Максим Рильський Лірика Лесі Українки
Леся Українка увійшла в історію літератури головним чи¬ном як автор драматичних творів і поем, в яких також сильний драматичний елемент. Виступила вона, однак, на літературно¬му терені як поет-лірик. І на протязі всього свого недовгого, героїчного і страдницького життя весь час зверталася до ліри¬ки, бурхливо і неухильно піднімаючись на вершини, надзви¬чайно віддалені від перших дитячих спроб, у яких віддала свою данину сентименталізмові, що панував тоді в українській літе¬ратурі. Але й ті спроби були позначені рисами справжнього та¬ланту. Цей талант одним із перших помітив і привітав Іван Франко, чия критична чуйність і проникливість були воістину чудовими.
«З часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте», — писав Франко у 1898 p., — Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». Наведені, як і широко відомі, часто цитовані слова Івана Франка про Лесю Українку — «...ся хвора, слабо¬сила дівчина, — трохи чи не одинокий мужчина на всю новоча¬сну соборну Україну» — стосуються початків Лесиної творчості, переважно її раннього ліричного доробку, зібраного в книжці «На крилах пісень». Тим прикметніше, що найбіль¬ший український критик дожовтневої доби постеріг уже в тих молодечих творах основні риси автора: вольовість, мужність, енергію, незламність. Щоправда, Франко допустився несправе¬дливості, яку легко пояснити: говорячи в своєму розумному парадоксі про «одинокого», тобто єдиного «мужчину» в того¬часній українській поезії, він не назвав другого: себе самого.
На повний зріст показала себе Леся Українка як творець, як борець, як мислитель, як «мужчина» в отому франківському розумінні, у своїх поемах, а найбільше — драматичних творах. Отже, нині не можемо ми пристати на твердження Франка, ви¬словлене в тій же статті 1898 року: «її талант — ліричний, але не вузько суб'єктивний, їй удаються й епічні, і драматичні фор¬ми, але тільки тоді, коли вони являються тільки формами її мо¬гутньої лірики». Зауважу, проте, що елементи лірики чи ліризму бачимо ми і в таких, скажімо, поемах, як «Вілапосестра» чи «Ізольда Білорука», і в таких драматичних речах, як напоєна спогадами дитинства, повівом народної пісні, кра¬сою рідної поетесі Волині «Лісова пісня», і в драматичних її по¬емах та п'єсах з давньогрецькою, давньоримською, староіспанською тощо тематикою, в яких гостро лунала сучас¬ність, як гостро лунала вона приміром, у Шевченкових «Неофітах» чи у Франковому «Мойсеї». З другого боку, драма¬тизм, внутрішні діалоги, боротьба антагоністичних ідей, що ними насичені суто драматургічні речі Лесі Українки, спорід¬нені в цьому з античною трагедією і драматургією Шіллера, дедалі виразніше проступають і в її ліриці.
Уже 1890 року, тобто молоденькою дівчиною, пише Леся Українка програмний вірш «Contra spem spero».
Такі читаємо в ньому рядки:
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні!
Вірш цей перегукується з так само названим віршем Марії Конопницької, поетеси, яку дуже цінила Леся Українка, але є, розуміється, твором цілком оригінальним. Це, однак, не знімає питання про значення творчості чудової польської письменниці для чудової письменниці української. Цим питанням варто бу¬ло б уважніше зайнятися нашим літературознавцям. Не менш цікава і проблема — яке місце займав у творчому житті Лесі Українки, поряд з любимими нею — Пушкіним, Некрасовим, Гейне, Шевченком — Адам Міцкевич. Мова йде не про впливи і запозичення, а про ту атмосферу, в якій виростав творчий дух великої поетеси, підіймаючись над юнацькими захопленнями, коли Леся Українка вважала себе ученицею обдарованого, але не дуже високого і широкого в польотах думки і не дуже оригі¬нального у її художньому втіленні поета Михайла Старицького, коли їй не чужими були і симпатії до Надсона.
Вірш «Contra spem spero!» ще ніби наскрізь суб'єктивний, але в ньому уже почуваються зародки того вольового, бойово¬го духу, яким сповнена творчість Лесі Українки.
Не зовсім ясно, про яку «роботу» писала поетеса того ж таки 1890 року:
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя.
[...] В усякому разі, згадуючи всю діяльність і творчість Лесі Українки, а надто її гостру публіцистику, не можна ніяк погодитись, ніби, кличучи братись до роботи, вона будь-коли закликала до «малих діл», «каганцювання», до примирення з панівними класами й плазування перед ними, до чого штовхали українську інтелігенцію ідеологи хуторянства, просвітянства, буржуазні ліберали, націоналісти, угодовці...
Проникливе око поетеси незабаром побачило той процес, що відбувався в Росії, зокрема на Україні, саме у 90-ті роки, побачило ту нову силу, яка виходила на передній кін історії:Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі, Ще сонячні промені сплять, — Досвітні огні вже горять, То світять їх люди робочі.
Правда, іноді ще лунає у Лесі мотив самотньої боротьби. Приміром, поезія «У чорную хмару зібралася туга моя» кінчає¬ться такими рядками:
Нехай там збирається гірша, страшніша негода,
Нехай там узброїться в гостру огненную зброю,
Я вийду сама проти неї І стану — поміряєм силу!
Цей мотив гордої самотності, індивідуальної боротьби з темними силами суспільства, з тяжкими обставинами особис¬того життя можна зрозуміти, пильніше вдивившись у біогра¬фію письменниці і пригадавши суспільні відносини на Україні того часу. [...]
Леся Українка, що взагалі мала нахил по-своєму освітлю¬вати і по-своєму повертати світові теми, роблячи це з дивовижною і мало зрозумілою для більшої частини її сучасників смі¬ливістю, підкреслювала символічне значення прометеївського міфа, прометеївського духу, «прометеїзму»;
Крик Прометея лунає безліч разів скрізь по світі, Він заглушає собою потужні громи олімпійські,
«Нащадки Прометея» — улюблений і повний виразного змісту вислів письменниці.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, —
Бридкі гадюки в серце уп'ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в'язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів... —
з такими словами болю й співчуття зверталась Леся Українка до товаришів-революціонерів, мучених у царських тюрмах та на засланні. «Нащадки Прометея» — найвища в її устах похва¬ла. «Нащадками Прометея» вважала вона великих людей всіх епох і народів.
І поряд з іменем міфічного богоборця з'являється у Лесі Українки ім'я конкретного, історичного вождя повсталих рабів — ім'я Спартака.
[...] Якщо взяти лірику Лесі Українки у сукупності з усією творчістю та з її гострими публіцистичними і критичними ро¬ботами, то перед нами ясно постане образ незламного борця і бійця, рідний образам Байрона, Віктора Гюго, Гейне, Петефі, Міцкєвича.
І все ж слова Франка про Лесю Українку, як «одинокого мужчину», вели іноді до однобокого розуміння її творчого об¬личчя. Так, її поезія була мужньою, сміливою, вольовою, бойо¬вою. І разом з тим у серці цього «одинокого мужчини» — що, між іншим, відзначив і Франко — таїлась глибока ніжність, чи¬ста жіночість, жадоба кохання. Таїлась — і іноді виливалась у слова, здебільшого забарвлені смутком, що був спричинений і обставинами особистого життя, і обставинами життя суспіль¬ного.
[...] Іноді сум Лесі Українки переростав у розпач, у бажан¬ня зректися життя, вийти з нього:
Хотіла б я уплисти за водою,
Немов Офелія уквітчана, безумна...
Не забудьмо, що такі моменти бували і в Лєрмонтова, і в Шевченка («...закрий, серце, очі...»), і навіть у Пушкіна. І треба пам'ятати, чим пояснювались подібні настроїв ті часи...
Але мотиви смутку й розпачу не могли скорити ту, що на щиті своєму написала: «убий, не здамся». І в тому ж самому циклі «Ритми», звідки взято щойно наведену цитату, читаємо слова:
Що ж не дає мені промовить просто: «Так, доле, ти міцніша, я корюся». Чому на спогад сих покірних слів рука стискає невидиму зброю, а в серці крики бойові лунають?..
2
Говорять: поезія думки, поет думки. Це нічого, власне, не означає. Бездумна поезія — не поезія. Слова Пушкіна, що «поезія... повинна бути дурнуватою» — іронічний парадокс, найблискучіше заперечений самим Пушкіним. Навіть «чистий» лірик Фет раз у раз вдавався до філософських роздумів.
Але, звичайно, є поети, творчість яких особливо насичена думками, змаганням ідей, інтелектуальними шуканнями. До таких поетів належала Леся Українка. Про долю тиранів і на¬родів міркує вона в знаменитій поезії «Напис в руїні» (1904 р.) з гостро революційним закінченням:
Умер давно той цар з лицем тирана, Зоставсь по ньому — круг і збитий напис. Співці, не вгадуйте, ви, вчені, не шукайте, Хто був той цар і як йому наймення: З його могили утворила доля Народу пам'ятник — хай згине цар!
Характерне в цій поезії підкреслення однаковості облич усіх тиранів, усіх царів:
...лице його подібне до Тутмеса і до Рамзеса, і до всіх тиранів.
...Лице його подібне до Тарака, До Менефта, як і до всіх тиранів.
Оригінальний, несподіваний поворот теми, властивий для Лесі Українки, про що вже говорено, вражає в поезії «Забута тінь» (1898 p.), де, як відомо, автор, згадавши про «безсмертну пару» — «Данте й Беатріче», — нагадує читачеві про «убогу постать», «тремтячу тінь» — Дантову жінку.
Вина ділила з ним твердий вигнання хліб, Вона йому багаття розпалила Серед чужої хати. І не раз Його рука, шукаючи підпори. Спиралась на її плече запевне.
З
[...] Коли міркуєш про багатство Лесиної тематики, про вміння її літати по далеких країнах і давніх епохах, у яких зав¬жди знаходила вона суголосне сучасності, то згадуються слова, що ними характеризовано свого часу Пушкіна: дар перевтілен¬ня.Леся Українка була поетом боротьби ідей, але ці ідеї вона завжди одягала в конкретні форми. Вона любила реальне жит¬тя. Прикладом тому є хоч би її драматичні твори з античного світу, зокрема — ремарки в них з докладними описами життя, побуту, одежі і т. д. [...]
Маючи незрівнянний дар перевтілюватись, озброєна широ¬чезними знаннями, Леся Українка не раз відгукувалась своїми творами на різні літературні голоси. Шевченко, якого вона божествила, тільки за ранньої пори її творчості мав на неї без¬посередній стилістичний вплив. Зате взяла вона від нього не¬вгамовний і незламний бунтарський дух, на всю путь озброїлась його гаслом «Борітеся — поборете». Не можна не побачити в поезії Лесі слідів навчання у античних трагіків, у Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Міцкевича, а також і у Гей¬не. Але ні на кому не позначається з такою очевидністю, що творче засвоєння великих майстрів — одно, а наслідування, епігонство — зовсім інше, як на Лесі Українці.
Перші відомі нам твори Лесі Українки були значною мірою наслідуванням народних пісень. Крізь усе своє життя пронесла вона любов до народної творчості, яку прекрасно знала, що з особливим блиском виявилось у «Лісовій пісні». Раз у раз у по¬езіях Лесі до самої кончини її стрічаємо ми фольклорні елемен¬ти, уживані дедалі з більшим тактом, дедалі з більшою художньою виправданістю.
4
Форма поезій Лесі Українки вражає, як і форма поезій учителя й друга її, Івана Франка, надзвичайною різноманітніс¬тю строфіки, метрики, ритміки. Тут маємо і канонічні сонети, октави, секстини, гекзаметри, і цілком оригінальні строфічні побудови, і п'ятистопні білі ямби, до яких вона все охочіше зверталася, бо давали вони великий простір для думки і мож¬ливість використовувати і ораторські, і розмовні інтонації, і розмаїті форми «свобідного вірша» (верлібру), якими написані такі чудові речі, як «Завжди терновий вінець», «Уривки в лис¬тах (у циклі «Кримські відгуки»). [...]
Щодо білих п'ятистопних ямбів, то інколи збивалася в них поетеса на шестистопні рядки (таке бувало навіть, — правда, дуже рідко, — у Пушкіна). Слід відзначити також, що Леся Українка не ганялася спеціально за особливо свіжими, багати¬ми, а тим більше вишуканими римами. При цьому, одначе, слід пам'ятати стан тогочасної української віршувальної техніки взагалі. Можуть сучасного читача збентежити й деякі незвичні тепер наголоси у Лесі Українки. Деякі з них можна пояснити молодістю автора, технічною недосвідченістю (рідний, самотний, душний, світовий, давнина — у циклі «Подорож до моря року 1888»), а також, може, впливом волинської говірки. Проте ряд наголосів, що розходяться з нормативами сучасної літера¬турної мови, вживала Леся Українка досить послідовно все своє життя. Над цим слід було б задуматися нашим лінгвістам.
Не вишукуючи нарочито оригінальних епітетів, Леся зате раз у раз давала епітети надзвичайної влучності й тонкості: «буря ясноока»; «рудий хамсін»; «У жовтій та сліпучій млі»; «біловійний туман»; «злато-багряна верба» (восени). Мальовни¬чість, пластичність її образів викликають у нас подив і захват:
При березі гори в жалобі,
Снігами лямовані хмари,
Всі чорні, мов покрив на гробі,
Під ними узгір'я, як мари.
Леся Українка була дуже музикальною людиною в пря¬мому смислі слова. Вона любила і знала музику, добре грала на роялі. В елегії «До мого фортеп'яно» ми читаємо такі зворуш¬ливі рядки:
Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго... Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні.
Та коли ми говоримо про музичність вірша Лесі Українки, то вона, ця музичність, не пояснюється, безперечно, ні її знан¬ням музики, як мистецтва, ні її любов'ю до народної пісні, яка з такою силою проявилась в драмі-феєрії «Лісова пісня». Поети¬чна музикальність — дар особливого роду. Чудовий майстер звукопису Олександр Блок не був, наскільки мені відомо, музикальною людиною у звичайному розумінні, хоч і любив корис¬туватися музичними термінами для визначення видатних явищ людського життя та історії. Поетична музикальність йде від го¬строго і тонкого відчуття слова. Це відчуття було надзвичайно розвинене у Лесі Українки, яка прекрасно знала літературну і народну мову і з надзвичайною легкістю та водночас з великим тактом творила, в разі художньої потреби, неологізми, які зда¬валися абсолютно природними, такими, що нібито давно побу¬тували у житті, словами. У поєднанні з витонченою гостротою зору, з чудовим даром бачення світу, це почуття слова робило Лесю Українку, великого борця і великого громадянина, і ве¬ликим художником.