Загальнолюдські цінності в поезії Ліни Костенко
Зміст.
Гуманістична творчість поетеси.
1.Пейзажна лірика Ліни Костенко
2.Зачаровуючі вірші про кохання
а) одна з найбільших людських чеснот - пошанування батьків
б) глибока віра у духовну силу українського народу
3.Кредо поетеси - залишатьсь назавжди людиною
4.Література
ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ У ПОЕЗІЇ Л. КОСТЕНКО
Незбагненна сила поетичного слова. Ніжне і гнівно-обурливе, пристрасне і розчулене, воно обережно торка¬ється наипотаємніших струн у наших серцях, виклика¬ючи мелодії радості, смутку, любові, надії.
У кожного з поетів свій неповторний голос, своє особливе бачення світу. Читаючи вірші Тараса Шевчен¬ка і Лесі Українки, В. Симоненка і М. Вінграновського, І. Драча і Д. Павличка, ми бачимо багатовимірність, різ¬нобарвність усього, що нас оточує, учимося відчувати, сприймати напівтони і напіввідтінки, глибше усвідомлю¬ємо неповторність кожної миті життя. Українську пое¬зію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко (на¬род. 1930 р.). У її дивовижному за красою і силою пое¬тичному голосі гармонійно поєдналися зворушлива ніж¬ність жінки і твердість духу справжнього борця, філо¬софська заглибленість у проблеми буття і пристрасна емоційність трибуна.
Ліна Василівна Костенко народилася у містечку Ржищеві на Київщині в учительській родині. 1936 р. сім'я переїхала до Києва, де дівчина закінчила середню школу, навчалася в педагогічному інституті. Протягом 1952—1956 рр. Ліна Костенко вчилася в Московському літературному інституті, який закінчила з відзнакою. Вона почала рано друкуватися — ще навчаючись у школі. Перша збірка поетеси «Проміння землі» вийшла друком 1957 р. Серед інших відомих її збірок — «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989).
За роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність» 1987 р. Ліна Костенко удостоєна Дер¬жавної премії ім. Т. Г. Шевченка. Її твори перекладали¬ся мовами багатьох народів світу.'
Непросто складалася творча доля поетеси. Після блискучого успіху перших трьох книжок — тяжкий шістнадцятирічний період замовчування. Твори Ліни Кос¬тенко забороняли друкувати, дві її збірки були «розси¬пані» уже після набору. Але мужня жінка, самобутня по¬етеса витримала і цькування влади, і несправедливі заки¬ди критики, і пасивне мовчання «юрби». Сьогодні Ліна Василівна — один із найулюбленіших українських поетів. Щире захоплення читачів викликає сила і яскравість її творчого обдарування, велич і благородство духу.
Ліні Костенко судилося жити в час, коли немодно, „ шкідливо, навіть небезпечно було говорити про загаль¬нолюдські цінності, коли суспільство керувалося девізом, найкраще сформульованим поетом Е. Багрицьким у вір¬ші «ТВС»:
Век поджидает
на мостовой,
Сосредоточен, как часовой.
Но если он скажет:
«Солги», — солги, Но если он скажет:
«Убей», — убей.
І, напевно, саме тому глибоко гуманістична твор¬чість поетеси, її щире, правдиве слово викликали страх і шалену ненависть влади.
Вірші Ліни Костенко нікого з читачів не залишають байдужими, вони сповнені справжньої, непідробної лю¬бові — до людини, природи, рідного краю. Все, про що пише письменниця — про події сивої давнини чи ко¬хання, красу навколишнього світу чи поезію, — читати однаково цікаво. Чудова пейзажна лірика Ліни Костен¬ко. Прочитавши її вірші про природу, мимоволі зако¬хуєшся у дощ, що «підкрався і шумить», у ніч, красиву, «мов Кармен», у квіти і дерева. Природа у поетеси — це ніби жива істота, що думає, переживає, сумує, як людина. У її віршах «весна піднімає келихи тюльпанів», «виглядають жоржини через тин», ліс має «добрі очі», а «дика груша журиться: одна».
Особливо любить Ліна Костенко ліс. «Мій добрий ліс, моя любове», — звертається вона до нього у своїх «Летючих катренах». Глибоко стурбована екологічними бідами планети письменниця все ж вірить у непере¬можність життя:
І СМОГ,
І СН1Д,
і чорний дим Бхопала.
В Червоній книзі сірі журавлі.
Не бійтеся, ліси —
іще не все пропало,
Останній вільний зубр
ще ходить по землі.
Гострим болем відгукнулася в серці Ліни Костенко чорнобильська трагедія. З-під її пера виходять сповнені гіркоти і страждання поетичні рядки:
Стоять озера в пригорщах долин.
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царствений цибатий чорногуз
поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе.
Машини мчать, ба'ранки крутять аси.
Малина спіє- І на все,
на все лягає пил чорнобильської траси.
В іншому вірші поетеса пише:
Босоніж дітки бігають малі.
Пройшла гроза і не була озонною.
А де тепер не зона на землі?
І де межа між зоною й не зоною?!Для кожної людини надзвичайно важливими є вміння радіти життю, його незвичайним і буденним подарункам. Ліна Костенко щедро наділена оцим даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвили¬ни, талантом ділитися з усіма своєю трепетною лю¬бов'ю, своїм щастям буття. Для неї «благословенна кож¬на мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті», во¬на вдячна за кожен прожитий день: «Вечірнє сонце, дя¬кую за день!».
Пересічна людина не помічає краси навколишнього світу. Ліна Костенко здатна віднайти прекрасне у най-непримітніших речах: «^якийсь листочок осінній, і вже стоїш в потрясінні». У своїй любові до всього сущого вона ніби зливається з природою, стає гармонійною і невід'ємною її частиною:
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність.
Поетеса любить перебувати наодинці з деревами і ,<вітами, відпочивати в лісі, біля озера чи річки. У ці дорогоцінні хвилини очищається душа, сповнюється лю-Оові і прощення, глибокого розуміння одвічної мудрості іірироди, «непорушності віковічних устоїв духовного єст¬ва людини, людяності, краси» (В. Брюховецький).
У пейзажній ліриці Ліни Костенко часто зустрічаємо слово «люблю». Природа, ніби відчуваючи настрій люди¬ни, приймає її болі і страждання, наснажує світлою ра¬дістю і тихим умиротворенням, дарує відчуття скороми-нущості суєтного людського життя і вічності навколиш¬нього світу, і поетеса відповідає їй любов'ю і вдячністю:
Мене ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю. -
Я їх люблю. Я знаю їхню. мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
Л. Костенко не може спокійно пройти повз жор¬стокість, підлість, лицемірство, зраду. Пряма і чесна, во¬на обрала девізою свого життя правду і сміливість. Її турбує духовне здоров'я нації, що втрачає свою природ¬ну самобутність, забуває вивірені століттями одвічні мо¬ральні закони:
Які слова страхітливі — дволикість,
дворушництво, двозначність, двоєдушність!
Двомовність — як роздвоєне жало.
Віки духовної руйнації.
Змія вжалила серце нації.
Пристрасно закохана в життя, Ліна Костенко гнівно засуджує війну, що забирає найдорожче — людські життя. Маленькою дівчинкою переживши страхіття вій¬ни, поетеса написала ряд віршів, які пронизує біль від усвідомлення тих втрат, яких зазнало людство від чис¬ленних воєн. Одна з її поезій так і називається «Мій перший вірш написаний в окопі»:
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Кількома виразними штрихами змальовує вона кар¬тини воєнного лихоліття, пережитого її земляками:
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
Де дві сім'ї тулились кілька діб.
О, перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
«У війни страшне обличчя», — стверджує Ліна Кос¬тенко. Про це вона пише у віршах «Пастораль XX сто¬річчя», «Тут обелісків ціла рота». Божа заповідь «не убий» близька і дорога серцю письменниці. Тому вона засуджує класову і національну ненависть, що призводить до втрати духовності, людяності, викликає руйнації і смерть.
Багато написано поетами про кохання. Прекрасне і могутнє почуття, воно підносить людину, робить її ви¬щою, благороднішою, хоча часто приносить із собою му¬ки і страждання. Чудові поетичні шедеври про кохання створили Пушкін і Леся Українка, Франко і Тютчев, Байрон і Шекспір. Перу Ліни Костенко належить ряд прекрасних творів про одне з найнеповторніших людсь¬ких почуттів. Кожен із цих віршів можна назвати справжнім ліричним шедевром. Любовна лірика Ліни Костенко вражає чистотою і ніжністю, якоюсь особли¬вою цнотливістю почуттів. Зачаровують її вірші про ко¬хання із збірки «Неповторність». Ось назви деяких із них — «Напитись голосу твого», «Я дуже тяжко Вами відболіла», «І як тепер тебе забути», «Десь проходила ніжність між нами», «Розкажу тобі думку таємну», «Осінній день березами почавсь». Вірші про кохання за¬вжди важко аналізувати. Та й чи потрібно? Дуже добре сказав про це літературознавець В. Брюховецький: «Як говорити критикові про таку лірику? Як «розшифрува¬ти» її чаруючі диференціали почуттів? Яким інтегралом «стиснути» цей непіддатливий логічному аналізові вир пристрастей? Найкраще — читати самі вірші». Отож чи¬таймо любовну лірику поетеси. У ній розкривається вся краса душі Ліни Костенко, у чиєму поетичному голосі поєдналися, здається, непоєднувані речі: жіноча таєм¬ничість, незбагненність, емоційність, розвихреність і філософська глибина, рельєфність, ясність думки.Одна з найбільших людських чеснот — пошануван¬ня батьків. Це відбито в десяти Божих заповідях: «Ша¬нуй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Любов до батьків — це одночасно і любов до отчого дому, до Батьківщини, це нерозривний духовний зв'язок поколінь. Немає цієї любові — і на зміну їй приходять історичне безпам'ятство, зрада рідній мові, культурі, землі, духовна пустота і, зрештою, моральне виродження. Ці вічні іс¬тини талановито осмислює Ліна Костенко у своєму іс¬торичному романі у віршах «Маруся Чурай».
Нелегкою виявилася доля цього видатного твору. Звинувачення політичного характеру затримали вихід роману на кілька років. Лише після спеціальної ухвали президії правління Спілки письменників України твір був виданий 1979 р.
В основі роману — відома в багатьох країнах світу балада «Ой не ходи, Грицю...». Знаменитий сюжет про ко¬хання, зраду і отруєння Гриця понад 100 років розроб¬ляється письменниками. Але Ліні Костенко вдалося напи¬сати новаторський твір, у якому вона не лише дала своєрідне трактування взаємовідносин Гриця і Марусі, а й відобразила широку панораму життя і боротьби україн¬ського народу в один із важливих періодів XVII сто¬ліття.
У романі органічно переплітаються дві головні сю¬жетні лінії. Одна з них пов'язана з долею Марусі, дру¬га — з долею України. Письменниця не просто показує особисте життя героїні, а відображає його на фоні складних суспільно-політичних подій XVII століття. Ма¬руся Чурай виявилася причетною до подій, пов'язаних з боротьбою українського народу за свою незалежність. Головна героїня роману у трактуванні Ліни Костенко — це не просто красива дівчина, прекрасна співачка. Це образ, що зливається з образом самої України. За слова¬ми обозного полтавського полку Івана Іскри, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже він. На суді, де вирішувалась доля дівчини, Іван пристрасно доводить суддям:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Що нам потрібно було на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
За ставленням до Марусі та її пісні всі герої поді¬ляються на два протилежні табори. Одні, як Горбань, зневажливо знизують плечима: «При чому тут пісні?». Інші ж, високо цінуючи талант Марусі, роблять усе, щоб урятувати її від смерті. Глибоке розуміння того, що важить для держави пісня, а значить, і духовність, культура, проявляє Богдан Хмельницький. «Таку співач¬ку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню заду¬шить», — обурено пише він у своєму універсалі, що да¬рує дівчині життя.
У нашій свідомості образ Марусі є своєрідним симво¬лом України ще й тому, що в ній втілено найкращі мо¬ральні якості народу. Перейнята болями і страждання¬ми Вітчизни, легендарна співачка не мислить свого осо¬бистого щастя без щастя рідної землі. Її серце сповнене глибокої любові до України, гніву і презирства до тих, хто плюндрує і зраджує П.
Твір Ліни Костенко пронизують ідея незнищенносп українського народу, глибока віра у його духовну силу і могутність. Як Маруся Чурай, творячи свої пісні, зали¬шається жити в них, стає воістину безсмертною, так і народ, для якого духовні цінності є важливішими за матеріальні, ніколи не загине, бо його душа житиме у витворах мистецтва, у незвичайної краси пісенних ше¬деврах. Смерть може забрати кращих синів і дочок на¬ції, таких, як Гордій Чурай, Лесько Черкес, Чураївна, але їй ніколи не вдасться подолати народ, що до кінця боронить свої знамена і пісні.
Уславлюючи вірність Батьківщині, безкомпромісність, козацьке лицарство, Ліна Костенко гостро засуджує убо¬гих духом, заражених життєвим прагматизмом людей, що все звикли вимірювати матеріальними благами. Символом продажності і зради -став відступник Ярема Вишневецький. У П Вишняках, Бобренчисі, Горбаневі впізнаємо сучасних манкуртів, що «за шмат гнилої ков- • баси» готові й матір продати, а на заклик відроджувати рідну мову, культуру відповідають питанням: «При чо¬му тут пісні?».
Роман «Маруся Чурай» став одним із найбільших досягнень української літератури нинішнього століття. Відзначаючи художні достоїнства твору, Микола Бажан свого часу сказав: «Щедрі, але й не надмірні розсипи народних приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і автор¬ську мову, і бесіди дійових осіб твору. Це не поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені пошуки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських висловлень, їхніх непов¬торних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв ритму-ж«Спочатку було Слово, і Бог було Слово», — сказа¬но в Біблії. Людина високодуховна, Ліна Костенко ша¬нує слово, закохана у його красу, вона не любить пус¬тих, «необов'язкових» слів, за якими приховуються фаль¬шивість, поверховість думок і почуттів. Письменниця без¬межно віддана своєму творчому покликанню, без поезії не уявляє свого життя. У неї можна прочитати: «болить душа словами», «люблю слова», «потреба слова, як мо¬литви». В одному із своїх віршів поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється у цьо¬му світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій пер¬возданний смисл, запозичені нами один у одного. Але поезія Ліни Костенко є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує у них світлі і радісні по¬чуття, робить їх благороднішими, чистішими.
В усьому і завжди залишатися людиною — це життєве кредо поетеси. Одна з головних умов цього — правдивість, чесність перед собою й іншими:
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутку, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.
В одному із віршів Ліна Костенко з болем написала:
Усі усіх не люблять. Це біда.
Це чорний дим невидимого пекла.
Ми вчаділи за декілька століть.
В цій п'єсі диригує сам диявол.
Просніться, люди! Це погані сни.
Нове століття в шибку заглядає,
Закінчується «зосереджене, як вартовий» XX століття. Відходять у небуття роки репресій, двоєдушності і словоблудства, забуваються сповнені озлобленості старі класові лозунги. І нам разом із Ліною Костенко так хо¬четься вірити, що в новому столітті, яке «в шибку за¬глядає», всім стануть близькими загальнолюдські цін¬ності і люди на найвищий п'єдестал піднесуть Любов — до Бога, людини, природи, істини.