

Зіньківський Т. Лист до поета від 7 жовтня 1887 р. // Відділ рукописів ЦНБ НАН у країни. — Ф. 111, спр. 38213.

437

Ганебне явище поєднання зусиль офіційної державної церкви і по¬ліцейської машини для кращого обдирання трудівника розкрите у вірші «Російська гармонія». І як реагує на це народ?

Народ задурений, в тумані

Не розрізна обох тих рук,

Не розбира, де хрест, де пуга —

І хрест цілує, і канчук [1, 83].Гнівне картання усякої ницості, пристосовництва, лакейського плазування перед сильним, дрібнодухості природно переходить у ав¬тора в тверде декларування своїх життєвих принципів, свідому гро¬мадську, політичну тенденційність, або, за словами С. Єфремова, «учительність». «Не тенденційним, — додавав критик, — і не міг тоді бути письменник, скоро він хотів не тільки для себе знайти відповідь, а й другим показати шлях до життя, достойного людини»1.

Такими поезіями-деклараціями були «Приходить час», «До тих, що зостануться», «Боязким», «Живуща вода», «Марусі Вітровій», «Я — раб», «Співцеві».

Настанови Б. Грінченка безкомпромісні й афористично чіткі («При¬ходить час»), у них багато особисто вистражданого:

Приходить час, приходить час, —

Сказати кожен мусить з нас,

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він,

Чи раб похилий, чи боєць —

Хай кожен скаже навпростець! [1, 86].

Підводячи підсумок роздумам про Б. Грінченка, С. Єфремов гово¬рить і про таку властиву йому рису, як «аскетичність художнього вислову, яка ріднила його з усіма сучасниками — не тільки з таким яскравим, сказав би, утилітаристом у поезії, як П. Грабовський, але й з такими, як Франко, Леся Українка. Вони всі були продуктом свого часу, усі вони — хто більше, хто менше — заплатили тяжку данину часові, а час, та ще на українському грунті, владно дикту¬вав свої вимоги й не пускав ухилятись од них»2. Щиро народницька поезія одержує тут гідну оцінку народницької критики.

ЛІРО-ЕПОС Б. ГРІНЧЕНКА

Протягом 1889—1903 pp. Б. Грінченко активно працює в ліро-епіч¬них жанрах балади й поеми, в епічному жанрі байки. Першою у 1889 р-у львівському журналі «Правда» була надрукована балада «Смерть

^Єфремов С. О. Грінченко // Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 327. 2Там само. — С. 325.

438

отаманова». У творі змальовано образ мужнього лицаря свободи — козацького отамана, чиє життя до кінця було присвячене Вітчизні.

Багато за волю він крові пролив, За Січ і за рідну Вкраїну! На дужому тілі він ран не лічив, Живий повертався із лютих боїв, Хоч бивсь завсігди до загину [1, 93].

У романтичному ключі розповідається невибаглива, але харак¬терна історія. Старий отаман, якому долею судилося «не в чесних вояцьких боях», а «лежачою смертю вмирати», просить товаришів посадовити його, немічного, на коня і виїхати з ним у степ — тут хоче прийняти він смерть. Поет розгортає величну пейзажну карти¬ну, що своїм меланхолійним тоном відповідає смутній події.

І їдуть всі мовчки. Степи навкруги, Як море безкрає, хвилюють. І здалека ледве маячать луги, І мріють дніпрові круті береги. Могили високі сумують [1, 95].

Зупиняється отаманів кінь, і він, мертвий, схиляється на руки товаришів...

Інша гайдамацька історія, трагікомічна, покладена в основу сюжету поеми «Лесь, преславний гайдамака» (1900). Розповідається в ній, як «у Луцьку, славнім місті», зібрався «люд увесь», щоб подивитись на публічну страту славного Леся-гайдамаки. Яскраво, в деталях змальовує Б. Грінченко, як нуртує середньовічне місто, готуючись до рідкісного хвилюючого видовища:

Бакаляри і рахмістри, Пишні лавники й бурмістри З патерицями в руках; Швець, зірвавшись од роботи, Недошиті кинув боти, — Поспішає так, що страх! [1, 101].

Тема, характер оповіді змінюються, і ми бачимо тут уже не роман¬тичного пейзажиста, а майстра-побутописця. Історія Леся-гайдамаки розгортається далі в жвавому оповідному ключі, і ми дізнаємося, як негарна дівчина Хима захотіла взяти Леся за малжонка (чоловіка) і цим врятувати його від страти. Та свавільний гайдамака відмовляється від такої честі, бо дівчина йому не сподобалась. Лесь загинув, і похова¬ний «за Луцьком, містом славним», в пишній долині. Там «цвіте кали¬на красно, А красу козак любив!»

Ця дивовижна розповідь-легенда має історичну підоснову. Про зви¬чай, що дозволяв засудженому на смерть козакові врятувати своє

439

життя ціною одруження з дівчиною, котра брала його в чоловіки розповідають народні перекази. «Передають, — засвідчував Д. Явор-ницький (Б. Грінченко був з ним у дружніх стосунках), — що від шибениці, по запорозькому звичаю, можна було звільнитися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж»1. Відзначаються Д. Яворницьким і факти відмови козака від шлюбу з немилою дівчиною.У народній легенді «Перша жінка» поет звертається до біблійної історії про створення Єви — «дівчини-квітчини, пів-янгела і пів-людини», мрії, що «до нас на землю прихилить небесно-чисту» блакить». Мрії, завжди пошукуваної й не завжди віднайденої, світлог ідеалу людства. Поет вірить, що «Не вмре у душах образ любий, Краси й добра найкращий квіт!..» Низку народних легенд, старовин¬них балад і казок обробляє поет і в «Книзі казок віршем» («Два Мороз* З народного поля», «Снігурка», «Дівчина Леся», «Дума про княги-ню-кобзаря. З народного поля» та ін.). Розгорнута оповідь, романтич¬но або гумористично забарвлена, повчально-афористична кінцівка • ось їх характерні риси. Автором підносяться високі людські моральні якості — вірності, відданості у дружбі й коханні, сміливості, щи¬рості й ін. У дусі християнських заповідей оцінюється людська пове¬дінка, порушення їх завжди ведуть людину до деградації або й загибелі.

Обрії української поезії розширювало і звернення Б. Грінченка до інонаціональних тем і сюжетів — як з давньої історії чи міфології, так і з поетового сьогодення (поеми «Матільда Аграманте», «Беатрі-че Ченчі», «Дон Кіхот», «Галіма»; епічні поезії «Леандро», «Людина я... І мушу червоніти»). Таку ж місію виконують переспіви та перекла¬ди видатних поетів світу — Гейне, Гете, Байрона, Пушкіна. В цьом> вбачав поет вагомий момент виховання народу, розширення йог знань і естетичних уявлень. Пишучи листа до М. Кропивницькогс (від 24 квітня 1898 р.) з приводу розвитку театральної справи відзначаючи його роль у ній, Б. Грінченко зазначає: «...Ви вже записа¬ли своє ім'я в історію не тільки українського театру, але і вкраїн¬ської культури. Та всяка справа культурна тільки тоді буває певна міцна, коли вона, з одного боку, зростаючи на рідному ґрунті, жи¬виться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків на¬родів усього світу, а з другого, — коли вона займає не саме тільки панство, а розливається глибоко й широко, захоплюючи собою ве¬личезні маси народні і ведучи їх до кращого, яснішого життя»2.

Ці завдання він і ставив перед собою, прилучаючи свій народ де світових здобутків літератури.

ПРОЗА

В українську літературу другої половини XIX — початку XX ст. Ґрінченко ввійшов як майстер малої й середньої прози — оповідання і повісті, причому пріоритет слід віддати останній. Сучасник письмен¬ника А. Кримський писав йому: «...Повість — то і єсть Ваш властивий «фах», в повісті Ви робите суцільне враження, тим часом у драмах Ваш талан виявляється нерівно, оазисами»1.

Перу Б. Грінченка належать розлогі повісті «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), дилогія «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901). Останньою в цій низці була повість «Брат на брата» (1907) — твір ідейно не простий і мало досліджений.

Першу повість Б. Грінченка «Сонячний промінь» було написано в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де письменник вчителю¬вав і мав змогу спостерігати за життям різних верств української провінції, так би мовити, «в натурі». Він хотів увести повість до другого тому своїх «Писань», що вийшов 1905 року, хоча й сумні¬вався, що цензура пропустить його (лист до матері від 12 грудня 1890 p.). І дійсно, петербурзький цензурний комітет заборонив твір, як і оповідання «Непокірний», і заборона ця тривала впродовж дов¬гих років. Про це ще раз з обуренням згадує Грінченко у листі до І. Кравецького (1904 p.), директора бібліотеки Наукового товари¬ства ім. Т. Шевченка. Відзначаючи заборони українських періодичних видань (Є. Чикаленкові та М. Левицькому було відмовлено у виданні газети «Селянин»), він пише: «Коли часом проскочить московською мовою яка вільніша звістка про наше письменство, то се випадок і виняток ... Щодо мене, то мені в останній час заборонено: «Сонячний промінь» (хоч я повикидав з його все, що могло здаватися нецензур¬ним), «Непокірний» [...] — обидві речі мали бути в 2-му томі моїх «Писаннів» [1, 609].

Що ж такого крамольного побачила цензура у проблематиці повісті? У творі йдеться про українську інтелігенцію, яка життя своє хоче покласти на олтар служіння рідному народові — його просвіті, підняттю самосвідомості, насамперед національної, його моральному й етичному вихованню в найширшому розумінні цього слова. Тож недаремно ця мирна поступова програма видавалася ро¬сійському урядові страшнішою за пропаганду революційних дій -— в ній логічно вбачали зерно сепаратизму, боротьби за самостійність, а отже, заперечення самодержавної ідеї «єдиної і неділимої».

У центрі твору — молодий народолюбець, чи, як дехто з персона¬жів зі злісною іронією його називає, «українофіл» Марко Кравченко. Автор підкреслює демократичне походження свого героя, наголо-

'Яеорницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 193-2Відділ рукописів ДПБ ім. Вернадського. — Ф. 1, № 32526.

440

'Кргімський А. Ю. Лист до Б. Грінченка від 24.07.1901 р. // Твори: В 5 т. — К., 1973. — Т. 5, кн. 1. — С. 358.

441

шуючи, що внутрішня інтелігентність, аристократизм душі. ~ине вроджені, а придбані постійною, вдумливою роботою людини н собою. Хлопець з ремісницького середовища, син п'яниці-шевця рано втрачає матір, а за нею й батька, до якого має складні почуту* Бо батько попри свою ваду ніжно дбає про сина, хоче витягти йо на іншу, кращу стежку: віддаючи всі зароблені гроші, вчить йо спочатку в гімназії, а згодом і в університеті. Він же лишає синові своєрідний заповіт: ніколи не пити, не скотитися до його, батьковою рівня. Саме це змушує Марка думати по-іншому про своє життя зокрема, набагато серйозніше поставитись до такого явища як осві ченість. Він розуміє, що саме вона, освіта, може докорінно відрізнити одну людину від іншої, ушляхетнити, підняти над загалом, дати чіткий дороговказ в житті. «Досі це була просто наука, а тепер ц вже освіта, що не дає людині робитися такою, як його батько. ДОс; Марко любив у науці тільки те, що його зацікавлювало, а тепер почав любити все — і цікаве й нецікаве, бо воно веде до кращого життя [...]. Марко закохався в освіті і почав бачити в їй усю мету свого життя» [1, 324—525].

Активніше розгортатися події починають тоді, коли студент ос¬таннього курсу історико-філологічного факультету Марко Кравченко одержує запрошення від поміщика Городинського попрацювати влітку репетитором його сина. І Марко вирушає у степове шахтарське село — не лише для заробітку, а насамперед, щоб здійснити мрію, якій вирішив присвятити життя: зблизитися з народом, просвітити його, стати йому корисним. Так мала реалізуватися одна з карди¬нальних ідей Б. Грінченка — зближення інтелігенції з народом, їхнє гармонійне поєднання і взаємодія.

Відбувається знайомство юнака з родиною Городинських, а там і з селом. І те, і друге не приносить героєві радості. Холодом і байдужіс¬тю, в основі яких зневага до найманого вчителя-інтелігента «з прос¬тих», віє від напіваристократичної родини Городинських, особливо матері й старшого сина — петербурзького чиновника-кар'єриста. Вражає Марка лише витончена, «панська» краса дочки Городинсь¬ких — Катерини. Може саме тому в панночці вчитель бачить лише достойну вихованку аристократки-матері. Та особливих надій н людську теплоту, щире ставлення до себе з боку панів-роботодавців Марко і не мав. Значно тяжче розчарувало його те, що він побачив на селі. Тут прикро вражає все: нечепурний вигляд хат, сірі або руд1 тини, кладені з каміння на гнояці, відсутність зелені. «...Руділи хати, руділи тини, сіріла вкрита пилом вулиця — і ні гілочки зеленої, що закрасила б, звеселила б усе!..» [1, 333]. Марко розуміє, що причиною цього є не лише те, що село степове ще й «підшахтарське», а на¬самперед низька загальна культура мешканців цієї слободи, повна байдужість їх до таких дрібниць, як естетичне враження або звичай¬ний затишок — відсутність традицій краси.

442

[ Прикрі зорові враження підсилюються слуховими. День святковий, І ці герой чує, як лунають у слободі пісні, і які це безглузді, і п таЛЬно-сороміцькі пісні! Яка жахлива їх перекручена босяцько-"™летарська мова! І співають їх не лише парубки чи дівчата, а й ^ядівки» — років тринадцяти або чотирнадцяти. «Ось вона — "п гочасна народна поезія», — гірко подумав Марко і пішов далі». С у листі до друга й однодумця Семена Лісовського герой, описуючи І р побачене, зізнається: «Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв Вобі простий народ так, що він заховав у собі наш національний с р5 — нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув «Іс пахтира в погрібок», замість щиро народньої мови ■— ламану мішани-

Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не

дерЖались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці

дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно!..» [1, 337].

Не зміг наш герой при всьому своєму щирому бажанні й зав'язати розмови із статечними селянами — його панський вигляд, прожи¬вання у панів насторожують і відлякують людей.

Незважаючи на деяку «організованість» чи публіцистичну тенден¬ційність цих та інших подібних сцен, які розгортаються перед читачем, як послідовна ілюстрація до певної тези, — вони, без сумніву, напи¬сані автором з натури, не раз бачені, глибоко осмислені й пережиті ним. Тож і справляють, попри деяку композиційну нарочитість, сильне враження.

Врешті Марко Кравченко знаходить дорогу до селян і починає проводити серед них активну просвітницьку діяльність. Не криється він зі своїми поглядами і перед панами, серед яких є запеклі шовіністи й українофоби типу Голубова чи Городинського-молодшого, викли¬каючи їх гнів. Твердження Кравченка, що «народ дав багато талано¬витих і навіть геніальних людей, — Шевченка, наприклад», Голубов гнівно вигукує:

—Ви, одначе, українофіл!.. — скрикнув Голубов.

—Що таке українофіл? — спиталася Катерина.

—Українофіли, — відказав їй Голубов, — се люди, які хочуть усіх

Удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти

по-хохлацькому.

—І на додаток, — доточив Іван Дмитрович, — вони сепаратисти, бомарять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії

зробити мужицьку республіку.

—Ви трошки не так визначили річ, — засміявся Марко. — Українофі¬

ли, чи — ліпше сказати, — українці, свідомі свого «я» [...]. Вони розуміють,

Щ° освіта народних мас може бути тільки на національному ґрунті, і що

національний індивідуум так саме вимагає собі змоги виявляти своє «я»,

свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб ук¬

раїнські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб

пРидбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, літера-

Ура. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.

443

—Нема української мови — є тільки жаргон, — гостро відказав Голубов

—Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу, — се однако-!

во. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко на¬

родність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу, — досить того [1, 340^.

341].

У цих словах «націонал-народолюбця» Марка Кравченка і полі¬тична, й практична його програма, що є, насамперед, програмою самого автора. Критика відзначала закономірність появи таких обра¬зів і в інших письменників — попередників і сучасників Б. Грінченка (Павло Радюк у романі І. Нечуя-Левицького «Хмари», герой-культур. ник Семен Жук у повісті «Семен Жук і його родичі», Юрій Горовенко в повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» О. Кониського, Петро Телепень у повісті «Лихі люди» Панаса Мирного, Павло Чубань з п'єси М. Старицького «Не судилось», Володимир Горнов з драми М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», Мирон Сер-покрил з «Понад Дніпром» І. Карпенка-Карого та ін.), наголошуючи водночас на складності їх культурницької роботи, нерозумінні середо¬вищем, їх трагічній самотності й трагічній долі в цілому.

Проте Грінченкове акцентування на легальній праці серед народу, наголошенні першорядної потреби в просвіті не раз викликало кри¬тичну оцінку. В цьому М. Драгоманов убачав «наївність» під стать наївності «певного сорту московських філософів, як от І. Аксаков та Л. Толстой»1.

І все ж ці заклики, як стверджують дослідники сьогодні (А. По¬грібний), були зумовлені реальним становищем тогочасного україн¬ського села. Темні, неосвічені народні маси не могли піднятися до усвідомлення свого справжнього становища економічного, а тим біль¬ше політичного, пройнятися національною самосвідомістю. Починати треба було з малого — елементарної просвіти, і кожен щирий діяч на народній ниві це добре розумів. Проте навіть найлегальніші, най¬простіші кроки в цьому напрямі викликали, як це виразно показує Грінченко, шалений супротив властей, звинувачення в сепаратизмі, хлопоманії, українофільстві тощо.

Ледь почавши свою культурницьку працю, змушений виїхати з села і його герой Марко Кравченко. Та навіть і та невелика праця, яку він так щиро й переконано провадив, дала добрі сходи. Селяни під його впливом учаться дещо по-іншому дивитися на інтелігенцію, не бачити в ній лише одвічних ворогів — панів «у сурдутах», а жадоба знань, що найголовніше, прищеплюється декому з молодих (сільський учень Корній).

У другій частині повісті дедалі сильніше починає бриніти інша — лірична нота. Поступово пройнявшись Марковими ідеями, його по4

1Драгоманов М. «Сонячний промінь». Повість Василя Чайченка, «Зоря», 1892, № 11—22 // Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 389.

444

кохала дочка господарів Катерина. Покинувши дім батьків, відмо¬вившись від багатого нареченого Голубова, вона їде вчителювати на село. В кінці повісті молоді люди одружуються, але щастя їхнє недовге — Катерина помирає від сухот.

Незважаючи на трагічний кінець, лінія кохання у творі — світла, радісна. Вона знімає зайву публіцистичність, ідейну «заангажованість», робить повість багатшою емоційно, а відтак «читабельнішою».

Розвиток тих самих інтелігентських ідей бачимо і в другій повісті Б. Грінченка — «На розпутті». Коли назва першої повісті — «Соняч¬ний промінь» — символізує світло знань, то другої — загальне сус¬пільне становище, зокрема становище української освіченої верстви, якому письменник приділяє головну увагу.Головними героями твору є два молоді інтелігенти, спочатку студен¬ти університету, які мріють про активну роботу для народу, а потім силою обставин сільські господарі — Демид Гайденко та Гордій Ра¬денко. Поряд з ними — люди різних орієнтацій, різних настроїв. «...Твір Б. Грінченка, — зазначає А. Погрібний, — перша в українській прозі спроба показати різноманіття шляхів, якими йшла (чи сподіва¬лася іти) тогочасна українська інтелігенція. Схарактеризовано тут різні напрямки, погляди, уявлення, відтворено, сказати б, болісний процес пошуків в освічених колах суспільної перспективи... Бачимо молодь, як от Квітковський, що захоплюється толстовством; знайо¬мимося з прибічниками терористичних дій на взір Пачинського; зуст¬річаємо «всеросійських патріотів» на кшталт Давиденка, що починає з порад дочасно «сховатися з своїм українофільством», аби не від¬штовхувати від себе «ліберальні елементи» в Росії, а закінчує відвер¬тим ренегатством — публічною підтримкою урядових дій. Представле¬ні, нарешті, й такі інтелігенти, як Келешинський, впевнені, що у ставленні до життя слід керуватися одним — узяти від нього якомо¬га більше насолод» [1, 18—19].

Головні персонажі повісті Гайденко і Раденко не належать до крайніх правих чи лівих кіл. Це культурники з досить поміркованою і, як їм здається, цілком реальною програмою: «ближче зійтися з народом», «розв'язати йому очі». Але як важко це здійснити! Щоправда, цього деякою мірою досягає Гайденко: засновує на селі школу, успішно лікує (закінчив медичний факультет університету), вщерть заповнює своє Життя фізичною працею (оре, столярує, молотить, робить іншу госпо¬дарську роботу). Це дає йому рівновагу духу, чимало порушену відмо¬вою коханої дівчини Ганни вийти за нього заміж, гармонійний погідний настрій, своєрідне (нехай і неповне) щастя. Демид відчуває себе по¬трібним людям. Зовні він «обмужичився», але простота личить його сильній, прямолінійній натурі. Гайденко, так би мовити, природний Демократ, і селяни, інтуїтивно відчуваючи це, довіряють йому.

Інша натура в Раденка. Син дрібного шляхтича, він ніколи не знав послідовної й упертої праці, — труднощі його прикро вражають

445

і відштовхують. Ще підлітком він звик верховодити, полюбляє, щоб) ним захоплювалися, корилися йому. Це честолюбство як головну рису характеру Гордія автор підкреслює не раз (прийняття пози Наполеона учнем гімназії). Себелюбство й егоїзм, посилена увага д0 власної особи, до ефектності своєї зовнішності й поведінки роблять Гайденка «блискучою» постаттю — і це беззаперечно впливає на жіноцтво. Ганна, яка довгий час знала, поважала, по-товариському любила скромного й непримітного Демида, познайомившись з Гордієм палко в нього закохується і стає його дружиною.

Паралельними лініями показано у повісті невпинну пожиточну працю Демида, його утвердження в своїх принципах і в своєму середо¬вищі — і легковажно-аматорське керівництво економією, що діста¬лася йому в спадок, Гордієм. Заплутавшись у справах, не порозумів¬шись із селянами, він врешті викликає власті й каральний загін, який має утихомирити «бунт» селян і утвердити пана Раденка в його недоведених правах на селянську луку. Відбувається сутичка, в якій гине чесний юнак Андрій, Демидів учень. Навіть сільську владу ля¬кає це жорстоке, безглузде кровопролиття. Пробуджує воно й совість «народолюбця» Гордія, на душі якого ще один прихований гріх: зведе¬на ним Орися, наречена Андрія, яка незадовго перед цим втопилася. Загнаний у глухий кут, Гордій кінчає життя самогубством. Так по-різному склалися й далеко розійшлися шляхи цих різних за вдачек і справжніми прагненнями людей, колишніх нібито товаришів і од¬нодумців.

Провідна думка цих повістей виразно співпадає з твердо виголоше¬ним Франком поглядом на інтелігенцію, яка «повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щи¬рим чуттям до народу; а відтак інтелігенція повинна зідентифікува-тися, злитися з народом, повинна стати серед нього як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він, повинна стати для нього і адвокатом, і лікарем, і вчителем, і порадником, і покаж¬чиком в ділах господарських, і добрим сусідом та помічником у всякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власною працею, власним життям бути приміром народові. Вона повинна, як та культурна Ц освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту»1.

Уже перші повісті Б. Грінченка з інтелігентського життя стали набутком української літератури. Вагома суспільна проблематика, широке коло героїв, які представляють різні верстви міста і села, яскраві ліричні й драматичні сцени, сильний дискусійно-публіцис-

'Фракко І. Чи вертатись нам назад до народу? // Зібр. творів: У 50 т — К-, 1986. — Т. 45. — С. 148.

446тцчний струмінь роблять їх цікавими документами доби. Вони гідно позвивали й продовжували багату українську й світову повістярську традицію і стверджували високу оцінку О. Кониського. І все ж таки письменник відчував (враховуючи досвід і свій, і інших українських майстрів прози, зокрема І. Нечуя-Левицького), що «...тип позитив¬ний українського інтелігента ще й не виробився до пуття» [1, 22]. Можливо, саме через це у своїй наступній повістевій дилогії «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» автор не торкається проблем інтелігенції, а всю увагу віддає селу, яким воно поставало на ру¬бежі віків з усіма своїми складними й болючими процесами.

У центрі обох творів родина селянина Пилипа Сиваша, людини зі старосвітськими поглядами, чесного, працьовитого господаря. «До¬чок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів — Денис, Роман і Зінько» — починає свою розповідь автор. І саме життєві шляхи синів, їхні долі автор живописує уважно й послідовно, у стилі повісті-хроні-ки. Старший, Денис, поступово перетворюється на заможного госпо-даря-куркуля з усіма притаманними йому рисами. Вдавшись у батька запопадливою працьовитістю, він всі сили кладе на те, щоб виби¬тись у багачі, і робиться обмежено-черствим, навіть жорстоким (сцена звірячого катування брата Романа, що став конокрадом). Про нього автор говорить, що він «був з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, а всю свою силу, всі свої думки й почування віддають одному — аби придбати більше, аби стати заможним хазяї¬ном. Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні інших думок, ні інших поривань, опріч тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі інші, не хазяйські, справи. А вже тих, хто стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм недбаль¬ством, ледарством досягти більшого, — таких людей вони ненави¬дять як найгірших злочинців і лиходіїв» [2, 185].

Інший молодший брат, Сиваш Зінько. Це тип правдошукача, лю¬дини, якій болить не тільки своя, а й чужа біда, чужий біль. Він самотужки вивчається грамоти, купує собі «книжку з законами», щоб мати змогу оборонити селян від панського та хазяйського кру¬тійства. Під стать йому і Гаїнка, його ніжна і віддана дружина. В другій повісті дилогії Денис, частуючи у себе поважних гостей, багатирів та сільське начальство, подумки порівнює їх з друзями молодшого брата: «Не голота яка з Зінькової кунпанії, а поважні кремезні гос¬подарі — з їми хоч яке діло робити можна — подужають! І грішми, Достатками вони — сила, і в громаді сила».

І все ж, іронізуючи з однозначної націленості Дениса на господарст¬во і збагачення, читач віддасть належне і його чесності, і прямоті.

Не так давно дослідники ставили образ Дениса в один ряд з Йосипом Бичком («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького) або Пузирем («Хазяїн» І. Карпенка-Карого). Буде справедливіше, проте,

447

поставити його поряд з образом Грицька («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика). Особливості цього типу Б. Грінченко підкреслює не раз, даючи психологічне тлумачення навіть виявам Денисової жорстокості. Так, за неодноразове конокрадство, крадіжки Денис готовий закатувати навіть рідного брата Романа. Бо «проти таких людей (злодіїв) озивається криком кожна крапля їх трудівницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх немає тоді жалю».

Тільки в другій повісті, «Під тихими вербами», Денис, по суті, перетворюється на жорстокого, нещадного до найбіднішого селянства хазяїна. Він підкуповує сільські власті, радіє, що мужикові-греч-косієві дадуть «по мордяці».

Найдокладніше і найяскравіше простежено в першій повісті — «Серед темної ночі» — образ середульшого брата, Романа Сиваша, чи, як він сам починає себе величати «по-міському» — Сивашова. Роз¬бещений і морально спотворений солдатчиною й прикладами «легкого» життя в місті — у швейцарах, наглядачах, — він, повернувшись до¬дому (бо як ледаря, безвідповідальну людину його скрізь виганяли), не хоче жити трудовим життям. Мужицька праця видається йому надто важкою, не гідною його особи. Він мріє про службу, де можна брати хабарі, «соблюдати свої інтереси» й не трудити рук.Стосунки між Романом і його родиною — старим батьком, брата¬ми — дедалі більше загострюються. Денис починає підозрювати брата, і то цілком справедливо, у крадіжках (пшениця, кожух, потім сало), а батько твердо відмовляє ледареві й п'яниці у його частці госпо¬дарства. Впійманий на крадіжці й приведений братом Денисом до волості, зганьблений на все село, вигнаний з дому, Роман іде до міста. Тут і розгортається його нехитра епопея. «Легка» й прибуткова служба чомусь не йде Романові до рук — він безграмотний, не має жодного досвіду роботи, ще й відчуває непереборну нехіть до всякої тривалої, напруженої праці. Цілком психологічно вмотивовано він потрапляє через нічліжний дім до кубла приміських злодіїв-конокра-дів. Нещадні вороги селянства, руйнівники його добробуту й самого життя, конокради свідомі того, що й з боку селян не матимуть по¬щади, якщо потраплять до їхніх рук. Тож війна йде на смерть.

Продовжуючи у змалюванні соціального дна традиції А. Свид-ницького й Панаса Мирного, Б. Грінченко досить колоритно, але без усякого співчуття змальовує побут і мораль злодіїв. Серед них є яскраві, сильні постаті, як-от своєрідний «ідеолог» цієї верстви, недовчений семінарист Патрокл Хвигуровський, або «зручний, сміливий» ватажок усієї зграї Ярош. Переконуючи Романа пристати до них і не боятися гріха, Хвигуровський каже: «Нема правди в світі, а єсть сама хапа¬нина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить, той багач, хто не вхопить — той харпак!.. Бо Homo homini lupus est!» (Людина людині вовк. — Лат.) [2, 220].

448

т

Зберігши якісь залишки здорової моралі, Роман вагається, за¬мислюється над тим, що з ним відбулося й відбувається :

«Кожен чоловік шукає кращого, — коментує автор, — а, живши в горо¬ді, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого началь¬ника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і заробіток більший» [2, 59].

Лютуючи на батька й брата, Роман «зовсім не думав про те, що й він погано зробив». Та згадки про пережиту ганьбу (привели до волості зі скрученими руками, як злодія) допомагають Романові скорі¬ше забути про свій трудовий селянський корінь і стати одним з най¬активніших грабіжників-конокрадів. «Дужий, зручний, смілий і на¬хабний — він подужував скрізь і щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товаристві він був дуже корисний чоловік...» [2, 71]. Особ¬ливо ж корисний тим, що був з Диблів — села, що «якось зостава¬лося досі незайманим» коноводами. Саме Роман допомагає спочатку вивести батькових троє коней, а там і коней ближчих і дальших сусідів. Розпалений розповідями Патрокла про колишні заробітки й колишніх сміливців, він вигадує «дотепну штуку» — підпалення клуні свого колишнього сусіда-селянина і виведення коней з протилежно¬го кінця села. Але на цій справі Роман попадається.

Перша повість дилогії закінчується страхітливою картиною кату¬вання Романа: його кидають у підпалену ним же клуню, печуть вог¬нем, вимагаючи, щоб назвав спільників. І перший у цьому самосуді — брат Денис. «Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився» [2, 133]. Рятують життя злочинцеві брат Зінько і Левантина — сільська наймичка, Романова покритка.

Образ цієї безщасної сироти, гарної, лагідної, ніжної дівчини, передчасно зломленої молодої сили — чи не єдина світла пляма у мороці життя — життя серед темної ночі. Добре слово Романове, його увага скорили серце дівчини. В місті вона всіма силами зма¬гається за те, щоб її коханий кинув злодійське товариство, але його зіпсована натура не піддається на умовляння і прохання. Переживши потрясіння від сцени самосуду, Левантина тяжко захворіла і за місяць згасла у тюремній лікарні. У епілозі про це говориться:

Умерла серед похмурих огидних стін з ґратами.

Ні один сонячний промінь не осяяв її обличчя в час смертний.

Ні одна рідна щира душа не стиснула їй руки.

Над нею схилились тільки попсовані неволею й гріхом обличчя.

Це були обличчя таких безщасних, як і вона... хоч і не таких

прекрасних і чистих душею [2, 137].

У другій повісті дилогії на перший план виходить образ Зінька Сиваша; ширше змальована й сільська громада у протистоянні двох

15 2-268449

полюсів: багаті хазяї й трудові низи. Сім'я Сивашів, «осумнівши» після заслання до Сибіру на каторгу Романа, розпалася: Денис, відділив¬шись, дедалі більше багатіє й черствіє, водить «кунпанію» лише з бага¬тирями й властями (процес над Романом, де він був основним обвинува¬чем, йому не пошкодив, «бо раз, що з батьківщини більше припало, а друге — всі знали, що він сам і впіймав Романа»).Зінько очолює бідніших, засновує для них касу, просвіщає, вчить грамоті, навчає, як відстояти свої права. Допомагає йому й освітлює життя дружина Гаїнка, жінка доброзичлива, чутлива до кожного щирого слова. Подружні стосунки Гаїнки й Зінька змальовані пое¬тично, із замилуванням, навіть з певною часткою ідеалізації (сцена на пасіці й ін.).

Багатирі бояться Зінька, його проникливого розуму, його впливу на селян. Громада під впливом молодшого Сиваша дедалі сильніше опирається нахабним діям багатіїв. Протистояння загострюється, і під тихими вербами знову й знову чиняться звірячі злочини (вбивство Панасом та Іваном Момотами третього брата — Грицька — за деся¬тину землі).

У кінці повісті «хазяї села» розправляються і з Зіньком — його побито до півсмерті. Тяжкий стан героя ще погіршується через зна-харчине зілля. Сцена прощання Зінька з рідними й близькими носить символічний характер:

—... Добувайтеся правди! Тяжко без світу!.. Де він?.. Де він?.. — питав

хворий, уже блудячи словами. —- Коли б хто показав! [...]

—Ще не зійшло сонце?

—Скоро зійде, — відказав Карпо [2, 297, 298].

Критика не раз відзначала художню досконалість повістевої ди¬логії Грінченка. І дійсно, природна, вільна композиція, відсутність «дидактичного настановлення», яке так сильно відчувалося в ранніх творах, глибоке розуміння процесів, що визрівали на селі, яскраві, психологічно переконливі образи — все це робить її значним явищем української літератури межі віків. І. Франко наголошував, що в своїх писаннях Б. Грінченко виявляє, побіч знання мови української, гаря¬чу любов до України, щирий демократизм, «бистре око на хиби української суспільності» і називає його «талановитим поетом і по¬вістярем».

Третя, найпізніше написана повість — «Брат на брата» (1907), тривалий час залишалася поза увагою літературознавців. А згодом «трактувалася... з вульгарних, засоціологізованих позицій — мов¬ляв, відбито в цьому творі нерозуміння революції. Насправді ідейне звучання повісті значно глибше», — зазначає дослідник А. Погрібний. І робить висновок: «Провідна думка твору: якщо народ не дав одно¬стайної відсічі погромникам, — праці, отже, було докладено ще не достатньо, до революції селянство прийшло не підготовлене... То

450

що — пройнятись гнівом супроти народу, відвернутися від нього? Ні, від такого висновку герой далекий. Навпаки, слід пережити цей руйнівний вибух некерованої сили та ще з більшою терплячістю взя¬тися до праці — для належного скористання наслідками революції народ треба готувати...» [1, 24].

Піднімаючи у творі кардинальну для переддня революції проблему стосунків інтелігенції і народу, Б. Грінченко торкнувся й винятково важливого питання довіри народу до інтелігенції, до того конгломе¬рату ідей і понять, які остання несла, до того шляху, на який вона вказувала і підштовхувала. Глибоко осмислюючи й показуючи ті яви¬ща, які відбувалися в суспільстві на початку XX ст., зокрема напе¬редодні і під час революції 1905—1907 pp., письменник основною причиною їх вважав темноту й неосвіченість народну, недостатність просвітительської діяльності з боку інтелігенції. Проте в цей же час, у 1909 p., відомий релігійний філософ і соціолог С. Булгаков побачив причину цих явищ по-іншому. У статті «Героїзм і подвижництво», написаній для відомого збірника «Вехи», він зауважує: «Зіткнення інтелігенції і народу є передусім зіткнення двох вірувань, двох релігій, і вплив інтелігенції виявляється насамперед у тому, що вона, руй¬нуючи народну релігію, розкладає й народну душу, зрушує її з не¬порушних досі вікових засад. А що ж дає вона замість цього? Як сама вона розуміє завдання народної просвіти? Вона розуміє їх по-про-світительськи, тобто передовсім як розвиток розуму й збагачення знаннями. А врешті, за браком часу, можливості і, що важливіше, освіченості самих просвітителів це завдання замінюється на догма¬тичний виклад учень, що панують у певний час, у певній партії (все це, звичайно, під маркою найсуворішої науковості), або ж повідом¬ленням розрізнених знань. При цьому виявляється найсильніше і вся наша загальна некультурність, недостача шкіл, навчальних посібників і перш за все відсутність простої грамотності...

Усі ми вже бачили, як здригнулася народна душа після щеплення їй значної дози просвіти такого змісту, яка гірка була її реакція на цю духовну спустошеність у вигляді зростання злочинності спочатку під ідейним приводом, а потім і без цього приводу...

Звідси зрозумілі основні причини глибокої духовної суперечності, Що роздирає Росію в новітні часи, розпад її нібито на дві непоєднувані половини, на правий і лівий блок, на чорносотенство і червоносо-тенство»1.

Отже, йдеться не про брак просвіти чи її непотрібність в існуючих формах, а потребу в ґрунтовній і планомірній освіті, не про поверхо¬ве ознайомлення мас з політичними чи ідеологічними завданнями, а вироблення моральної особистості, при якому немає стрибків і чу-1Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи. Интеллигенция в России: Сб. статей 1909—1910. — М., 1991. — С. 79—80.

451

дес, нема катаклізмів і перемагає самодисципліна. І це вироблення особистості, вважає філософ, можливе лише на засадах християн¬ства, а не декларованого інтелігенцією атеїзму. «В нашій літературі багато разів указувалось на духовну відірваність інтелігенції від народу, — пише С. Булгаков. — Інтелігент завжди коливається міме двома крайнощами — народопоклонством і духовним аристократиз¬мом, ставленням до народу як до об'єкту рятівного впливу, як до неповнолітнього, що потребує няньки для виховання «свідомості», непросвіщенному в інтелігентському розумінні слова. Не продумала й нездатна вирішити інтелігенція і національної проблеми. Бо «на¬ціональна ідея спирається не тільки на етнографічні й історичні за¬сади, але перш за все на релігійно-культурні...»1.

Це дає відповідь на питання, чому інтелігентська діяльність так часто терпіла крах. Зокрема, це засвідчено й «ідеологічними» по¬вістями Б. Грінченка — «Сонячний промінь», «На розпутті» і, особ¬ливо, «Брат на брата».

Євгену Корецькому, головному герою повісті «Брат на брата» припа¬ла роль набагато активніша, ніж «націонал-радикалам» з попередніх повістей Б. Грінченка Кравченкові чи Гайденку. Він за політичну про¬паганду сидить у в'язниці.

«На допитах йому казано:

-— А, вьі там конституционньїе приговорьі составляете!.. Народньїе из-бранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократией!.. Ну-с, — так обождите немного: вьі очень поторопились!..» [2, 300].

З цих слів читач може з'ясувати і напрям громадсько-політичної діяльності героя, і характер звинувачень його. Проте несподівано для героя в день оголошення «височайшого» царського маніфесту 17 жовт¬ня 1905 року, згідно з яким, аби приборкати революційну хвилю, народові було «даровано» конституційні свободи, його випускають заі амністією. За мурами в'язниці Євгена Корецького чекають його чис¬ленні прихильники, і екзальтована зустріч героя, що став символом проголошеної свободи, переростає у широкий мітинг, справжнє народне віче. Герой промовляє на цьому вічі — і яким гірким парадоксом до всіх наступних подій, якою наївною інтелігентською мрією виглядають ці його захоплено-щирі, зі сльозами на очах, слова! Завершує свою промову Корецький твердою і радісною певністю у перемозі:

«Народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного ща¬стя і та свідомість об'єднує його з інтелігенцією в одну велику сім'ю. І ця сім'я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визво-| лення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі... Воно го-1 рить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів| щасливого, вільного, могучого робітницького життя!..» [2, 310].

'Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи. Интеллигенция в России: Сб. статей. — С. 75—76.

452

Та дуже скоро цим романтично-захопленим дифірамбам волі суди¬лося розвіятися, На другий день по приїзді Корецького в село прихо¬дить звістка про єврейські погроми в місті, в сусідніх селах: нарешті попереджають і Євгена Петровича, щоб чекав непроханих гостей... Особливу лють погромників викликає чутка, що «демократи» стоять за те, аби віддати мужицьку землю жидам». Корецький вирішує не тікати, а чекати погромників і поговорити з ними. Та розмова вихо¬дить коротка і закінчується розправою з учителем, якого жорстоко, мало не до смерті, б'ють. Останнє враження Корецького — рука з ломакою його колишнього учня Демида, рука, яку учитель лікував і «вигоїв для чесної праці».

У картині нещадно розгромленої учительської оселі підкреслено численні деталі нищення всього, що має якесь відношення до куль¬тури, особливо до священної для інтелігента-народника просвіти: «замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу»; «білі грудочки гіпсового Шевченка втоп¬тано було в чорну калюжу з каламаря»; «по всій хаті лежали ве¬ликі картки з ілюстрованого Данте»; «на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина «Історії культури»; рамку з «ве¬ликої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддалив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла» [2, 324].

Найбільше вражає Корецького те, що робилося все це не лише п'яними хуліганами, озвірілими хазяйськими синками, а звичайними селянами, серед яких і його колишні учні. Очевидно, щеплення «прос¬вітою» не дало бажаних результатів, як це й відзначала філософ¬ська думка рубежа віків; не захопило в свою орбіту глибших коре¬нів формування духовності, моральності. І заслуга Б. Грінченка в то¬му, що він, навіть усупереч власній народницькій доктрині, зумів виразно і точно змалювати ці процеси.

МАЛА ПРОЗА Б. ГРІНЧЕНКАБагато працював Б. Грінченко й у жанрі малої прози, оповідання і нарису, створивши їх близько п'ятдесяти. Тематичний діапазон її Досить широкий: це оповідання про дітей: «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство, поневіряння й самотність, через які у підлітка з'являєть¬ся навіть думка про смерть, самогубство: «Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885).

Чимало уваги приділяє Грінченко безрадісному становищу сіль¬ської школи, вчителів: «Екзамен» (1884), «Непокірний» (1886), «Хата» (1886). «Сьогодні великий день у Тополівській школі, — коментує

453

останнє С. Єфремов, — у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної — колишній писар, може, той самий, що одсудив Ципченкові Шоломійчину хату. Екзамен — пострах і погроза вчителеві і школярам — обертається в якусь комедію осві¬ти, а закінчується, звичайно, закускою та водочкою»1.

Образи дітей виведено і в оповіданнях «Чудова дівчина» (1884), «Олеся» (1890), творах з патріотичною ідеєю, де в гостросюжетній формі підноситься думка про потребу відданості своєму народові й країні.

Справжніми перлинами серед оповідань Грінченка є твори про добре відоме йому село, сільську недолю — особливо про трагізм становища незахищеної, бідної і самотньої людини. Три такі твори проаналізував, високо оцінивши, С. Єфремов — «Без хліба» (1884), «Хата» (1886) й «Каторжна» (1888). До них можна додати ще кілька, зокрема «Підпал» (1893), про яке М. Драгоманов писав: «Воно «ви¬держить .«добру фігуру», в якій хочете літературі», та «Дядько Тимоха» (1885).

Порівнюючи Україну М. Гоголя, казковий край, «где все обильем дьішит», де молоком і медом тече земля, де у вишневих садочках витьохкують соловейки, обіймаються молодята і живуть поетичні, трохи ліниві і безпечні, ніби сонні, проте дуже привабні люди, з Україною Б. Грінченка, С. Єфремов писав: «У Грінченка Україна — то край тяжкої праці, край злиднів, що забиває в людях часто всі їхні людські риси, край безмежного терпіння й знущання вла¬дущих класів та урядових органів, край, нарешті, безпросвітної темноти, що служить за добрий погній і тим злидням матеріаль¬ним, і тому нагнітові духовному, що посіли землю нашу од краю до краю»2.

Адресованість оповідань сільському читачеві зумовлювали ясність і простоту форми, хронологічну чіткість і послідовність, поєднання! трагізму ситуацій з оптимістичною надією на краще майбутнє.

Критика відзначала і моралізаторсько-дидактичний тон низки творів, публіцистичність викладу. Врешті М. Чернявський у спога-| дах про митця наголошував на традиційності його художньої мане-| ри як принципової основи творчості: «Я зараз почув різницю між! Грінченком і Коцюбинським, як взагалі щодо розуміння й оцінки! творів і письменників, так, головним чином, і щодо їх мови. Коцю-І бинського принажувала в творах, так би мовити, їх екзотичність,! часом штучність, взагалі те, що здавалось йому новим і оригіналь-| ним. Грінченкові більше подобалися твори вільні від штучності, він | любив писання реальне, правдиве й доступне широким масам. Щодо]

— С. 329.

С. Грінченко // Літературно-критичні статті. — К., 1993. 2Там само. — С. 328.

454

мови, Коцюбинський був прихильником мови західноукраїнської й почасти галицької, а Грінченко навпаки»1.

У рецензії на «Писання» Б. Грінченка (К, 1905. — Т. 2) підкреслюва¬лася, крім названих рис, і певна сентиментальність оповідної манери письменника, особливо в творах про дітей чи підлітків («Сама, зовсім сама»)2. Цю рису великою мірою успадкував сучасник і послідовник Б. Грінченка А. Тесленко.

Окремою сторінкою малої прози Б. Грінченка були твори про шах¬тарів Донбасу, їхню каторжну, небезпечну для життя працю, поне¬віряння їхніх сімей, у першу чергу дітей: «Серед чужих людей» (1889), «Батько та дочка» (1893), «Панько» (1893). Як і в інших українських письменників, які зверталися до теми життя шахтарів, чи, у західно¬українському варіанті, добувачів нафти — «ріпників» (Г. Барвінок, І. Франко, С. Черкасенко) в оповіданнях Грінченка розкриваються насамперед соціальні причини (безземелля, визиск властей, злидні), які гнали селянина на шахти. Письменник розкриває деморалізуючі риси шахтарського побуту: пияцтво, всілякий «бруд і гидоту», амо¬ральні явища серед «шибайголови шахтарської». Як «Вівчар» та інші герої, вчорашні селяни у Франка, шахтарі Грінченка мріють поверну¬тися додому, до роботи на землі, бо «нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля».Окрему сторінку оповідної прози Б. Грінченка складають його твори з життя панів й інтелігенції: «З заздрощів», «Зустріч» (1892), «Байда» (1892), «Як я вмер» (1901), «Історія одного протесту» (1905), «Сам собі пан» (1906), частину яких написано у гостро сатиричному ключі. Письменник відтворює в них таке типове явище, як відхід інтелігенції від народолюбних ідеалів, данини романтичній моло¬дості, й успішне «отверезіння», що виявляється у «робленні кар'є¬ри», її супроводжують псевдопатріотизм і всіляке словоблудство. Адже більша частина наших земляків лежить у патріотичній ле¬таргії по кількадесят років», — з іронією говорить Грінченко про інтелігенцію. В їх діяльності він бачив «тільки парад, усі ці збори і роковини, тільки слова, суцільне лицемірство». По суті, життя та¬кого «інтелігента» лише «рабство, невільництво духовне», в ньому відсутня корисна справа, є лише прагнення «спати мертвим сном тоді, як уже світає світ»3.

Отже, в малих і середніх формах епічної творчості автор пере¬важно послуговувався традиційними формами письма. Проте нові теми, нові образи, які з'являлися в його оповіданнях і повістях, новий, більш динамічний темп життя в кінці XIX — на початку

1Чернявський М. Кедр Ливану: Спогади про Б. Грінченка. Ювіл. вид. — Херсон, 1918.

!Яова громада. — 1906. — № 5. — С. 148.

історія української літератури: В 8 т. — К., 1968. — Т. 4, кн. 2. — С. 42.

455

XX ст., потребували нових стильових прийомів, нового типу зобра¬ження. В прозі дедалі більше утверджується імпресіоністична пси¬хологічна новела, в якій, відкидаючи описовість і докладну оповід-ність, головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини, на її індивідуальній, осібній психології. Психологічне дедалі частіше виступає як соціальне (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винни-ченко й ін.), і це торкається не тільки новели, а й оповідання, повісті, роману, драми. Пробує писати в новій манері й Б. Грінченко. Виразна тенденція до новелістичності, настроєвості виявляється в поезії в прозі «Болотяна квітка», оповіданнях «Історія одного протесту», «Пан Коцький»; циклі «Дрібнички» («Верби», «Вітер», «Ліс», «Степ горів», «На замку Св. Янгола»).

ДРАМАТУРГІЯ

У 90-ті роки Б. Грінченко працює в різних жанрах драматичної творчості: створює драми, комедії, інсценівки, жарти, пише драма¬тичну поему. Як і діячі «театру корифеїв», відомі драматурги М. Кро-пивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, він широко дивиться на театр, на його великі суспільно-виховні можливості, — дивиться як на трибуну, з якої найзручніше й найпереконливіше можна пропа¬гувати свої погляди. Першим твором у новому для нього літератур¬ному роді була комедія у п'яти актах «Неймовірний, або Чоловік ті жінка без віри не спілка» (1893, опубл. 1896). За своїм характером ц типова «розважальна комедія» або «комедія ситуацій». У кінці твор; непорозуміння розплутано, й усе завершується щасливо. Автор зма льовує шаржований образ сільського писаря-фендрика, довкола ньо: розгортається чимало водевільних сцен, розрахованих на невибаг ливий комічний ефект. Автор розумів слабкість першої своєї спроб: і не вмістив його до зібрання драматичних творів.

Протягом 1894—1895 pp. Б. Грінченко створює комедію «Нахма рило» («Дядькові примхи», опубл. 1897 p.). Центральним у творі образ народного учителя Тараса Вільхівського, який, працюючи н селі, всіма силами служить завданням народної просвіти і піднятт; народного добробуту. В творі відбилася й ідея створення хлібороб ських спілок, що в цей період почали з'являтися в багатьох села Херсонщини (Аджамка, Федвар, Каніж, Панчево, Чубівка та ін.| Ініціатором створення їх був відомий кооперативний діяч, народни М. В. Левицький. Діяльність Левицького, створені ним артілі-спілки як певна форма захисту селян від глитайського визиску й великого землеволодіння захоплювала багатьох: їй присвятив свої драми «Конон Блискавиченко» М. Кропивницький, «Понад Дніпром» І. Карпенко-Карий.

У п'єсі Б. Грінченка йдеться про заснування громадської каси з ініціативи прогресивного учителя; він же дає селянам книги про

456

хліборобські спілки, допомагає придбати великий наділ землі у сво¬го дядька поміщика Шевцова за помірну ціну тощо. Досить уже традиційним для інтелігента-народолюбця, та ще й дворянського походження, є ще один крок героя: одруження з сільською дівчи¬ною, яку він готує до екзамену на вчительку.

У першому варіанті п'єси герой говорить своїй коханій:

«Хіба ж ти не бачиш, що наше одруження знищить пана і мужичку, а зробить двох людей однодумних? А в сьому, щоб не було ні пана, ні му¬жика, щоб були самі люди та брати — в сьому вся сила, від сього залежить все щастя людське і вся наша сила; вся наша праця повинна піти на те, щоб знищити зовсім ті огидні касти, панів і мужиків»1.Згодом цей, як і інші програмні монологи, автор зняв під впли¬вом гострих звинувачень у втомлюючій тенденційності. Критикува¬ли й інші аспекти п'єси, зокрема ту легкість, з якою вчитель долає всі перешкоди: переконує обуреного дядька, дає раду селянській громаді в питанні придбання землі тощо. О. Маковей з приводу п'єси «Нахмарило» писав: «З великої хмари виходить зовсім малий дощ... Левчук (прізвище вчителя в першій редакції п'єси. — Авт.), правда, дбає ще і про громаду, про освіту, спілки і землю (се звичайне заняття усіх українських інтелігентів — у писаних тво¬рах), але нехай би він, сердега-оптиміст, так патетично не декла¬мував про нищення каст тому тільки, що він свою Марту (перший варіант імені. — Авт.) вивчив так, що вона може здавати учи¬тельський іспит. Коли йому освітою, спілкою і землею вдасться збли¬зити панів (хоч де ж ті пани, окрім нього самого) і мужиків до себе, то він справді заслужить собі велику похвалу, але про зни¬щення каст і залежне від того людське щастя ще далеко говорити не може»2.

Досить бліді, мало індивідуалізовані у п'єсі образи селян, і на¬самперед образ коханої Тараса Вільхівського Марисі. Всі вони чемні, лагідні, прагнуть просвітитися, всі захоплені своїм учителем. Ці ідеалізовані постаті не залишаються в пам'яті читача (глядача) як повнокровні живі люди. Такою ж ідеалізованою постаттю є врешті і головний герой. Більш-менш колоритною фігурою в творі є лише поміщик Шевцов — легковажний, нуртуючий у порожньому про¬сторі. Йому завжди не вистачає грошей і завжди повно прожектів, як їх добути й поправити свій стан. Він з усім легко погодиться, як погодився врешті з одруженням небожа з мужичкою, аби була надія виконати свої плани.

'Зоря. — 1897. — № 9. — С. 169. 2Літературно-науковий вісник. — 1898. — Т. 2. ■

457

У 1898 р. Б. Грінченко пише драму на п'ять дій «На громадській роботі», в якій знову звертається до проблеми взаємин вищих і нижчих класів, інтелігенції і народу, декларує свої погляди на роль і завдання

С. 37.

освіченої верстви. П'єсу було опубліковано у 1901 р. в «Літератур¬но-науковому віснику» під назвою «Арсен Яворенко».

У центрі твору молодий пан Яворенко — людина інтелігентна, поступовських поглядів, яка щиро хоче допомогти селянам покращи¬ти їхнє становище. Рупором ідей Арсена в першій дії виступає його сестра Харита. Вони разом із братом і роз'яснюють Арсеновій дру¬жині свою програму:

«X а р и т а. [...] Арсен правду каже, що погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах... і цікавиться тільки своїми власними справами:

Ольга. А що ж іще їй треба робити?

Харита. Та от сюди йти... Треба, щоб культурні люде йшли на село, працювали там... несли світ і культурність туди, де цього нема.

Ольга. Та я вже це все чула... тільки не розумію — через віщо це так треба.

Арсен. Через те, що кожен з нас повинен служити своєму народові краєві, як уміє.

Ольга. Як то служити?

Арсен. Ну, повинен дбати про добро громадське... щоб людям кра¬ще — і тілом, і духом — жилося... Щоб люде наші не темні, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а наїдені й напитені... Повинен: дбати, щоб на нашій землі не піски та болота були, а поля з колосистим хлібом, з садками запашними, з лісами зеленими...» [2, 548—549].

Таких програмних монологів — і самого Арсена, і його сестри —4 у п'єсі чимало. Щоправда, герой намагається робити корисну справу: осушити понад триста десятин болота (землі селян), а з нею разом і тридцять власних, зробити на цій землі сіножать, бо, як тлумачить він селянам, «нема у вас ні лук, ні степу», «не стає сіна, мусите купувати». Селяни спочатку погоджуються, дають на цю справу гро¬мадські гроші, але згодом, підбурені багатієм Напченком, різко міняють свою думку, вирішують, що Арсен, скориставшись грошима грома¬ди, осушить лише свої землі, одурить їх. У цьому виявляється спо¬конвічна недовіра мужика до пана. Селяни руйнують греблю, побу-; довану на гроші Яворенка, й вода розливається по полях. Налякані селяни приходять до Арсена з проханням допомогти, не одступитися від них через їх темноту. Фінальна розмова Арсена з ними має після ] всіх переживань і страждань героя трохи не ідилічний характер:

«Селяни. Грошей ми дамо!.. З громадських дамо!.. Скинемось!.. І ваші вернемо, і на роботу дамо.

— Самі робітників постачимо!.. Громадою робитимем... — Тільки пожалій¬те нас, поможіть!..

Арсен. А вірите мені тепер?

Селяни. Віримо! Всі віримо!

Арсен. Будете мене слухатися?

Харита. Будуть! Будуть!

Селяни. Будемо!..

Арсен. Коли так, — усю громаду на роботу!..» [2, 586].

458За всієї серйозності ідейних і практичних завдань, якими керується цей прогресивний народолюбний діяч у стосунках з селянами, відноси¬ли сторін — це відносини учителя з учнями, про що особливо ви¬разно свідчить остання сцена. Виразним є і зверхнє ставлення героя по народу як до об'єкта рятівного впливу, як до неповнолітнього, що потребує няньки для виховання «свідомості», неосвіченого в інте¬лігентському розумінні слова.

Дидактичність і декларативність суттєво знизили художній рівень п'єс і закрили їм фактично дорогу на сцену. Вони залишилися літера¬турними документами доби, — документами, що виявляли настрої певної частини інтелігенції. А село з його живим життям, з живими типами і правдивими стосунками побутує у п'єсах Грінченка радше всупереч основній тенденції, ніж у відповідності до неї: це окремі епізодичні типи чи сцени.

Останнім драматичним твором Грінченка, була п'єса з п'яти дій «На новий шлях» (1905). Це була спроба створення «сімейної» драми з внутрішнім психологічним конфліктом. В основі колізії п'єси — різні погляди на життя подружньої пари. Чоловік — людина аморальна, яка придбала своє багатство нечесним шляхом. Дружина — жінка порядна, з високими життєвими принципами, дізнавшись, на яких засадах будувався їхній добробут, розриває стосунки з чоловіком і стає «на новий шлях» — шлях трудового життя у згоді зі своїм сумлінням. Та спроба Б. Грінченка створити психологічну драму не вдалася. В «Огляді української літератури за 1906 рік» І. Франко писав: «Тема, без сумніву, інтересна, тільки, на жаль, проведена дуже блідо, всі дійові особи зовсім шаблонові, мотивування подій слабе і наївне, а цілість не робить ніякого враження»1.

Дещо вище оцінювала критика драматичні твори історико-роман-тичного плану. Перша віршована драма на п'ять дій «Ясні зорі» (1894, опубл. 1897) написана на основі народних пісень та дум про турецьку неволю. Ясні зорі України світять нещасним в'язням довгі роки, зігрі¬вають серце в неволі. Ідея любові до рідного краю, палкий патріотизм буквально пронизують твір. Підкреслюється, що за Вітчизною-Ук-раїною тужать не лише ті, хто недавно потрапив у полон, а й ті, що пробули на турецькій каторзі довгі роки, і навіть ті, які в силу обставин «потурчились», «побусурманились». Проте надмірний пат¬ріотичний пафос, велика кількість піднесених монологів тощо зни¬жують динаміку подій, порушують художню цілісність твору. П'єса явно «переобтяжена декламаціями про кохання і красу рідного краю» (О. Ставицький).

Наприкінці 90-х років Грінченко пише ще дві драми про історичне минуле України — «Степовий гість» (1897, опубл. 1898 р. у «Літера-

'Франко І. Огляд української літератури за 1906 рік // Рада. — 1907. 22 лют.

459

турно-науковому віснику», перша назва «За батька») і «Серед бурі» (1897, опубл. 1899 p.).

У першій з них відтворено події напередодні визвольної війни 1648—1654 pp. До господи шляхтича Степана Золотницького прибу¬ває козак, який називає себе лейстровим з табору коронного гетьмана Потоцького, хоча насправді є сином другої дружини Золотницького Василини. Поступово розкривається гостра драматична ситуація: Золотницький підступно убив колись чоловіка Василини Демченка і думав, що убив і її сина Якима. Та Яким залишився живий, служив на Запорожжі. Перед наступом військ Богдана Хмельницького він прибуває у рідне село, щоб поквитатися з кровним ворогом.

Шляхтич Золотницький, який зазіхнув на землі й господарство, а також молоду дружину Демченка, ненавидить український народ, козацтво ненавистю жорстокого кривдника, ґвалтівника й боягуза. Для нього запорожці — «гультяї всі і розбишаки», про Хмельницького він говорить: «Проклятий бунтовник! Давно треба йому на шибениці висіти або на палі кричати!». Так же міркує і син Золотницького — молодий шляхтич Ясь. Для нього козацьке військо — «хлопи, волоцю¬ги, здобишники!.. Несила буде їм проти шляхетного війська вистоя¬ти». Внаслідок складних і драматичних подій Якима Демченка ув'яз¬нюють, але його звільняє, рятуючи від смерті, кохана дівчина На¬таля. У фіналі драми перемагають Яким і козаки. П'єса закінчується оптимістичними словами Якима: «Панове молодці! Мамо! Наталю!.. Бог посилає нам волю!»

Критика відзначала такі якості драми, як динамізм, гостроту конф¬лікту, сценічність, водночас зауважуючи блідо виписаний загальний історичний фон.Найбільшу популярність серед історичних творів здобула драма Грінченка «Серед бурі». Події в ній віднесені до періоду Руїни — тяжкого лихоліття й міжусобних чвар, які настали в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Як і в п'єсі «Степовий гість», цент¬ральною є фігура одного з численних маловідомих героїв визвольної війни полковника Василя Коваленка. Мужній воїн, талановитий воє¬начальник і передусім — палкий патріот Вітчизни, він стає на чолі козаків, які захищають під час облоги рідне місто від польсько-шляхетських військ. Складність ситуації полягає в тому, що проти Коваленка виступають і прямі вороги, і приховані з числа козацької старшини, які заради особистих вигод зраджують свій край. Це сот¬ник Лясковський, який мріє одержати не тільки маєтки й таляри, а й полковницький пірнач, суддя Старовський, який хоче помстити-ся Коваленку, що назвав його привселюдно утисником, це, на-; решті, й Жилинський, який бачить свою вигоду в сотництві. Тесть Коваленків осавула сотенний також перекинувся на бік шляхти. Навіть дружина Оксана діє проти нього — таємно виводить батька-зрадни-ка з обложеного міста. Закінчується драма зворушливим монологом

460

Оксани, яка смертю підтверджує свою відданість рідному краєві, друзям, коханому:

Оксана [...]

...Мій світоньку ясний!.. Мій рідний краю,

Прощай і ти!.. Не нажилася я!..

Мій людоньку! В сльозах живеш ти, в горі,

Хай Бог тобі спокою й щастя дасть!..

Живи, цвіти!.. Зорею ясно сяй!..

(Підводиться)

Василечку, ще поцілуй востаннє!..

Коваленко цілує.

Прощайте всі!.. Коханий, прощавай!..

(Падає мертва) [2, 546].

Високу оцінку драматургії Грінченка, зокрема п'єсі «Серед бурі», дав І. Франко: «Надто ж драми Грінченка (деякі відзначені нагорода¬ми на конкурсах Галицького виділу крайового) являються немало¬важним здобутком для української сцени,' а така драма як «Серед бурі» і з погляду на композицію, на ясний малюнок характерів та на ідейний підклад, займе в укр(аїнській) літературі дуже високе місце, може, чи не найближче обік «Сави Чалого» Карпенка-Карого»1.

Творчість Б. Грінченка різножанрова, багатопроблемна, вона є взірцем терпіння і подвижницької праці для свого народу. «Талано¬витий поет і повістяр, — писав І. Франко, -— він покинув епіку задля драми, силкуючися дати нашій літературі історично-патріо¬тичну драму вищого стилю. Обік сього він у «Правді» порушує важ¬ну справу язикової незгідності, яка зовсім натурально витворилася була між Галичиною й Україною; його голос викликав був дуже оживлену полеміку, та, що найважніше, пізніше наше письмен¬ство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті. Він пише ряд цінних критичних і історико-літературних студій про різних наших письменників і пробує, йдучи за слідом Драгоманова, вивес¬ти справу нашої національності [...] перед широкий форум євро¬пейської публіки»2.

Про непересічне значення творчості Б. Грінченка в образній формі висловив Микола Чернявський: «На вершині Ливану стоїть кедр. Обшарпали його і покрутили бурі. Намагаються вітри скинути з вершини. А він шумить і стогне, й дзвенить, як струна.

Знесилів він, але стоїть непорушно на своєму місці.

'Франко І. Старе й нове в українській літературі // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 35. — С. 106.

гФранко І. З остатніх десятиліть XIX в. // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т.41.— С. 514.

461

Темніє небо. Спадає сніг. Заходе ніч. Мовчить небо. Мовчить земля. Стоїть кедр, вірний вартовий рідного Ливану, й марить, що будуть

великі бурі й грози, але прийде весна, повіють вітри з далекого моря, зацвітуть лілеї й крини по горах і заспівають вільних пісень гірські пастухи по тихих долинах.

Тільки його вже тоді не буде»1.

Таким вірним і непохитним Вартовим рідного краю і рідного на¬роду і був Борис Дмитрович Грінченко.

Список рекомендованої літератури

Грінченко Б. Твори: В 2 т. — К., 1963. — Т. 1—2. Грінченко Б. Твори: В 2 т. — К., 1990. — Т. 1—2. Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К

1994.

Єфремов С. Грінченко // Літературно-критичні статті. — К., 1993. Із щоденників Б. Грінченка // Жовтень. — 1970. — № 1. Погрібний А. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. — К., 1986. Франко І. Наше літературне життя в 1892 році // Зібр. творів: У 50 т. — К

1981. —Т. 29.

Франко І. Старе й нове в українській літературі // Там само. — К., 1982. — Т. 35. Франко І. З остатніх десятиліть XIX віку // Там само. — К, 1984. — Т. 41.