Михайло Коцюбинський Іван Франко

Шановні добродійки і добродії!

Сьогодні я хочу познайомити вас з одним з найкращих українських письменників — з Іваном Франком. Перед вами портрет Франка. Те, що ви бачите, хотів би трохи доповнити. Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи хо¬лодні очі, в лініях бороди щось енергічне, уперте. Рудувате во¬лосся непокірливо пнеться, вуси — стирчать. [...]

Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою![...]

Проте незвичайно здатна дитина научилась в сільській школі читати по-українському, по-польському і по-німецькому. За два роки батько оддає його в город Дрогобич, в нормальну німецьку школу при монастирі. Залякана сільська дитина, нече¬сана, погано одягнена стає жертвою школярів і грубих, неосвічених учителів. Його б'ють, з нього сміються. В своїх оповіданнях «Schonschreieben» і «Олівець», що мають автобіог¬рафічний характер, Франко описав варварство тодішніх учите¬лів. І ще тоді в дитячій душі Франка зродилась вічна вражда проти усякої неволі та тиранства, проти насильства людини над людиною. Минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він виявився першим учеником. [...] Минуло три роки — і Франка оддали в гімназію. І тут з мужицьким сином повторюється та ж сама історія, що і в нормальній школі. [...] Та незабаром він знов займає перше місце і вже не кидає його за весь гімназіальний курс. [...] Перші спроби писати — віршем і прозою — відносяться ще до тих часів, коли Франко був у гі¬мназії. Тоді ще почав він збирати народні пісні. Коли, скінчив¬ши гімназію в 1875 році, молодий Франко їхав до Львівського університету, в його літературному багажі було все: і любовні вірші, і драми, і оповідання, і переклади Софокла. [...]

У Львові 19-літній студент вступає до студентської грома¬ди, бере живу участь в редакції студентського журналу «Друг», де ще в р. 874 надруковано перші вірші Франка, підписані псе¬вдонімом Джеджалик. Таким робом літературна праця Франка починається для нас 1874 роком.

Якою ж була література в Галичині в той час, коли почав писати Франко? Щоб краще це пояснити, вернемось трохи на¬зад та подивимся, чим жила і інтересувалась інтелігенція в 70-ті роки минулого віку. Цей час в Галичині був самим мертвим, як свідчать історики. Ще з кінця 60-х років серед галицької інтелі¬генції почались суперечки, чи ми самостійний народ, чи тільки частина російського. Чи наша мова окремий «языкъ»», чи «нар'Ьчіе» великоруського. Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і розкололи вкінці галицьку інтелігенцію на мо¬сквофілів і народовців. Були навіть такі, що визнавали галичан за окрему «рутенську націю», окрему од українців і великоро¬сів. Москвофіли хотіли писати мовою Пушкіна, звісно, не зна¬ли, а виходило у них так зване «язичиє», мішанина українського, російського і церковно-слов'янського. Опріч язикових спорів, галицька інтелігенція займалася високою політикою, а та політика зводилась до того, щоб як-небудь запо¬бігти ласки правительства, що-небудь, хоч дрібницю, випроси¬ти в нього. Це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне «чинопочитаніє», затхлість, байдужість до жи¬вих народних інтересів, повне безсилля в духовній сфері, схола¬стичність, теологічний та догматичний спосіб думання — от чим характеризується тодішня, навіть краща, частина галиць¬кої інтелігенції. Коли пізніше, в 1876 році, російський уряд ви¬дав указ, що забороняв українську літературу, це викликало цинічну радість серед галицьких священиків. Молодіж, знеохо¬чена безплідними суперечками про мову без освітлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра у карти. [...]

Одірваність од народу, од його життя і інтересів — викли¬кає у галицьких українців бажання створити вищу, делікатну, немужицьку літературу. Уважається добрим тоном писати тільки про бояр, князів, з життя вищих класів. Що б ви не взяли до рук з тодішньої літератури — скрізь реакційний дух, мерт¬вота, засмічена московщиною та церковщиною мова. [...]Взагалі галичани з тих часів мали на літературу чудні по¬гляди. «Одні вважали літературу, — пише Франко у своїх спо¬минах, — забавкою і жадали од неї поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі ра¬зом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати на¬род. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, якими повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих, мужицьких, вульгарних слів». Отже, не диво, що перша повість, яку пише Франко для журналу «Друг» (ця повість називається «Петрії і Довбущуки»), не дуже далеко одійшла от тодішньої галицької белетристичної продукції. Буйна фантазія молодого письменника, розпалена фантастичними оповіданнями німецького белетриста Гофмана, знаходить широкий простір у тій першій Франковій повісті. Тут повно всякого страхіття, розбійників, заклятих скарбів, привидів, душогубства і оживаючих мерців. Але, невважаючи на те, що цею повістю Франко оддав данину тодішній літера¬турній школі, ми бачимо в ній вже й соціальні мотиви, добача¬ємо зародок того таланту, що незабаром розвився так пишно у других творах Франка.

В перші роки студентського життя Франка сталась одна важна подія, яка мала велике значення для цілої Галичини і особливо для Франка. Політичні обставини викинули з Росії професора Київського університету Михайла Драгоманова, і він емігрував за границю.

Під вплив Драгоманова, як я вже сказав, попав і Франко. І вже в половині 1876 р. він виступає з першими не фантастич¬ними, а реальними оповіданнями: «Лесишина челядь» і «Два приятелі», а ще через рік друкує образки з життя робітників під заголовком «Борислав». [...]

Літературна продуктивність Франка така велика, що ще 9 літ тому назад, коли святкували 25-літній ювілей його літера¬турної діяльності, один список його творів займав цілу книжку на 127 сторінок. [...]

«Не люблю Русі-України!» — вирвалось колись із Фран¬кових уст, і не дивуєшся цьому, читаючи його одповідь, усім тим, хто підхопив цей крик заболілого серця і кинув його в ли¬це України. [...]

Я ще раніше сказав, що Франко явився новатором у гали¬цькій літературі. Не тільки в формі, в літературній манері, айв своїх відносинах до фактів життя, які він малює. Село цікавить його не з етнографічного боку, як попередніх письменників, він не ідеалізує сільського життя. Його інтересують соціальні і економічні сторони того життя, гніт, страждання і всяка крив¬да. Наскрізь гуманний, чоловічний — Франко віддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто «в поті чола» добуває хліб не тільки собі, і другим, тим, що самі не роблять. Ще в поемі «Панські жарти», написаній за молодих літ, Франко малює нам картину економічної залежності селян од пана; в оповіданні «Лесишина челядь» і др. — важку, невсипущу працю хлібороба задля шма¬тка хліба. Але з часом на очах Франка відбувається важкий со¬ціальний процес. Процес росту капіталізму, побіди капіталу над працею. Коли перше, за панщини, експлоатація селянина була в стадії, так сказати, «натурального» хижацтва, то при зрості капіталу вона приймає форми гострої, смертельної бо¬ротьби. Капіталізм висовує вже свої пазури, вони ростуть і за¬гострюються. На село ідуть походами нові експлоататори, опутують селянина довгами, забирають його хату, землю. Вони захоплюють у свої руки промисли, ставлять фабрики, як павук павутиння, скрізь розстелюють свої сіті. Вчора хлібороб, хазя¬їн, а сьогодні пролетарій-селянин неминуче попадає у ті сіті і гине в нерівній боротьбі. Бо чи ж може бути інакше! Скрізь те¬мнота, нужда, «села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами». А в хаті не краще. [...] Одно зостається — або в сіті до павука, або еміг¬рація до Бразилії.В цілому ряді оповідань: «Борислав», «Boa constrictor», «Яць Зелепуга», «Полуйка», «Вівчар» і др. Франко змальовує нам широкі і страшні картини життя робітників, картини, що нагадують часом Дантове пекло. Особливо цікаві його бориславські оповідання. Борислав — це село в Галичині, де добува¬ють нафту та земляний віск. Там під землею, в шахтах, в глибоких ямах серед задухи і смороду, од яких крутиться голо¬ва, працюють у темряві тисячі робітників; ллють піт, стогнуть, гинуть. Весь Борислав — одна смердюча яма. Там важка праця, малий заробіток, бруд, п'янство, розпуста, погана їжа і погана горілка, всякі хвороби; там людина гірше скотини, там брат на брата здіймає ніж, там чад і вічне пекло. А з цього всього пли¬вуть золоті річки і спадають в кишені тим, хто сам не робить, всяким хижакам-експлоататорам. Франко виводить перед чи¬тачем цілу портретну галерею таких хижаків — залізною во¬лею, з звірячим кровожадними інстинктами, сухих, упертих і безсердечних. Ґава, Бовкун, Гершко Гольдмахер, Шміла, Шварі і т. д. — ціла стая хижих птахів, що, як образно каже Франко, «полощуть кров'ю рот». Ніщо не спиняє їх: вони грабують, підпалюють хати і гублять людей, аби їм була од того користь. Всю свою ненависть до хижацтва Франко сконцентрував в об¬разі орла-беркута. [...]

Малюючи в цілому циклі бориславських оповідань війну поміж капіталом і працею, Франко не може залишитися тільки холодним, об'єктивним обсерватором. В тих оповіданнях ви бачите більше самого Франка — Франка-борця, який не криє своїх симпатій і антипатій, борця, що часом перемагає в нім артиста1 (1 Артист — митець.). Бо «лиш боротись — значить жить!» А разом з тим в тих оповіданнях розсипані, як і в природі, розкішні картини, ясні, повні сонця, повітря і красок пейзажі, проходять живі лю¬ди, ярко змальовані в світлі тонкого психологічного аналізу.

У нього нема шовінізму: люди діляться на два табори — на кривдників, проти яких він гострить як меч своє слово, і по¬кривджених, яким він оддає своє серце.

Здавалось би, що авторові грізної, понурої картини життя працюючих у «поті чола» недоступні ясні і ніжні образи. А подивіться, з яким теплим, сердечним чуттям, з якою любов'ю малює він дітей. Доволі пригадати оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Мій злочин» і інші, доволі згадати написані їм для дітей казки і вірші — стане ясним, що борець вміє бути голубом. Франко наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких вів зробився.

Любима форма, в яку Франко одягає свої прозаїчні твори, — се короткі оповідання, котрі йому найбільше удаються. Але він пише і великі повісті. В історичній повісті «Захар Беркут», з часів нападу монголів на Карпатську Русь в 1241 році, його ці¬кавить боротьба двох елементів: гордого, егоїстичного боярст¬ва, що живе тільки для себе, для своїх вузький, класових інтересів, з нижчим, біднішим класом народу, який обстоює і боронить громадські інтереси, не спиняючись перед жертвою для загального добра. Тут ми маємо широкі картини в істори¬чній перспективі, масу описів тодішньої культури і звичаїв, але побіда альтруїзму над класовим егоїзмом, якою кінчається по¬вість, здається нам утопічною і не зовсім натуральною. Більш вдатні повісті Франка з теперішнього життя — «Основи суспі¬льності», «Перехресні стежки», «Для домашнього огнища». То¬ді, як у дрібних оповіданнях ми найчастіше бачимо селян, робітників, ремісників, цілий ряд людей, що добувають хліб собі та й другим, в сих повістях своїх Франко знайомить нас з тими, на кого працюють ті люди — буржуазними сферами та з інтелігенцією. Польська аристократія з своєю вузькою морал¬лю і голим цинізмом в «Основах суспільності» і в повісті «Для домашнього огнища», робота інтелігента серед темної народ¬ної маси в «Перехресних стежках» — його психіка, успіхи, сум¬ніви та розчарування — от що лежить темою більших Франкових повістей. Гарно задумані, написані з великим роз¬махом, з прекрасними деталями, вони часто не задовольняють читача: рядом з високоталановитими сторінками попадаються бліді, нецікаві, наче робота робилась наспіх, аби скінчити.

Реаліст в кращому розумінні сього слова, Франко в своїх прозаїчних творах любить спинятись на двох темах: 1) бороть¬ба капіталу з працею і її обстанова; 2) пробудження людського чувства у людей, які здаються і зовсім пропащими.

Інтерес до цієї останньої теми говорить нам, що Франко має велику віру в людей. Бо не люди винні. Вони такі, якими зробили їх історичні і соціальні умови життя. [...]

Разом з вірою в людину в душі Франковій живе віра в сві¬тлу будучність для нашої землі. [...] Могутнім акордом лунає та свята віра у Франковому вірші «Каменярі».

Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці. Щастя не дається дурно. Треба забути свої вигоди свої дрібні інтереси, треба загартувати в собі волю — зробити руки свої сильними, голову світлою, серце гарячим. А се не легко. Навіть такі сильні натури, як Франко, відчувають се... [...]Але людина, яка б вона сильна не була, не може жити са¬мою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чув¬ства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, спі¬вцеві кохання і настроїв. [...]

Взагалі Франко — лірик високої проби, і його ліричні вірші просяться часто в музику. Деякі з них і справді положено на голос Лисенком і другими.

Я хотів би скінчити свій реферат, а мені трудно розстатися з Франком, бо я так мало сказав про нього. Така колосальна фігура заслуговує на більшу увагу, потребує більшої праці. Але я був би дуже щасливий, коли б отсих кілька моїх слів змогли викликати у вас інтерес до Франка, і ті, хто його не читав ще, самі познайомились з борцем-поетом. Тоді до них заговорив би могучим голосом сам Франко, заговорив би не моїми блідими словами, а своїм дзвінким, як кованим, словом. Тоді він розго¬рнув би перед ними все багатство своєї душі, всю красу свого таланту і загрів би їх вогнем свого неспокійного, великого ду¬ху!

М. Коцюбинський. Твори в трьох томах. — К.: Дніпро, 1979. — Т. 3. — С 252-268.