Життєвий і творчий шлях В. Г. Девдюка
Василь Григорович Девдюк увійшов в історію народного мистец¬тва Гуцульщини не лише як чудовий майстер з різьби по дереву та мосяжник, але й як і талановитий учитель, який зростив цілу плеяду майстрів.
Навики столярства молодий хло¬пець перебрав від свого батька. Мис¬тецький світ різьби для нього відкри¬вся в селі Яворові, колисці різьбярс¬тва, в знаних майстрів Юрія і Василя Шкрібляків. „Різьба — це складна, чудова праця — розповідав Девдюк — сам токарний станок зайняв мою цілу увагу, а коли побачив старого майстра, який з такою любов'ю кож¬ний предмет прикрашував складним орнаментом, вирізував поля циркулем, так подумав собі, що найкраще мені стати на цей шлях розвитку". Мисте¬цтво мосяжництва майстер перейняв від брусторських майстрів Миколи та Дмитра Дутчаків.
В 1904 році комітет господарсь¬ко-промислової виставки в Коломиї направив молодого талановитого май¬стра у Відень на промислово-мисте¬цькі курси. Закінчивши їх Девдюк по¬вертається у рідне село Старий Ко-сів. Згодом українська інтелігенція Бу¬ковини покликала до міста Вижниці талановитих майстрів: Марка Мегеденюка з села Річки та косівчанина Ва¬силя Девдюка вчителями різьби та мо¬сяжництва у новостворену школу різь¬бярства та металевої орнаментики. У цьому ж році Девдюк запросив до школи інструктором свого першого вчителя, Яворівського різьбяра Васи¬ля Шкрібляка.
Слід відзначити, що державна ін¬спекція перевірки розвитку промис¬лів на Буковині та Галичині у 1886 році засвідчила цілковитий занепад традиційного ремісництва та відсут¬ність будь-яких нових проявів його розвитку. Основна причина була у відсутності спеціальної освіти.
Особливо активно розгорнулася діяльність буковинської інтелігенції в кінці XIX століття, значною мірою ви¬кликана ініціативами представників української громадськості у Буковин¬ському сеймі, сприяння Віденського цісарського двору. Це і привело до створення ряду навчальних закладів, а серед них і школи у Вижниці, куди і були запрошені провідні майстри Косівщини.
У перших звітах новоствореного навчального закладу зазначалося: „Краєвий научний заклад для різьбяр¬ства та металевої орнаментики (оздо¬би) у Вижниці має на цілі учити синів мешканців руських гір на Буковині природженій тому населенню штуки — різьбярства і металевої орнамен¬тики та тим способом плекати цю га¬лузь домашньої штуки".
Навчання у школі тривало три роки. Навчальна програма складала¬ся із таких предметів: різьбярство та інтарсія, столярство, українська мова та граматика, арифметика та геомет¬рія, перспективний рисунок та звичаї. Учням виплачувалась стипендія у 20 корон.
Працювати у школі було важко. Невистачало сировини та інструмен¬тів. Навчання проводилося лише влі¬тку, бо учні не мали ні взуття, ні теп¬лого вбрання. Частково матеріальні нестатки покривалися за рахунок ре¬алізації виготовлених речей.
У зв'язку з початком Першої Сві¬тової війни і наступним приєднанням Буковини до Румунії, а Галичини до Польщі, збільшуються утиски влади та змінюється напрямок діяльності за¬кладу. Тому Василь Девдюк поверта¬ється у своє рідне село, де якийсь час займається домашнім господарс¬твом, а водночас думає про створен¬ня державної промислової школи в Косові. Звертається з клопотанням до уряду, але безрезультатно. І ось в 1923 році при допомозі львівської „Достави" Девдюк закупляє потрібні верстати, для цього він під великий процент позичає один мільйон марок. І відкриває у своєму помешканні при¬ватну майстерню, а також закладає школу деревного промислу, де навчає молодих юнаків різьбярству по дереву, столярству і мосяжництву.
У 1925 році Девдюк звертається до львівського шкільного окружного відділу з клопотанням про реєстрацію школи і дозвіл на видачу учнів свідоцтва. У цьому ж році він отри¬мує цей дозвіл. Школа проіснувала до 1939 року, і за цей період підго¬тувала приблизно 45-50 майстрів.
Учні навчалися в майстерні три роки, оволодівали токарством, сто¬лярством, різьбою по дереву та ін¬крустацією. Вчитель забезпечував уч¬нів матеріалом та потрібними інстру¬ментами. Заняття в школі проводи¬лися тричі на тиждень, крім фахових предметів подавалися і допоміжні науки з деяких теоретичних предме¬тів, такі як стилістика, купецькі раху¬нки, рисунок, географія і т.д. По за¬кінченні різьбярської школи учні ще два роки працювали під безпосеред¬нім керівництвом Василя Девдюка, проходячи практику. Після отриман¬ня свідоцтва учні мали право відкри¬вати приватні майстерні.Василь був строгим учителем, ви¬магав надзвичайної точності у виконан¬ні різьби та інкрустації. Як згадували учні Девдюка не одну роботу поламав і викинув у піч. При цьому казав: „На це люди дивитися не будуть. Треба робити добре, то буде слава і тобі, учневі, і мені вчителю". Не всі учні змогли витримати такий строгий режим навчання. Передаючи свої знання та вміння учням, Василь Девдюк не при¬ховував власних творчих секретів. Він любив говорити: „Коли їм дам все, що сам умію, тоді нехай кожний іде сво¬єю дорогою". Проте, крім таланови¬тих викладачів навчальний заклад по¬требує матеріальної підтримки та рек¬лами. Львівська „Достава", яка стала своєрідним менеджером і проводила рекламу школи, запрошувала здібних юнаків до навчання, а також подавала перелік речей, які виготовляються уч¬нями і майстрами: „церковні, люксу¬сові та сальонові". Всі ці речі виконуються з найкра¬щого дерева, делікатно виконані із милою гуцульською орнаментикою. Додамо, що замовлення на різні ро¬боти приймається для вигоди публіки — „Достава" у Львові (вулиця Домі¬ніканська). Доносячи цю звістку до загального відома, витаємо щиро нове огнище нашої рідної культури і ба¬жаємо йому найкращого успіху". Май¬стер дбав про матеріальне станови¬ще своїх учні, запрошував їх брати участь у виконанні замовлень.
Популяризація народної творчо¬сті гуцулів завдяки щирим ентузіас¬там, прихильникам Гуцульщини ши¬рилася не тільки в тодішній Польщі, але і за її межами, звідки в Карпати на відпочинок приїжджало багато „літників", котрі охоче купували собі на згадку гуцульські вироби з дере¬ва, кераміки, ткацтва. Це і створюва¬ло умови розвитку різьбярства на Гуцульщині та приватного навчання обдарованих юнаків.
Невдовзі художні вироби учнів стали широко відомими. Про школу Девдюка вже знали далеко за межа¬ми Косівщини. До речі, різьбярську школу закінчили: його син Микола, Микола Тимків, Василь Кабин, Петро Фокшей, Михайло Греглюк, Тарас Герцюк, Василь Довбенюк, Петро Баранюк і Михайло Бурдяк — які зго¬дом стали відомими майстрами.
Свого часу його син Микола заснував свою майстерню, де передавав знання своїм учням. Є відомості і про приватну майстерню Михайла Бурдяка (заснована 1924 року).
Завдяки піклуванню Девдюка, його бажанню навчити інших, в Косові за короткий час було підготовлено ба¬гато різьбярів, хоча до1920-их років різьбярів тут майже не було. Завдяки школі Девдюка різьба по дереву тут почала швидко розвиватися.
У 1930-их роках в Косові було стільки різьбярів, що вони об'єдна¬лися в кооператив „Гуцульська різь¬ба", а також співпрацювали із спіл¬кою „Гуцульське мистецтво" (М. Ку-риленка), на базі який в 1939 році було створено артіль „Гуцульщина". Активним учасником цієї події був В.Г.Девдюк.
У повоєнні роки Василь Григо¬рович не міг уже творчо працювати, але радо ділився досвідом і знання¬ми з усіма, хто до нього звертався. Частими гостями в нього були студе¬нти Косівського училища прикладно¬го мистецтва, народні майстри, худо¬жники, працівники музеїв.
В.Г. Девдюк був творчим консу¬льтантом у Косівському училищі і його знання прислужилися в подальшому для розвою гуцульської штуки. Ло¬зунг, який був доцільний ще на при кінці XIX століття „... всьому може зарадити школа і ще раз школа", є актуальним як ніколи.