ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ (1861-1891)

Біографія

Життя і літературно-громадська діяльність Т. Зіньківського нагадує спалах яскравої зорі, яка своїм сяйвом викликає подив і зачарування. Гортаючи сторінки його творів, читаючи листи, дивуєшся, як могло статися, що така світла пос¬тать, така всебічно обдарована особистість зали¬шилася поза увагою істориків літератури. Від¬повідь можна знайти в одному з листів Т. Зінь¬ківського до петербурзького професора О. Пи¬шна, який в одній зі своїх робіт зневажливо висловився про українську літературу, відво¬дячи їй роль «провінційного письменства». За¬перечуючи це твердження, Зіньківський писав: «...Звісно, бездержавність сьогочасна заважує багато розвиткові вкраїнського письменства і через неї навіть зовсім спинилося письменство вкраїнське в Росії» (1, ЬХП).

Так, мав рацію Зіньківський, зауважуючи, що відсутність самостійної держави негативно по¬значається як на духовному, так і економічному розвиткові того чи іншого бездержавного народу.

Родина Аврама та Уляни Зіньківських була щедрою на новонароджених: з 1861 по 1878 р. у невеличкому будинку на тихій мальовничій Лісів-ській вулиці в м. Бердянську з'явилося на світ Божий четверо хлопців (Трохим, Михайло, Гри¬горій, Кирило) та троє дівчат (Євдокія, Ганна, Марія). Сина, який народився 23 липня (4 серп¬ня за н. ст.) 1861 р., в день святих мучеників Трохима та Теофіла, батьки за давньою тради¬цією нарекли Трохимом, не відаючи тоді, що

1 Зіньківський Т. Тарас Шевченко в світлі європейської критики // Писання Трохима Зіньківського: В 2 т. / Зреда¬гував та життєпис написав В. Чайченко. — Л., 1893. ■— Т. 2. — С. 78. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в тексті том і сторінку.

383

13 М6

життєвий шлях їх первістка буде важким і мученицьким, що його зірка передчасно погасне, що своє життя, природний хист віддасть він служінню Україні, рідному народові.

Його поява на світ збіглася з роком смерті Т. Шевченка й знаме¬нувала собою те, що Україна народжувала й народжуватиме вірних синів і дочок, які, осяяні пророчим словом Кобзаря, не дадуть їй за¬гинути на цій грішній землі.

Родина жила бідно, адже заробітки батька, колишнього хлібороба, а тепер морського конопатчика, були мізерними. Мати, Уляна Євти-хіївна, тягла на собі всю хатню роботу й господарську, доглядала за дітьми. Матеріальні нестатки певною мірою скрашувала чарівна при-азовська природа, на лоні якої проходило босоноге дитинство Тро¬хима. «Природа з раннього дитинства оточувала мене своїм цілю¬щим впливом... Поля, луги, сади, море — завжди мали для мене якусь незбагненно чарівну принаду»1, — напише він згодом в автобіо¬графії.

Любов до батьківської хати, до моря він нестиме у своєму серці до останку: бо саме сюди, вже безнадійно хворий, приїде у 1891 р. з великим сподіванням знайти порятунок від смерті. Море було улюб¬леною стихією хлопця, зачаровувало у всі пори року.

Та й сам Зіньківський, як вдало підмітив Б. Грінченко, «трохи підходив до його і своєю вдачею: як і море, він був мовчазний та не¬подільчивий на те, що було у його душі... ховав у самому собі свої думки й почування і завсігди виявляв велике небажання звіряти їх кому. Це бажання сховатися з своїм горем зосталося в Трохима на все життя» [1, XI].

Перші уроки грамоти одержав від батька, що «вельми любив нау¬ку і любив з людьми розумними побалакать»2. З теплотою й святою шанобою згадував Трохим й свою хресну матір, яка непідкупною і щирою побожністю зуміла вдихнути в нього глибоке релігійне почут¬тя, збудила інтерес до Святого Письма. Читання релігійних оповідок так захопило душу хлопця, що він навіть мріяв оселитися на Афоні, коли виросте, за що товариші прозвали його «ченцем».

Батько радів за сина, бачачи, як той тягнеться до книги, успіш¬но опановує грамоту. В Бердянську на той час була міська приходсь-ка та земська школи. Батько віддав Трохима до приходської не тому, що друга була далеченько від їхнього дому, а через матері¬альну скруту. Зіньківський навчався блискуче. Батько пишався успі¬хами сина, а тому кожен похвальний лист оправляв у рамку під скло і вивішував на стінах у хаті.

'Див.: Кіраль С. Неопублікована автобіографія Т. Зіньківського // Сучасний погляд на літературу: 36. наук, праць. — К., 1999. — Вип. 1. — С. 143.

2Спогади Василя Кравченка про Трохима Зіньківського / Вступ, ст. С. Кіраля // Київська старовина. — 1997. — № 3—4. — С. 162.

384

У 1873 р. в Бердянську вже діяли класична гімназія та двокласне міське училище. Не маючи змоги платити за навчання в гімназії, Аврам Зіньківський віддає сина до училища. Там Трохим провчився з осені 1873 р. по червень 1876 р.

Навчання у школі, училищі — це період, коли юнак був у полоні читання: «Читання в період шкільного життя стало моєю пристрастю, читав все, що попадалось під руку, так що попадись підручник з хімії, я з однаковим завзяттям взявся би його читати подібно гого-лівському Петрушці. Кажу це не для красного слівця, а тому що зі мною було щось таке подібне»2.У 13 років він прочитує працю Д. Щеглова «Історія соціальних тем», на все життя запам'ятовує уривки з Платонової науки про вільну державу, теорії Сен-Сімона, Фур'є. Найбільше враження тоді на нього справили твори Майн Ріда, з яких у буйній уяві хлопця поставали загадкові Африка та Америка і до яких мало не помандру¬вав із своїм другом В. Кравченком. Та для цього їм бракувало всьо-го-навсього власного корабля.

В училищі пробуджується інтерес до рідної мови, української пісні: читає твори Г. Квітки-Основ'яненка, «Чорну раду» П. Куліша, «Кобзар» Шевченка та ін.

Після закінчення училища Зіньківський мріє стати учителем і вирішує вступити до Феодосійського учительського інституту. Оскіль¬ки в інститут приймали з 16 літ, то довелося ще рік після закінчен¬ня училища пробути там за старшого учня. А наприкінці літа 1877 р. він з десятьма карбованцями в кишені подався до Феодосії. На той час йшла російсько-турецька війна, і тому інститут перевели до Карасубазара (нині м. Білогірськ).

На жаль, кошти в дорозі швидко танули, а тому верстали шлях із Феодосії до Карасубазара (43 км) пішки. Це був початок невдач, які переслідували Трохима все життя. Прибувши, він довідується, що вступні екзамени перенесено на пізніший строк. Зіньківський голодував, і якби не горіхи, що росли, на щастя, неподалік інсти¬туту, то не зміг би протриматися й успішно скласти іспити.

Однак пробув Зіньківський в інституті не більше двох тижнів, бо доля круто поміняла його життєвий шлях. Голодування, хвилювання під час іспитів негативно відбилися на здоров'ї Зіньківського. Він не міг читати навіть при свічках. Дізнавшись про це, директор інституту застеріг його, що через постійне читання при такій хворобі взагалі можна втратити зір. За порадою директора й на зібрані вчителями кошти він поїхав до Харкова. Грошей вистачило не лише на доро¬гу, а й на лікування. Відомий офтальмолог Л. Гіршман успішно про¬оперував Зіньківського, виявивши трахому.

"Див.: Кіраль С. Неопублікована автобіографія Т. Зіньківського // Сучасний погляд на літературу: 36. наук, праць. — К., 1999. — Вип. 1. — С. 144—145.

385

Бажання повернутися в інститут було велике, але, все обмірку¬вавши, він залишається в Харкові. Тут йому довелося спізнати чимало біди. Гроші закінчилися, знайомих або родичів не мав. їхати назад додому теж не хотів, бо, за вдачею гордий і незалежний, соромився батьків, адже прагнув чогось кращого домогтися у житті, та не ви¬йшло. Спочатку поталанило найнятися на роботу до пекаря: носив на базар продавати пиріжки. Згодом працював у друкарні робітни¬ком з 7 ранку до 9 вечора, крутив колесо друкарської машини в душному приміщенні, за що одержував 6—8 карбованців на місяць, тут і ночував1. Він хотів заробити грошей, а вже тоді вертатися до батьків, аби не ускладнювати й так нелегкі їхні матеріальні проблеми.

У Бердянськ Зіньківський повернувся на початку липня 1879 р. Усе літо вони з приятелем В. Кравченком готувалися до іспитів за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська. А бу¬ли це, як записано у свідоцтві, закон Божий, російська мова, ариф¬метика, геометрія, історія, географія. Ці іспити вони успішно витри¬мали 13—14 вересня 1879 р. при Бердянській гімназії. Зіньківський одержав 24 бали, що давало право вступати на військову службу «вольноопределяющимся» на правах третього розряду.

24 вересня цього ж року вони разом з В. Кравченком вирушили пароплавом, маючи в кишені по 10 карбованців кожен, до Керчі, звідти шлях пролягав до Сімферополя, де вже служив їхній това риш. Аби зекономити кошти та зберегти взуття, хлопці пройшлр босоніж 65 верст.

17 жовтня 1879 р. Зіньківського було зараховано на військову службу. Військова атмосфера справила на нього гнітюче враження: «Все мене гнітило, здавалось диким, незрозумілим, супротивним моїй натурі. Мені довелось довго звикати до туго застебнутого мундира, вже не кажучи про більш суттєві умови, які впливали на настрій»2.

Через 10 місяців (24 серпня 1880) Зіньківський вступив до юнкерсько¬го училища в Одесі, де доля звела його з Л. Смоленським, учителем історії та географії, згодом відомим ученим, громадським діячем, близь¬ким приятелем М. Драгоманова. Його лекції користувалися великою популярністю: «Години лекцій Смоленського в молодшому класі — то було велике свято не тільки для всіх старших класів, а й для офіце¬рів, викладовців і, навіть, їхніх родин. Як тільки, наприклад, пролунала чутка, що буде лекція на тему «Боротьба кляс в Римі», то всі інші заняття припинялись — слухачі лавою вливались до головної авди-торії. Публічність заповнювала не тільки парти, а розташовувалась на вікнах, на підлозі — де хто міг. На сходах же викладовцевої катед-ри примощувався сам начальник] школи» [ф. 111, № 37660, арк. 14].

'Див.: Сучасний погляд на літературу. — К., 1999. — Вип. 1. — С. 145. Чнститут рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського. — Ф. 111, спр. 39680, арк. 1. Далі у дужках зазначаємо номер фонду, справи, аркуш.

386Л. Смоленський давав читати Зіньківському найкращі твори пись¬менників, знайомив з історією Запорозької Січі, навертав до праці для української справи, звертав увагу на давність походження україн¬ської мови, ілюструючи це прикладами з древніх літописів та «Слова о полку Ігоревім». На фактах історії, писав Б. Грінченко, показував «відрубний політико-соціальний уклад від московського, і як багато Москва придбала, як прилучилася до неї Вкраїна» [1, XXII].

Усе це, а також постійна самоосвіта, сприяло його національному прозрінню. Зіньківський звертає увагу на українську мову, починає нею спілкуватися. У ньому прокидається і з великою силою розви¬вається вроджене, тимчасово притлумлене національне почуття та гідність. Він свідомо стає на шлях служіння українській справі, рідно¬му народові.

Дружба з Л. Смоленським, Б. Грінченком, з яким познайомився заочно 1881 р. й почав листуватися, певною мірою підтримували дух, допомагали перенести оту важку атмосферу тупого солдафонства, що панувала в казармах і яку згодом так майстерно відтворить Зіньківський у своїх оповіданнях. Адже за найменшу дрібницю суво¬ро карали: позбавляли права відпустки, садовили на гауптвахту, посилали в наряд поза чергою, позбавляли сну. Особливо допікала стройова муштра, яку не всі витримували: «Дивишся, а вже якийсь упав і поволокли в умивальник одливать водою. Спочатку було мото¬рошно, а далі нічого — не страшно»1. Ті, хто не витримував такого життя, намагалися втопити своє горе в чарці чи в будинках розпусти. Зіньківський знаходив розраду в читанні книг. Крім того, Л. Смо¬ленський залучив Кравченка та Зіньківського до наукової роботи. Вони виписували із старих українських видань слова та цілі речення для майбутнього словника, який готувала до друку Санкт-Петер-бурзька академія наук.

7 серпня 1882 р. Зіньківський закінчив юнкерську школу за другим розрядом, хоча мав усі підстави для першого, бо кращого за нього учня не було. Але це була остання помста ротного командира. Горда і незалежна натура Зіньківського неодноразово доводила його до біди. На знак протесту Зіньківський відмовився сфотографуватися з юнкерами та вчителями для випускної фотографії, не схотів довше затримува¬тися там і попросився на службу до 126 піхотного Рильського полку, який стояв у Черкасах. За старі гріхи йому дозволили працювати на нестройових посадах, начальство не спускало з нього ока.

15 травня 1883 р. Зіньківському було присвоєно офіцерське зван¬ня поручика. З того часу життя змінилося на краще: завелись, хоча й невеликі, гроші, мав свого денщика. Та все ж солдатські будні, казармене життя гнітили його душу, яка не лежала до військової служби. Мріє про вступ до Одеського університету. Та для цього

'Див.: Київська старовина.

1997. — № 3—4. — С. 169.

357

треба було мати гімназійний атестат «доспілости». Тому він багато працює над собою: читає твори українських, російських та зарубіж¬них письменників, пильно стежить за літературним життям на Ук¬раїні, тогочасною періодикою, вивчає іноземні мови.

У березні 1883 р. Зіньківський познайомився з Ганною Тимофіїв-ною Сервичківською, своєю майбутньою дружиною. На час знайомства йому виповнилося 22 роки, а за тодішніми офіцерськими правилами він міг одружитися лише в 26. Ганна, як і кожна дівчина, мріяла вийти заміж, хотіла бути впевненою в особистому щасті, яке розуміла по-своєму. У Зіньківського були свої вимоги, принципи у ставленні до дівчини, жінки, матері. Він не визнавав «удаваної галантности і паркетности та інших достоїнств, за котрі, правду казать, я не дам ламаного шага», бо «всьому простому, природньому тільки й ціну даю»; адже «любо бачити в інтелігентній женщині якомога більш простоти, природи, бо вона служить доказом, що людина здатна думать про що інше од «дрисіровок», ставлячи їх потрібними в усякім разі не для людей» [ф. 111, № 45260].

Зіньківський не поділяв думок Ганни про несумісність особистого щастя й служіння великій ідеї, вважаючи їх безпідставними і хибними. Був переконаний у тому, що «особисте щастя єсть не що інше, як задоволення потребам свого духа... У одних за потребами фізичної природи не видно навіть потреб духовних, так що здається, буцім у їх і катма тих потреб. У других же навіть потреби фізичної приро¬ди підхилені строгому контролю духа, який він не буде нікчемний у первих, і величний — у других» [там само]. І як приклад наводить життя Т. Шевченка, Я. Гуса та інших мучеників, які йшли на смерть тому, що бачили в цім своє особисте щастя.Зіньківський вважав, що людина, присвятивши себе якійсь важ¬ливій справі, не повинна перетворюватися в аскета, оскільки це злочин проти законів природи — аскетизм фізичний нівечить людину, бо тільки «спільна жизнь мужчини й женщини дозволя вповні людям користуватися своїми силами, к чому вони були б природні, підвис-ша їх дух... чоловік занапаща себе, бо йому бракує половини самого себе, позаяк «чоловік та жінка — то єдина спілка», гармонічне ціле. І любить і бути любимим — найзаконніша потреба, краще сказать, головнійший обов'язок, наложений на нас природою» [там сажо].

Ідеалом взаємин між чоловіком та дружиною для Зіньківського було те, що «...любима женщина розділя мої ідеї, мої думки. Тоді й сміло буду дивитись, готовий бороться зо всім супротивним, а зневага моїх найулюбленіших, святих думок тією женщиною убийно пригнітило б дух мій. Думаю, що і на женщин можно перенести такий же погляд, позаяк і женський організм устроєн по одним законам з мужеським».

Зіньківський був переконаний, що гучні заяви про любов до всього людства, але заперечення любові одне до одного є «брехня, та ще й нелогічна, бо і варт на світі буде жизнь, коли матимеш кого лю-

358

бить, бо коли ми любим, ми ціним жизнь, значить і будем робить, до чого ми здатні» [ф. III, № 45260].

Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Прислуха¬ючись до порад Зіньківського, що прагнув прилучити її до української мови, вона читає твори І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Кропивницького, Олени Пчілки, О. Стороженка, І. Карпенка-Ка-рого, Панаса Мирного, письменників зарубіжної та російської літе¬ратури, оцінки яких свідчать про її неабиякий естетичний смак. На¬магається листуватися українською мовою: «Якби ти знав, — писала з Києва Г. Сервичківська 14.08.1886 р., — яка кругом мене кацапщина, я навіть і не вмію говорити так, як вони усі говорять, навіть прислуга і та говорить по-великоруськи, та і якже я після цього можу добре знать свою рідну мову, коли я її ніде не чую, ні у кого ні одного слова, а напротив ще і сама повинна говорить по їхньому з дітьми та зо всіма, та ще така чисто кацапська мова» [ф. 111, № 45145].

На початку 1884 року Зіньківський захворів і 21 лютого виїхав на лікування до Київського військового госпіталю, де пробув кілька тижнів. Незабаром батальйон перевели до Умані. Хвороби переслідува¬ли Зіньківського і тут: він застудився і дуже погано себе почував. Це гнітило його, адже хвороба перешкоджала реалізувати плани та наміри, яких завжди було у нього багато.

В Умані, за порадою Б. Грінченка, Зіньківський разом з Кравченком відвідали М. Комарова, з яким зав'язали міцну і щиру дружбу. «Чоло¬вік він вельми розумний, — згадував Кравченко, — на нас з Трохи¬мом він мав таке чарування, наче рідний батько на своїх дітей, але не той батько щирий, а при нужді й сорочку зніме для тебе»1.

Є всі підстави стверджувати, що національне прозріння Зіньків¬ського, пробуджене в Одесі Л. Смоленським, уміло підтримав М. Кома-ров, якого невипадково називали «адвокатом української літерату¬ри». Бо чи не в кожному листі з Умані, Петербурга Зіньківський згадував це ім'я або у зв'язку з упорядкуванням якогось збірника, альманаху, чи із забороною книг цензурою, чи у справах приватних.

За порадою М. Комарова Зіньківський перекладає твори М. Сал-тикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича «Історія великого кня¬зівства Литовського», статтю О. Пипіна «Епізоди з малорусько-поль¬ських літературних відносин» тощо. На цей час припадає й початок його літературної творчості.

З травня по осінь 1885 року Зіньківський виїхав знову на літні військові табори до Житомира. Йому сподобався ландшафт міста, особливо річка. Табірне життя нічим особливим не вирізнялося. До міста не дуже часто ходив. Таке життя не влаштовувало його, тому не покидає мрії одержати атестат за гімназію. Можна лише подивуватися тому завзяттю, з яким працював Зіньківський, вивча-

Ф. 15, арк. 115.

1Рукописний відділ ІМФЕ НАН України.

389

ючи самотужки іноземні мови, літературу, юриспруденцію. «За книгою сидів по 16—18 годин у сутки», «учився, не виходячи з кімнати по цілому тижню», — згадував В. Кравченко1.

Із середини квітня по 13 червня 1886 р. перебуває у Києві, де при Другій класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Зіньківський мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським; М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчіл-кою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Листи Зіньківського цього періоду до Б. Грінченка та Г. Сервичків-ської, В. Кравченка свідчать, з яким завзяттям він поринає у гро¬мадсько-культурне життя. Незважаючи на відповідальну екзаме¬наційну пору, знаходить час виконувати небезуспішно доручення Б. Грінченка у видавничих справах, повідомляє про вихід у світ збірок О. Пчілки, О. Кониського, творів Панаса Мирного та ін.Звичайно, таке оточення не могло не викликати ентузіазму, нади¬хало на працю задля української справи; тут він остаточно збагнув, що перебування у таких містечках, як Шпола, Сміла, Умань, — це свідоме ув'язнення свого таланту. А тому, коли всі спроби вирватися до Одеси в університет зазнали краху, Зіньківський бачить для себе єдиний вихід — вступити до Військово-юридичної академії в Петер¬бурзі, щоби згодом стати цивільним юристом.

Спочатку треба було витримати екзамени в окружному штабі в Києві, куди прибув 3 липня 1887 р. Після успішно складених іспитів (З серпня) прибув до Петербурга на другий тур вступних іспитів до Академії. Тут Зіньківський також показав блискучі знання. У листі до Б. Грінченка від 16.ХІ.1887 р. писав, що із 57 осіб витримало екза¬мени 25; його було зараховано п'ятим по списку за результатами набраних балів, що давало пільги на додаткову плату, яка в загаль¬ній сумі становила 999 рублів на рік.

У Петербурзі налагоджує контакти з вихідцями з України, а також петербуржцями, які цікавилися Україною, її літературою, фоль¬клором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л. Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довколо себе невеликий гурт студентів-українців, «яких свідомість своїх мораль¬них обов'язків до рідного народу з'єднала» [1, XVII]. На зібраннях не раз велись запальні дискусії з національних питань, про майбутнє українського культурного життя та народу.

На цих зібраннях він, як правило, виступав українською мовою, (чим вирізнявся з присутніх) з цікавими й гостро полемічними допові¬дями, які робили неабиякий вплив на слухачів, сприяли їх духовному прозрінню. Зіньківський увесь жив Україною, виявляв інтерес до будь-яких українських справ, які могли би певним чином прислу¬житися рідному народові.

Він допомагав укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликав збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати. Не випадково його називали «дядьком Трохимом» за глибокі знання, за добродушність, щирість, привітність, простоту, справжній демократизм у полеміці, за відда¬ність Україні.

Із 22 листопада 1887 р. по 6 січня 1888 р. в Петербурзі гастролювала трупа М. Кропивницького. Зіньківський був у захопленні від гри україн¬ських акторів і не минав жодної вистави: «Вчора був перший спектакль Кропивницького «Назар Стодоля», — ділиться враженнями з Б. Грінчен-ком вже на другий день, 23 листопада 1887 р. — [...]. Грали вельми добре. Заньковецька божественна. Грала Галю. Який у неї голос! Душу проймає. Театр був повнісінький. Оплескам та викликуванням кінця не було: «ще раз», «гарно» тілько й було чути (по-українськи)»1.

Зіньківський надсилає до Львова замітку, опубліковану в ч. 2 «Зорі» за 1888 р. Вистави, як зазначав Зіньківський, відбувались у переповнених залах, а «наші дорогі гості будять між петербурзьки¬ми земляками, що вже може й призабули на свою вітчизну, про¬живаючи многі роки на чужині, почуття народної свідомости — се найбільша користь з українського театру» [2, 310].

У наступному році до Петербургу приїхала трупа М. Старицького. її успіх також викликав злість в українофобів-критиків, які писали різні пасквілі на українських драматургів, які, мовляв, «бажають пошитись в Шекспіри, а артисти теж в щось таке, що їм не личе. Недавно в «Новостях», -— обурювався Зіньківський в листі до Б. Грінченка від 1 лютого 1888 р., — розмазувано про те, буцім українська драма сільська, «деревенская», не може стати поруч з московською, котра належить до загальноєвропейської. Українці ж намагаються мов свою поставити на невідповідне місце. Та й що то за народність, котра не має «культурно-государственньїх злементов», чи їй пнутись в дворянство, як тому Бо-рулі, з котрого ви ж самі, добродії-малороси, смієтесь» [НК, 57].

Контакти з петербурзькою інтелігенцією, зневажливі відгуки преси на гастролі українського театру, цензурні заборони українських ви¬дань, а особливо байдужість тамтешніх українців остаточно переко¬нали Зіньківського, що лише невтомною працею він зможе прислу¬житися Україні. І він сповна віддається їй, пожертвувавши навіть особистим життям.

У листопаді 1888 р. завершує роботу над автобіографічним опові¬данням «Сидір Макарович Притика». Д. Мордовцев високо оцінив проби пера Зіньківського. Дружнє слово підтримки надійшло й від Б. Грінченка, М. Комарова. Окрилений схвальною оцінкою авторитетних людей, він об'єднує кілька оповідань під назвою «Малюнки справжньо-

отшсніш відділ ІМФЕ НАН України. — Ф. 15, арк. 115.

390

1 Зіньківський Т. Листи // Неопалима купина. -— 1995. ■— № 5-—6. зазначаємо в дужках НК і сторінку.

391

С. 57. Далі

го життя» й віддає до цензури, одержавши невдовзі дозвіл на друк. Однак постала проблема коштів. Довелось віддати своїх кровних 100 рублів. Це був перший життєвий успіх Зіньківського, успіх ва-! гомий, багатообіцяючий, про що з радістю писав В. Кравченкові на початку квітня 1889 р.На сторінках «Одесских ведомостей» за сприяння М. Комарова з'явилися переклад російською мовою «Притики» та схвальна рецензія на твір.

У Петербурзі Зіньківський перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки, виступає постійно порадником та вимогливим критиком творів Б. Грінченка (листи його нагадують часто міні-рецензії), оббиває пороги й письмово бомбар¬дує, здебільшого безуспішно, Головне управління у справах друку, виконуючи доручення М. Комарова, Б. Грінченка щодо видань різних альманахів, збірників. «Розмову» заборонено геть усю, — писав Б. Грінченкові 20.11.89 р. — Мою «Бджілку» і твою «Квітку» — теж. Не знаю, що зроблять з «Дівкою чорнобривою». Я подам скаргу міністрові і в сенат. Гл[авное] Упр[авление] нищить закон 1876 р., що лишає українську белетристику, а в усякім разі Г. У. не має права нові закони робити і скасовувати існуючі» [НК, 66].

Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик ро- \ сійською мовою: «Вага української часописі, хоч би й по-рос[ійськи], незмірна, на мій погляд» [НК, 63].

У 1889 р. на роковини Т. Шевченка у Л. Беренштама Зіньківський прочитав «маленьку лекцію «Шевченко в світлі європейської крити¬ки», читав я без зошита. Народу було дуже багато — був Пипін, Семевський та ін. — читання моє подобалось усім, — писав він Кравченкові. — Пипін дивувався, що такі абстрактні речі добре можна викладати по-українськи. Чудні ці кацапи — вони думають, що тільки московська їхня мова годиться до чого путнього. Я розби¬рав невідомі у нас погляди німецької критики, особливо Францоза, Обріста й Каверау, французької й польської; других, як англійської, іспанської, я не міг читати, раз мови не знаєш, а друге, й дістати не можна навіть в Щублічній] Б[ібліотеці]» [НК, 71].

13 травня 1889 р. Зіньківський звертається до Головного управлін¬ня у справах друку з клопотанням щодо дозволу видавати збірник під назвою «Слово», зміст якого охоплював би пісні, легенди, казки та ін¬ші етнографічні матеріали Південної Росії, у натуральному вигляді та науковій обробці. «Белетристика: вірші, повісті, оповідання, драматичні твори як на місцевому малоросійському діалекті, так і на загальноро-сійській літературній мові, які б переважно описували побут та при¬роду Південної Руси» [ф. 170, № 510]. Але навіть такий, з урахуванням цензури, обмежений напрямок журналу не дістав дозволу на життя.

Зіньківський працює надзвичайно багато, жертвуючи своїм відпо¬чинком і здоров'ям. З-під його пера виходить оповідання «Сон», він

392

перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики україн¬ської мови, пише розлогу рецензію на книгу В. Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи»(1889), у якій вислов¬лює надзвичайно цінні думки щодо походження, особливостей укра¬їнської мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література почи¬нається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію.

1890 р. закінчувалося навчання в академії, але Зіньківський не хотів пов'язувати своє подальше життя з військовою службою. У листі до Б. Грінченка від 16.04.1890 року він писав: «Я хочу кидати службу військову, скінчивши академію, і зоставатися тут, у Петербурзі «при¬сяжним поверенньїм». Як пташка, почувши весну, не може вдержатися, щоб не летіти до рідного краю, як весняна вода ламає кригу, намага¬ючись до широкого моря, так я, так у мене прокинулось серце, ба¬жаючи волі, бажаючи скинути із себе кригу субординації й падлюш-ного рабства. Мені так хочеться подихати життям вільної людини, так мені остобісіла ся навісна солдатчина, що я раднійший вхопитись за найменшу змогу збутись її, збутись, хоч би промінявши на гірше. Я ще не знаю, як я се зроблю, але я мушу зробити, хочу зробити» [ф. 111, № 38185]. Йому було шкода залишати Петербург не тому, що він облюбував собі столицю Російської імперії, а тому, що, маючи налагоджені зв'язки, прагнув робити щось корисне для України.

У травні 1890 р. він блискуче закінчує академію за першим роз¬рядом у званні штабс-капітана, та злий фатум перемішав усі карти в його подальшій долі. Зіньківський сильно застудився, переніс запалення легень, підступна хвороба робила вже свою чорну спра¬ву. Лише на початку червня зміг виїхати з Петербурга, оскільки був посланий на роботу до Київського окружного військового суду. Зіньківський страшенно схуд, його мучив затяжний кашель. Домашнє лікування не допомагало, до лікарів уперто не хотів звертатися. І в такому стані продовжував літературну працю, записував фольклор, створив одне з кращих оповідань «Моншер-козаче».З 1 серпня 1890 р. стає до служби. Через деякий час його відко¬мандирували до Курська та Харкова. Ці переїзди остаточно підірвали здоров'я Зіньківського. Він сподівався вирватися до Одеси, бо сухо¬ти були вже в повному розпалі. Та через брак коштів зробити цього не зміг. До всього ж, «до купи зібрались ще страшенні моральні удари, що до решти зруйнували моє здоров'я... смерть несподівана матері. Я не міг бути при її скончанню і в останнє подивитися на ню. Опріч того було ще дечого багато, про що і довго і нема охоти розказувати» [ф. 111, № 38182].

Зіньківський не хотів здаватися, та хвороба настільки виснажила організм, що був вимушений подати рапорт і з 1 грудня 1890 р. звіль¬нився від служби. У рапорті зазначав, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, бо одружився без

393

дозволу начальника Військово-юридичної академії в Петербурзі (цей запис був відсутній в особовій справі), при звільненні був покара¬ний — його позбавили пенсії.

Залишається у Києві, сподіваючись на підтримку друзів. Починаючи з 13 грудня 1890 року він практично не виходив з дому, не міг навіть розмовляти. Якби не підтримка О. Кониського, матеріальна та мо¬ральна, то трагедія настала би значно раніше. Кониський винайняв знайомого лікаря, який безоплатно доглядав за Зіньківським. На жаль, дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє.

Однак Зіньківський не втрачає оптимізму, хоч розуміє, що жити за¬лишилось не так багато. Він продовжує працювати над «Історією штун-ди», задуманої ще в Петербурзі, українською енциклопедією, моногра¬фією про карне право на Україні та Росії у другій половині XVIII ст.

У 1890 році з'явилася рецензія О. Пипіна на працю О. Огоновського «Історія літератури руської». Міркування Пипіна про те, що україн¬ська мова та література — це щось провінційне, другосортне, викли¬кало у Зіньківського справедливе обурення. В цьому він вбачав — і не¬безпідставно — те, що «саме це і є ота національна московська нетоле-рантність, що не стерплює тепер поруч з собою хоч би й невеличкої культурної самостійности вкраїнської... Ваша стаття тим дивна, що на підставі мовбито наукових, а справді непевних тез заперечується пра¬во на духове життя цілому великомільйоновому народові. Дивна ця стаття тим, що писала її людина, яка так палко воювалася проти тенденційности в науці д. Духинського, що так образив москалів своєю теорією. Та, мабуть, своє й чуже не однією мірою міряється» [1, VIII].

Дволикість та фальшивість так званих петербурзьких українських симпатиків та деяких українців Зіньківський розгадав ще під час нав¬чання в Петербурзі, що знайшло відображення в незакінченому опо¬віданні «Кася». Свої почуття, тривогу і біль за себе, Україну, за ук¬раїнський народ він вміщує в уста героя цього оповідання. На його очах виймали душу, нищили мову, «а вся інтелігенція вкраїнська мусить гартуватися в московщині на шкоду вкраїнству — і зникає в її думках повага і сила рідної мови, зневоленої бути мовою, що її починають соромитися вже й семилітки, почавши слебезувати мос¬ковську граматику!.. Погляне він у каталог журналам — «Боже, яка сила, яка міць письменства і вся та сила, вся та міць ще більшою стає щодалі, то більш сковує кайдани духовні наші, а в нас нема нічого, а могло б бути. Читає він про те, як розвивається шкільна справа, як заводяться нові московські школи по вкраїнській землі — і не хотів би навіть знати про се! Боже мій! Я щиро бажаю просвіти рідному краєви, але хіба се просвіта? Се змоскалювання нашого народу, се тим міцніша перепина справжній його освіті, се націо¬нальна деморалізація, се люта кара над бідним краєм нашим!» [1, XXXVI].

394

І скрізь, де б не пішов герой оповідання «Кася» — до театру, на публічні лекції, на вулиці, в установі, вдома, — він чує чужу мову, він бачить злочинства і глум чужої мови над своєю мовою, дорожчою для нього над життя і весь світ. І він зненавидів не тільки гнобителів, а й їхню мову.

Варварство дикої орди, що, як стихійне лихо, знищує, руйнує господарство, не таке страшне, як варварство культурне, що виймає душу народу, розмірковує герой оповідання «Кася», нищить його культурну і моральну сутність, асимілює назавжди. Таке варварство монополізує освіту, культуру, мову, «перекручує і краде чужу істо¬рію, навіть накидає іншим свої варварські гидкі ідеали деспотизму, ідеали, вироблені під батогом, кайданами од степового варвара і за¬винуті у ризи й омохвори патриярхів византійських та їх поміщиків лукавих...» [1, XXXVIII].Зіньківський відчував, що його сили танули, як віск: були такі періоди, що взагалі не міг навіть піднятися з ліжка. «Боже, що з ним зробилося! — записав у щоденнику В. Кравченко. — Ні голосу, ні тіла — сама кістка, що підпирається на паличку, у нього горлова сухотка. Боже, їсти теж нічого не хотів, хіба що картоплю, та ще хотів черво¬ного перцю, котрого я не дав»1. Зіньківський сподівався ще покращи¬ти свій стан у Б. Грінченка, до якого поїхав 25 квітня 1891 р. По дорозі застудився і так ослаб, що не міг навіть написати листа. Та коли відступала хвороба, «він з запалом балакав про дорогу йому україн¬ську справу — тільки про неї та про те, що торкається до неї, він і міг тоді балакати. Він нарікав на кволу нашу діяльність, на наших, здебільшого ледачих діячів, він казав, що конче треба пропагувати вкраїнську сім'ю, бо без неї нічого не вдіємо. У його самого було безліч планів на всякі роботи — тих робіт стало б на 20 років при¬наймні. Він рвався до роботи, але не міг. Голубив думку писати істо¬рію вкраїнсько-руського письменства і прохав господаря, що виїздив до міста, купити йому деякі потрібні до тої роботи книжки. Він такий певний був, що не вмре, стільки душевної сили кипіло в йому, що, не вважаючи на його безнадійне становище, тим, хто з їм балакав, здавалося, що він не вмре, що він може одужати й одужає» [1, Ь].

Та лиха доля й тут не була прихильна до Зіньківського. Весна була затяжна й дуже холодна. Він мало бував на свіжому повітрі, якого йому так бракувало. Тому ЗО травня 1891 року вирушає до Бердянська тяжко хворий. Він надіявся, що у ріднім краї, на півдні, йому допоможе морський клімат, родинне оточення, а тому взяв із собою чимало різних рукописів, частина з яких після смерті була втрачена.

Чи міг знати Зіньківський, пишучи в червні 1889 р. у Петербурзі оповідання «Сон», що пророкує собі долю. Герой «Сну», розчарований

'Див.: Київська старовина. — 1997. — № 3—4. — С. 173.

395

у коханні, в хвилини розпачу згадує про рідну неньку, міркуючи, що лише вона по-справжньому любить його й розуміє, а тому по¬вертається додому гоїти душевні рани:

«Ось він уже на порозі рідної оселі, ось уже зустріла його ненька-жаліб-ниця, пригортає голову його до свого лона, цілує, на неї сльози ронить...

—Мамо, — каже він, ковтаючи сльози, — я до вас приїхав, мамо,

увостаннє, щоб умерти...

—Що се ти говориш, синку, — перелякана питається мамуся.

—Так, мамо, я не жартую... Надто важка доля судилася твоєму синові,

зломила силу його під надмірною вагою й лишилося її ще хоч стільки, щоб

дістатися до рідного краю..., щоб не поховано мене на чужині ніким не

оплаканого, нікому непотрібного, усім чужого, в чужу землю...» [1, 109].

Усе це фатально збіглося з долею самого Зіньківського. Переїзд до Бердянська, куди прибув ввечері 1 червня 1891 р., зовсім знесилив його. Батько та родичі проявили максимум уваги, щиро піклувалися, аби порятувати Зіньківського від смерті, яка вже чатувала за ним і ступала по його слідах. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю, від чого батькове серце рвалося на шматки. А коли хвороба на певний час відступала, то читав, розповідав батькові про своє життя, адже лише тепер зізнався про одруження, про дочку Ангеліну, про те, що закінчив академію. За день до смерті Зіньківський спромігся написати листа Б. Грінченкові, в якому запитував, чи купив той необхідні книги для написання історії української літератури.

Та 8 червня 1891 р. (20 за н. ст.) о 5-й годині вечора Зіньківського не стало. Ховали його з військовими почестями, сумно грав військовий оркестр, у Вознесенському соборі зібралося чимало народу, поважних людей міста. Поховали його поруч з могилою матері 10 червня 1891 р.

Звістка про смерть Зіньківського пекучим болем обізвалася в сер¬цях його друзів, всіх, хто шанував і любив цього великого мученика України. О. Кониський, Б. Грінченко, М. Комаров, В. Лукич відгукну¬лися на смерть спогадами-некрологами в часописах «Зоря», «Прав¬да», В. Самійленко, О. Кониський присвятили пам'яті Зіньківського вірші, опубліковані у «Правді». «Він-бо належав до тих, що усю свою душу віддають за ідею і не знають іншого життя. До цього додавалася безмірна любов до рідного краю, широка освіта, талан. Він був з тих, що не знають різниці проміж словом та ділом, і йшов навпростець туди, куди посилало його пересвідчення [...].

З молодих діячів 80-х років, — писав Грінченко О. Кониському 14 липня 1891 р., — він був більший і од усіх наших діячів, опріче деяких небагатьох, якби прожив ще хоч десяток років»1.

Біль утрати ще довго не вщухав у серці Грінченка. У 1893 році він публікує у збірці «Під хмарним небом» поему «Беатріче Ченчі», зпосвятою Зіньківському, підготував до видання (за матеріальної підтримки М. Комарова) твори Зіньківського, які з'явилися друком у Львові 1893, 1896 рр., умістив їх до альманахів «Проліски» (1893), «Хвиля за хвилею» (1900). В. Кравченко розпочав збір коштів на надмогильний пам'ятник, який було встановлено у 1911 р., рівно че¬рез 20 років, з чорного мармуру, виготовлений у Житомирі майст¬ром Олешкевичем. На ньому висічено слова В. Боровика:

Стражденник син стражденника народа, Кришталь з його кривавої сльози — Він не згинавсь, хоч як гула негода, І не здригавсь від гуркотів грози. Змагався навіть він з життям самим, Коли людина ти — зітхни за ним!

ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ,

МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ В ПУБЛІЦИСТИЦІ ТА ЕПІСТОЛЯРІЇ

Т. ЗІНЬКІВСЬКОГО

У невеликому гроні національно свідомих українських інтелігентів Трохим Зіньківський зайняв помітне місце. Разом з Б. Грінченком та іншими однодумцями він безкомпромісно «ставив перед українсь¬ким громадянством нові завдання свідомого українства»1. Одною з найбільш животрепетних була проблема піднесення національної свідомості, честі і самоповаги українців, що пронизувала художню, публіцистичну та наукову діяльність Зіньківського, його листи. Най¬глибше ця проблема трактується в гостро-полемічній публіцистичній статті «Молода Україна, її становище і шлях» (1890).

Проблема української інтелігенції розглядалася Зіньківським на широкому історичному тлі, в контексті становища та розвитку на¬ціональної мови, літератури, перспективи національно-культурної автономії України.

Усвідомлюючи велику «вагу в історії народу» інтелігенції, від діяль¬ності, інтелектуального рівня, національної свідомості якої залежати¬ме, яким шляхом піде народ, Зіньківський з болем відзначає відсутність «в своїм народі кореня» і наявність величезної прірви між народом та спанілою інтелігенцією.

Найбільшим лихом для української інтелігенції Зіньківський вважав намагання її, «починаючи з московської доби України», «окульбачити власний народ», «перекинутись чим хоч і ким хоч», аби «стати поверх народу, загнуздати його і панувати через його криваву працю» [2, 84-85].

Після Люблінської унії 1569 р. українська інтелігенція «дуже швид¬ко польщиться навіть вірою», не дбає про волю України, і саме ця

відділ рукописів ІЛ НАН України. — Ф. 77, № 124, арк. 24.

396

^Єфремое С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 511.

397

«будяк-інтелігенція» спричинила протест козацтва проти польського гніту. Коли ж Україна, іронічно зауважує Зіньківський, «здобулась на ласкаву московську протекцію», то українські інтелігенти дуже швидко забули за свою народність і стали себе розуміти не інакше як «росами», починали «московщитись». Воістину можна подивляти тому легкодухому перебіганню «межи часи і ляхи», лиганню з воро¬гами українського народу і його волі.

Народившись вже із «зерном своєї отруйної хвороби» (запродан¬ства, яничарства, пристосуванства), починаючи від Володимира Вели¬кого і аж до XIX ст., інтелігенція «шкандибала на всі чотири, не розуміла своєї культурної задачі і не те, що принесла народові якусь користь, але наробила страшенної шкоди, бо одно знала, що гальмувала поступ культури в рідному краї, занапастила політич¬ну, а з тим і громадську волю свого народу і довела до того, що після 1000 літ культурного життя український народ — синонім му¬жицтва, що йде навмання, без освічених поводирів, покинутий на поталу усякому хижому звірові-птиці» [2, 85].

Аналізуючи історичний розвій української інтелігенції, Зіньків¬ський намагався зрозуміти причини такої катастрофи, а заодно засте¬регти молоде її покоління, представником якого був сам і яке свідомо стало на шлях служіння своєму народові.

Зіньківський з'ясовує запізнілу появу української літератури, шу¬кає відповіді на питання, «чому ж се так сталося, що ми, виробивши в громадськім житті чисті республіканські та автономічні форми вже тисячу літ, проживши не без слави і не без ймення, давши Вкраїні, Литві, Польщі та Москві славних діячів у політиці, війні, у пись¬менстві, тисячу літ уже знавши, що таке граматика і як держати перо в руках — самі починаємо з письменством (рідним) виступати на світ Божий трохи не укупі з якими зирянами та ороченами». Крім цього, наш народ володіє багатою народною поезією, яка за своїм змістом, формою є однією з найбагатших у світі, зачаровує Європу і, що головне, «відповідає уповні потребам естетичним та ідейним висо¬ко інтелігентної людини». Отже, беручи до уваги історичні традиції українського народу, високий, європейського штибу, рівень культу¬ри, багатющий фольклор, наш народ мав би на такому ґрунті «викохати величну світову літературу» [2, 87]. На жаль, так не сталося.Першопричину цього Зіньківський бачив у тому, що християнство прийшло в Україну не прямо, а опосередковано, через староболгар¬ську мову. Не заперечуючи те позитивне, що принесло візантійське християнство, Зіньківський, однак, вказує на окремі його «отруйні впливи» на українську культуру, оскільки розглядав їх під кутом зору традицій нашого народу.

Він писав, що українському народові були чужими «деспотично-державні ідеї», які суперечили «лагідним, людяним юридичним зви¬чаям нашим», які до прийняття християнства мали сильні традиції в

398

громадському житті нашого народу, а тому ті «візантійські деспотичні ідеї геть зовсім засняділи, замерли і вже швидко по Володимирі зникли з України, перейшовши на родючий для себе ґрунт в Суз-дальсько-Московській Русі і де за підмогою незабаром татарщини викохали могутнє дебеле дерево автократії» [2, #7].

Та головною перешкодою, через яку українська інтелігенція зійшла на манівці, а тому не стала справжнім «проводирем і вчителем народу» і не творила власну національну літературу, як не парадоксально, «був принесений укупі з християнством буквар кирило-мефодіївський чи краще — не буквар, а старослов'янське письменство» [2, 88].

Трагічна парадоксальність ситуації полягала в тому, що мертва старослов'янська мова була близька до української, а освічені ук¬раїнці вважали її за літературно оброблену форму рідної мови. На мову ж простого народу дивились як на «мужицький жаргон, зіпсу¬вання літературних форм» [там само]. Старослов'янська була панів¬ною у церковних книгах, а коли перед українцями поставала потреба писати про «речі вищого порядку, хоч би й богословські», то вони мусили братися за польську або латинську мови, полишаючи в за¬бутті українську. Письменні українці «не могли зрозуміти, що живе письменство можна збудувати тільки на ґрунті живої і до того своєї мови» [там само]. Якби до нас християнство, вважав Зіньківський, прийшло з Риму, то ми «могли б лічити вік свого письменства не з Квітки і Шевченка, а трішки раніш, наприклад, з XII віку, з «Слова о полку Ігоревім», і, напевне, мали б тепер не менш величну і стару літературу від польської» [там само].

Полякам католицтво принесло разом з латинською вірою і ла¬тинську граматику та письменство. Латинська мова у поляків була мовою науки, вищої освіти і панувала там досить довго. Та в цьому була й певна перевага, певне «добро» для польської інтелігенції, адже латиною користувались здебільшого високоосвічені люди; їх було не так багато, а «задля простих малоосвічених людей зараз постала потреба писати польською мовою». Це і змушувало представників національно свідомої польської інтелігенції чітко усвідомити і збаг¬нути потребу розвитку національної літератури, тоді як українці не могли «відрізнити церковного язичія» від рідної мови, язичія, з допо¬могою якого нічого «навіть не можна було висловити». А тому поляки, зазначає Зіньківський, повинні дякувати долі, що «пронесло повз їх чашу з старослов'янською гнилизною — вони через те мають тепер найпишнішу і найбагатшу літературу між слов'янами» [2, 89].

Подібні погляди на літературу київської доби, які були в основі народницького (позитивістського) літературознавства 70—90-х років XIX ст., з'явились ще у працях М. Максимовича, П. Куліша. Однак так відверто про це було сказано саме Зіньківським.

Другим важливим чинником такого запізнілого розвитку націо¬нальної літератури Зіньківський вважав втрату політичної волі, бо

399

«коли Україна впала в московські пазури, вчені українці по-старому тягли нитку церковного малоязичія, їм самим хіба зрозумілого. Мос¬калі були з тієї ж купелі візантійської, тільки у їх і тієї церковщини було, як кіт наплакав. І от від половини XVII до половини XVIII віку українці щиро заходились коло просвіти москалів на ґрунті спільної їм церковної нісенітниці і звуть цю свою спільну незрозумілу мішанину русскою, російською» [2, 89]. Зіньківський не випадково порівнює українську літературу із польською, а не, скажімо, з французькою, яка вже в XIII ст. мала віршовані фабльо, чи італійською, яка у XIV ст. дала світові «Декамерона» Бокаччо, чи англійською з її «Кен-терберійськими оповіданнями» Чосера. Адже до татарських нападів на Україну культура і література Польщі за своїм рівнем значно відставала від української, але вже у XVI ст. була однією з найбільш розвинених і багатих слов'янських літератур, творених рідною мо¬вою, тоді як українська література й надалі перебувала під сильним впливом староболгарської. Тобто Зіньківський ситуює перейняття християнства із Риму Польщею до України, вказуючи на «позитивну» його роль там, і негативну — в Україні через призму активного патріотизму, через той біль за підневільне становище народу, за той рівень літератури, мови, за те, що Україна на шляхах історії загубила велику свою культуру через наше «малоросійство».Втрата політичної волі у XVII ст. особливо відчутно дала про себе знати тільки в XIX ст., коли почалося дике цькування й переслі¬дування української мови. Зіньківському були відомі також і такі факти, коли окремі народи, втративши на певний час державність, не занепали культурно.

На жаль, в силу історичних обставин представники української інтелігенції «ніякої й думки про потребу окремої для себе літератури» не плекали, оскільки глибоко не усвідомлювали, щоб «народна мова могла бути виразом письменства та культури», а тому продовжува¬ли писати «щонайпаскуднішою та незрозумілою мішаниною з усяких панських мов», бо «що поганіша і дальша від живої мови була ся мікстура, то вважалась вченішою, поважнішою, «шляхетнішою», бо навіть рядові семінаристи «марили вже про шляхту та дворян¬ство». Саме тоді активно розвивалась російська літературна мова, формувалась московська, тобто російська національна література. Щодо українців, то вони зостались «наче без мови і без письмен¬ства», а московську мову вже вимушені були визнавати за «природже¬ний і для себе орган письменського й культурного життя» [2, 90].

Відродження й появу національної літератури Зіньківський цілком справедливо пов'язував із Т. Шевченком та Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Кулішем: «Тільки як батько Тарас вирік нашу правду й наші думи рідним нашим словом, — писав він, — оплакав наше безталання й муку, як Квітка змалював життя наше словом, що й тепер витискає сльози з очей в українця, тільки тоді українці згадалися про те, що

400

і в їх душа не з лопуцька, а така, як людська, що і в їх є мова, що, як каже Куліш, не на те саме здатна, щоб дошкульніш вилаяти мужика та слугу, що і в їх, опріч «казенної» московської мови, є і повинна бути своя, рідна; тільки з того часу зародились думки зроби¬ти її органом просвіти і культури української, органом українського громадського життя» [2, 91].

Не менш трагічним фактом для української мови та літератури було те, що «українське письменство мало велике нещастя народи¬тися на очах у московської цензури, — а се вже лиходійство, револю¬ція і тому підлягає, — глузує Зіньківський, — поліційному «пре-дупреждению и пресечению».

Зіньківський досить влучно і точно викриває сутність великодер¬жавної політики російського уряду, який прекрасно усвідомлював, що «централістична робота «обрусения» чи пак обмосковщення доти матиме добрі жнива на Вкраїні, доки українського письменства не буде в народнім розумінню сього слова», тобто, «москаль, лихий його взяв, не по чому і б'є, як не по голові» [2, 92—93].

Оглядаючись на героїчне минуле українського народу, Зіньківський з гордістю заявляє, що, незважаючи на всі заборони, ненависть до всього українського, на оскаженілість наших ворогів, ніяка і ніколи поліція у світі «ідеї згасити не здолала», «українське письменство є, єсть і українська інтелігенція, що виросла й вигодувалась на сім письменстві, і вона згинути не може» [2, 94].

Українська інтелігенція була в «неприродних стосунках» зі своїм народом, «йшла різними шляхами», «розбивалась на ворожі табори». У громадсько-політичному житті народу, був переконаний Зінь¬ківський, убезпеченого належним рівнем соціально-економічного, політичного та культурного життя, можуть існувати «різні течії, що пливуть різно, держаться різних думок в громадському житті». Такий ідейний плюралізм є загалом нормальним явищем, бо чим «більш сих течій, то більш поля вони оживляють своєю водою і, спливаючись докупи, в одне море, себто маючи своєю метою і кінцем своїм добро свого народу — витворюють багатий на воду потік ду¬ховного життя» [2, 83].

На Україні ситуація зовсім протилежна: «потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповнюючи здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою і лежить Україна, як пустиня, що Бог її кинув, що її палить сонце, її сушать вітри, здіймаючи вгору самий порох та нагортаючи бурти з піску неродючого. І тепер, як колись, і ще надовго Україні зостається тільки нарікати:

Сини мої на чужині, На чужій роботі!» [2, 84].

Маючи на увазі те, що Україна, у порівнянні з іншими євро¬пейськими державами, ще не сягнула того рівня економічного і по-

401

літичного життя, тому одне із першочергових завдань української інтелігенції — це щира й віддана праця над «речами реальними —. 1 економічними та просвітними справами свого народу». Разом з тим вирішувати економічні проблеми й працювати над конкретними справами в Україні фактично нереально: по-перше, для цього слід повністю розв'язати національне питання, позитивне вирішення яко¬го гарантувало б навчання у школах рідною мовою, існування україн¬ської преси, книги, автономію України і т. д. Якщо у Франції, Німеч¬чині національно свідома еліта скеровує свою силу й енергію на пра¬цю для народу, то в Україні вона вимушена «боронити справи більш абстрактної вдачі, що мають ідейну, а не практичну вагу, навіть просто, щоб завоювати собі краще місце для роботи» [2, 100].По-друге, в Україні надзвичайно мізерна кількість національно свідомої інтелігенції, яка при нормальних обставинах мала би бути: кількісно більшою і повинна б «завоювати собі пануючий стан» ! у суспільстві. Зіньківський був твердо переконаний у тому, що «нена-ціональна інтелігенція не може працювати для народу на справжній йому пожиток та користь, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та І погляди на громадські справи, бувши культурою й духом чужою на¬родові» [там само].

Як приклад Зіньківський аналізує ситуацію в Австро^-Угорській імперії, де українці з прийняттям конституції здобули певну само¬стійність і могли «на лояльнім грунті боронити національні свої справи». На жаль, незначна кількість національно свідомої інтеліген¬ції, а до того ж її розбрат, не могла кардинально впливати на* ситуацію в Галичині, особливо на призупинення ополячення українців. Існування в середовищі галицької інтелігенції трьох таборів — «наро¬довців», «москвофілів» і «табору спольщених та спанілих, яко спадок історії» було, на думку Зіньківського, великою бідою і лихом. Замість вирішення пекучих реальних справ на народній ниві, вони займали¬ся другорядними справами, як наприклад, відома «азбучна війна».

Відсутність єдності, згуртованості інтелігенції негативно позначилося як на культурному житті галичан, так і на економічному їх становищі, адже вони не змогли скористатися навіть тими незначними поступками в конституції Австро-Угорщини щодо національного питання, яке фак¬тично залишилося невирішеним. Проектуючи ситуацію на Росію, споді¬ваючись, що колись і вона стане державою конституційною, україн¬ська інтелігенція може опинитися в такому ж стані, як і галицька, як¬що заздалегідь не сконсолідується в «міцну та поважну купу, бо тільки силу поважають і вважають за потрібне з нею рахуватися» [2, 103].

Саме це спонукало Зіньківського дати характеристику тогочасної української інтелігенції в царській Росії. Він вирізняє серед неї чоти¬ри групи: перша — «квазі-інтелігенція», тобто псевдоінтелігенція, яка «бачить в усьому московському (як до того в польському) символ культури і освіти, в московській мові — мову інтелігенції і єдиний

402

орган культурного життя, бо ся мова ґвалтом та гнівом і гнобитель¬ством над українською узурпувала її місце на Вкраїні, узурпувала собі виключний стан, привілеї бути органом просвіти і науки. Звідси усе московське — ознака культури, усе українське — мужицтва, темряви і тепер, як і за часи Гоголя, більшість українського культур¬ного шару дає нам тих «низьких малоросіян», як каже він, що, видершись з дьохтярів та з шмаровозів, гордо додає до свого прізвища на О ще Вт> і т. ін. » [2, 92—93]. Така інтелігенція своїм духом чужа народові, який відповідно «ненавидить і зневажає свою спанілу та почужену інтелігенцію», яка була завжди байдужа до його інтересів.

Друга група — це «нова народолюбна категорія інтелігенції україн¬ської на московський кшталт», тобто вихована в московському дусі, яка «начитавшись про народ, про працю для нього, повна добрих ба¬жань та доброї волі». Проте любов до простого народу так і залишається на рівні «добрих бажань», це любов на словах, а не на ділі. За своєю суттю, пише Зіньківський, «в літературі вони москалі, думками мос¬калі, в житті теж». А тому їх голослівні заяви про любов до народу — це фарисейство і фальш, а тому їх праця «шеляга не варта в ко¬нечнім результаті», «се сміття, бур'ян, курай колючий на нашій не своїй землі» — посіяний і викоханий московською рукою». Підставою до такої гострої критики було те, що й ця група свідомо чи несвідомо цуралася української мови, не розуміючи, що це «перша й найживо-творча моральна нитка між нею та народом», адже «мова бо, не зна¬чить тільки спосіб розмовляти людям, мова — органічний витвір всьо¬го життя народу, в їй відбивається, як у дзеркалі, його душа, його думки і погляди» [2, 94]. Однак оця «нова народолюбна категорія інтелі¬генції української на московський кшталт далека від того, щоб розумі¬ти вагу народної мови яко виразу народного світогляду», бо зневажаю¬чи українську мову, вони «гордують тим, що виражає його душу й думу». Як приклад Зіньківський наводить такий факт: в українській мові «чоловік і жінка звуть одне одного «дружиною», а в російській «супрут». «Оженитися» має синонім «одружитися», «побратися». «Хто скаже — запитує Зіньківський, — що мова не відбиває тут в собі юридичні погляди народу, де чоловік і жінка рівні два «друзі»? Навіть говориться: «одружитися з ким», «оженитися з ким», а не «на кому», як по-московськи. Ся маленька одміна з ким— натомість на ком теж свідчить про те, що шлюб у нас на рівності лежить» [там само].Зіньківський розвінчує таке «народолюбство» українських інтелі¬гентів, назвавши їх «перевертнями» та «запроданцями», які, за влучно використаними словами з народної думи, «потурчились, побусур¬менились для розкоші турецької, для ласощів нещасної», а свою любов до простого народу виявляють тим, що своїм дітям «виписують няньок та «мамок» з Московщини або німкень беруть, щоб «оборони¬ти своїх дітей від української мови», аби не брати української жінки — бо це мужицтво.

403

Третя група, яку Зіньківський називає «гармонійні інтелігенти», теж далеко не відбігла від згаданих вище «нікчемних будяків». Вони 1 намагаються поєднати в собі «заразом і москаля, і українця». До них, до речі, Зіньківський зараховує й М. Гоголя, який вважав, що в його особі однаково співіснують ці два поняття і гармонійно доповнюють одне одного. Оперуючи історичними фактами, він розвінчує цю «гар¬монійність» Гоголя: «Небіжчик Гоголь помилявся: як в історії з тії гармонії (а справді — мезаліянсу), яка мусила бути між Україною та Москвою по Богдановій думці, вилупилось «обрусение» (лад респуб-| ліканський, індивідуалістичний не міг ще ніде вижити, з деспотичним та рабським — одно повинно було «задавити» друге і таким «задав-| леним» стався український демократичний лад) — так і в Гоголевій особі брат-москаль задавив українця, і ми бачимо, як ся чудернаць-і ка «гармонія» швиденько перевелася на московську дисгармонію —З з її ладаном, рабством і всією тією цвіллю, що від неї нудить свіжу] людину. Досить згадати «Переписку с друзьями» — нею закінчив Го-І голь — москаль те, що почав ще «гармонійний» [2, 96].

І нарешті, четверта «химерна категорія української інтелігенції, що признається до свого українського коша, але в практичному! житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що! ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто! зве себе «українофілами», «щирими українцями», «немножко мало-] россами», але всі вони, наголошує Зіньківський, «одним миром маза-| ні», однаково зміцнюють своєю запроданою працею ті культурні] й антикультурні пута, що під ними задихається Україна» [там сажо].] їх лицемірство очевидне. Деякі з них лукаво заявляли, що Україні! за таких обставин можна служити, будучи російським письменником,! видаючи російською мовою журнали, де йшлося б про українські справи. Зіньківський на такі заяви відповідав: «Правда, та не вся:! хоч би по-московськи, чи хоч по-якому — робота мусить бути на] користь України, діти її повинні їй заплатити за її хліб — се правої її домагатися сього».

Як приклад він наводить праці П. Куліша, В. Антоновича, Д. Явор-] ницького, написані російською мовою, але ці праці створені людьми,] якими «диктувала любов до України, вони мають на увазі добро,] а не шкоду їй». Інші ж так звані «немножко малороси» славлять «доб¬рочинні» діла Петра І та навіженної Катерини II, які вони зробили, І мовляв, для України. А тому не дарма кажуть у народі: «Узяв мос-І ковську сумку — взяв і московську думку». Отже, головне — це] ідеї, які проповідуються, і вони можуть бути висловлені, за певних! обставин доби, й іншою мовою, але на користь рідному народові.

Підводячи підсумок аналізу стану української інтелігенції, Зінь-| ківський резюмує: «Отакий то квітник, чи краще — смітник з інтелі-; генції пишається на вкраїнській ниві. Добрих має поводирів україн-] ський народ — бодай не діждати! Бідна Україно, стоптана, поніве- |

404

чена, опльована і осміяна від ворогів, а найгірше від своїх нелюдків, гадюк, що ти їх вигріваєш на своєму лоні! І подібна єсть Україна сліпцеві, що його зрадливий поводир веде в яму, в пащу голодно¬му, лютому звірові...» [2, 97].

Аналізуючи ситуацію в Галичині, міркуючи про «групи» української інтелігенції в Росії, Зіньківський застерігав від тих помилок, яких припускалися «народовці». Він закликав представників національно свідомої інтелігенції консолідуватись, мати чітку програму дій, бо «щонайтяжча помилка, якою можна дорікати галичанам в минулих часах та почасти і теперечки, се те, що їм бракує виразної програ¬ми, бракує простування до визначеної мети без ніяких манівців та компромісу з усякими темними та зрадницькими силами, зокрема з «москволюбцями» (найбридкіше і найпоганіше над що нема в Гали¬чині)». Від таких компромісів, «лигаючись з такими елементами», «народовці», мріючи навернути їх на свій бік, насправді поступались тільки своїми демократичними думками на користь своїм «спільникам». Він різко негативно критикував і реакційну частину галицького по¬півства, яке тоді складало значну частину інтелігенції.Наступну помилку «народовців» Зіньківський вбачав і в тому, що вони не розуміли подекуди того, що серед галицьких поляків були демократично настроєні інтелігенти, з якими їх об'єднували спільні інтереси — національна самосвідомість. З такими представниками інте¬лігенції Зіньківський схвалював компроміси, але категорично відкидав їх з «москвофілами» та реакційним попівством. Такі «компроміси» лише шкодили «народовцям», ніяким чином не впливали позитивно на їх авторитет та компрометували їх діяльність, загалом прогресивну.

Враховуючи цей гіркий досвід, Зіньківський ставив перед новою генерацією української інтелігенції, тобто молодою Україною, завдан¬ня «вияснити демократичну програму», яка не давала б підстав для «злобних та єхидних коментарів од наших ворогів» та «нетямущого базікання», «інсинуацій від квазікосмополітів». Особливо виразною, виваженою мала бути програма щодо розв'язання національного питання, аби там не було уразливих місць для критики прихованих та відвертих ворогів, аби не звучали «гадючі сичання усяких об'єди-нителів», які звинувачували українців в сепаратизмі. Бо ці «квазі-космополіти» вважали будь-який національний рух за сепаратизм.

Зіньківський закликав не звертати на це увагу, але з гіркотою констатував те, що «не раз довелось чувати навіть од поступових та чесних росіян з радикального табору, буцім український націона¬лізм — реакційний рух, бо українофіли ніби індивіда становлять вище сім'ї, сім'ю вище від громади, а сю — від нації, націю ж — вище від усього світу!!!» Отож, демократизм російської інтелігенції закінчувався там, де починалося питання українське, і Зіньківського особливо дивувало те, що російські радикали байдуже дивилися на «Деспотизм однієї національності над другою». А будь-які спроби по-

405

кривджених народів щодо захисту своєї гідності «супроти деспотичного, несвіцького гнобительства Москвою усіх, що сміє ще мати своє я, окреме від московського», всіляко принижували та лаяли в шовініс¬тично налаштованій російській пресі. Це було їх справлене нутро.

Блискуче використавши умовний спосіб припущення, а насправді констатуючи факт реальний, Зіньківський зазначає: «Коли так ду¬має частина московська радикалів, то даремнісінько зве вона себе радикалами — се ті ж катковці навіжені, ті ж гієни в левовій шкурі,! се врешті подлог ідейний!» [2, 105].

Можливо, міркує Зіньківський, російські радикали не знали суті справи і розцінювали змагання української національно свідомої інте- і лігенції як протест певної партії, «купки», однак це був протест] «нації супроти деспотизму державного, московського», а тому прогре- і сивні діячі українського народу, серед яких називає М. Драгоманова, і бачили в одному ворожому таборі і «катковців» і «нововременцев», які виразно стояли на шовіністичних позиціях, і отаких російських '; псевдорадикалів. Адже логічно поставало питання, що «уже се одно мусіло б звернути їх увагу і пильніш придивитися до діла».

На жаль, відвертих і насправді щирих оборонців українського націо¬нального руху серед російської демократії було до болю мало, і це остаточно зрозумів Зіньківський, навчаючись у Петербурзі. Такі вис¬новки неодноразово підтверджувало життя, зокрема й події й реалії становлення незалежної Української держави наприкінці XX ст.

Важливе місце в історіософії Зіньківського посідає трактування ним таких понять, як «національна ідея», «нація», «націоналізм», «кос¬мополітизм». Глибока обізнаність із філософією національної ідеї, яку розробляли Руссо, Фіхте, Мадзіні, Гердер, Карамзін, Міцкевич, самобутність її тлумачення і водночас практичне застосування її Зіньківським до реалій України дає підставу зарахувати Зіньківського до гурту обдарованих і самобутніх українських філософів XIX ст.

Розглядаючи національну ідею в контексті історіософії європейської думки XIX ст., Зіньківський ставив за мету розвінчати всі ті «гадючі сичання об'єдинителів», притаманних більшої російської інтелігенції, дзеркалом якої була тогочасна преса.

У статті «Молода Україна, її становище і шлях» Зіньківський не ставив собі за мету ґрунтовно викладати свої погляди на те, що таке національна ідея, про роль «національних організмів» у розве культури, на те, що «національність — се колективна одиниця, де того ще природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць», на те, що коли визнано право на життя й існування людської особис¬тості як такої, «то ще більш така одиниця, як народ, що складається з мільйонів, має право жити», про те, що «європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей», а тому світ би багато втратив, якби запанували у ньому «волапюкісти, або хоч самі москалі», оскільки «визвол національних одиниць... з-під

406утиску та гнобительства інших національностей, що панують в держа¬ві» є неминучим, логічним наслідком, дальшим ступенем людського поступу. Всі ці думки Зіньківський вважав такими, що вже давно визнані і мають фундаментальну вагу при трактуванні суті українсько¬го націоналізму, при розгляді питань життя державного, міжнаціо¬нального та громадського.

На думку Зіньківського, кожна людина як представник певної нації має ставитись з повагою до іншого народу, користуватись його здобутками в царині культури, політики, економіки, адже «добро, що зроблено його в одній громаді — се здобуток усього світу, усього космосу» [2, 107].

Націоналізм «в чистім, благороднім розумінні» не може зневажати вищі гуманні ідеї людства, бо це буде «не націоналізм, се просто варварство, що прикриває свою погану й мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму». Кожен народ має прямувати до реалі¬зації тих вселюдських «гуманітарних бажань та ідей», які є спільними для всіх народів, тобто є космополітичними, оскільки «космополі¬тизм і націоналізм стоять як ціле і частина, як розуміння родове і видове». На жаль, наголошує Зіньківський, у Росії ці два поняття трактують як діаметрально протилежні.

Насправді той, хто зве себе інтернаціоналістом, тобто космополі¬том, і закликає працювати «для світового добра», але «цурається позитивної праці для свого народу, той — нероба і ледащо», бо ли¬ше щира праця на рідній ниві веде до здобутків загальнолюдських, і це, на думку Зіньківського, є «найпродуктивніша дорога сій світовій праці —■ се праця для свого народу — так ми розуміємо націоналізм і такий мусить бути український націоналізм» [там сажо].

Таким чином, Зіньківський у трактуванні націоналізму та інтерна¬ціоналізму як природжених почуттів людини виходив з того, що справжній, благородний націоналізм співіснує із справжнім, благород¬ним інтернаціоналізмом, який фактично не може без нього існувати. Разом з тим він визнавав і те, що не лише «у варварській голові ся ідея може виховати тільки варварське розуміння її», але і «народи, як одиниці, можуть розуміти сю ідею не однаково». Розуміння її за¬лежить від рівня культури народу, від його історичного минулого, від тих політичних обставин, в яких він жив і живе тепер, що в сукуп¬ності впливає загалом на формування його свідомості, менталітету.

Як приклад він наводить тлумачення цих понять у Росії, у якій «москалі в громадському житті виявляють національне своє я тим, Що знущаються з інших народів, які попали в їх пазурі». Зрозуміло, Що там панують реакційні погляди на націоналізм, а будь-які про¬яви самостійного національного розвитку розцінюються як кроки до розвалу російської держави.

Зіньківський не поділяв таких думок, що, мовляв, великодержавна політика Росії — це справа рук власне уряду, а в народі панують

407

зовсім інші погляди, що «народ, мовляв, московський, якби мав змогу висловити свої думки, осудив би се варварство». Вважаючи інтеліген-цію виразником думок народу, Зіньківський зазначає, що російська інтелігенція, за окремими винятками, «наголо централістична, асимі- І ляторська», а тому «на превелике нещастя — се неправда. Бо урядове] поступовання в ділі асиміляції уповні відповідає поглядам самого] народу московського, його історії, його культурі», а його уряд —1 це «гармонічний і логічний витвір історії московського народу», адже якби московський народ виявив спротив «вакханаліям асиміляторські ким», то урядові намагання були б «мертворожденні і марні без підмоги громадської». В результаті такого аналізу Зіньківський дохо¬дить до цілком логічного висновку, що «народ, котрий викохав у се-Ш бе деспотів, деспотично поводитиметься і з тим, хто матиме нещастя| під його п'яти упасти. Раб, зробившись силою, стає деспотом» [2, 108].'

Щодо українського народу, якому постійно закидають «сепара¬тизм» і «націоналізм», він має цілком відмінну свою історію, яка] позначилася на його духовному житті, бо вона «визначається вда-1 чею демократично федеративною». Українському народові «не дово¬дилось в історії давити інші народи, а тільки боронити свою полі-] тичну і громадську волю, — такому народові і не можна розуміти ■ націоналізм асиміляторським та централістичним. Наш націоналізм —1 оборона свого національного життя, волі, і яким він був у протягуй всеї історії, таким повинен і зоставатися» [там само].

У трактуванні питання націоналізму Зіньківський брав за основу історичні та символіко-культурні атрибути етнічної ідентичності (ре-« лігія, звичаї, мова, інституції). На той час вони до певної міри були! викладені у праці М. Костомарова «Две русские народности», на яку] посилається Зіньківський у своїй статті.Зараховуючи українську націю до націй висококультурних, циві¬лізованих, націй європейського рівня, зважаючи на історичне минуле | українського народу, Зіньківський підкреслював, що й надалі ми повинні боронити своє національне життя, не проявляючи агресії, варварства,^ притаманних іншим народам, а й надалі «толерантно поводитися з усякою іншою народністю і не знати ворогування до неї, яко до народності, хоч і би й до тієї, що нас душить, а мусим тільки ворогувати і битись зі тими ідеями та змаганнями, що мають нас знищити» [там само].

Давши переконливе тлумачення суті українського націоналізму, І Зіньківський порушує іншу проблему, тісно пов'язану з першою: перспектива розвитку й усвідомлення широкими масами національної ідеї, зокрема надання Україні прав автономії у складі Російське імперії. Він виступав за етнічно-культурну автономію України, бу¬дучи у даному разі спільником із М. Драгомановим, який стояв на федералістичних позиціях у вирішенні цієї проблеми.

Зрозуміло, що Зіньківський не міг відверто ставити питання про цілковиту державну самостійність України, адже усвідомлював, що

408

«така задача виходила б із порядку речей реальних», а при тодішній соціально-політичній ситуації була б «ніщо, як тільки дитяча мрія» [2, 109]. З власного досвіду знав, як важко було домогтися у Петер¬бурзі дозволу на видання українського збірника чи книги, а ставити питання таким робом — означало би вже у самому зародку його знищити. Без сумніву, ініціаторів його чекала б доля декабристів, Шевченка, кирило-мефодіївців — у кращому разі.

Гарантом нормального федеративного устрою мала би бути консти¬туція, але зміст її, застерігав Зіньківський, залежить від історичних традицій того чи іншого народу. Як приклад він наводить Францію, у якій конституція за своїм духом була «централістична», оскільки впродовж віків Франція була сильною централізованою монархічною державою, а тому і теорія безмежного державного авторитету рес¬публіканської форми, розроблена Руссо, відповідала «звичці францу¬зів жити під безмежною державною централістичною опікою». Тоді як німецькі, англійські юристи, філософи «відповідно історії, громад¬ській вдачі та автономії своїх народів» виступають за те, що держа¬ва — це не єдина форма суспільного життя, бо, крім неї, є ще й релігійні, корпоративні, національні форми і які повинні бути неза¬лежними від втручання держави, бо вона не повинна тут диктувати свою волю.

До таких передових європейських ідей щодо «автономії» цих форм, зазначає Зіньківський, пристають і українці, оскільки «вони відпові¬дають нашій історії, ідеалам громадським нашого народу і при нашім політичнім стані єдино спасительні для нас» [2, 111]. Аби держава не була «тираном душі і тіла», громадське життя слід впорядкувати таким чином, щоби кожна людина мала гарантоване право на вияв певних свобод.

Перша — релігійна. Віра — це справа суто особиста, не має бути державної релігії, державної церкви, переслідувань за ті чи інші віросповідання. Особливо небезпечним було те, що церква перетво¬рювалась на «департамент» уряду, його «копистку», стаючи на один рівень з поліцією, як це сталося з московською церквою. Московське православ'я, підкреслював Зіньківський, «зовсім затерло» головний принцип науки Христа: визвіл душі людської з-під авторитету держав¬ного. Це була велика ідея, якої до того не знала класична культура. А між тим, церква, заснована на «справжніх принципах науки Христо¬вої може бути великим фактором поступу соціального» [2, 112].

Друга — право людини на здобуття освіти, третя — на утворення різних спілок і громад, четверта — повна автономія «станів і форм громадських». П'ята — це право кожної людини «належати до якої він сам себе признає національності, бо національність — се лиш одна форма громадського життя колективного, природжена спілка більш непорушна, ніж навіть релігійна, довговічніша, ніж державна форма: віру можна перемінити, а ознак, прикмет національності,

409

інтелектуальних, фізичних, фізіологічних скинути з себе не можна, хоч би й відцуравшись національності своєї» [2, 114].

Зіньківський вважав (і це був найголовніший аргумент), що будьї яку державу може знищити війна і «попелом пустити на всі чотири вітри», але «національність живе й по втраті державно-політичних] форм», а тому «права національності мусять бути признані не тільки! за індивідом, але за усією народністю, як за індивідом колективним».] І це право має бути забезпечене правом «національної автономії» ! а тому в Росії, де проживають різні національності, реалізація його! можлива у федеративному устрої.На жаль, наголошував Зіньківський, вузький розум російських радикалів нехтував національним питанням, виставляючи на першеї місце проблеми економічного (господарського) життя, не усвідомлю-і ючи, що серед пекучих питань, а тим більше в Росії, «перше місце! займає національне, бо се питання про волю, справедливість длЯ мільйонових колективних одиниць та ще таких міцних і природних!».| Без його вирішення неможливий економічний, політичний, культур-] ний розвиток певної держави.

Зіньківський був переконаний у тому, що поки існувало, рабство, ^ кріпацтво, то слово про індивідуальну волю звучало іронічно, а то-; му аналогічно цьому, «доки існуватиме рабство національне — доти голосний гомін про політично-громадську волю буде поглум з гро-1 мадського розуму. Мало того, тільки тоді, коли національностей рабів І не буде — тільки тоді люди можуть спокійно усі свої сили і снагу І покласти на розв'язання чисто соціально-економічних справ», а на-] ціональне питання може бути розв'язане остаточно лише тоді, коли з не буде «національності — раба», бо де «чути голос і гомін націо-1 нальної кривди — там, значить, є неволя» [2, 115].

У Росії названих вище свобод фактично не було, а тому ці мірку-вання Зіньківського були, власне, до певної міри відповіддю на питан-1 ня, поставлене ним же: чи може бути Росія федеративною державою, коли в ній панують дикий національний гніт, національні протиріччя і й боротьба, що в кінцевому результаті негативно впливало на за-1 гальний «просвітний та економічний поступ». Тому дивними й абсурд- І ними були поради російських радикалів-централістів, що рекоменду- ] вали «покривдженим рабам національним задля спокійної соціальної праці терпіти національну кривду, навіть забути себе (від себе не > втечеш ■— каже приказка) як націю і помосковщитись. Сліпі й нещасні люди! Вони хотіли б природу людську, світовий лад і порядок пере¬мінити задля витребеньків московської темноти, вони ж розуміють, що кривда прав мільйонів людей спиняє поступ людський» [2, 116].

Зіньківський звертав увагу на те, що навіть за умови, якщо бу- і де прийнято в Росії конституцію, вона не зможе механічно змінити нам «основи громадського життя», адже на це «треба віки: (французи сто літ по революції зосталися централістами і досі, а в їх же

4Ю

централізм далеко менше часу панував, ніж на Москві, і в формі європейського абсолютизму, а не азіатського деспотизму; та й куль¬тура у французької нації, як здорові знаєте, зовсім не те, що мос¬ковська)» [2, 117].

У результаті такого аналізу Зіньківський доходить висновку, що «федералістів між москалями у всеросійському парламенті буде об¬маль, одна жменька: се буде невеличка фракція», а далі небезпідстав¬но іронізує: «Дай Боже, щоб я помилився, нічого я так би не бажав, як гірко помилитися, ніщо б так не сприяло нам, як панування автоно¬містично-федералістичних ідей в московській інтелігенції, але, пожалься Боже, на се нема жодної підстави, щоб сподіватися» [там сажо].

Таким чином, надії на федеративний устрій у Росії в самого Зінь¬ківського були непевні, і він немовби повертає читача до думки, вис¬ловленої перед тим, що «самостійність державна — найкраща і най-певніша запорука національного життя». Факти історії, особливості російського менталітету давали підстави Зіньківському стверджува¬ти, що ідея про федерацію «матиме проти себе загал російської гро¬мади, великої числом і єдністю, а надто тією перевагою та матеріаль¬ною силою, котру їй дає стан пануючої в державі нації» [там само].

Такий федеративний устрій мали би підтримувати і всіляко за ньо¬го боротися поляки, фінни, білоруси, кавказькі та інші народи, адже їм слід єднатись і порозумітись у цьому питанні, бо «усякий культур¬ний і політичний здобуток чи втрата одної з народностей Росії мусить зачіпати всіх — се спільний інтерес, бо здобуток одної збільшує силу до боротьби з ворожою їм усім централізацією і асиміляцією. Тому-то нам, українцям, не зовсім байдуже, що роблять навіжені асимілятори і в Фінляндії, і в Остзейщині, і в Польщі, і скрізь» [там само].

Зіньківський був переконаний у тому, що треба всіляко сприяти культурному поступові навіть малочисельних народів Росії, адже аси¬міляція одного з них «не тільки втрата і шкода для культури світової, бо затирає, зменшує квітник народів нашої планети, але ще й збільшує числом ворожу нам силу» [2, 118]. Тому він виступав за порозуміння з іншими народами саме на основі розв'язання національного питання, тобто у боротьбі за «витвір російської федерації», в процесі якої українцям «належатиме поважна роль», оскільки вони за природою своїх громадських змагань «федералісти й автономісти чистої води», а тому й підтримують такі ідеї, бо за останні 40—50 літ наш народ терпів «несвіцький гніт і нівечення культурних наших змагань», запла¬тивши життям та муками кращих синів України.Беручи до уваги історичне минуле України, менталітет україн¬ського народу, Зіньківський плекав надію, що саме українці «виконають роль, призвичаївши москалів до автономістично-федералістичних ідей». Ставлячи на перше місце «автономістичні» ідеї, Зіньківський мав на увазі одну з головних рис духовного устрою нашого народу. Початком такої просвітницької роботи він вважав праці М. Костомарова, у яких

411

ґрунтовно було висвітлено «федералістичну удачу вічової Руси», яка занепала при Петрі І та навіженій Катерині II, яких Зіньківський справедливо називає «гасителями української волі», бо за їх царю¬вання «сумішки візантійсько-татарських ідей... взяли перевагу під тиском нещасливих обставин політичних над автономістично-федералістич-1 ним ладом» [2, 119].

Аналіз публіцистики Зіньківського свідчить, що він порушив чима¬ло важливих проблем, окремі з яких і тепер остаточно не розв'язано і навколо яких точилися гострі дискусії на зламі століть, активну участь у них брали М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Пав-лик, В. Винниченко та ін.

Його безкомпромісність, глибока ерудиція викликають подив, адже Зіньківський умів не лише знайти важливу тему і винести її на суд читача, а й глибоко розкрити її суть, показати її злобо¬денність. У публіцистиці Зіньківський виявив себе знаючим істори¬ком, мудрим філософом, тонким політиком, неабияким майстром художнього слова, талановитим пропагандистом.

Порушуючи такі проблеми, Зіньківський тлумачить їх з позицій національно свідомого покоління, яке було добре обізнане з культу¬рою, філософією Європи, показуючи все негативне, застаріле, вод¬ночас робить висновки та узагальнення, які вирізняються новизною, сміливістю, самобутністю та оригінальністю думки. Його висновки, оперті на логіку доказів, позитивно впливали на читача, змушували замислитись над тим чи іншим питанням, тобто сприяли формуванню нового світогляду, заснованого на історичних та національних тради¬ціях українського народу.

Як відомо, першоосновою публіцистики є факт. Особливістю пуб¬ліцистики Зіньківського є те, що він не тільки використовує цікаві факти з історичного минулого і сучасного йому життя, а й виявляє до них своє ставлення, трактуючи їх у дусі свідомого патріотизму. Саме тому публіцистика Зіньківського вирізняється логікою та силою аргументації, що й дало підставу С. Єфремову зарахувати його до найобдарованіших українських публіцистів останньої чверті XIX сто- ; ліття.

Список рекомендованої літератури

Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. ■

Л., 1893. — Т. 1—2.

Зіньківський Т. Листи // Неопалима купина. — 1995. — № 5—6. — С. 52—78. Кіраль С. Трохим Зіньківський — публіцист: Навч. посіб. — К., 1997. Скрипка В. Змагався він з життям самим // Україна: Наука і культура. — К, 1990. -

С. 267—270.