Григорій Костюк НА МАГІСТРАЛІ ІСТОРІЇ

Григорій Костюк НА МАГІСТРАЛІ ІСТОРІЇ

Українська література за п'ятдесят років (1917-1967)

У темні й тяжкі часи революційного передгроззя, в доленосні роки першої світової війни, коли, за словами В. Винниченка, наступила була «ніби повна смерть нації», Олександер Олесь, сповнений великого гніву й розпачу, писав:

Над нами ніч безрадісна осіння.

Ми горнемось, ховаємось, тремтим...

А десь в пітьмі несеться голосіння

З прокляттям віковим.

………………………..

Куди іти... кудою нам тікати...

Оточені з усюди катом ми...

Коли не смерть, так вічні грати

Проклятої тюрми.

Але несподівано, серед цього, здавалося, безпросвітнього мороку тем¬ної всеросійської ночі, блиснув промінь, а за ним ударив грім революції 1917 року. Віки переломились. «Вічні ґрати проклятої тюрми» впали. Українсь¬кий народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу «Vita Nuova», — так, за Аліґ'єрі Данте, окреслив духову сутність тієї нової доби видатний літературний критик років революції Андрій Ніковський. «Золотий гомін» віків і музика «Соняшних клярнетів», — поглибив і поширив це означення Павло Тичина. То була справді велика історична доба. Народ наш, у свідо¬мості волі й сили своєї, став, за висловом Михайла Грушевського, «на поро¬зі Нової України».

«Одчиняйте двері — наречена йде!» — писав у «Соняшних клярнетах» Павло Тичина. Це був піднесений, святковий, справді літургійний настрій. Патос душі воскреслого народу.

Я — невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я — молодий!

Молодий!

З такою вірою в «Одвічний дух» і невгасиму силу воскреслого народу закінчував Павло Тичина свою геніяльну ораторію української національної революції «Золотий гомін».

Українська література, разом із своїм народом, переможно вийшла на денне світло історії. Вперше, за довгі сторіччя, вона вільно зустрілася із своїм читачем. Українська книжка і газета стають щоденною духовою по¬требою розбудженого до творчого життя українського народу. Живий, а разом з живим і давнопомерлий, але невмирущий в своїй творчості, україн¬ський письменник заговорив на повний голос до свого народу. Нація поча¬ла жити повнокровним вільним життям. Всі її творчі темпераменти, вся її, така природна для вільної громади, різноманітність мистецького думання, змертвлювана й здушувана дореволюційною неволею, тепер почала гойно розквітати. Протягом чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались і заклались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, що деякі з них не вичерпали себе й по сьогод¬ні. Були це революційні романтики (В. Еллан, В. Чумак), неоклясики (Агатангел Кримський, М. Рильський, П.Филипович, В. Отроковський), символісти (Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський, В. Ярошенко), футури¬сти (М. Семенко), клярнетисти (П. Тичина, Аркадій Казка, В. Свідзінський, Ол. Слісаренко). Перше своє надхненне слово сказав Лесь Курбас, заклавши новий експериментальний «Молодий театр», що пізніше розквітнув у блис¬кучу добу «Березіля». Всенаціональний тріюмф переживав дореволюційний реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського. Постає Україн¬ська Академія Наук. Закладається Академія Мистецтв та Архітектурний інститут. Починає працю ряд видавництв: «Сяйво», «Шлях» «Дзвін», «Друкар», «Грунт», «Криниця» та інші. Виходять літературно-критичні місячники та альманахи: «Літеатрально-науковий вісник», «Шлях», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альма¬нах», «Книгар», «Музагет», «Наша думка», «Мистецтво», «Зшитки бороть¬би», «Гроно» та інші. Поруч з В. Винниченком, О. Кобилянською, В. Стефаником. О. Олесем, М. Філянським, М. Вороним, ГЧупринкою, П. Карманським, В. Пачовським приходять до повного творчого голосу ряд молодих талановитих поетів: П. Тичина, М. Рильський, ПФилипович, Я. Савченко, Д. Загул, ОСлісаренко, М. Семенко, В. Еллан, В. Чумак, М. Зеров та інші. Одне слово, розкована березневою революцією 1917 року українська література почала свій похід у майбутнє. Вона пройшла з своїм народом всі три періоди героїчної національно-визвольної революції укра¬їнського народу. Від найвищого піднесення (доба Четвертого універсалу й Трудового конгресу), до катастрофи в грудні 1920-го року.

* * *

На Аскольдовій Могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.Таке трагічне пророцтво висловив Павло Тичина, вражений, коли в березні 1918 року київська Аскольдова гора прийняла перші жертви україн¬ської національно-визвольної революції. Поет, що оспівав велич і радість відродження, відчув, що шлях до вимріяної, справді вільної «Нової України» буде густо вкрито жертвами. Замість очікуваної «нареченої» і «голубої бла¬киті» нового дня, в його уяві постає видиво «горобиної ночі», страхітливі «всі шляхи в крові», «незриданні сльози», «тьма» і «дощ». Але це видиво апокаліптичної дійсности майбутнього не відштовхнуло поета, і поетів взагалі, від життя, від народу. Навпаки. Як завжди, так і в усі переможні і грозові дні національно-визвольної революції українські письменники були з своїм народом. Ділили з ним і радість і горе. Разом боролись і разом уми¬рали. Вмирали як вояки на франті (М. Євшан, А. Заливчий), гинули від підступних куль ворогом підісланих убивців (І. Стешенко, О. Єфіменко, М. Леонтович), вмирали від куль денікінської розвідки (Г. Михайличенко, В. Чумак, Клава Ковалева), і у підвалах ЧеКа (Григорій Чупринка, Олек-сандер Грудницький). Крилата фраза А. Ніковського: «Українську перемо¬жну революцію... зробив поет» — у прямому й переносному сенсі була опер¬та на історичну і психологічну правду. Пригадаймо: М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал ({ріблянський), М. Євшан, Гр. Чупринка, А. Ніковський, О. Грудницький, Р. Купчинський, В. Бобинський, В. Еллан, А. Заливчий, М. Ірчан, П. Панч, МКуліш, Є. Маланюк, Ю. Дараган, Ю. Липа, В. Сосюра та багато інших, — це не тільки творці українського мистецтва слова, української свідомости, але й надхненники-провідники, трибуни і просто рядові вояки української революції. Одночасно бачимо письменників, що в ті буремні дні не були ані на барикадах повстання, ані на фронті, але ніколи не випускали з рук найударнішої української зброї — пера. Ці мистці і письменники в неменшій мірі «робили революцію» і були з своїм народом. Думаємо про О. Олеся, В. Самійленка, М. Філянського, С Черкасенка, М. Вороного, П. Тичину, Д. Загула, М. Зерова, Я. Савченка, Л. Курбаса, О. Слісаренка, М. Семенка, П. Филиповича, М. Рильського.

* * *

Катастрофа кінця 1920-го року замикає добу Української Народньої Республіки, а з нею і літературний процес тієї доби. Від 1921-го року україн¬ська література вступає в новий період свого розвитку. Багатовиявний у стилях, напрямках, ідеях, але єдиний у державних межах, літературний про¬цес доби Української Народньої Республіки, після 1920-го року, пішов дво¬ма шляхами: 1) Літературний процес в Радянській Україні і 2) літературний процес поза її межами: а) Галичина, Буковина, Закарпаття і б) еміграція. Цей феномен був зумовлений тими ненормальними суспільно-політичними обставинами, що заіснували на Україні з 1921-го року. Внаслідок тих обста¬вин, з одного боку, чималі території української землі й української люднос¬ти опинилися в межах інших держав, а з другого, — значна кількість заслу¬жених, відомих і відданих народові письменників змушена була покинути рідний край і вийти на еміграцію. Були це: Михайло Грушевський, Володи¬мир Винниченко, Олександер Олесь, Володимир Самійленко, Спиридон Черкасенко, Микола Вороний, Микита Шаповал (Сріблянський), Павло Зайцев, Галина Журба, Ол. Неприцький-Грановський, Павло Богацький, Володимир Дорошенко, Леонід Білецький, Василь Королів-Старий, Андрій Ніковський, Дмитро Дорошенко, Юрій Тищенко, Дмитро Донцов, Натале-на Королева, Микита Мандрика, Галина Орлівна, Дмитро Чижевський, Павло Христюк, Клим Поліщук, Ілля Борщак та декілька молодших, що їх поетична свідомість дозрівала в роки «великого ісходу» й еміграції: Юрій Дараган, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Олег Ольжич, Улас Самчук та інші. Саме ці імена та їх друко¬вані органи: «Веселка», «Нова доба», «Нова Україна», «Літературно-науковий вісник» та «Вісник» започаткували і визначили на перше пореволюційне двадцятиріччя літературний процес в еміграції.

Літературний процес Галичини, Буковини і Закарпаття репрезентували такі імена, як Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Петро Карманський, Василь Пачовський, Михайло Яцків, Богдан Лепкий, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк, Василь Бобинський, Михайло Рудницький, Антін Кру-шельницький, Василь Гренджа-Донський та ряд молодших, як Ігор-Богдан Антонич, Вадим Лесич, Святослав Гординський, Богдан Кравців та багато інших.Літературний процес в Радянській Україні започатковує збірник «Жовтень», що появився наприкінці вересня 1921 року. Збірник «Жовтень», після довгої, майже мертвої павзи від осени 1920 року, робив враження ма¬ніфесту «нової ери» й нового покоління поетів. «Наш універсал до робітни¬ків і пролетарських мистців українських», що відкривав збірник, найкрасномовніше про це говорить. Універсал підписали три, тоді ще початкуючі й маловідомі поети: Микола Хвильовий, Майк Йогансен і Володимир Сосю¬ра. Не приєднуючи себе до жодної існуючої школи чи літературного напря¬мку, відштовхуючись, як вони писали, від «неоклясиків», від «футуристичних безмайбутників», від усіляких формалістичних шкіл і на¬прямків (імажинізм, комфутуризм тощо), вони оголошували «нову еру про¬летарської поезії».

«Мідяною сурмою скликаємо до наших лав розпорошені творчі оди¬ниці робітництва. Формуємо загони. Організуємо регулярну армію мистців пролетаріяту. Наші лави крилаті споюватимемо залізною дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор. У цьому попередники наші і про¬роки — Шевченко і Франко».

А літературний критик того ж гуртка Володимир Коряк свою статтю «Етапи» закінчував такою деклярацією:

«Перегортається нова сторінка історії. Не нова «школа», не новий «напрямок», не «течія» в рамцях старого мистецтва, але цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій. Початок «нової ери».

То нічого, що в цих перших декляраціях та універсалах було ще багато наївної патетики, неясних поглядів і плутаних, запозичених з арсеналу «пролеткультівських» теоретиків, тверджень. Все це випадкове і тимчасове. У творчій практиці і теоретичних висловлюваннях у більшості цих адептів «нової ери», згодом це все відсіється. Найголовніше, що цей виступ виразно закарбував початок нового українського по-революційного літературного процесу.

* * *

Український літературний процес 20-тих років назавжди ввійде в істо¬рію нашої літератури як один з найпотужніших періодів її ідейно-мистецького становлення. Це доба, коли, осяяна полум'ям визвольних зма¬гань, активно і всебічно формувалась і утверджувалась суверенна свідомість української людини. І то в усіх аспектах її духового й державно-політичного життя. Людину цього модерного типу пристрасно шукала й омріювала тогочасна українська література. Людину, що виростала з буремних років революції й активно шукала свого віками гамованого «хочу». Максим

Рильський інтуїцією поета відчув і зобразив цей непереможний зріст україн¬ської національної стихії такими словами:

Як ліс, як щогли сміливих фльотилій,

Знялися руки в темряві глухій.

Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі

Сказати: стій.

Це та сама ідея, та ж свідомість, що її, трохи раніше й дещо в іншому аспекті, висловив П. Филипович в сонеті «Дивись...»

Бо не розстанусь з мрією своєю:

Став чоловік над чорною ріллею,

Як небо, гордий, сильний, як земля.

Двадцяті роки — це роки великих починів, плянів і візій майбутнього. Це, за висловом Рильського в цитованій вище поезії, «перший день творін¬ня» розумної людини, сповненої почуття братерства й взаємодовір'я.

Це перший день творіння! Перший розум

І перше слово! Перший квіт і зір!

Радійте, груди, грозам і морозам!

Людино, людям вір!

Павло Тичина ще на початку 20-х років, як знаємо, закликав: «Приставайте до партії, де на людину дивляться, як на скарб світовий, і де всі як один проти кари на смерть».

Отже — гуманізм, як ідея, а людина, як носій і виразник її, це основа свідомости і бачення світу нашої літератури 20-х років. Ця ідея проймає майже всю творчість Миколи Хвильового, всі основні драми Миколи Кулі-ша, включно з трагічним образом «Маклени Граси». На цьому наголошував Юрій Яновський у «Майстрі корабля» і «Чотирьох шаблях». Це хвилюючі теми Миколи Бажана, Євгена Плужника, Василя Мисика, Олекси Близька, Володимира Гжицького, Олеся Досвітнього та багатьох інших. Це теми й ідеї також усіх визначних майстрів українського слова поза межами Радян¬ської України: і В. Стефаника, і Ольги Кобилянської, і А. Крушельницького, і В. Бобинського, і Р. Купчинського, і молодших: Б.-І. Антонича, В. Лесича, С. Гординського та інших. Це теми й письменників еміграції: В. Винниченка («Соняшна машина», «Намисто», «Пророк»), О. Олеся («Чужиною»), Федо¬ра Дудка («Дівчата одчайдушних днів»), Уласа Самчука, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Юрія Дарагана і, нарешті, опроміненої видінням нової людини, тоді ще зовсім юної поетки Олени Теліги. Ця ідея включала в свій засяг цілу гаму проблем: соціяльних, моральних, культурних. Вони розгортались і поставали цілим фронтом.Поезія, проза, драма вперше досягли різноманітного жанрового і мис¬тецького вияву. Від народньої лірично-пісенної поезії Андрія Панова — до модерного, сповненого іскрометного патосу й гострої іронії Миколи Бажа¬на, Василя Мисика та Євгена Плужника. Від реалістично-побутової повісти Андрія Головка й імпресіоністичної новелі Григорія Косинки — до соціяль-но-утопійного роману В. Винниченка. Від революційно-побутової і психо¬логічної драми Якова Мамонтова — до наскрізь нової філософсько-трагедійної, активно-романтичної драми Миколи Куліша.

Здиференційоване літературне життя, вільне змагання і боротьба різ¬них стилів, напрямків за вищий рівень мистецького бачення світу були жи¬вотворчим прапором цих років. Зросли й заклали перші основи систематич¬ної праці українська літературна критика й наукове літературознавство. На чолі з Сергієм Єфремовим, Володимиром Перетцом, Миколою Зеровим, Олександром Білецьким, Павлом Филиповичем, Миколою Хвильовим, Володимиром Юринцем, Андрієм Річицьким, Яковом Савченком та бага¬тьма іншими розгорнена була велика праця над тисячолітньою історією української літератури: від усної, фолькльорнрї доби, через перекладну літературу і «Слово о полку» до найновіших пореволюційних появ.

Вперше в історії України великі мистці слова і думки — від азійсько-арабських та греко-римських починаючи, і сучасними західно¬європейськими кінчаючи, — пробили собі безпосередній шлях до українсь¬кого читача. Вперше світова література стала об'єктом плянових академіч¬них студій кваліфікованих українських дослідників і критиків. Розквитає як суверенна сила український театр, у проводі якого стоїть «Березіль» з Кур-басом на чолі. З ним виростає славна драматургія Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Івана Кочерги, Мирослава Ірчана. Досягає значного розви¬тку українське образотворче мистецтво. На світову арену виходить перемо¬жно українське кіномистецтво. Фільми Олександра Довженка «Звенигора» й «Земля» й досі репрезентують Україну на світовому екрані.

Одною з панівних ідей 20-тих років була ідея боротьби з т.зв. «малоросійським комплексом». Боротьба з психологічною категорією рабс¬тва, нижчевартости, провінційности, як спадщини минулого. Ця ідея прой¬має «Мину Мазайла» і «Патетичну сонату» М. Куліша, багато творів, включно з «Вальдшнепами» Миколи Хвильового, «Вертеп» Аркадія Люб-ченка, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Розмову сердець» М. Бажана, «Майстер корабля» Ю. Яновського, «Чорне озеро» В. Гжицького, «Нас було троє» О. Досвітнього, «Робітні сили» М. Івченка, «Місто» В. Підмогильного та багатьох інших.

Візія ідеї «азіятського ренесансу» в мистецтві й утвердження вітаїстич-ного активного романтизму, як стилю доби, засвідчили, що прийшов кінець вікової гегемонії російської літератури на Україні, що українська література стає на свій власний суверенний шлях розвитку, беззастережно орієнтую¬чись на здобутки літератури всіх народів світу.

Туга за рівністю. Бажання надолужити втрачений час. Стати поруч з іншими народами, як рівний з рівними. Це було не хворобливе почуття виключности чи вищости. Ні. Це було лиш природне почуття гідности неда¬вно поневоленого, народу. Почуття свого права і свободи. Бажання стати «самим собою». Пригадаймо, як Максим Рильський у збірці «Гомін і відго¬мін» з тугою писав:

Ми ще ніколи не були собою,

Не підіймали стяга на морях,

Ні по чужих невиданих краях,

Де квіти квітнуть барвою новою.

Йому піднесено вторив Юрій Яновський у першій пісні до «Чотирьох шабель»:

Чудесні дива ходять по морях

І манять нас і закликають ніжно.

Та що нам їхній бунтівливий стяг,

Коли не стяг це нашої вітчизни!

Молодий лірник-сліпець, з поеми М. Бажана «Сліпці», кидає таке ене¬ргійне гасло:

Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти —

Як муж, а не мученик...

Чуєш?

Як муж!

Це була мова доби. Вона свідчила, що народжувалась і утверджува¬лась активістична свідомість молодої нації, свідомість народу, «що вгору йде, хоч був запертий в льох». Цей героїзм і самопосвяту, як основну тенде¬нцію свідомости двадцятих років, висловив тоді ще зовсім молодий поет Василь Мисик в поемі «Конкістадори»:

Огненний прапор, він встає, гуде,

П'янить, сповняє нас безумством лютим.

Жорстокі й радісні ми в світ новий ідем.

Або умрем в огні, або здобудем!

Або здобуть, або в огні згоріть!

Не даром, ні, ми трупами впадем біля порогу.

Ви, що за нами ідете, ідіть.

Ми прокладаєм вам дорогу.

Віра в свою правду. Світогляд не «мученика», а «мужа», не «сліпця», а «прозрілого». І як завершення — глибока віра в майбутнє України. У боро¬тьбі і творчому змаганні зростала й утверджувалась на, високих мистецьких позиціях українська література двадцятих років. Дійшла до стану змужнін¬ня. Заговорила на повний власний голос. Готова була до нового, вищого творчого кроку. Бетовенська «Патетична соната», в героїчно-драматичній інтерпретації Миколи Куліша, символічно завершувала ту переможну добу.

* * *Рік 1929-й, рік «великого перелому», перекреслив всі досягнення і пляни двадцятих років. А постанова ЦК ВКП(б) від 22 квітня 1932 року, «Про перебудову літературно художніх організацій», остаточно припинила навіть відносно буремне життя літератури. Настала доба уніфікованого і, психоло¬гічно, уніформованого літературного процесу з єдиною приписаною згори, творчою методою «соціялістичного реалізму». Літературний процес вступив у моторошну добу «проклятих років». Схвильована уява двадцятих років про романтичну «гору Гелікон», «азіятський ренесанс у мистецтві», провід¬ну ролю в ньому українських мистців, зустрілась з страшною дійсністю. У ній згоріла творча уява багатьох письменників. В одних згоріла в справж¬ньому, а в других — у переносному розумінні цього слова. Замовкнути, не писати — не можна було. Це розцінювалось як вияв активного протесту й боротьби проти режиму. Треба було або писати так, як того вимагали, або йти на розп'яття. Більшість — понад 220 письменників — була знищена. Меншість — близько тридцяти шести — писала. До неї долучались молоді адепти, бо творчий геній народу невичерпний. І літературний процес зовні продовжувався.

Запанувало палюче підсоння доби «культу особи». Воно визначило рі¬вень ідейно-мистецького спрямовання літератури. Почали появлятися твори ідеологічно дуже витримані, сповнені гнівного патосу клясової боротьби, програмові і пропагандивно-партійні. Але художньо — безкрилі, безбарвні, неправдиві, холодні. Мистецьку правду заступило безконфліктне лакування дійсности. Лише кілька творів з тогочасної прози: «Кварцит» Ол. Досвітнього, «Вершники» Ю.Яновського і «Людолови» Зінаїди Тулуб та добірку ліричних мініятюр відсуненого на периферію і замовчуваного В. Сосюри можна виділити на фоні загальної сіризни одописання. Але ані «Кварцит», ані «Вершники», ані «Людолови» своїм духом і стилем не нале¬жать до тридцятих років. Вони лише завершували собою героїчний фарва¬тер активно-романтичного напрямку української літератури 20-тих років.

У тридцяті роки, силою політичного втручання, запроваджують в іс¬торичну науку і белетристику сталінську антинаукову теорію «найменшого зла». Вона відновила, в трохи новій формі, стару російську великодержавну історичну схему. Ця схема стала обов'язковою і для української історичної белетристики тридцятих років. Після «Людоловів» всі наступні історичні повісті, романи і драми творились уже на базі цієї антинаукової й антиук¬раїнської історичної схеми, що, на жаль, панує й по сьогодні. Але це вже була не література, а «політика, обернена в минуле».

У ділянці поезії зникають усякі творчі шукання. Поезія знижується до пропагандивного примітивізму. Смертоносний «соцреалізм» накладає своє тавро на всю поезію тридцятих років. Запановують бойові воєнні марші, лозунгові ритми, катохвальні оди, рабські послання, колективні поеми і гімни вождю.

Українська драматургія переживає подібну кризу. Драма цих років — це не художнє зображення життя, а примітивна пропаганда антинародних, антиісторичних і антинаукових політичних гасел, експериментів і настанов партії в добу терору і «культу особи».

Українське літературознавство перестало фактично існувати. У ті тем¬ні роки не вийшло ні одної солідної монографії, ні одного підручника з істо¬рії української літератури. Не вийшло ні одного академічного видання клясичної літератури. Декілька загальних, перетканих офіційною пропагандою, статей про Шевченка,. Франка, Лесю Українку і Грабовського справи не рятують. Єдина спроба академічного видання творів Тараса Шевченка (до стодвадцятип'ятиріччя з дня народження поета) по-перше, не була закінче¬на, а по-друге, на цьому псевдонауковому виданні (як і на виданнях Івана Франка й Лесі Українки), позначилась варварська рука цензури доби «культу особи». Цілий ряд творів, що не відповідали духу того нелюдського часу, просто викидалися з повної збірки або друкувалися з куп'юрами, на¬віть без зазначення цього.

Отже, тридцяті роки — це не нормальний літературний процес. Це — атмосфера терору і нищення всіх основних кадрів поетів, прозаїків, драма¬тургів і критиків. У літературній науці, критиці й мистецькій літературі це — мертва доба. І такою вона залишиться в історії української літератури назавжди.

* * *

У добу другої світової війни (1939-1945), українська література була розп'ята по обидва боки фронту. Українська радянська література, при своїй службовій пропаґандивній ролі, помітно відчула спад терору і пильности наглядачів. Це сприяло деякою мірою тому, що навіть в тих межево тяжких умовах українська література, головно поезія і літературознавство, дали дещо свіже й варте уваги. Маємо на увазі поезії й поеми Максима Рильського (цикл «Неопалима купина», «Мандрівка в молодість» — тільки редакція воєнних років а не спотворена вимушеною переробкою післявоєн¬ного часу тощо), поезії В. Сосюри, Леоніда Первомайського, А. Малишка; прозу Олександра Довженка, Юрія Яновського, Олексія Кундзіча, Леоніда Смілянського.Історики та літературознавці довершили, можна сказати, великого по¬двигу: в тяжких умовах війни, одірвані від рідного краю й потрібних архіво¬сховищ, все ж таки зробили те, чого не могли зробити за п'ятнадцять років, сидячи в архівах і бібліотеках Академії наук. По-перше, підготували кількатомну історію України, перший том якої вийшов друком вже 1943 року. По-друге, в тих же саме умовах літературознавці написали і 1945 року видали том «Нарисів з історії української літератури». На ті часи це було неабияке досягнення, гідне признання і пошани.

Але, замість пошани, вчені й письменники діждались чогось іншого, може, навіть, вже неочікуваного. Як тільки скінчилась війна, можна сказати, на другий день після підписання мирного договору, коли диктатура почула, що захитаний під ногами ґрунт стабілізувався, почався новий погром укра¬їнської літератури і науки. Жупел «націоналізму» знов висувається на пер¬ший плян. Оскаженіння «культу особи» доходить свого апогея. Всі досяг¬нення років війни і всі пляни дальшого розвитку знищуються, засуджуються. Українська література на ціле післявоєнне десятиріччя знову входить у сму¬гу смертоносного підсоння диктатури партії, і лише смерть тирана, 5 берез¬ня 1953 року, приносить полегшення.

* * *

У роки німецької окупації, під час і після другої світової війни, по цей бік фронту й поза межами Радянської України опинилося чимало працівни¬ків української літератури: поетів, прозаїків, драматургів, критиків, літера¬турознавців. Були серед них такі, як Тодось Осьмачка, Аркадій Любченко, Віктор Домонтович, Освальд Бурггардт (Юрій Клен), Владимир Державин, Докія Гуменна, Іван Багряний, Михайло Орест, Святослав Гординський, Василь Барка, Роман Купчинський, Вадим Лесич, Анатоль Гак, Никифір Щербина, Василь Гайдарівський, Іван Керницький, а з молодших — Олекса Веретенченко, Яр Славутич, Борис Олександрів, Михайло Ситник, Леонід Полтава, Ганна Черінь, Петро Карпенко-Криниця та багато інших. Якщо

до цього досить потужнього загону літераторів долучити старше і молодше покоління першої еміграції (В. Винниченко, О. Олесь, Дмитро Чижевський, Остап Грицай, Ілля Борщак, Євген Маланюк, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Улас Самчук, Олег Ольжич, Олена Теліга та інші), то матимемо загальну уяву про діячів української літератури поза межами Радянської України.

Як по цей, так і по той бік фронту, а пізніше, після закінчення війни, як по цей, так і по той бік кордону, українських письменників хвилювала доля світу взагалі й України та українського народу зокрема. В минулому і суча¬сному. Ідея свободи і державної незалежносте України, доба сталінського терору та її наслідки, ідея права і свободи людини взагалі, ненависть до поневолювачів усіх забарвлень і відчуття трагедії сучасного світу. І це все — поруч з особистою лірикою кохання, природи, філософських роздумів. Ця широка гама людських ідей і переживань проймає творчість усіх українсь¬ких письменників у роки війни і перше повоєнне десятиріччя. І «Нова запо¬відь» В. Винниченка, і «Хрещатий Яр» Д. Гуменної, і «Ротонда душогубців» Т. Осьмачки, і «Гуляй Поле», «Розгром», «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» І. Багряного, новелі Йосипа Позичанюка і В. Русальського, і «Вогнем і смерчем» С. Гординського, і глибокі своїм мистецьким вникненням в сучас¬не і минуле життя людства оповідання В. Домонтовича («Відьма», «Без назви», «На засланні», «Апостоли», «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці») та його ж роман «Доктор Серафікус». Проймають ці проблеми і журний сміх та сумні роздуми оповідань Івана Керницького («Перелетні птахи», «Циганськими дорогами»), і «Юність Василя Шеремети» та обидва томи «Ост» Уласа Самчука, і «День гніву» та «Еней та життя інших» Юрія Коса¬ча, і монументальний «Попіл імперій» Юрія Клена, і естетичні та історіосо-фічні етюди Віктора Бера, і критично-полемічні есеї Юрія Шереха («Думки проти течії» та інші), В. Державина, О. Грицая, історико-літературні нариси Леоніда Білецького, Д. Чижевського, М. Гнатишака, В. Радзикевича та інших. Звучать вони в поезіях Є. Маланюка, Олени Теліги, О. Ольжича, В. Лесича, Б. Кравцева, О. Лягуринської, В. Барки, ОьВеретенченка, Яр Славутича, Бориса Олександрова, М. Ситника, Л. Полтави та інших. Отже, і всі твори згаданих вище авторів сповнені всебічних хвилюючих проблем, психологічних конфліктів, соціяльних і філософських роздумів і естетичних поглядів на світ. Це все свідчило, що український загальнолюд¬ський естетичний світ єдиний і неподільний. При всіх умовах і режимах.

* * *Післясталінська доба, особливо від 1956 року, позначена чималим творчим оживленням і зростом української літератури. Реабілітація значної частини знищених у добу терору письменників, чи вилучених на довгі роки українських клясиків (М. Драгоманов, М. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький) дала безумовно свої позитивні наслідки. Молоде покоління читачів і мистців слова має тепер змогу ознайомитись бодай з іменами і деякими творами знищених і заборонених. І хоч ще не всі з убитих письменників реабілітовані (М. Хвильовий, М. Яловий, К. Буревій та інші), і хоч не всіх клясиків до літератури повернено (Панько Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), і хоч твори Миколи Куліша, Досвітнього, Гр. Косинки, Ол. Близька, Д. Загула, М. Зерова, П. Филиповича та багатьох інших убієнних подаються суворо підібрані, обережно скоментавані й просіяні, проте вони якоюсь мірою вже розкривають шлях до їх ширшого і глибшого пізнання.

Прозу в перші роки післясталінської доби оживили й і піднесли до рів¬ня мистецтва декілька старших і молодших прозаїків. Це, насамперед, один із основників активно-романтичного стилю двадцятих років, невтомний шукач і експериментатор у мистецтві Олександер Довженко. Його глибоко-поетичне відтворення сюжету й образного видива «Землі», його «Зачарована Десна», його «Поема про море» — стали світлими дороговка¬зами на межі мертвого і живого. Після них поступово зникає єдино можлива в сталінську добу, лакувальна, пристосовницька, сповнена тяжкої неправди література. Це особливо позначилось на сучасних проблемно-побутових та соціяльно-психологічних оповіданнях, повістях і романах: Івана Сенченка «Солом'янські оповідання», Олеся Гончара «Людина і зброя», Михайла Стельмаха «Правда і кривда», Григорія Тютюнника «Вир», Юрія Шовкопляса «Людина живе двічі». Свіжо й правдиво-художньо заговорили тих кілька реабілітованих прозаїків, що понад двадцять років у радянських тюрмах і концентраках перебували: Б. Антоненко-Давидович (роман «За ширмою» та низка оповідань), В. Ґжицький («День і ніч», «Помста» та інш.), Зінаїда Тулуб (романи: «Сагайдачний», «В степу безкраїм за Уралом») і Петро Колесник («Терен на шляху» та інш.). їх оповідання, повісті й романи про пережите, передумане, вистраждане сповнені глибокою правдою, людя¬ністю і драматизмом. Навіть у тих, порівняно середніх і сюжетно одномані¬тних творах про колгоспне село, про робітниче життя (де по інерції діють штампи і далі з витриманими післанцями партії, або офіцерами, героями війни, що з ідейних мотивів повернулися на село чи фабрику), вже виразно бачимо відхід від лакування, від описовости, від ілюстративности. Помітно і тут психологічне заглиблення в проблематику й образи людей, намагання створити гострі сюжети з мистецьки-вмотивованими конфліктами. У цьому пляні варті уваги романи Ю. Збанацького «Переднив'я», П. Оровецького «Друга зустріч», Д. Бедзика «Серце мого друга» і М. Руденка «Остання шабля», О. Сизоненка «Корабели», В. Собка «Звичайне життя», П. Загребельного «Спека», І. Муратова «Жила на світі вдова», А. Хорунжого «Місто над нами» та багато інших.

Зовсім не зробила поступу історична романістика, за винятком хіба «Володимира» і «Святослава» С. Скляренка та «Гайдамаків» Ю. Мушкетика. Антисоціяльна сталінська теорія «меншого зла», підкріплена антиіс¬торичними, а в політичному сенсі, імперіялістичними «Тезами ЦК КПРС до 300-річчя Переяславського договору», тяжать і досі над українською істори¬чною белетристикою. Дещо в кращому стані історично-біографічна проза. Звертають на себе увагу роман П. Колесника з життя юного Івана Франка «Терен на шляху» та Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». Але й твори цієї групи позначені дуже часто нечитабельною тенденцією і пристосуванням до згори накинених схем і оцінок.

Цікавий процес відбувається в белетристиці про революційні події 1917-1920 років. Сталінська доба створила цілий кодекс штампів і фальшу¬вань у цій тематиці. Зразками таких штампів і фальшувань були, наприклад, роман П. Панча «Олександер Пархоменко», і «Шлях на Київ» С Скляренка. Тепер від цих штампів і перекручень поволі відштовхуються. Найуспішніше цей процес помітний у романах О. Гончара «Перекоп» і «Таврія», Мих. Стельмаха «Кров людська — не водиця» та А.Іщук «Вербівчани». Єдиний, хто безнадійно погруз в антихудожні штампи й антиісторичні кон¬цепції сталіністів, — це колись надійний прозаїк Юрій Смолич. Його роман-дилогія «Мир хатам, війна палацам» і «Реве та стогне Дніпр широкий» — наскрізь пройнятий публіцистикою і тенденційністю. Все старанно підігнано під наперед дану згори й цільком не згідну з правдою життя схему. Сатири¬чна лінія, що спрямована проти негативних у романі осіб (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра) переростає в злобну карикатуру, що стоїть поза межами всякої життєвої і мистецької правди.Значними кроками пішла вперед українська критика і українське нау¬кове літературознавство. З'явився цілий ряд вдумливих літературно-критичних розвідок і монографій про сучасних поетів, прозаїків і драматур¬гів. Ціла велика наукова література появилася в галузі шевченкознавства і франкознавства. Стиль і рівень цим дослідам і публікаціям надавали і нада¬ють такі імена, як: О. Білецький, М. Возняк, С. Маслов, Степан Крижанівський, С. Шаховський, Є. Кирилюк, Леонід Новиченко, Є. Шабліовський, Ю. Івакін, О. Дей, Ю. Кобилецький, П. Колесник та ряд інших. Історико-літературні дослідження позначені виходом у світ великої двотомової «Історії української літератури» і третього скорегованого тому «Історії української радянської літератури», кількома підручниками для середніх шкіл, п'ятитомника «Українські письменники; Біо-бібліографічний словник» та інших корисних довідкових бібліографічних збірників. Історія українсь¬кої критики за довгі роки дочекалась розумного і солідного дослідження «Українська літературна критика 70-х років XIX ст.» М. Д. Бернштейна, «Зібрання праць у 5-ти томах» академіка О. Білецького, «Теоретична боро¬тьба в українській літературі (перша половина XIX ст.)» П. Волинського, «Становлення реалізму в українській літературі» Д. В. Чалого тощо. Очеви¬дно, на працях цих де-не-де лежать ще залишки історико-літературних кон¬цепцій і оцінок доби Сталіна. Очевидно, на цих дослідженнях у більшій чи меншій мірі лежать зобов'язуючі «рішення партії з питань ідеології». Само собою, що «в основу їх» з більшим чи меншим талантом поставлено «ленінську теорію відображення», «партійність» і «вчення про дві націо¬нальні культури». Але все це, порівняно до ширини і глибини досліджувано¬го і систематизовані фактичного матеріялу сучасними радянськими крити¬ками і літературознавцями, має другорядне і периферійне значення. Якщо до цих праць радянських українських літературознавців додати, звичайно, скромний доробок українських дослідників і критиків поза межами України, що до певної міри вносять потрібні корективи в праці радянських літературознав¬ців, то можемо ствердити, що українська критика і літературознавство вийшли на передову лінію сучасної думки.

* * *

Але справді нове пожвавлення, нове свіже слово, нову думку, форму, нові мистецькі відкриття принесло в літературу молоде покоління. Поколін¬ня, що вперше виступило творчо в добу ліквідації культу особи Сталіна і вже сьогодні ввійшло в історію під назвою «шестидесятники». У фарватері того покоління пішло все молоде, творче і талановите. В поезії — Ліна Кос¬тенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Борис Олійник, Микола Сингаївський, Олесь Доріченко, Роберт Третьяков, а за ними ще молодші — Олексій Булига, Ігор Калинець, Борис Нечерда, Ірина Жиленко, Василь Голобородько, Ніна Гнатюк, Світлана Йовенко та багато інших. У прозі — Юрій Мушкетик, Євген Гуцало, Юрій Щербак, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук та інші. У літературознавстві та критиці новий і вищий етап позначили вдумливі й розумні досліди Наталії Кузякіної («Нариси української драматургії», т.т. І і II, «Драматург Ми¬кола Куліш» та інші), Віктора Іванисенка («Поезія, людина, сучасність», «Народження стилю» та інші), а продовжують, поглиблюють і вивершують цю лінію справді талановиті і вдумливі праці Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Миколи Ільницького," наймолодшої з них Маргарити Малиновської та ще кількох без сумніву здібних і надійних критиків.

Отже, найновішу добу українського літературного процесу визначила своїм дужим і всебічним талантом велика когорта молодих і наймолодших поетів, прозаїків і критиків.

Вони насамперед творчо реабілітували живу людину і поставили її знову в центрі творчих роздумів літератури. Як відомо, в добу культу особи Сталіна існував недекретований, але реально діючий суворий поетикальний кодекс. Він визначав форму, засоби і стиль літератури. Він приписував сус¬пільну й моральну поведінку письменника. Він зводив літературу до ролі прикрашувача і пропагандиста авторитарного духу диктатури. Він вільну творчу думку заковував у кайдани партійних догм і безглуздих норматив¬них приписів.

У такому підсонні людина, як живий внутрішньо-суперечливий інди¬від, майже зникла з літератури. Панував безбарвний образ людини-робота, людини-автомата, людини-ґвинтика суспільно-виробничої машини. Це в свою чергу зумовило людиноненависницьку, антигуманну свідомість самопоїдання, що в добу Сталіна була найвищою формою суспільного поводження.

І лише з падінням Сталіна почала занепадати як і смертоносна поети-кальна догматика його доби, так і людиноненависницька свідомість її. Лю¬дина в усій своїй складній живій подобі знову повертається в літературу. З нею повертається й ідея справжнього, не кон'юнктурального гуманізму.

Є мука в світі — дика, невситима,

Тамована щодня й навіки невгасима.

Це — спрага людяности, і краси, і змоги,

Я нею сповнений. Мене пече щоднини

Жагуча спрага щастя для людини.Тривоги людства — це мої тривоги.

— писав у своїй молодечій, але мистецько-вникливій поемі «Спрага» Іван Драч.

Тут варто підкреслити, що саме поезія в посталінську добу посіла влас¬тиве їй місце. Поезія не ілюстрація, службове поетичне ремісництво, не ри¬мування од на замовлення, а поет не виконавець наказів менших чи більших диктаторів.

Художнику — немає скутих норм.

Він — норма сам, він сам в своєму стилі...

— деклярує право поета на творчу свободу той же Іван Драч. Поет — демі¬ург і орган народній, а поезія — образне бачення, відчуття й зображення «многости» й «одности» світу — світу правди, добра, краси.

Отже, поетичну творчість покоління післясталінськоі доби характери¬зує безперервність мистецьких відкрить і новаторських пошуків у царині форми й змісту. Не плаский утилітаризм, не стандартна спрощена підробка під мистецтво, не відтворення готових, кимось наданих соціологічних чи партійних теорій, як це було в добу «культу особи», а глибоке вникнення в життя й психіку людини, ускладнені асоціятивні образи, багатопляновість підтексту, б'ючка та іскрометна метафора.

Тут треба хоча б коротко згадати про ті значні успіхи, яких добилися українські перекладачі мистецької літератури. Вони дали за останнє десяти¬річчя низку архітворів світової прози, поезії і драми. В ряді цих подвижників збагачення українського мистецького слова і думки стоять такі імена, як Борис Тен («Одіссея» Гомера, «Поетика» Арістотеля та ін.), Василь Мисик (численні переклади з американської, англійської, шотляндської, німецької і таджицької поезії), Микола Лукаш («Фауст» Й. В. Гете, «Декамерон» Дж. Боккачо, «Мадам Боварі» Г. Фльобера та багатьох інших), Григорій Кочур (переклади з чеської, словацької, польської, англійської та французь¬кої мов), Микола Бажан («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі тощо) та багато інших молодих, але надійних майстрів перекладу:

Отже не буде перебільшенням, коли скажемо, що покоління «шестидесятників», у дружній співпраці з старшим, середущим і наймолод¬шим поколінням творців українського слова, почало і провадить далі боро¬тьбу за утвердження справжнього мистецького думання, за суверенні права мистця і мислителя, за широкі горизонти поступу, за гідне місце української літератури в світі.

За останнє десятиріччя український літературний процес пройшов складний, тяжкий, але творчо перспективний шлях. Від перших ударів з залишками мертвої доби сталінізму, з тяжкими і трагічними спробами щи¬рої і нещирої переорієнтації — до радісних перемог. Від нових Хрущовських спроб .гальванізувати примітивізм доби «культу особи» (1963 рік!) — до провалу цих спроб і гордої деклярації молодого покоління: «Я — не слуга, я син народу!» Від невеликого гуртка новаторів — до цілого руху, з щораз новим і новим поповненням талановитих адептів поезії, прози і критики.

Цей, скажемо так, неоренесансний рух молодих позначився виразно на свідомості покоління доби «культу особи». На передовому пляні стоїть шанована і трагічна постать Максима Рильського. Ще в прозоро-ясній і глибоколіричній «Голосіївській осені» він поставив перед собою трагічне Верленове питання: «Шалений! Що зробив ти із своїм життям?» Його ж творчість останніх років, зокрема «В затінку жайворонка», його гнівне сло¬во на адресу наклепників, «братопродавців з білими руками і з чорними серцями», свідчили, що великий поет зустрів нову добу як своє духове виз¬волення й беззастережно приєднався до живого і творчо-прогресивного. Найновіша поема Миколи Бажана «Оповідання про надію» свідчить, як далеко відійшов поет від сумної пам'яті мотивів «Гінця» та «Біля Спаської Вежі» і яке дороге та близьке йому підсоння поезії наших днів. «Прозорий камінь», «Уроки поезії» та «Дикий мед» Леоніда Первомайського, нова, глибоколюдяна лірика («Синій літопис» та інші) Андрія Малишка, цикл пісень Тереня Масенка, філософсько-етичні роздуми й глибокі ліричні етю¬ди Василя Мисика, поезії Любови Забашти і, нарешті, найновіша симпатич¬на поява — роман Олеся Гончара «Собор» свідчать, що все творче, здорове, чесне — у складній гамі різноманітних обдарувань, мистецьких форм, засо¬бів і стилів — стоїть на шляху творення справді великої літератури.

* * *Українська література, що поза межами рідного краю перебуває, дає свій скромний вклад у цей відродженський процес нашого літературного сьогодні. Твори недавно відійшлих від нас — Євгена Маланюка, Івана Баг¬ряного, Тодося Осьмачки, Олекси Кобця (Варавви), Михайла Ореста, Ми¬хайла Ситника, та нині живущих і творчо активних — Уласа Самчука, Ро¬мана Купчинського, Галини Журби, Дакії Гуменної, Василя Гайдарівського, Ігоря Костецького, Анатоля Гака, Зосима Дончука, Олекси Ізарського, Анатоля Галана, Миколи Лазорського, Івана Боднарчука, Олега Зуєвсько-го, Ігоря Качуровського, Софії Парфанович, Людмили Коваленко, Миколи Понеділка, Марії Струтинської, Вадима Лесича Василя Барки, Святослава Гординського, Івана Керницького, Остапа Тарнавського, Богдана Нижан-ківського, Олексі Веретенченка, Бориса Олександрова, Ганни Черінь, Лео¬ніда Полтави, Юрія Буряківця та багатьох інших, що їх нема змоги тут всіх згадати, — є істотним доповненням загально-українського літературного процесу. І, нарешті, вагомою вкладкою в цей процес є творчість молодшої групи письменників українського закордоння — «шестидесятників» поза межами України. Маємо на увазі поетів, прозаїків і драматургів, що відомі під назвою «Нью-йоркська група». Це — Віра Вовк, Богдан Рубчак, Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Женя Васильківська, Вольфрам Бурггардт, Юрій Коломиєць, та наймолодші — Олег Коверко, Данило Струк, Марко Царинник.

Поруч з оригінальною творчістю, письменники українського закор¬доння зробили також чимало в ділянці мистецького перекладу, передусім — поезії і драми. Згадати хоч би переклади Тодося Осьмачки Шекспірових драм та поеми Оскара Вайлда «Баляда редінгенської тюрми»; переклади Юрія Клена німецьких, французьких та англійських поетів; Вадима Леси¬ча — з американських, англійських та польських поетів; переклади Віри Вовк португальських і бразілійських поетів на українську мову й українсь¬ких прозаїків і поетів на португальську; збірку перекладів «Поети Заходу» Святослава Гординського та його ж перший, майже повний, переклад тво¬рів Франсуа Війона. Плідно працює на перекладацькому полі Ігор Костецький (В. Шекспір, Ф. Новаліс, Т. С Еліот, Е. Паунд та інш.). Чимало пере¬кладів з еспанських, французьких, американських, німецьких та англійських поетів дали: Оксана Соловей, Олександер Филипович, Борис Олександрів, Патриція Килина, Богдан Бойчук, Вольфрам Бурггардт, Юрій Тарнавський та Богдан Рубчак. Значні успіхи в перекладах з китайської мови має Лідія Голубнича, з японської — Ігор Шанковський. Успішно перекладає твори української клясичної і сучасної літератури на німецьку мову Анна Галя Горбач. Отже, оригінальні й перекладні зусилля письменників українського за¬кордоння творять поза межами України той літературний фонд, який за законами, сказати б, соціяльного електромагнітного поля, істотно доповнює і збагачує українську сучасну літературу й допомагає влучити її в загально¬людський творчий процес.

* * *

Ми кинули загальний погляд на українську літературу за п'ятдесят ро¬ків її пореволюційного розвитку. Не все ясно і докладно можна було відзна¬чити на цій перенаснаженій надзвичайними подіями історичній магістралі. Але основні й визначальні етапи і факти ми намагалися зафіксувати. Цілість процесу показує, що були високі шляхетні злети. Були героїчні звучання, прагнення, пляни, великі таланти, нові відкриття. Було й падіння, трагічні ситуації, жертви, смерть. Але «смерть, — каже Ліна Костенко, — це ще не поразка. В переможних боях теж бувають полеглі». За пореволюційне півс¬торіччя українська література зазнала багато втрат. Але це були полеглі в переможних боях. Бої не закінчились ще. Цього свідоме все прогресивне, все, що вміє мислити в Україні й поза Україною суще. За всіх це висловив один з найталановитіших, але, на жаль, вже неживих поетів «шестидесятників»:

Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова... Громотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.

Якщо сучасна Україна народжує таких поетів і таку свідомість, то вона, а з нею і її література, може бути певна за своє велике майбутнє.