Олесь Гончар БЛАКИТНІ ВЕЖІ ЯНОВСЬКОГО
Пригадуєте ту першу вражаючу фразу «Вершників», той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компаніївкою, де зчепились бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо «округ здіймалося вгору блакитними вежами»?
Коли вийшли «Вершники», в нашому студентському середовищі, по¬між закоханих в літературу юних ентузіастів точились дискусії навіть з при¬воду цих блакитних веж: чи існують вони насправді? Чи буває таке в степах? Чи, можливо, з'явились вони лише в уяві письменника, в його натхненних поетичних видіннях?
Автор був загадковий: образ його чомусь пов'язувався з морем, адже ж — «Майстер корабля», морські поезії з юнацької книги «Прекрасна Ут»...
Вітаю море! Корабельна путь
лежить по всій землі.
Давно помічено, що степові люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно заваблює степовика, заполонює своїм простором, мор¬ською далеччю. Хай навіть не бачене ще, тільки вимріяне, вже непокоїть, кличе... Дехто в цьому схильний вбачати поклик інстинкту, таємничий го¬лос предків, вияв майже містичної туги людини за чимось незвіданим...
Мабуть, Яновський на такі тлумачення його ранніх захоплень лише всміхнувся б, хоча свій перший вірш під назвою «Море» він таки написав «з відстані», написав ще, здається, ні разу не бачивши справжнього моря в натурі. Данина книжній морській романтиці? Очевидно, так. І водночас море Яновського вже й тоді — то насамперед образ свободи, гуманістичне уславлення людини, її відваги, мужності й витривалості, море його — то своєрідний спів людській солідарності, інтернаціональному братерству трудящих.
Таким, зокрема, постане образ моря у «Вершниках», коли буде вже по¬долано спокуси книжної романтики, подолано швидко й рішуче, і автор вийде на інші простори, щоб стати віч-на-віч з романтикою самого життя, з отими його лютими трамонтанами, що не раз обвіють і автора теж, як обві¬вають досі вони його Половчиху на пронизливім белебні морського узбе¬режжя, де вона, ждучи, виглядаючи свого Мусія-Мусієчка, стоїть «висока та строга, як у пісні».
[...] Одначе вернімось до веж чи, точніше сказати, — до того неба, що здіймалось тоді округ нас «блакитними вежами». Як усе-таки: чи в дійсності митець їх спостеріг, чи був то лише плід його фантазії? Цікавість природна, але куди важливішим було те, що завдяки художникові ці вежі з'явились, увійшли в наш духовно-естетичний світ, зробивши одразу багатшими нас, і, почувалось, відтепер вони будуть із нами завжди. Інакше кажучи, сталося ще одне, хай ніби не таке вже й велике мистецьке відкриття: ландшафт краси розширився, відтворено якусь нову, раніше незнану художню сутність. Об¬раз дивовижний навіть для Яновського, рідкісний в нашій прозі своєю на¬повненістю, такий же місткий, як червона зоря «Альдебаран і все сузір'я — журавлиний ключ вічності».
У «Вершниках» творилася нова образність, нова барвами, ритмікою, мелодикою. Образність, що була б неможлива раніш. Тільки співець нового часу міг побачити й розгледіти їх, оті небесні споруди, оті неймовірні й не¬вловні, з самого повітря лише зіткані, з блакиті неба змуровані вежі, на тлі яких безстрашні витязі революції схрестили шаблі у двобої з минулим.
Часто кажемо: нове слово в літературі. А насправді як рідко таке слово в літературі мовиться... Тут було саме воно, саме нове. Замість улюблених давніми романістами похмурих веж середньовічних замків із щілинами сторожких бійниць, з потайними льохами-казематами, вперше на обріях світової літератури з'явились ці вежі нерукотворні — блакитні бастіони степового українського неба. Виникли, як образ чистоти й величі визволь¬ної боротьби народу, як символ нездоланності й безсмертя самої революції.
Епоха велетенських битв, до краю оголених соціальних конфліктів, епоха великих пристрастей і надлюдських напруг знайшла у «Вершниках» гідне відтворення. Духом героїчного часу в книзі овіяно все, цей дух вчуває¬ться в самій художній новизні твору, в його стилістиці, ритмах, в його, ска¬зати б, органному звучанні.
Твір, як відомо, написаний на високих регістрах. Коли книга вийшла, виникало бажання читати її, як поему, вголос, серед людей мого покоління, в студентських гуртожитках десь там, на Чайківській, біля харківського «Гіганту» не поодинокими були такі, що цілі сторінки «Вершників» могли читати напам'ять, — і читали: з блиском в очах, з усім запалом юності, до захмеління впиваючись красою рідного слова.
Захоплювала і музика окремої фрази, міць, густопис, карбованість рядка і монументальність образів книги в цілому, де могутні постаті героїв виступають так рельєфно і все художнє литво новел поєдналось між собою так гармонійно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово «довершеність».Свіжа оригінальна поетика Яновського сприймалась у спорідненості з мистецтвом Довженковим: художні образи-символи такого ж повноцвіття і внутрішньої місткості, тільки що в одного вони розгортались на екрані, а в його побратима лягали на папір, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголосі, перейняті, може, з народної думи речитативи.
[...] Особисто з Яновським я познайомився далеко пізніше, аніж з його «Вершниками». Лише в перший повоєнний рік, коли були написані «Альпи» і треба було вирішити, куди посилати, на думку спало: є ж у Києві журнал, що його редагує Яновський... Надійшли потім до Дніпропетровська рядки, написані його рукою: вперше тоді довелось побачити почерк Яновського, рівний, красивий, просто, сказати б, елегантний...
Нарешті — через довгі літа — судилась нам таки доля зустрітися з ним самим, — уже сивим та стишеним, скромно усміхненим нашим Юрієм Іва¬новичем!
Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюбле¬них «Вершників» був він саме такий, яким і вимріяла його колись студентсь¬ка уява. Інтелігентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами... Людина чулої, вразливої душі, людина красива, делікатна! Та почувалось, що при всій делікатності і зовнішній мовби поступливості є в цій людині той метал, що наскрізне дзвенить у «Вершниках»: метал гідності й гордості народної, внутрішній запас некрикливої мужності, благородства. Почува¬лось, що таку натуру не зламає ніщо, і не затягне цю людину міщанське болото, і не стане вона заживати ласки ціною самоприниження, і що є в неї принципи, для неї святі...
Змордований хворобами (та й не тільки хворобами), Яновський, проте, старався ніколи не виказувати перед іншими свого болю, своїх внутрішніх страждань. Навпаки, завжди стриманий, врівноважений, він ще й котрогось із своїх колег міг підбадьорити, якщо помічав у нього смуток в очах.
— Більше юмора, — всміхаючись, казав з наголосом на «ра». — Три¬майтеся, друже...
«Більше юмора» — це була, здається, улюблена його примовка. [...]
1974
Гончар О.Т. Письменницькі роздуми. Літературно-критичні статті. — К., 1980. — С. 116-120