ДМИТРО МАРКОВИЧ (1848-1920)

Це звертання Маркович написав 17 серпня 1917 р., готуючи до видання свої твори. Через 85 років після майже повного забуття він знову відкриває читачам, тепер вільної України, істо¬рію душі і думки народу.

Біографія.

Він народився 25 жовтня 1848 р. в м. Полтаві в дворянській родині, на Св. Димитрія Солоусь-кого.

Батько, Василь Васильович Маркович, вчився в Першому кадетському корпусі в Петербурзі. Він — один з тих випускників, кого з наказу царя було покарано 500 різками за співчуття бунта¬рям 1825 р., і хто, одержавши офіцерський чин, був направлений на Кавказ воювати з черке¬сами.

Волелюбність, хоробрість, чесність і врода черкесів уразили Василя Васильовича. Він наві¬ки полюбив цей героїчний народ, що так гаряче захищав свою свободу, і часто розповідав про нього дітям. «Я з малих літ згадував ті оповідан¬ня, — пізніше писав Д. Маркович, — любив той дикий вільнолюбивий люд і привчався ненавиді¬ти насильників і насильство, а батько здавався мені героєм» [459].

В. В. Маркович був палкий, веселий, красно¬мовний, дотепний. Мав гострий язик, за що його недолюблювали й боялися. Батько багато чи- ] тав, особливо Діккенса й Теккерея. Англоман, Василь Васильович захоплювався всім англій-

Шаркович Д. Лист до читача // По степах та хуто¬рах.— К., 1991. — С. 454—455. Далі, посилаючись на це видання, в дужках зазначаємо лише сторінку.

286

ським, висміював усе російське і «шпетив на всю губу» царів і дес¬потизм, ненависть до яких виніс з кадетського корпусу; поважав англійську націю за сміливість, торговельний розум, парламента¬ризм, порядок і свободу громадянина; критикував російських суддів-хапуг, поліцію, що бере хабарі й не дає ні вільно жити, ні вільно дихати.

Дід письменника був власником величезних маєтків на Полтав¬щині (Кульжинці), Чернігівщині (ґрунти й хутори), Вороніжщині на Хопрі (кінські заводи), але після своєї смерті лишив великі борги. Сини-спадкоємці (а їх було 18) посварилися, за безцінь спродали спадщину і, одержавши по 12—18 тисяч рублів у асигнаціях, збіднілі, роз'їхалися в різні сторони.

Батько письменника мусив стати на службу казенного лісництва. Він любив сільське життя; полювання, любив бродити по лісах, бо¬лотах, брав з собою й семирічного сина — Дмитра.

Розповіді батька про рослини, птахів, звірів зачаровували малого хлопця, а безпосереднє спілкування з природою наповнювало дитяче серце щирістю, вразливістю, тонкою чутливістю і вишуканістю есте¬тичного смаку.

Мати письменника Антуанетта Францівна де Ойва, дочка професо¬ра іноземних мов та німецької, французької й англійської літератури в Олександрівському ліцеї (у Царському Селі), прекрасно грала на фортепіано, знала кілька мов, філософію; орієнтувалась в історії всього світу, крім Росії, яка, на думку її батька, не мала жодної історії. «Як чужоземець і культурна людина, — згадував про діда Д. Маркович, — він відносився з великим презирством до російських інституцій, які підтримували кріпацтво, і до власників кріпаків, поміщиків; сміявся з некультурності та дикунства звичаїв росій¬ських і все це передав своїй дочці, а моїй мамі» [459—460].

Матері не виповнилося і 16-ти, коли вона вийшла заміж, щиро покохавши. Маленького зросту, стримана, делікатна, горда, вона була протилежністю свого чоловіка. Батько не міг всидіти на місці, часто ходив у гості, мати ж сиділа завжди з дітьми, які народжувалися після одруження майже щороку: «У нас вдома розмова йшла на ро¬сійській мові, — згадував письменник. — Мама зі мною говорила на французькій, а з сестрою — по-німецьки, а батько й пани — по-ро-сійськи, але з народом — по-українськи; батько з деякими прияте¬лями — по-українськи, а більше була прийнята серед панів мова російська. Батько добре співав українських пісень і нас, дітей, на¬вчав, а мама акомпаніювала на роялі» [480].

У такій благодатній атмосфері інтернаціональних культур, історій, мов ріс і виховувався майбутній письменник. Українську ж мову міг чути тільки від прислуги, з якою найбільше любив спілкуватися і від якої навчився жити, ненавидіти насильство й бійку, сприймати і переживати біль простих людей, як свій власний.

287

В автобіографії Маркович згадує стефаниківськоі сили епізод з ди¬тячих літ, пов'язаний з розповіддю його однолітка Іванка про те, як того двічі бив різками управитель, і як сильно, до знемоги, боліло його тіло. Повертаючись з гостей додому, мама помітила тривогу і біль в очах свого сина. Як з'ясувалося, її син переживав біль Іванка. «Не треба бути таким нервовим, — заспокоювала мама, — тебе ж не били? Чому ж тобі болить? То не може бути, то ти вигадуєш.

Але мені боліло поправді, бо я не міг забути Іванка і його сліз» [480].І він їх не забув і не зламав своєї присяги: ніколи нікого не вдари¬ти, бути «другом і братом мужикові». Значно пізніше, навчаючись у Новгород-Сіверській гімназії (1859—1863), Маркович не любив грецької і латини, Риму і Греції, Катона і Цезаря за культивування ними насильства, деспотизму, убивства. Він не підтримував тероризму і не поділяв революційних гасел: усіх перерізати й усе знищити. Він не міг збагнути, для чого бунтувати, коли «краще б побудувати школи, лікарні, більше платити за роботу, а то страшна бідність» [519]. А коли в 5 класі гімназії він став свідком, як його батько після пристрасної агітації в земстві створювати раціональні школи, які, крім освіти, піднімали б дух народу, самосвідомість і гідність, бив по обличчю кучера за запізнення, Маркович закам'янів від такого перетворення: «Я пішов у свою кімнату, — та вже батька не любив. Я забув того людяного оратора, переді мною стояв блідий, худий Семен, з палаю¬чими очима і розтріпаною головою. Всю ніч Семен стояв переді мною» [522-523].

Після безсонної ночі він насмілився сказати батькові: «Це не¬справедливо, це підло... бити» — і того ж дня з дому перейшов на квартиру. Вихований матір'ю напівіспанкою, напівнімкенею і нянею-німкенею, «російськомовним» батьком, він усе ж не відірвався від національних коренів.

Сильний природжений імунітет, спілкування з простим людом, добре, жалісливе серце не дали заглушити голос козацької крові. Чимала заслуга в цьому і рідного дядька, Опанаса Марковича, кири-ломефодіївця, вченого-етнографа, фольклориста, письменника, гро¬мадського діяча.

Перша зустріч із дядьком відбулася 1858 р. в с. Локотки (тепер Шосткинський район Сумської області), куди по дорозі до Петербурга на зустріч із Т. Шевченком завітав О. Маркович з дружиною Марією Вілінською (Марком Вовчком) і п'ятирічним сином Богданом.

Вихований у панських традиціях, одягнений по-німецьки, Д. Мар¬кович зніяковіло дивився на свого двоюрідного брата. Хлопчик був коротко підстрижений, одягнений у вишиту сорочечку, босий і роз¬мовляв по-українськи.

Дядько дав племіннику урок поваги до «мужика», після якого Д. Маркович вживав це слово тільки як лайку. Від дядька вперше довідався, як святкують на Україні Різдвяні свята — з колядками,

285

з «козою». На все життя запам'ятав дядьків оксамитовий баритон; його постановку «Наталки Полтавки».

Приїзд Опанаса Марковича до Новгорода-Сіверського викликав цілу революцію в суспільстві і гімназії. Спів українських пісень, як і національний одяг, став модним; у дівочих альбомах замість «черной шали» з'явилися вірші Шевченка. О. Марковича завжди оточували гімназисти, він уніс живий струмінь у життя глухої провінції; чимало молоді завдячує йому першими проявами національної свідомості. Дмитро Маркович у їх числі.

1862 р. батька було переведено до Вологодська. За ним переїхала вся родина. Д. Марковича перевели до Вологодської гімназії, де особ¬ливо нудно викладав словесність Левицький: «Кремль при лунном свете», «На развалинах замка в Швеции» — такі теми завдавав він гімназистам, категорично не дозволяючи вносити «свого особистого, власної душі і стилю» [511]. Гутаков, що замінив Левицького, на радість гімназистам, дав завдання описати випадок із власного життя. Маркович довго і нудно описував самогубство молодого сусіда на полюванні, свідком якого він був. Написав за всіма правилами компо¬зиції: «вступление», «изложение» і «заключение». Відчував недолу¬гість і мерзенність написаного і мучився.

Увечері поділився своїми творчими муками з О. Кониським, який мешкав у них. Його було вислано з Полтави як «політичного» за «українську пропаганду» і організацію недільних шкіл. Вислухавши юного письмовця, О. Кониський прочитав «твір» і порвав його на шматки: «Пишіть те, що бачили, що чули, пишіть так, як говори¬те...», — порадив він майбутньому письменникові. І хоча Левицький уперто ставив йому двійки, Маркович писав так, як радив йому О. Кониський. «Записавши на своєму віку не одну стопу паперу, я не можу не пам'ятати, що перші прочинки свідомої любові до вітчиз¬ни розвинулись під впливом його, дякуючи йому, я ніколи не забу¬вав про свій народ, жив із ним, навчався в його, і що міг і як міг — передавав суспільству в своїх маленьких оповіданнях. А що це так, в тому може запевнитись кожний, хто тільки читав ті оповідання. І в них заслуга Олександра Яковича, бо я не один, нас дуже-дуже багато» [512], — з вдячністю згадував Д. Маркович.

1865 р. родину спіткало велике горе: далеко від рідного дому, несподівано, за загадкових обставин (в м. Красноборовську), помер Василь Маркович. На плечі сімнадцятирічного юнака лягла відпові¬дальність за збіднілу родину.Не закінчивши гімназії, Маркович записався вільним слухачем до Київського університету (1866). «Без грошей, без знайомих, без уміння жити, я опинився в жахливих умовах; замість робіт в аіта таіег я шукав роботи для шматка хліба, не знаходив її [...]. Потерпів повне фіаско, прохворівши в лікарні жовтухою, я у 1866 р., при перших морозах, вирішив їхати в село до сестри в Новгород-Сі-

Ю"»289

верський повіт відпочити, підлікуватися і знову почати навчання» [302].

З допомогою дядька він одержує посаду акцизного наглядача. 1867 рік — навчається на юридичному факультеті Ніжинського ліцею; згодом переводиться до Новоросійського (Одеського) університету (1868—1873), який закінчив кандидатом на судові посади.

Працює судовим слідчим у Кишинівському повіті (Бессарабія); товаришем прокурора в Херсоні; виступає з художніми творами в місцевій пресі, підписуючись ініціалами «Д. М.», налагоджує зв'язок із петербурзькими українцями, домагаючись дозволу на видання літе¬ратурного альманаху «Степ» (перший випуск — 1886), в якому вміщує оповідання: «Йван с Буджака» російською мовою, «Два платочки», «Шматок», «Омелько Каторжний» — українською.

1889 рік знаменний подорожжю Олександра III до Одеси через Херсон. Для надійнішого спокою всіх підозрюваних у неблагонадій-ності вислали з Херсона. Маркович вимушено опинився в Катерино-дарі, де закінчив розпочату в Херсоні п'єсу «Не зрозуміли» й опуб¬лікував у журналі «Зоря» (1894) під псевдонімом «Дм. Оленич». У п'єсі устами головного героя Богуна Маркович проводить власну ідею соціалізації землі та спільного її обробітку на науковому ґрунті. Вчений-агроном Богун прагне навчити людей обробляти землю як треба, показати всім, що за наукою й на малому шматку землі можна багато заробляти, та всі його зусилля, наукові знання й організований спільний обробіток землі не знаходять розуміння в селян. Два неврожайні роки практично унеможливили довести се--лянам, що земля належить тим, хто її обробляє. Ідеї тотального братолюбія, соціалізації землі й усіх підприємств також зазнали краху.

Проаналізувавши результат усіх своїх добрих починань для наро¬ду, Богун із жахом констатує протилежний їх наслідок. Найтрагічні-ше те, що за тих умов і обставин він, цей наслідок, і не міг бути ін¬шим. Надто велика прірва між інтелігенцією й консервативним се¬лянством. І хоча Богун одружується з мужичкою, працює враз з селя¬нами, одягається по-селянськи, відмовляє собі й дружині в усьому, що могло би вирізнити його, це не зменшує відстані між панами й селянами. А люди інтелігентні, як справедливо радить Богунові Оль¬га Іванівна Береза, повинні бути «приміром, наукою, освітою піднімати їх треба вгору, а не нам до них спускатися!» [225]. Селяни так і не зрозуміли, чого прагне Богун, бо до фіналу п'єси вони спілкувалися «різними мовами», як знайомі незнайомці.

У середині 90-х років Маркович працює в м. Каліш біля Варшави на посаді мирового судді. Там він побачив таке саме злиденне, тем¬не, напівголодне існування селян, змушених тисячами емігрувати в пошуках кращої долі за океан. Враження від побаченого лиха знайдемо в оповіданні «Бразіліяни» (1896).

290

Маркович перший в українській літературі змалював трагедію польського селянства, двірських, безземельних поляків, діди й батьки яких старцями помирали в панських казармах й такий спадок зали¬шили своїм дітям. Виморені щоденними бідами, смертельною бороть¬бою за шматок хліба, знесилені й виснажені безрезультатністю зма¬гань за існування, вони легко потрапляли в тенета брехні демагогів-агітаторів про райське життя за океаном. В надії мати свою землю, свою хату і роботу тисячі знедолених полишали рідні місця, емігру¬вали за океан, «бігли за іншими до невідомої долі на обман, на здирство, — нещасні жертви неуцтва, злиднів і темноти...» [173].

Поневіряння по світу, зустріч віч-на-віч із людським горем, бідою, кривдою, нещастям, спілкування (як юриста) із злочинним світом стомили Марковича. Моральна криза гнітила; він дедалі частіше замислювався над прожитим життям і марністю, як йому здавалося, потуг послужити своєму народові. Спробував себе на хліборобській ниві у щойно купленому (1899) маєтку в с. Михалківцях Острозького повіту на Волині. Тут Маркович на науковому ґрунті організував кооперацію; багато допомагав селянам, які поважали і любили та¬кого незвичайного, дивного і доброго пана й обирали його почесним мировим суддею.

1908 р. у видавництві «Вік» вийшла збірка оповідань під загаль¬ною назвою «По степах та хуторах» із переднім словом С. Волоха. Сюди ввійшли твори, раніше надруковані: «Іван з Буджака», «Два платочки», «Шматок», «Омелько Каторжний», «На Вовчому хуторі», «У найми», «Він присягав», «Невдалиця», «Бразіліяни», «Маленьке непорозуміння», «Сюрприз», «На Святвечір», «Фінал», «Не зрозуміли. Драма на 4 дії».Жорстокість і безглуздя революції, море крові і смертей в добу столипінської реакції (1907) відібрали силу й мову в письменника. Кожний день усі часописи рясніли від страшних повідомлень: там повісили, там стратили, там добили чоловіка, що зірвався з заш¬моргу... Смерть, смерть, смерть... і вдень і вночі. Де взяти сил, щоб пережити все це? Письменник занімів з болю.

Марковича просять, благають, лають і спонукають, соромлять й апелюють до свідомості: дружина, діти, письменники і критики (М. Ко¬цюбинський, С. Єфремов, Олена Пчілка), читачі — всі в один голос волають не мовчати.

26 грудня 1907 року він пише «Еіпаї». Лист до приятелів і всіх земляків», в якому пояснює причини своєї мовчанки:

«Як же я писатиму? Про кого? Мій малий талант не обійме усього горя, несила моя обгорнути героїв, величезну постать їх; не¬має сили виявити моря горя людського... Про кого ж я писатиму? Про комах?

Судіть мене, судіть усі, — нехай судить моя рідна Україна...

Чи винен я?

291

Як же я писатиму, коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю!?» [433].

Великі потрясіння пережив письменник 1912 року. Вночі 21 лютого загін озброєних стражників на чолі з приставом і поліційним нагля¬дачем зробили в Марковича обшук. Це обурило й вразило його професійні амбіції. Як юрист він указав небажаним «гостям» на їхні незаконні дії і висловив протест, назвавши їх «слугами подлого ре¬жиму». За образу урядових осіб при виконанні службових обов'язків Марковича притягли до судової відповідальності. Піврічне слідство закінчилося судом (3 вересня 1912 р.) і його ухвалою: «Потомствен-ного дворянина Дмитра Марковича оштрафувати на 50 карбованців, а в разі неуплати заарештувати на 5 діб».

У жовтні цього ж року в Михалківцях сталася пожежа. Залишилися на вулиці і без зеренця збіжжя 25 родин. Маркович безплатно дозволив селянам рубати ліс на будову своїх хат і позичив збіжжя до нового врожаю. Та замість подяки серед селян знайшовся один мерзотник і підпалив клуню Марковича. Це вже було понад людське розуміння. «І зле почуття закралося в серце, отруїло мою душу, і отрута вилила¬ся в осуді їх усіх і зненависті. Всі добрі відносини забулися, і зісталося тяжке, гірке на душі. Якось зразу віра в людей захиталася і впала» [447].

А він з таким ентузіазмом їхав на село, щоб нести людям світ і культуру, жити трудовим життям серед людей і природи. А воно он як сталося — все пішло з димом — і мрії, і віра, і добро.

Злість швидко змінилася на сором і каяття. Як він міг образити підозрою всіх селян. Адже ясно, як ясний день, — підпалював хтось один.

«Я осудив тих, хто і не може бути винним у пожежі і в підпалі, я допустив похитнутися вірі в людину, я осквернив свою душу, отруїв мої відносини до цих забитих, темних, поневолених людей [...]. Так, мій гріх треба спокутати. Треба з корнем вирвати з душі і серця гадю¬ку неправдивого відношення. Все більше і більше ця думка захоп¬лювала, і на душі легше ставало, навіть тепліше стало... » [451—452].

Маркович вирішив спокутувати цей гріх: жити по-новому й любити людей.

Першу світову війну письменник зустрів у Михалківцях і після тривалої паузи відгукнувся оповіданням «Мій сон» (1915).

«Дійсність така болюча, тяжка, що не живеш, а животієш. Навколо звірячі інстинкти, людина людину їсть, дикі вандали воюють— гра¬бують людей, палять, нищать. Люди голодують, замерзають... Тільки й одпочинку — це заснуть і хоч на годину не бачити, не чути й не жить, завмерти» [433]. Але й уві сні ці жахи переслідують його. Бо хіба можна спокійно спати, коли говорять «тєбя нєт, нє било і нє будєт».

Письменник засуджує і війну, і самодержавну національну полі¬тику, що перешкоджає розвиткові національної мови, культури, духовного життя, Маркович, проте, не втрачає надії, але «хоч віра

292

безконечна у правду, і силу слова, і невмиручу силу українського народу живе, а все залазить гадючий сон, згадується він, і серце зщулиться, здавиться. І боюся, як би не розірвалося дочасно...» [435].

Цього ж року (1915) родина Маркевичів переїжджає до Вінниці. Письменник невимовно страждає над спливаючою кров'ю Україною і знову замовкає. Створення Центральної Ради (6 квітня 1917 р.), рух до відродження народу повернули Маркевичу силу і бажання прислужи¬тися Вітчизні. Його призначають Головним прокурором України. 17 серп¬ня 1917 р. він вітає українців з довгожданним новим життям:

«У 1915 році яко автор я умирав і написав «Мій сон», себто вико¬наний над Україною смертний присуд з расєйськими лібералами й другими україножерами. Тепер «Мій сон» зник, я прокинувся, проки¬нулася уся Україна, й моя віра у силу і правду народа здійснилася.

Здоровлю тебе, читачу, з новим життям» [454].

З молодечим запалом береться за перевидання своїх творів.29 квітня 1918 р. уряд М. Грушевського і В. Винниченка було замінено на уряд гетьмана П. Скоропадського. Марковичу запропону¬вали посаду Прокурора генерального суду. Маркович хоче сам пе¬ревірити, чим живе і дихає гетьман, куди веде Україну. Він їде на аудієнцію: «Коли я був у Скоропадського, — писав Маркович, —- він присягався мені, що любить Україну й хоче її самостійності, — а я не вірив йому і сказав йому в очі: «Глядіть, як це окажеться не¬правда, то прокляне вас Україна і я прокляну». Коли він одверто проголосив федерацію з «єдиною неділимою», я прокляв його, так само щиро прокляв, як і Миколу II» [29].

До кінця життя Маркович творчо працював, подекуди друкуючи свої твори у місцевій пресі; він устиг ще видати свої твори у двох томах у видавництві «Дзвін» (1918—1919).

Помер 9 грудня 1920 р. у Вінниці.

ТВОРЧІСТЬ

Творча спадщина Д. Марковича—важливий внесок у розвиток українського оповідання. Вона складається з 21 оповідання, драми «Не зрозуміли», автобіографічних матеріалів: «Неудачньїй» (1880), «Гіпаі», «Лист до приятелів і всіх земляків»(1907), «Мій сон»(1915), «Мої гріхи» (1919), «Лист до читача» (1917); «Життя одної людини» (1918); спогади: «Заметки и воспоминания об Афанасии Васильевиче Марковиче» (1893); «З давнього минулого. Про Олександра Яковле-вовича Кониського» (1901).

Співець степу — так називають Марковича за те, що степ у різ¬них варіаціях і ролях є мало не в кожному оповіданні: як місце, де розгортаються події, як елемент сюжету, як головний персонаж:

«І правду в тих піснях співають: то «Степ широкий ■— край веселий».

293

Ідеш по ньому, ідеш день, і два, й п'ять — і нема кінця тому широкому степу. Села та хутори десь по ярах поховались, а серед степу тільки де-не-де сарай стоїть... А далі знов рівно і вільно тільки тирса шумить та часом перекотиполе зірветься й понесе його вітер якимсь чарівним клубком» [59].

Та цей райський спокій, тихий, приглушений ритм життя, пастель¬на неозорість степу вмить змінюється іншими кольорами, смертель¬но загрожуючи і чабанам і отарі породистих овець. їх є аж 2 тисячі, 12 тисяч заплатив за них хазяїн. Тому й пильнують, як зіницю ока, отару — цілий маєток. Бо втрата навіть пари овець для чабана — гірше смерті: не виплатиться. Зрозуміла причина, коли від розбу-шованої до краю природи рятують отару, а не людей. Слабкий не витримує — гине, як це сталося з сиротою — підпасичем з опові¬дання «Шматок» (отара. — Авт.).

Стихія минає, врятовану отару знову виганяють в степ, але... вже без підпасича, що загинув від сильного охолодження тіла та голоду. Смерть хлопця не помітили. На питання хазяїна, якої шкоди заподіяла стихія шматку, чабан відповідає:

«Хвалити Бога, добродію, нічого собі; тільки п'ять ягничок одбило вітром, не знайшли ще. Нічого, благополучно.

— Ну, слава Богу, що пройшов той день благополучно! — весело сказав хазяїн...

Гарба їхала тихо і благополучно, тільки підпасич мертвий зсунувся трохи набік, та рука висіла, і чіпала, і черпалась об колесо...» [65].

Тричі повторене слово «благополучно» денонсується смертю підпа¬сича, що німо ілюструє неприродність і несправедливість меркан¬тильного цього світу і зіпсутих до краю людей — бездушних і без¬сердечних.

Теми оповідань Марковича — різноманітні, конфлікти — неор¬динарні, події й ситуації так чи інакше пов'язані з правом, пра-вовістю. Письменник звертався до вічних і сучасних проблем сте-4 повиків-хуторян; до проблеми поколінь та їх протистояння; він досліджував психологію убивць і злочинців; звертався до теми вини, гріха, покаяння і смерті.

Іван з Буджака з однойменного оповідання —• вільний син вільних степів. Його, ще п'ятирічного хлопчика, покинутого невідомо ким у степу, підібрали чабани. Жив серед овець (удень) і собак (уночі), безмірний степ, боротьба з холодом, хугою, дощами, з літньою спе¬кою, з вовками, степовими злодіями наклали свою печать на Івано¬ву постать і вдачу. Високий, стрункий, з гострим пронизливим поглядом чорних очей, з піднятою вгору головою, з нерухливим засмаленим обличчям, що нагадувало собою блідо-червону статую, з волохатою грудниною — він наганяв страх на всіх млявих і вселяв якусь огиду у всіх понівечених, золотушних синів «уличної городської цивілізації... Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних

294

каверз, лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком» [46].

Протиставляючи героя, вихованого степом, суспільству, Марко¬вич захищає його волелюбність, справедливість, чистоту і природність. Він милується Івановою красою і силою, природною безпосеред¬ністю і чистим, як джерело, серцем.

Відчуваючи степ, він прислухається до себе, до своїх думок і по¬чуттів, стає самим собою, усвідомлює власну долю, своє минуле і теперішнє місце в житті.Пейзаж поетизує оповідання, надаючи йому відповідного емоційно-ліричного настрою. Витіснивши дію, він сприяє виявленню характеру героя, його почуттів. Через пейзаж внутрішнє розкриває себе в зовніш¬ньому. Фарби, запахи, звуки — все, що можна побачити, почути, пережити, до чого доторкнутися, стає вираженням людської сутності.

В яскравих картинах й образах Маркович змалював життя степови¬ків, їхню бідність, абсолютну безправність. їх визискують усі: пани, хазяї, чиновники, лихварі. І після реформи вони піддаються ще більш жорстокій експлуатації і знущанню, за безцінь продаючи свою робочу силу.

25 років працює на хазяїна Іван з Буджака:

«Від хазяїна він мав гроші на сорочку і штани, все останнє було самороб¬не, а харчі — хазяйські. Він, як і всі інші чабани, мав плату без умови: скільки йому треба було; а звичайно треба було небагато — два чи три карбованці на рік» [16].

Однак і такий мізер йому намагаються не дати.

Тричі просить Іван прикажчика принести ЗО копійок, та одержує лише 23. Байдужий до грошей і матеріальних цінностей, справед¬ливий, як сама правда, Іван вбиває прикажчика.

«А як же? Він казав, що дасть гроші, і не дав... Він повинен був дати...» [47].

За безцінь відібрано життя людини — швидко, вправно і цинічно. Вже сам по собі злочин виключав найменше співчуття до злочинця. Докази такі очевидні, переконливі і страшні, що годі й заперечува¬ти справедливість вироку: довічна каторга в Сибіру, тим більше, що й сам злочинець визнав факт. Прокурор, судді, тюремні нагля¬дачі дали однозначну оцінку:

«Це навіки пропащий чоловік, це запеклий злочинець... Погляньте на його обличчя, зверніть увагу на його завзяте мовчення, на цей упертий, похмурий погляд — і страшенний злочинець стане перед вами, панове! — казав на суді прокурор.

— Цю бестію за одну пику його треба б повісити — така мерзенна пика! Його поправить тільки шибениця та петля... — казав смотритель тюрми, зас¬лужений і шановний штик-юнкер в одставці» [44].

Конфлікт оповідання має чіткий правовий характер та глибоке психологічне обґрунтування. Письменник-правник скрупульозно про-

295

стежує мотиви злочину і психологію виконавця його. Розкидані по оповіданню окремі деталі створюють привабливий портрет сина степу, природного в своїй поведінці і вчинках, мужнього і справедливого, чистого від цивілізованого бруду, з своїм природним сприйняттям світу, своїм кодексом честі, правил поведінки і спілкування з навко¬лишнім світом і людьми.

Такий не міг бути закоренілим злочинцем —• переконує нас Марко-вич з твердою впевненістю професіонала-адвоката. І ми йому віримо. Майстерність Марковича — гідна пера Стефаника, який зумів ви¬кликати глибоке співчуття до Гриця Летючого («Новина») — діто¬вбивці. Доречно, думаємо, буде відзначити і композиційну спільність обох творів: розв'язка передує експозиції; ретроспективний огляд життя героїв до вчинення злочину; деталь-аргумент, що розкриває глибоку людяність, доброту героїв: Гриць Летючий дає дочці, котру щойно хотів утопити, бучок для захисту від собак; Іван віддає гроші незнайомій жінці, яку спіткало лихо.

Письменник співчуває хуторянину, доведеному до стану робочої худоби, який і після реформи ніяк не позбудеться кріпосного страху перед хазяїном. Гине підпасич Іван Вільний, козак Полтавської губер¬нії, виморений голодом і холодом («Шматок»). Його смерть сприймають як «річ просту, випадок звичайний», не вартий уваги. На докір ку- ; ховарки:

«Чому ви його, дядьку, не догледіли?» — чабан гнівно відповідає: «Тю, дурна! Чи ти з неба звалилась, чи що? Хіба не бачиш, що у степу робиться? Що ж я шматок [отару. — Авт. ] шпанки кину та за хлопцем дивитимусь? [...] Шматок варт 12 тисяч карбованців, а ви он що! Та тут усі б І ми вік робили й віку б не хватило одробить!» [63].

14-річного підпасича Степана виганяють хазяї проти зими, не заплативши й копійки зароблених грошей («У найми»). Сила реаліз¬му Марковича в тому, що він не лише змальовує сувору правду життя без прикрас, а й показує, що це життя в таких соціальних умовах інакшим бути й не може. «Нема, нема правди... шахрайство, кривда, панує, а правда згинула...», — резюмує Тарас Музика, обду¬рений Лейбою («Невдалиця»). І має повну рацію. В суспільстві, де панували дві правди і дві моралі, де вольготно й весело живеться тим, хто спритно жонглює правом, перемагає кривда і зло.

Героїв Марковича протиставлено суспільству, а конфлікт їх із середовищем є сюжетним стрижнем оповідання. Ще протиставлення досягається засобом використання парадоксу. Проте й парадокси — це прагнення показати, що в кожній людині живе добре начало, благородство, готовність до самопожертви, прощення і любові: Іван з Буджака — «звір», «пропащий чоловік», «запеклий злочинець», убивець віддає всі свої збереження народженій в тюрмі дитині: «Мале... голе... мати нездужає, — виказав разом Іван сквапливо, нескладно,

296ледве дишучи, увесь залитий потом, подав смотрителю черес, а з нього випало декілька монет... Потім Іван, швидко хапаючись, по¬вернувся і пішов у камеру, важко ступаючи і брязкаючи кайданами. Смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки здивовані: вони не розуміли цього» [50—51].

Баба Ковалиха три тижні переховує в себе злодія, що вкрав у неї два платочки, придбаних тяжкою працею на смерть, і віддає на його похорон сувій полотна («Два платочки»).

Жорстоко ошуканий Лейбою Панас, замість відомстити своєму ворогові, рятує від смерті його жінку, пожертвувавши останню свою свитку («Невдалиця»).

У збірці «По степах та хуторах» відчутний яскраво виражений глибокий демократизм письменника, його любовно-співчутливе став¬лення до людей соціальних низів, особливо до тих, кого бідність і соціальні обставини штовхнули на небезпечну злочинну дорогу.

Аналіз творів Марковича дає підстави говорити про могутній вплив Марковича-юриста на Марковича-письменника. Крім творів, напи¬саних на матеріалі з особистої юридичної практики («З давно мину¬лого. Спогади судового слідчого» (1880), «Судова помилка» (1913), «Збройний напад» (1913), «Замах на вбивство жінки» (1913), конфлік¬ти всіх інших оповідань збірки також ґрунтуються на народному почутті справедливості і виникають через те, що хтось порушив її. Прикажчик не виконав угоди і загинув («Іван з Буджака»), здеградо-ваний, спустошений, горілкою «дворянін» Сокольчевський краде в баби Ковалихи два платочки («Два платочки»), під страхом матеріальної компенсації за шкоду чабани (згідно з угодою ) лишають напризво¬ляще підпасича, рятуючи овець («Шматок»), Омелько Каторжний з однойменного оповідання, злодій, неодноразово засуджений на катор¬гу в Сибір, кожного разу тікає, не забуваючи при цьому помститися своїм кривдникам; недотримання угоди прирекло на голодне існу¬вання багатодітну родину вдови, спричинило смерть дванадцятиріч¬ної Марисі («У найми»).

Добре знані письменником побутові атрибути селянського жит¬тя — це лише тло, на якому розгортаються трагічні події «по степах, хуторах», під селянськими стріхами і в селянських душах.

Маркович малює життя селян, заробітчан, наймитів, чабанів, підпасичів, їхню темноту, безправність, безпросвітну бідність, яка врешті-решт і призводить до смерті («У найми», «Шматок»), до пияцтва («Невдалиця», «Не зрозуміли») або до злочину («Омелько Каторжний», «На Вовчому хуторі») тощо.

Зрідка герої пізнають радість, але і вона короткочасна, оманлива, трагічна в своїй основі... і дивовижно добра. Іван з Буджака, віддавши свої гроші незнайомій ув'язненій породіллі, виглядав такий щасливий.

«Неначе йому об'явили помилування і він от-от зараз вийде на волю й вернеться у рідний степ — до своїх овець і собак: добрий,

297

теплий вираз світився в його погляді, а на питання товаришів — чи не виходить він на волю, — Іван тільки всміхнувся: це була перша усмішка в тюрмі» [51].

Мусієнко («Він присягав»), побитий до смерті розбійниками, дот¬римує присяги й не видає злодіїв владі. Відчуваючи наближення смерті, він тішиться, що не став клятвопорушником, але ще більше радіє, коли в лікарню до нього прийшов з «повинною» один із злодіїв. «Як блискавка блиснула на лиці [...] тиха та ясна, ласкава усмішка, його губи відкрились» [108]. «Бог простить», — прошепотів дід злодієві і помер.

Тарас Вовк («На Вовчому хуторі») частіше почав «хитро та мудро всміхатися після того, як помилував злодія-конокрада. А зустрів¬шись з ним, «безпремінно скаже, усміхаючись: «А щоб тебе Бог любив!.. Здорово я тоді упрів...» [83].

Чимала заслуга Марковича й у розробці техніки оповідного жанру: чіткість форм, динамічний розвиток елементів композиції; драма¬тизм кульмінації; ефектний фінал, переважно незавершений, від-критий; багатофункціональність пейзажу, сповненого динаміки й екс¬пресії тощо, — такі ознаки оповідань Марковича.

Спираючись на традиції, Маркович вносить багато свого, оригі¬нального в розвиток жанру оповідання, в чому легко пересвідчитися, здійснивши порівняльний аналіз оповідань «Хлопської комісії» І. Фран¬ка і «На Вовчому хуторі» Д. Марковича. Жанрова і поетична (мовна, сюжетно-композиційна) орієнтація Д. Марковича на своїх попередників очевидна, підтвердженням чого є жанр (оповідання), подійність (осно¬ва конфлікту), поєднання двох форм художнього мислення: усного (фольклорного) і письмового (літературного).

Крім світогляду злодія Д. Маркович показав моральне переродження його. Невідомо, чи був Маркович знайомий з оповіданням Франка, чи мав його Степан конкретного прототипа; важко визначити імпульс написання твору. Як юрист, Маркович постійно спілкувався з людь¬ми, несправедливо ущемленими соціальним ладом, — вимушеними злочинцями, серед яких міг бути і герой його майбутнього оповідання.Небіж вченого-фольклориста Маркович серйозно захопився на¬родною творчістю й етнографією, що відіграло неабияку роль в йо¬го художній творчості. Переслідуваний жандармами за політичну діяльність, він три роки їздив по Україні, спілкувався з народом, спостерігав його болі й муки, психологію й звичаї, мораль та ети¬ку, що також не могло не відбитися на його творчості.

Зрештою, не так уже й важливо, був чи не був літературний (реальний) прототип героя оповідання «На Вовчому хуторі». Важливі¬ше, як одна й та ж сама життєва проблема (десакралізація офіційної християнської заповіді «не укради») художньо реалізована письмен¬ником. Що ж нового порівняно з Франком уніс Маркович в осмислення тієї самої теми, чим збагатив, удосконалив техніку письма?

298

Характер конфлікту, розвиток його, групування персонажів одні й ті ж у Франка і в Марковича. «Біографії» головних героїв також майже не відрізняються. Декласовані елементи (злодій-комірник і злодій-конокрад), фізично здорові, потрапляють у руки селян, кот¬рі мордують їх до півсмерті. Щастя для героя Франка тимчасове, позаяк його мораль лишається «злодійською». Ситуація, яка могла б стати фатальною або очищувальною, пройшла у Франка, не зачепив¬ши совісті злодія-оповідача, тоді як подібна ситуація очищує душу Степана, спонукаючи його жити чесно і чинити згідно з народними морально-етичними законами.

Неоднаковий вибір життєвої мети кожним із героїв привів до різних результатів: оповідача у Франка — до тюрми; Степана у Марковича — до людей.

Різні в цих оповіданнях і провідні композиційні принципи, зумовле¬ні особливостями світосприйняття Франка і Марковича. Композиційний принцип об'єктивно-логічної послідовності, застосований Франком, вимагав дотримання часової, просторової, причинної послідовності у розподілі подій, переживань, у фіксації побутового субстрату. Внас¬лідок цього художня об'єктивність оповідання збіглася з «формами життя». Головною стала інформативна функція, відсунувши естетичну на другий план, тому в оповіданні Франка превалює автологічний стиль.

Маркович використовує композиційний принцип поляризації, зу¬мовлений емпірично-діалектичним сприйняттям світу в повторювальній циклічності його конкретних змін. Головним елементом принципу по¬ляризації в оповіданні «На Вовчому хуторі» (та й у переважній більшості оповідань збірки) є бінарне зіставлення природи й героя.

Розкішний широкий степ, що зливається з безкраїм небом, опис якого складає експозицію твору (саме там спіймають конокрада), ніби підкреслює мізерність людини, її слабкість.

«Від чудових степових голосів, від якогось незрозумілого шепотіння, що вчувається чоловікові в степу безкрайому, спочатку чоловік торопіє, йому робиться страшно, бо він очевидячки бачить, який він без міри малий проти цього простору, бачить своє безсилля; а далі отой широкий без краю степ, отой простір безмірний навертає чоловіка до думки про світову безкраїсть, про волю; око його мимохіть зупиняється на глибокій блакиті неба, і він починає думати вже про небо, про його неомірність, починає мислити про Бога, і спокійна, але глибока віра панує в його серці... Степ чарівний, таєм¬ний... » [73].

Спокійно-об'єктивна, велично-піднесена, космічна тональність пейзажної картини безкрайого степу й вечірнього неба змінюється на емоційно-психологічну, сповнену тривоги і драматизму в описі портрета спійманого злодія, його душевних і фізичних мук.

«Високий, худий, кров'ю заюшений, ішов він, хитаючись, ледве воло¬чив ноги; руки йому були скручені за спину [як в оповідача Франка] й міцно

299

зв'язані недоуздком. В одній сорочці, — та й ту табунщики пошматували, поки він пручався, силкуючись вирватись, — в коротких, мокрих від роси штанях і босий — він дуже відрізнявся своєю постаттю серед купки табун-щиків. Ішов він мовчки, не просився, бо добре знав, що не помилують, що в степах такий уже звичай: коли піймають конокрада, то живого з рук не випустять ■— уб'ють і скажуть: «Собаці — собача й смерть». І він, блідий, мов мертвий, з блискучим виразом очей, корився без суперечки, без зма¬гання... » [74—75].

Сюжетна ситуація аналогічна з описаною Франком: головну подію (як піймали злодія) обидва письменники виносять «за куліси» і зразу ставлять читача перед фактом. Реакція селян на подію, їхнє став¬лення до злодія також однакові — негативні.

Поведінка конфліктуючої сторони — «антигероя», детермінована народною мораллю, не потребує особливих письменницьких зусиль для психологічних, соціальних та індивідуальних мотивів. Солевари, війт, присяжний, господар, жінки в оповіданні Франка; табунщики, Тарас Вовк, Петро і Микита Утікачі, Іван Вільний і Кузьма Пере¬котиполе з оповідання Марковича — люди різного соціального ста¬ну, віку, статі, та всі вони (як, зрештою, й злодії) знають: «Со¬баці — собача смерть» і відповідно поводяться зі злодіями.І все ж композиційний принцип поляризації вплинув на генера-лізуючу модель оповідання, висунувши на перший план естетичну, а не інформативну функцію; звідси — перевага художнього, а не автологічного стилю, як у Франка.

Сам співчуваючи герою, Маркович прагне подібне почуття викли¬кати і в читача, і в «антигероя». Частково йому це вдається, особливо тоді, коли він, як у фольклорі, трактує героя через природу, у зіставленні з нею.

«Тепле сонячне проміння освітило всі закутки безлюдного хутора; нав¬круги увесь степ любо та весело вилискувався на сонці; від усього Божого створіння віяло спокоєм, тихими радощами, любов'ю, а з Тарасової хати, де були люди, виривався жалібний стогін, мішаючись з диким несамовитим людським криком...» [76].

Протиставлення природи поведінці і почуттям людей, яке неод¬норазово повторюється, впливає на загальну композицію — створює враження двоплановості, як у ліричних піснях. Двочастинна компо¬зиція народної пісні допомагає показати героя у співвіднесенні до зовнішнього світу, з загальними закономірностями життя цього світу. Це співвідношення подається або в плані співставлення, або в плані протиставлення. І в тому і в іншому випадку зовнішній світ і герой представлені як самостійні, існуючі окремо один від одного.

Герої і природа в оповіданнях Марковича — не відокремлені, навпаки, навіть у контрастній протилежності вони пов'язані тисяча¬ми невидимих ниточок і завдяки цьому єдність і взаємозалежність їх ще більш природна. В цьому вбачаємо одну з переваг оповідання

300

Марковича над оповіданням Франка. Цей крок до ліризації і ритмі¬зації прози доведений до досконалості М. Коцюбинським і Марком Черемшиною, що, проте, не дає підстав віднести Марковича до «нової школи». Це тільки штрих серед традиційних композиційно-сюжетних принципів, властивий художній манері Марковича, зокрема оповіданню «На Вовчому хуторі», яке має й свої прорахунки.

Впадає в око прагнення Марковича виправдати те, що не має відповідної художньої аргументації. Багач ообіцяюча динаміка і драма¬тизм конфліктної зав'язки не має свого розвитку. Ретардація, зайві роздуми-спогади Тараса Вовка майже призупинили рух оповідання. Зменшує драматизм ситуації ідилічна картина селянської праці, опис хутірного пейзажу; солодкаво-сентиментальний портрет онуки Вовка Оленки, невідомо чому і як «забутої» і зачиненої в хаті зі злодієм; психологічно не обгрунтований сором хуторян, їхнє почуття вини перед злодієм.

«Не дивились один на одного, не дивились вони й на Степана [...]. Усім стало ніяково і всі довго мовчали. Перший це мовчання перервав Микита Утікач, за ним — усі інші «судді».

—Так пустить? — запитав Вовк якось несміливо.

—Атож! Пустить, пустить!... Нехай його Бог простить!... Молись Богу!.. —

весело заговорили судді.

Щось важке бебехнулось об землю, і всі замовкли: долі лежав зомлілий Степан...» [82—83].

У живописному художньому світі Марковича голосно б'ється пульс життя, рухається в драматичних конфліктах потік людських доль і характерів: відтворено напружені пошуки думки, зіткнення люд¬ських пристрастей та емоцій. Це органічне злиття істини з високим гуманізмом розкривається в його творах багатоаспектно, насампе¬ред в майстерному відображенні людського в людині. «Предметом його оповідань, — писав Б. Грінченко, — народне життя і його біди. Характерною рисою цього автора є гуманне, любовне ставлення до зображуваних осіб і постійне прагнення знайти під самою загрубі¬лою корою тепле людське почуття, благородне поривання співчут¬ливої душі. Ця риса в зв'язку з умінням п. Марковича вибирати повні драматизму положення, дає можливість його маленьким нарисам створювати дуже велике, інколи потрясаюче враження»1.

Правда (реально відтворене життя), Добро (висока моральність), Краса (художньо-естетична довершеність твору) — триєдина система цінностей, якій Маркович був вірний усе своє життя. Найвиразні¬шою рисою творчого почерку Марковича С. Єфремов назвав «висте¬жування» іскри добра, «що десь глибоко під попелом черствості й байдужості, під намулом життя тліє в серці у кожної людини, до¬жидаючись тільки слушного часу, щоб ясним полум'ям спалахнути.

'Киевская старина. — 1899. — Кн. 6. — С. 20—21.

301

Всі герої Марковича •— звичайнісінькі люди — часто-густо з т -сфери, яку вважають за формально злочинну, але під маскою звича" ності, за формальним злочинством проти правових норм криється них такий багатий запас внутрішньої правди і любові, що прос заздрити можна письменникові з таким ясним світоглядом, з таким надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра»1.

Твори Д. Марковича з повною підставою можна назвати школою мистецтва, добра, любові і людинознавства. Тому творча спадщина його нині є художнім відкриттям, що несе в собі неповторний заряд духовного, інтелектуального й емоціонального впливу.

Список рекомендованої літератури

Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917.

Засенко О. «Треба жити по-новому, люблячи людей!..» // Маркович Дмитро. Постепах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади. — К., 1991. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів-

У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. Осьмак Н. Д. Композиційно-сюжетні засоби українського оповідання: Автореф.

дис. ... канд. філол. наук. — К., 1989.

1Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917. — С. 374.